220 маршрутів

416 Сувальська

Так далеко Малий ще ніколи не заїжджав. Урсинів був наче іншим містом, зовсім чужим для нього. Крізь вікно він дивився на зупинки й абсолютно незнайомі автобусні маршрути, а в голові була суцільна порожнеча. Що сказати Кайтекові? Як поводитися поруч із ним? Усі звичайні слова набували тепер зовсім нового значення. Їхні спільні плани, мрії, питання Меланії — усе раптом стало зовсім неважливим.

Він зневажав себе за страх їхати туди. А він таки боявся, шалено боявся. Коли правда вийшла на яв і виявилася страшнішою за найгірші припущення, Міколай постійно думав про Кайтека. Через кілька днів він вирішив, що поїде й поговорить із ним. Він не знав, про що. Між ними стала смерть. Кайтек був з одного боку, він — з іншого, сповнений почуття провини за своє здоров’я, так, наче це від нього залежало, ніби це він прирік Кайтека на хворобу й страждання.

Він нікому не сказав, куди збирається: ні батькам, ні Міхалові, ні Меланії, ані навіть Макарові. Це було, мов величезний тягар, який він сам мусив зрушити з місця. Порівняно із цим усі інші справи, навіть важливі чи складні, виявилися марними й по-дитячому простими. Йому здавалося, що він бере на себе відповідальність, якої не подужає.

Що сказати Кайтекові? Що життя прекрасне? Показати, як добре бути здоровим? Усе було таким безнадійно дурним.

Міколай відчував важкий страх у животі й пустку в думках. Він був настільки знервований, що його нудило. На щастя, він із самого ранку нічого не їв.

Коли хлопець вийшов з автобуса, ноги в нього підкосилися. Він ішов, як на війну, на якій мав загинути. Рухався повільно, щоб відтягнути цю мить. Намагався усміхатися, та щось не виходило. Особливо, коли він побачив Кайтека. Запалі щоки й мовби підведені сірим олівцем очі — з таким виглядом він міг би грати в якійсь дез-метал групі. На щастя, він, здається, не надто часто дивився в дзеркало. Або вже з усім змирився.

— Гей, нещастячко, ти чого таку дурну міну скорчив? — майже весело кинув Кайтек Міколаєві.

— Та я думав, чи тобі вже врізати, користуючись своєю тимчасовою перевагою, чи й цього разу дарувати?

— А що я такого зробив?! — обурився Кайтек.

— Нічого, окрім того, що повівся, як мудак. Була угода чи ні?!

— Звідки я міг знати, що мене так швидко покладуть до лікарні, соррі.

— Наступного разу тобі це так легко не минеться. Пам’ятай про це!

— Добре-добре! Є якісь класні новини? Розказуй, хто тепер верховодить у школі? Сумуєте там без мене, еге ж?

Хоч він і сидів на ліжку блідий і схудлий, це й досі був той самий Кайтек. Міколаєві стало трохи легше. Вони балакатимуть як двоє друзяк з однієї групи. Це єдиний розумний варіант. Без поблажки на хворобу. І без співчуття — так, наче нічого й нема.

— Скажи мені, тільки не викручуйся... — невпевнено почав Малий.

— Ну...

— Тільки серйозно.

— Валяй.

— Що у вас було з Меланією?

— А що мало бути?

— Бо вона каже, що ти хотів... Ну, знаєш, що ти і вона... Що ти намагався з нею... Чорт, та запереч ти вже!

— Я чекаю.

— На що?

— Що за байку вона тобі розказала?

— Байку?

— Послухай, я може, і негідник, але Меланія мені як сестра. Я дуже її люблю, це правда. Особливо відколи, ну, ти розумієш, як ми вперше були в неї. Я вважаю, що вона класна. Але по ходу в неї дуже бурхлива уява!

— Вона все вигадала?

— Ти пам’ятаєш Новий рік?

— Більш-менш.

— Я хотів сказати їй тоді. Знаєш, про лейкемію. У мене є трохи приятелів, і навіть чимало, але жодного друга. І я подумав, що вона... Що вона стільки пережила... То вона собі вирішила, наче я...? Здуріти можна! Усі баби однакові! — Кайтек зареготав, а Міколай відчув, що з його серця впав величезний камінь. Принаймні із цього приводу.

— Тобі тут не нудно? — спитав Малий, роззирнувшись по палаті.

— Смертельно, — відповів Кайтек і захихотів. — Але це, здається, частина терапії. Лікування нудьгою. Ти ще зазирнеш якось чи тебе вже назавжди відлякало? — він різко змінив тему.

Міколай не хотів брехати, та його б воля, він би ніколи більше сюди не повертався. Він уперше в житті зрозумів, що смерть існує. Не така, як у комп’ютерних іграх, де рясніє від трупів, але ти знаєш, передчуваєш, що коли перейдеш на наступний рівень, вони всі воскреснуть для сутички з наступним гравцем. Що це не так, як у гангстерських фільмах, де гинуть лише погані, а головний герой, хай навіть трохи поранений, завжди залишається живим. Інакше це б не мало сенсу й суперечило правилам. Бо справедливість мусить перемогти.

І власне сидячи на стільчику коло Кайтекового ліжка, Міколай зрозумів, що в житті іноді буває навпаки — смерть може з’явитися зненацька, зневажаючи правила, зовсім неочікувано, вона може простягнути руку й перекреслити всі твої плани, забрати все, зруйнувати мрії, позбавити тебе сил і бажання діяти. Це жахливо несправедливо! Думаючи про це, він не усвідомлював, що насамперед йому шкода себе, але його ніхто не підготував до того, що іноді люди йдуть назавжди. Він не міг із цим погодитись. І страшенно боявся втрати.

— Я зайду наступного тижня, — пообіцяв він. — У середу після уроків. Тільки не всохни мені з туги, бо дарма їхатиму.

— Не переживай! Учора привезли гарненьку кралечку. Заради такої можна трохи постраждати. Вона ще не схожа на скелет, може, ми з нею подружимось? Ну, чого ти скривився, треба насолоджуватися життям! — помітивши, як знітився Міколай, Кайтек намагався захиститися.

— Макар теж збирається до тебе.

Міколай щойно це вигадав. То й що?

— Може, він буде трохи бадьоріший за тебе? А той його дідусь класний чувак!

— Ага.

У дверях Міколай згадав, що він має дещо для Кайтека. Тож хлопець повернувся й поклав йому на столик.

— Ось, може придасться?

Кайтек подивився на червону картонку, не більшу за автобусний квиток.

— Що це? Чотирилиста конюшина? То вони справді існують?!

— Ще й як! Тепер, як ти розумієш, у тебе немає вибору.

— Ти впевнений, що їх не треба їсти?

— Загалом, ні. Запитай у лікаря. Ну, і, може, обгортку спочатку зніми.

На зупинці під Онкологічним центром не було Кайтекової наліпки. Міколай подумав, що тепер він мав би продовжити справу друга. Він сів у перший автобус, що йшов до центру. Проведені в ньому півгодини пізніше цілковито випали з його пам’яті. Коли він вийшов і як опинився під костелом Святої Трійці? День був холодний і похмурий, важкі хмари перекочувалися над містом, їх підганяли пориви холодного вітру. Міколай тішився думкою про хвилину самотності в теплому храмі, але двері до костелу були зачинені. Утомлений, наче щойно завершив непосильну для себе роботу, він присів на сходах. Зіщулився, голову затис між колін. Він чув, як калатає його вражене серце, і молився, як умів: «Господи, якщо ти десь існуєш, порятуй його! Спаси його, благаю! Я ніколи не сяду за барабани, тільки збережи йому життя!»

— У тебе висока температура. Аж 38,5! Ну, так, вічно без шапки, без шарфа! Завтра лишаєшся вдома! — нарікала мати, простягаючи йому аспірин і чай з медом. — Де тебе носило? Знову весь день стирчав на ділянках? Ні, із цим треба щось робити! — додала вона, прикриваючи сина ковдрою.

Міколай мовчки відвернувся до стіни й міцно заплющив очі. Він хотів побути сам.

Хвороба Міколая тривала більше тижня. Меланія щодня приходила після уроків, але він довго тягнув і не казав їй про Кайтека. Важко була так раптово викинути це із себе. Зрештою, він боявся, що вона все зрозуміє навпаки. Його слова надзвичайно її вразили.

— Яка ж я ідіотка! Це мені він хотів усе розповісти! Ще тоді, на вечірці. Там було стільки людей, і ніхто його не вислухав.

— Мені він нічого не казав. Зрештою, неважливо.

— Пам’ятаєш, як він грав Клептона? Я щойно тепер зрозуміла. Він уже знав і хотів, щоб хтось його підтримав. А ми переймалися лише собою! Покинули його в таку мить!

— А ми що, ясновидці чи що? Тепер це й так не має жодного значення.

Макара не надто радувала поїздка на Урсинів. Але тимчасово прикутий до ліжка Міколай так довго діставав його смс-ками, що Макар пообіцяв поїхати замість нього. Йому було незручно, бо він не знав, як поводитися із хворим на рак, про що з ним говорити, що можна, а що — табу. На щастя, дідусь Амадей поїхав з ним. Кайтека вони застали в хорошому настрої, хоч і виглядав він не дуже.

— Хімія подіяла! Неймовірно! Може, мене скоро випустять! — оголосив він замість привітання. — Я сьогодні дізнався! Я хочу зіграти їм щось на прощання. На акустиці, звісно. Лікарі погодились.

— Серйозно? Класно! — зрадів Макар.

— Скажи мені, тільки чесно... — Кайтек завагався. — Ви вже знайшли когось на моє місце?

— Ти здурів?!!

— Я думав, ви вже викреслили мене зі складу.

— Чого б то?

— Бо минуло стільки часу, і ви віддали мій підсилювач, ніби... Ну, ти знаєш...

— А від дурості тут випадково не лікують? — запитав зненацька дідусь Амадей.

— Тоді кльово. Бо я вже вирішив, що доведеться іншу групу шукати.

— «Божидари» — це ми, утрьох. Затям це собі, — відрубав Макар. — Чувак, ну, де б ми ще знайшли такого басиста? Тільки знаєш що, не марнуй тут більше часу, бо не завадило б почати нарешті репетирувати!

— Звісно! — зрадів Кайтек. — Кажуть, якщо пацієнт дуже хоче жити, медицина безсила, — він усміхнувся й підморгнув дідусеві.