220 маршрутів

141 Боксерська

Короткі, оповиті сірістю листопадові дні не надто відрізнялися один від одного. Удома постійно тільки й говорилося про те, що скоро приїде група юних фінів з Рованіємі. Клас Міхала був у Фінляндії у травні, і тепер мав відбутися зустрічний візит. Варіантами перестановки меблів і безкінечними меню мати мордувала всіх навіть під час найкоротших розмов. Міколай уже від цього втомився: один фін, а стільки клопотів. Адже решта класу меншатиме по інших родинах. То чого так панікувати?! На щастя, на ці кілька днів Міхал віддасть гостеві свою кімнату, а сам спатиме на дивані у вітальні.

Під кінець місяця у Вербицьких почалося «велике фінське прибирання». Мати пилососила й чистила кожну річ, кожну найменшу дрібничку так, наче готувалася до перевірки санепідемстанцією. Плюс у цьому виявився лише такий, що вислизнути з дому стало простіше, ніж зазвичай. Звісно ж, у рідкісний вільний від різноманітних додаткових занять час, оскільки Міколаєві тепер доводилося бігом усе надолужувати, зокрема англійську, аби вчасно зарахувати семестр.

Мало того, що вільного часу в нього стало помітно менше, його ще й доводилося розподіляти між людьми, які щиро одне одного не терпіли: Меланією і Кайтеком. Меланія терпіти не могла Кайтека й беззастережно вірила всім найгіршим пліткам, що кружляли про нього в школі, навіть якщо ті й були повністю висмоктані з пальця. Вона так і не повірила, що це йому вона завдячує тим, що її не вигнали. Дівчина мала підозри, що Міколай з Кайтеком вигадали історію про всемогутню матір та її розмову з директоркою, щоб виправдати свої чимраз частіші поїздки на чергову кінцеву. Чоловіча дружба кинула тінь на те, що почалося між ними раніше, і піддала їхні почуття важкому випробуванню.

Кайтек платив Меланії тією ж монетою. З його точки зору, вона була звичайною дурненькою гускою, яка заважала втілювати щось важливе — зі свого боку для Кайтека це теж було абсолютно нове відчуття. Між ними у відчаї метався Міколай, і цієї ситуації він уже мав досить.

На додачу, у класі теж стало якось невесело. Так, наче всі раптом довідалися, що відбувається, і конче хотіли дати йому зрозуміти, що вони на боці Меланії. Міколай не хотів пояснювати їм усім і кожному зокрема, що вони не знають Кайтека, що вони не намагалися зрозуміти його, що вони повірили оманливій зовнішності, і що в них з Меланією чудові стосунки.

Тож приїзд фінів припав на найвідповідніший момент, бо Міколай зі своєю непоганою англійською став з подачі Міхала одним із перекладачів. Зрештою, Алексі, котрий поселився у Вербицьких, виявився класним хлопцем, а до того ж гітаристом-любителем. Вони з Міколаєм мали спільних музичних ідолів, фін привіз із собою гітару й не глузував з Малого, що в того лише пародія на ударну установку. Він охоче слухав на комп’ютері його композиції та доброзичливо їх коментував! Щоправда, цей дурень Міхал заявив, що в цьому випадку ввічливість узяла гору над розумом, але скоріш за все, він так говорив через заздрість. Алексі також показав Міколаєві кілька гітарних акордів, дозволив потренуватися на власному інструменті й переконав його разом зіграти гітарно-барабанний дует. Щоправда, гітара в Алексі була акустична, але Міколай і так був на сьомому небі.

Одним із пунктів програми перебування фінської молоді в Польщі була зустріч з молодими польськими лютеранами, екуменістична меса для католиків і євангелістів, а також спільний концерт колядок. Концерт було заплановано на шосте грудня. Міколаєві ця дата абсолютно не підходила, бо відволікала увагу родини й гостей від його іменин, які зазвичай святкувалися досить бучно. Та оскільки програма концерту також передбачала рок-музику, після тривалих умовлянь Малий таки погодився взяти участь у службі.

Як же він здивувався, коли мати припаркувалася на площі Малаховського! Стало зрозуміло, що костел, у якому відбудеться меса, — це костел Святої Трійці! Міколай одразу згадав своє перше самостійне прогулювання, дивного старенького та очікування на просвітлення, якого так ніколи й не дочекався. Він би хотів поділитися цим із кимось, але не міг, бо довелося б відкрити забагато правди про себе. Зрештою, усі були зосереджені, та одночасно відчувалося збудження, яке зазвичай супроводжує прем’єри. А це мала бути неабияка прем’єра: програму концерту укладали через Інтернет, і музиканти жодного разу не репетирували, бо не було часу! Звісно, кожна сторона давно готувала свою частину виступу, важко було лише скоординувати обидві групи.

Увечері храм виглядав зовсім інакше, ніж тоді, коли сонячне проміння світило крізь вітражі й надавало йому легкого, майже веселого вигляду. Сьогодні, теж яскраво освітлений, наповнений говіркою молоддю, костел видався Міколаєві поважним і замисленим.

Служба тривала досить довго. Потім була перерва, під час якої музиканти обох країн, які мали невдовзі виступати, зайняли свої місця на галереї. Міколай подивився вгору, шукаючи очима Алексі. Мати й Міхал дуже здивувалися, коли Малий, ні перед чим не зупиняючись, як у трансі, почав проштовхуватися на хори. Він не думав про наслідки, він просто повинен був це зробити! Хлопець діяв під впливом внутрішнього імпульсу, якому не міг опиратися.

На щастя, у костелі ще тривала підготовка, і Малий видавався учасником концерту, який заґавився. Опинившись на хорах, він якусь мить поглядом обшукував учасників.

«Оце було б смішно, якби я помилився!» — майнула панічна думка.

Однак він не помилився. Вони стояли поруч і жваво розмовляли. Щойно тепер Міколаєві стало ніякою, бо його помітили й мовчки приглядалися до нього, наче напружено пригадуючи хлопцеве обличчя.

— Добрий вечір! — сказав він.

— Добрий вечір! — першим озвався старенький, із яким Міколай познайомився кілька тижнів тому під час свого першого прогулу. — А що ти тут робиш?

— Я тут із братом. Це його клас приймає фінів.

— Он юно що! Це ж треба, яка зустріч! У такому разі, познайомся з моїм онуком, — він вказав на хлопця, із яким щойно говорив.

— А ми вже знайомі! — із усмішкою повідомив Міколай і звернувся до хлопця: «Я нарешті зможу повернути тобі гроші. Палички «Гладек» за вісім злотих, «Риф» на площі Конституції. Ти мене ще пам’ятаєш, Макар?»

— Звісно. Як справи? — Макар усміхався так, наче в цій зустрічі не було абсолютно нічого надзвичайного.

— Нормально.

— Тихше! — увірвав їхню розмову дідусь. — Увага! Починаємо!

Він указав на одного з учасників концерту, рухаючи руками, як диригент. І тоді залунали перші такти колядок. Макар і справді брав участь у концерті. Він грав на гітарі й співав. У нього був цікавий характерний тембр. Він міг би співати панк-рок.

Міколай сів на підлозі в кутку. Він ще ніколи не почувався таким щасливим! Також він не підозрював, що це був лише початок дуже довгого й щедрого на несподіванки вечора. І важко сказати, яка з них була найважливішою.

Після концерту всі поїхали винайнятим школою автобусом до ліцею Міхала, на дискотеку для молоді та бенкет для дорослих. Це був останній день перебування фінів у Варшаві. На них чекала важка дорога назад, але забава тривала до півночі.

Міколай ані на крок не відходив від Макара. Вони говорили про музику, обмінювалися назвами груп та улюблених альбомів: «The Ramones», «Green Day», «Goldfinger», «Sex Pistols», «NOFX», «Social Distortion». Та серед них прозвучала й рідна «Відкрита рана». Міколай особливо захоплювався гітаристом гурту, ветераном польського року Борщем.

— Борщ даватиме майстер-клас в «Рифі», може, сходимо? — раптом запропонував Макар.

— Звісно! Цікаво, чи там ще висить моє повідомлення для тебе? — уголос роздумував Міколай.

— Яке повідомлення?

— Мій контакт у комунікаторі, бо я давно хотів повернути тобі ті гроші.

— Та ти жартуєш!

— Ні. Я думав, ти відгукнешся.

— Я давно не був у «Рифі».

— А в тебе класний дідусь.

— До речі, звідки ти його знаєш?

— А-а-а, довга історія...

Майже об одинадцятій мати відвезла дідуся з Макаром на Садибу. Цього разу Малий подбав про те, щоб взяти контакти приятеля. Зрештою, вони вже й так домовилися зустрітися. Майстер-клас Борща було заплановано на найближчі вихідні. Гітара не була інструментом Малого, але він відчував, що завдяки Макару він почне нарешті наближатися до мети.

Коли вони десь о першій ночі повернулися додому, через безліч вражень Малий устиг забути, що саме добігає кінця день його іменин. У дверях їх радісною посмішкою привітав Кшиштоф Вербицький.

— Усього найкращого, синку!

Міколай пригорнувся до батька, так ніби йому знову було чотири.

— Дякую, тату! Добре, що ти приїхав!

Вони увійшли до квартири й посідали у вітальні, розповідаючи батькові польською та англійською події того дня. Шкода було прощатися з Алексі та симпатичними фінами, чий приїзд так змінив їхнє усталене життя. Вони жваво розмовляли й уже планували спільні канікули. Наближалася друга, а нікому не хотілося спати. Однак виїзд фінської групи було заплановано на дев’яту ранку, тож урешті-решт Йоланта Вербицька рішуче наказала всім іти відпочивати.

Міколай не кваплячись пішов до своєї кімнати, а через кілька хвилин вилетів із радісним вереском. Усі, окрім батька, приголомшено дивилися на нього, а хлопець, неначе дорогоцінний трофей, тримав на витягнутих руках стільчик: три короткі металеві ніжки, прикріплені до металевої трубки, а на ній — трикутне, обтягнуте шкірою, сидіння.

— Люди! Дивіться! Блін, це ж справжній «Мапекс»! — горлав він і вимахував стільчиком. І хоч йому було трошки соромно, хлопець не зміг стримати сліз.