220 маршрутів

382 Окенце

Деяким щасливцям сон дарує відповідь на болючі питання. Міколаєві він не приніс нічого, окрім пригнічення. Ніч була довга й сповнена кошмарів. Хлопець постійно прокидався від думки, що вже час уставати, а потім поринав у короткий сторожкий сон, аби через кілька хвилин знову підскочити, обливаючись потом, і перелякано подивитися на годинник.

Що на нього чекало? Він не знав — оце й було найгірше. Шість років шкільного досвіду за плечима дозволяли робити різні припущення: йому знизять оцінку з поведінки, тимчасово позбавлять прав учня, викличуть батьків. Що б вони не вирішили в школі, одне здавалося безсумнівним: кілька місяців нотацій йому забезпечені! І він стане славнозвісною паршивою вівцею, яка послужить учителям за об’єкт для їхньої почесної виховної діяльності. Не надто обнадійлива перспектива. Досі його роль у класі та школі обмежувалася стоянням у кутку біля вікна. Він не був типом бунтівника. Та через неуважність його перетворили на шкільного злочинця й пригадуватимуть йому це за кожної нагоди! Вони ж бо знають тепер, що він за один. Вляпався по самісінькі вуха. За таких обставин, якщо його виженуть, це ще буде дуже гуманним покаранням. Він тоді б почав нове життя у старій школі, з Маріушем і всіма іншими, так ніби нічого й не сталося. Повернувся б до точки відліку. Але, хоч друзі, напевно, радо би прийняли його, Міколаєві навряд чи вдалося б довго приховувати свій негідний учинок. А окрім того, учителі в старій школі могли б вирішили, що він пішов до кращої гімназії й просто не потягнув. І так зле, і так недобре.

Усі ці невеселі думки роїлися в голові Малого, доки він робив вигляд, що снідає, а тимчасом уважно прислухався до свого організму. Прагнув помітити якісь, хоч найменші, ознаки недуги: подразнене горло, зубний біль, розлад шлунка — що завгодно. Як на зло, усе було гаразд. Ані температури, ані нудоти — хіба що від страху.

— Хтось тут зараз напудить у штанці! — старший брат із розумінням ляснув молодшого по спині. Міхал завжди був надзвичайно тактовний!

— Відчепись! — процідив Міколай крізь зуби й підвівся з-за столу. Грубий жарт Міхала подіяв мов копняк, який Малому, вочевидь, був потрібен. Це те саме, що виштовхнути боягузливого парашутиста, кинути плавця на глибину. Тепер у нього не було виходу. Він мусив випливти.

Та доки хлопець виглядав 382-й автобус — той запізнювався й досі не в’їхав на вулицю — його впевненість у собі танула. Він не розпочинатиме день із розмови з директоркою. До цього він поки не дозрів. Заб’ється у свій куток у коридорі. Може, справа вляжеться, і знижена оцінка за поведінку (а вона йому гарантована) буде єдиним наслідком учорашнього прогулу?

День починався звичайно, але куток у коридорі, що досі забезпечував йому спокій і майже повну невидимість, виглядав якось на диво багатолюдним. Міколай уже не міг спокійно катати свого фінгерборда в очікуванні дзвінка, бо йому постійно видавалося, що хтось на нього дивиться, хтось стоїть за його спиною, а неприродне пожвавлення, яке раптом створилося довкола нього, тільки посилювало це враження. Ніби нічого не змінилося, ну, бо чого раптом, але троє хлопців і кілька дівчат сказали йому «Привіт». Уперше, відколи він з’явився в цій школі.

«Вони співчувають мені перед стратою, — подумав він. — Зрештою, хтозна, чи завтра я ще буду одним з них. Так, наче я ним хоч колись був...» І тут йому стало гірко. Невідомо чого, на порожньому місці. Йому раптом перестало залежати на поверненні до старої школи. Що спричинило цю зміну? Невже однокласники, котрі раптово звернули на нього увагу? Навряд, але Міколай не був готовий чесно зізнатися собі в цьому. Знав лише, що він міг би тут учитися до кінця гімназії. І це сьогодні, коли його саме мали вигнати!

— Привіт! — почув він високий дівчачий голосок. Міколай розвернувся трохи за швидко.

— Привіт!

— Порядок? — спитала Меланія зі сміхом, так, наче вони от-от мали на три дні їхати на шкільну екскурсію.

— Нормально, — кинув він з удаваною байдужістю. Саме зараз він дуже не хотів показувати, як сильно боїться зустрічі з директоркою.

— Удома був скандал?

— Ні, а що?

— Просто питаю.

Вони не встигли договорити, бо саме з’явилася вчителька географії. Вона багатозначно подивилася на Міколая, скривилася й відчинила клас. Ніби все йшло второваним шляхом: перекличка, перевірка домашнього, вивчення нового матеріалу, та в класі панувала дивна напруга, немов зараз мало щось статися, щось страшне, на що всі чекали й що досі не відбулося. Було помітно, що вчителька намагається нічого не коментувати, попри явну охоту висловити свою думку про всю цю історію. Малий, якого поки пожаліли, хоч він був ладен дати руку на відсіч, що його викличуть першим, сидів принишклий. І коли перший урок майже закінчився, географічна подивилася на годинника й майже відразу наказала:

— Вербицький — до директора!

«То про це йшлося? Про ефект несподіванки?!» — з полегшенням подумав Міколай. Добре, що хтось прийняв рішення за нього. Він зібрав свої речі, востаннє глянув на спини однокласників і, не попрощавшись, вийшов.

Директорка говорила по телефону. Завершивши розмову, вона насупила брови й зміряла Малого поглядом.

— Ось і знайшлася наша згуба! — уїдливо прокоментувала вона його появу. — Ти Вербицький? — перепитала все ж про всяк випадок.

— Ви мене кликали?

Вона мовчала, сумно дивлячись на нього.

— Ти в цій школі новенький, Вербицький, тому можеш іще не знати місцевих звичаїв. Скажу коротко: це хороша школа, ми любимо сюди приходити, любимо вчитися, любимо працювати в поті чола. Ми пишаємося нашими досягненнями. Так, пишаємось!

Вона подивилася у вікно, ніби шукаючи натхнення.

— Ми дотримуємося кодексу учня, бо це наш священний закон, Вербицький!

— Мене звуть Міколай, — ні сіло, ні впало вихопилося йому.

— Що? А, ну так, авжеж... Тож учні цієї гімназії знають свої обов’язки, Вербицький, і всі мусять дотримуватися правил, які тут діють, — швидко говорила вона, і далі дивлячись у вікно, мовби хтось натягнув за ним величезну шпаргалку.

— Можна мені щось сказати?

— Ти маєш насамперед зрозуміти, що зі школи не виходиться просто так, без попередження, коли кому заманеться. Доки ти тут — ми за тебе відповідаємо, — вела вона далі, удавши, що не розчула його питання. — Що би було, якби всі раптово пішли зі школи?! Уяви лишень!

Міколай уявив. І невідомо чому, ця картина дуже йому сподобався.

— Боюся, мені доведеться тебе покарати, щоб це стало наукою для інших, — зі щирим смутком сказала директорка.

— Можна мені щось сказати?! — повторив він трохи настирливіше.

— Хвилинку! — урвала вона його й продовжила свою промову. — Ти дуже мене занепокоїв, Вербицький, дуже. Усі тебе шукали, переживали за тебе, а ти що? Ти засмучуєш мене, дитино. У цій школі немає майбутнього для когось такого. Для прогульника, не побоїмося цього слова! Для ледаря! І якби ж у тебе було якесь виправдання! — вона стурбовано зітхнула, а Міколаєві здалося, що його вже вигнали. Ситуація ставала напруженою.

— Можна мені щось сказати?!! — він намагався перебити її.

— Не зараз!

— А коли?! — у відчаї вигукнув він.

Директора перевела на нього погляд, у якому змішалися роздратування й сумнів.

— Вербицький!

— Мене звуть Міколай.

— Як ти поводишся?! — обурилася вона. — Я бачу, що все, що мені про тебе розповідали — правда! Це неймовірно! Ти просто нахаба! Невихований нахаба!

Бракувало лише спрямованого на двері вказівного пальця та короткої репліки: «Вас звільнено!». Міколай був переконаний, що зараз саме це й почує.

— Перш ніж я перестану бути учнем цієї школи, я б хотів лише пояснити, що насправді сталося, бо, може, ви не знаєте. Зрештою, кожен має право на самозахист, чи не так? — вклинився він у її тираду. Він говорив дуже швидко, наче намагався встигнути до того, як прозвучать жахливі слова, яких уже не можна буде взяти назад.

— Добре, говори, — утомлено погодилась директорка. Остаточний вирок і так лежав у шухляді її столу.

— Учора вранці мене пограбували в коридорі.

— Так, я щось таке чула...

— У такому разі, перш ніж ви мене виженете, прошу повернути мої палички.

— І де ж я маю взяти ці твої палички?! — вигукнула вона, майже сміючись. Міколай не знав, чому це її розсмішило, та за мить вона посерйознішала й уже лагідніше додала: «Та й хто тут, зрештою, говорить про виганяти? Чому ти так вирішив?!»

— Не знаю, мені здавалося, що я маю відповісти за свою поведінку.

— Звичайно, тобі добре здавалося. Є провина, має бути й покарання, чи не так? — її тон був уже не такий строгий, хоч Міколай і не насмілився б назвати його дружнім.

— Добре. Але спочатку палички.

— Ти ставиш умови мені?!

— Хтось тут, у цій школі, на очах багатьох свідків забрав у мене моє майно. Я б назвав це крадіжкою. А крадіжка переслідується за законом. Ви так не вважаєте?

— Ні! Ні! Ні! Я не згідна! Давай не поспішати з висновками. Може, це була лише гра? Старші учні пожартували з першокласника?

— Жарт?! — він скептично похитав головою. — Мені було якось не до сміху, коли мене обступило четверо гопників.

— У цій школі немає жодних гопників, Вербицький! Зрозуміло?! Це твої товариші! Не одяг прикрашає людину. Можеш повертатися на уроки. А про твоє покарання я ще подумаю.

Міколай вийшов, нічого не розуміючи. Однак у коридорі пригадав, що якщо справа так просто закінчиться, він не виконає дану матері обіцянку, тому повернувся до секретаріату й постукав у двері директорського кабінету.

— Я дуже перепрошую, що вийшов зі школи без дозволу. Обіцяю, що це більше не повториться! — випалив він одним реченням, а на обличчі директорки, наче за помахом чарівної палички, розквітла усмішка педагога із двадцятирічним стажем.

— Ну, от, бачу, ти мудрий хлопчик!

— І не забудьте про палички, будь ласка! — додав він, а усмішка згасла, наче хтось натиснув кнопку вимикача.

— Іди на уроки, Вербицький!

Нема чого приховувати — він став героєм дня! Однокласники щільно обступили його:

— Серйозно? Тебе не викинуть! Супер!

— Я ще не знаю, — Міколай говорив неуважно, очима шукаючи Меланію. Хорошою новиною він хотів поділитися насамперед з нею.

— А я знаю, хто забрав твої палички, — раптом сказала непримітна дівчинка, одна з тих, хто ніколи не озивається, доки їх не спитають, і тому так важко запам’ятати, як їх звуть. — Це той Кайтек зі своєю бандою, — пояснила вона всім іншим. — Той самий, що в Беати забрав колу в крамниці, а в Анджея — ножик.

— А в мене минулого тижня — «Нашу Легію»[13]! — докинув Марек із середнього ряду.

— А в мене марку — із Суперменом, — пожалівся Пйотрек.

— Нащо тобі марка із Суперменом? — здивувався Міколай.

— А нащо тобі палички? — питанням на питання відповів Пйотрек.

— Вибач, дурне питання! — Малому стало соромно. — І що? — звернувся він до всіх. — Ви нікому про це не говорили?

— А що б це змінило? — Марек знизав плечима.

— Щоб він потім мстився? — злякалася та безіменна.

— Мені ще життя дороге! — вигукнула Беата. — Я йому тільки сказала, хай удавиться тією колою. І знаєте, що? Він і справді закашлявся!

— Бо ти його насмішила до сліз! Я там був і все бачив. Багато ж це дало! Він так трусився зі страху, аж курява летіла. Ха, ха, ха... — Пйотрек скривився.

— Вони постійно щось у когось забирають. Чому ніхто не реагує? — роздумував Міколай уголос.

— Бо всі воліють спокій.

— Зрештою, то ніколи не було щось дороге, — визнала Беата.

— А ми маємо чекати, аж вони почнуть знімати з нас взуття чи забирати телефони?! — розсердився Малий. — Отямтеся! Тут питання принципу! Мої палички теж не золоті, але чи має це означати, що я повинен комусь віддавати все, що принесу до школи?! Тільки тому, що цей хтось учиться в старших класах? І він — нахабний гопник?!

Це була чудова промова й Міколай не збирався її переривати, та гроно його слухачів тануло на очах, а замість них з’явилися його давні знайомі. Вони оточили його півколом, наче передивилися американських фільмів про гангстерів. Навпроти, сплівши руки за спиною, став — ну, а хто б іще! — сам голова банди, Кайтек із 2-F.

— Привіт-привіт! А хто це в нас тут такий?! Послухай, малий, — він звернувся безпосередньо до Міколая. — Це моя школа, ясно?

— Наша.

— Не «наша», а моя. Запам’ятай це й не розпускай про мене дурні плітки. Немає в мене твоїх сраних палок, дійшло? І чим швидше ти це зрозумієш, тим краще для тебе. І радій, що це були лише палки. Ти ж хочеш донести цей гіпс цілим додому, га?

Компанія зареготала, а Міколай, безсило стискаючи лівий кулак, удруге подумав, що треба було дати вигнати себе із цієї школи.

— От тільки не зображуй із себе чортового героя! — сказав увечері Міхал, коли Малий після довгих спонукань розповів йому нарешті про шкільні події. Мати вдовольнилася інформацією, що він вибачився перед директоркою й отримав відпущення гріхів.

— Добре тобі казати! — Міколай не здавався. — А що б ти відчував?

— Наче хтось мені в лице плюнув.

— От бачиш!

— Іноді просто потрібно втертися. Немає іншого виходу. Такі типи можуть створити добрячі проблеми. Ти хочеш мати їх на голові всі три роки?

Міхал говорив логічно, але Малого це не переконало.

— Два.

— Без різниці. Тижня достатньо, щоб вони тобі ще щось зламали. І через що? Через якісь нещасні палички? Я тебе благаю. Хочеш, я завтра поїду до центру і куплю тобі точно такі?

— Ти нічого не розумієш!

— Я розумію достатньо, щоб дати тобі пораду: забий. У мене багато друзів, деякі навіть ходять на карате або тайський бокс, але ж я не забезпечу тобі цілодобову охорону! А це можуть бути вперті чуваки, краще не ставати їм на дорозі. Навіть якщо наступні кілька днів ти соромитимешся сам себе. Забий, ти ж чудово розумієш, що це найкращий вихід. Через тиждень забудеться.

Міколай плакав. Зі злості, від розпачу, через вражену гідність. Міхал не виправдав його сподівань. Ще й це на додачу! Раніше, коли вони сварилися — то вже сварилися, коли гиркалися — то слів не добирали, та якщо когось із них ображали, вони закопували сокиру війни й ставали одне за одного горою. Це і є найкраще в старших братах і сестрах: упевненість, що хтось тебе зрозуміє, що вони вже лишили такі проблеми позаду й мають із цього приводу власну думку. Малий рідко радився із братом, а коли це робив, це мусила бути виняткова ситуація, як-от сьогодні. Досі він завжди знаходив підтримку, а цього разу — розчарування. Та колись, видно, мав статися цей чортів перший раз!

— Гей, ну, не реви. Думаєш, мені це подобається?

— То нащо ти так говориш?

— Бо так треба.

— Ну, та...

Міхалові стало шкода Малого. Він сидів весь такий заплаканий на його ліжку, просто втілення горя й розпачу. Якби в нього була вільна сотка, точно б йому віддав. Єдина заковика — він майже ніколи не мав вільних сотень. Гроші Міхал був частіше винний, до того ж зазвичай Міколаєві. Тому він гарячковито шукав якихось інших ідей, як зробити йому приємність чи хоча б на мить підняти братові настрій.

— Брудний уже цей гіпс, — почав він зовсім іншу тему.

— А яким йому ще бути?! — пробурчав Малий.

— Я знаю? Може, б його трохи...

— Що?

— Ну, це, трохи облагородити? У мене лишилося ще трохи чорного спрею. Скільки тої роботи?

— Думаєш?.. У чорний?.. — удаючи байдужість, зацікавився Міколай. Він ще ні в кого не бачив чорного гіпсу. Чорний гіпс. Так! Чорний гіпс щось говорить про людину. Це не може бути звичайний перший-ліпший чувак. Це хтось із характером. Хтось крутий. Тимчасово беззахисний, але ж не назавжди. Чорний гіпс — це стильно. Чорний гіпс — це однозначно хороша ідея!

— Тільки треба спуститися в підвал, бо ця фарба страшенно смердить, — сказав Міхал, побачивши в очах Малого згоду й приязнь, що пробилися крізь дитинне розчарування.

— Тільки не замалюй мені автографи! — упевнився Міколай. Він уже уявляв себе, як у кліпі гангста-реперів: ось він іде шкільним коридором і минає всіх ворогів, а ті завмирають від страху. Ну! Із чорним гіпсом він почуватиметься, наче в нього під светром справжній «калані».

— Звичайно ж, ні! Усе залишиться на місці.

— Гаразд. Давай! — погодився Малий.

Принаймні це він міг зробити, щоб відновити власну гідність.