220 маршрутів

147 Вишнева Гора

Міколай вирішив, що не варто вдома повідомляти про прихильність, якою його несподівано обдарував найгірший учень школи. Він ані словом не похопився про своє нове зацікавлення, враховуючи що його тут-таки б покарали й контролювали б кожен вихід і повернення додому. А він і так уже майже вирішив припинити цей дитсадок! Майже, бо практично одразу ж перевірив, де ця Вишнева Гора і який автобус туди їде.

Живучи під тиском емоцій, які не полишали його ні на мить, він пропустив повз вуха новину про те, що за місяць, на початку грудня, до Варшави приїздять фіни з Рованіємі, де клас Міхала був навесні. Перед ним маячила перспектива ідіотської дискотеки, і лише це мало наразі значення.

«Кому потрібна така дискотека?!» — стогнав він подумки, підпираючи шведську стінку й невимовно страждаючи. Маленька групка найупертіших похитувалася в центрі майже порожнього спортзалу, проте це не надто заохочувало долучитися до шкільної розваги. Мало того, що ді-джей крутив допотопну музику, то ще й постійно якийсь старанний учитель прибігав і вмикав щойно вимкнуте світло, вириваючи із куняння тих, хто будь-якою ціною намагався таки отримати задоволення.

«Народ і справді виявляє добрячий ентузіазм. Це варто було б урахувати, виставляючи оцінку з поведінки», — думав Міколай, одночасно вишукуючи очима єдину людину, заради якої сюди прийшов. Він міг сміливо ризикнути й ігнорувати дискотеку — його ситуація з оцінкою і так уже була паршива. Однак він збирався таки поговорити нарешті з Меланією. Йому трохи вже набридло постійно вдавати, що він її не помічає. Він хотів би мати друга, а Меланія чудово підходила на цю роль.

Зараз він спостерігав за нею серед зграйки дівчат на протилежному боці залу. Зі світлом чи без, він бачив знайому мініатюрну постать із довгим волоссям, сьогодні зібраним у хвіст. Він не міг запросити її. Тільки б осоромився. Тож чекав на відповідний момент, щоб підійти. Почалася нова пісня, і дівчата перемістилися ближче до центру залу. Але Меланії серед них він не помітив. Де вона могла подітися? Хлопець відчув одночасно і неспокій, і полегшення, адже поки що не потрібно було нічого робити.

«Чому так важко підійти до когось і сказати: “Привіт, це я! Я придурок! Пам’ятаєш мене ще?” Вона це знає, і я це знаю, то в чому ж річ?» — думав Міколай, продовжуючи стовбичити на своєму місці під стінкою й намагаючись прошити очима темряву, бо хтось знову «випадково» згасив світло.

— Добре бавишся? — раптом почув він. У голосі Меланії як завжди пробивалася її фірмова посмішка.

— Ага. Просто супер! — кинув Міколай своїм вічно невдоволеним тоном. «У неї завжди є якийсь привід радіти! Це бісить!»

— Вийдемо в коридор?

— Можна.

Вони проштовхнулися крізь групку танцюючих, що потрохи розросталася, і сіли на лавку. Мовчали, так наче світло, яке горіло тут постійно, раптово збентежило їх. Вони не дивилися одне на одного, бо це теж вимагало зусиль.

— Дехто просив мене запитати тебе про дещо, — сказала Меланія.

— Давай! — буркнув Міколай.

Однак вона не поспішала.

— Погано. Схоже на тяжкий випадок склерозу, — Малий наважився пожартувати. Звісно, він не міг бути упевнений, що вона одразу ж не образиться, але краще вже це, ніж просто сидіти.

— Беата питає, чи ти б випадково не хотів з нею зустрічатися?! — видихнула Меланія.

— Ви здуріли?! — вигукнув Міколай, щиро приголомшений.

— Тобто ні?

— Ні!!! Нехай «Грінпіс» рятує китів! Мене в це не вплутуйте. Крім того... — почав він, але швидко замовк.

— Крім того що?

— Ні. Скажи їй, що... Чорт, я не знаю! Скажи їй, що хочеш!

— Що я хочу?!

— Наприклад.

— Може, ти ще передумаєш? — Меланія будь-якою ціною намагалася виконати свою місію.

— Господи! Ти справді не розумієш?! — він би хотів, щоб ця розмова закінчилась. Щоб вона сама про все здогадалася й не змушувала його більше нічого казати! — Я не передумаю, бо немає про що думати. Зустрічатися з такою коровою?! Не кажи їй цього! Краще скажи, що я зустрічаюся з іншою! — бовкнув він і тут-таки про це пожалкував.

Меланія не розуміла.

— Так?

«Сумне курчатко!» — ніжно подумав Міколай і взяв її за руку. Вона здивовано поглянула на нього. Але цей жест був більш промовистий, ніж тисяча слів, і на щастя, хлопець більше нічого не мусив додавати.

— Та-а-ак? — повторила вона, шморгаючи носом, а в її очах знову загорілися іскри, тільки тепер вони були якісь розпливчасті. — Я думала... думала, що тоді... що ти...

— Ну-у, тільки не плач, Курчатко!

— Коли ти не... я не плачу. Чесно, — Меланія шморгала, а Міколай помітив у дверях спортзалу Беату. Вона стояла й дивилась на них, не надто розуміючи, що відбувається. Утім, щось — може інтуїція — зупинило її. Через секунду вона розвернулася й зникла в темряві.

— Міхале, прокидайся! — нервувала пані Вербицька. — Пів на одинадцяту!

— Розслабся! — простогнав Міхал з-під натягнутої на голову ковдри.

— Ти ж не плануєш вилежуватися до обіду?! — мати не здавалася.

— Що за дурна манія! Ну, яка тобі різниця? Сьогодні ж немає уроків!

— Ти не маєш чим зайнятися?

— От уже ж! Нікого, буквально нікого з моїх друзів старі не піднімають удосвіта! Батько Томана навіть сказав, що якщо Томана підняти зарано, то він потім увесь день злий ходить.

— А що мені до батька Томана і його сина?! Хай собі сплять, скільки хочуть! Мене цікавиш лише ти. Питання звучить так: тобі справді не потрібно нічого прочитати, нічого вивчити, нічого підготувати?

— Та годі вже! Забий, сьогодні субота!

— І з цієї нагоди ти збираєшся проспати весь день?!

— Так ти мені вже й дала!

— Думаєш, мене це аж так хвилює? Можеш взагалі не вставати! У кожного лише одне життя. Було б непогано, якби юно мало якусь мету. Але якщо твій пріоритет — сон, то спи, синочку. Порох ти вже навряд винайдеш, та на старість принаймні точно не скаржитимешся, що не виспався!

Вона вийшла, а Міхал прокинувся аж під обід.

Погода в суботу вранці була чудова. Вони сиділи на ґанку будиночка Меланії. Дітлахи десь поховалися, щоб на самоті з’їсти принесене Міколаєм печиво. Коли він вручав його старшій дівчинці, вона подивилася на нього круглими від захвату очима й прошепотіла:

— Це мені? А з якою нацинкою? — але вже розгледіла упаковку й радісно показала братові: «З пилисиновою!»

— Підійде? — сміючись запитав Міколай. Насправді класно було б мати в родині когось молодшого!

— Ага, — неуважно відповіло дівча, розриваючи упаковку.

— Тільки ж поділи порівну! — напучувала сестру Меланія.

— А ти не хоцес? — мала дипломатично спробувала виключити Міколая з поділу.

— Ні, дякую!

За кілька хвилин діти прибігли по вуха замурзані шоколадом.

— Смачно? — спитав Міколай.

— Ага! — вигукнули вони й побігли на газон.

У Міколая були інші плани, ніж глядіти спиногризів. Не для цього він брав проїзний, а Меланії купував пільговий добовий квиток, щоб сидіти тепер під хатою й удавати няньку. Але дівчина не могла піти, бо мами не було. Тому вони сиділи, балакали, їли груші та краєм ока пильнували малих, що гасали по садку.

— Тут так гарно! — глибоко зітхнула щиро зворушена Меланія.

— Ага.

— Ти відчуваєш цей запах?! — захоплювалася вона невідомо чим.

— Угу. Здається, це груші гниють? — відповів Міколай.

— Знаєш, що! — дівчина стукнула його в плече. — Так пахне сад! Правда ж, чудово? У ньому змішалося все: квіти, трава, листя, фрукти й навіть дим вогнища.

— Особливо дим класний!

— Припини!

— Серйозно, запах диму просто бомба!

— Ти глузуєш із мене.

— Де там! Тут гарно.

— Чекай, я маю дещо для тебе, — згадала Меланія й на хвилинку зайшла в дім. — Тримай! — вона вручила йому маленьку кольорову картонку з висушеною чотирилистою конюшиною.

— Що це?! Це справжня? — Міколай не йняв віри. — Це справді мені?! Дякую! Але я не можу її в тебе взяти!

— Я вже давно хотіла тобі це подарувати, але боялася, що ти сміятимешся.

— Ти не можеш її віддати! Тобі теж потрібне щастя! — заперечував хлопець. «Особливо тобі», — уточнив він подумки.

— Не можна мати більше щастя, ніж маю я! — вигукнула Меланія. — Ходімо, щось тобі покажу! — вона встала й попрямувала вглиб саду. Зупинилася біля паркану, присіла й вказала на кущик конюшини. — Дивись.

— Що?! Всі чотирилисті?! — вразився Малий.

— Бачиш? — розсміялася вона. — Я найщасливіша людина у світі!

Міколай не покладався на силу талісманів. Чорні коти, п’ятниці тринадцятого, сажотруси й драбини, чотирилисті конюшини — він завжди висміював такі забобони! Але факт, що після того, як він отримав конюшину, усе почало потроху змінюватися. Хоча, хтозна, може конюшина не мала із цим нічого спільного?