220 маршрутів

715 Янки Ікея

Наліпку вони приклеїли максимум секунд за п’ять. Кайтек і справді вже добре набив на цьому руку. Надруковану на клейкому папері наліпку він приготував ще в автобусі: відірвав захисний шар і клеєм догори злегка затиснув у долоні. На кінцевій досить було на мить спертися на розклад, щоб наліпка пристала до металу чи скла.

Вони роззирнулися довкола. Окрім поблизького аеропорту й літаків, що злітали чи сідали, тут і справді не було нічого цікавого.

— Більшість кінцевих такі, — філософствував Кайтек. — Поняття не маю, що мене ще надихає в цьому. Може, сама їзда автобусами? — роздумував він уголос. Міколай мовчав. — Коли я був малий, вікна нашої квартири виходили на автопарк «Остробрамський», — продовжував Кайтек. — Я міг годинами дивитися, як паркуються автобуси. Я уявляв, що всі вони належать мені, і це я відправляю їх на маршрути. Найкращою розвагою було поїхати автобусом до центру. Машина — це буденність, у нас уже тоді був «Малюк»[18], але автобус — чувак, оце був жир! Закомпостувати квиток, усі ці ритуали. Якось водій пустив мене до кабіни. Повний розрив шаблону! Я їхав з ним від кінцевої «Остробрамська» аж до «Заменецької». Я в житті цього не забуду! Великі машини найкращі! Я завжди хотів стати водієм. Проблема була в тому, що я не міг вибрати між сміттєвозом, автобусом і фурою. Я кілька місяців думав, та врешті автобус переміг. Ці кольорові кнопки відкривання дверей. Зупинки зі своїми назвами й загадковими номерами. Ну, і кінцеві, тобто межі. Спочатку мені здавалося, що це кордони міста, такі собі КПП. Я був шокований, коли побачив, що в місті теж є кінцеві. Та найбільше мене завжди притягувала кабіна. Обожнюю такі тісні приміщення. Сторожки теж нічого, але вони нікуди не рухаються. Добре, досить. Поїхали назад на Окенце. Колись там був непоганий кебаб.

Міколай слухав це все й дивувався. Кайтек зі школи і Кайтек з кінцевої були наче двома різними хлопцями. Малий замислився, чи він так само сильно змінюється в різних ситуаціях. Йому видавалося, що ні, але, можливо, сам він цього не помічав? У Кайтекові його приваблювала якась сила: він ніби й питався — та насправді чудово знав, куди йти, він не вагався — та при цьому складалося враження, що всі його дії — суцільна імпровізація. Дивувало й те, що він без жодних проблем говорив про себе. Міколай завжди вважав, що його думки нікого не цікавлять, і що в них немає ані чогось надзвичайно важливого, ані оригінального, тому переважно мовчав. Коли доводилося, говорив мало. Він волів слухати. Але мистецтво слухати — набагато складніше за вміння говорити. Мало хто здатен слухати. Слухати й розуміти. Слухати — і намагатися почути, що й чому нам кажуть. Слухати, не перебиваючи посеред речення, бо вже й так зрозуміло, про що йдеться. Бо ми ніколи не розуміємо інших до кінця.

Меланія сиділа за столом, спершись підборіддям на долоні, і читала «Сізіфову працю»[19]. Їй лишалося кілька сторінок. Пощастило ж! Побачивши Міколая, дівчина сумно посміхнулася. Та перш ніж вона встигла хоч слово сказати, на гостеві, вимагаючи печива, повисли малі. Він чекав цього, але сьогодні приготував їм ще більшу несподіванку. Перед виходом з дому він склав у рюкзак книжечки й конструктор, які лише займали місце на полицях. Доки їх виймав, очі малих округлювалися все більше. А найдивніше, що дітлахи завмерли, немов чекали на особливе запрошення.

— Може, щось збудуєте? — запропонував Міколай.

— Ходімо, зробимо будинок, — сказала дівчинка братові й висипала кубики на підлогу.

— Дякую, — Меланія ледь ворухнула губами.

Справа була не у вдячності. Міколай просто хотів, щоб у них нарешті було трохи часу побути вдвох.

— Я боялася, ти вже не прийдеш.

— Ми ж домовились!

— Але, здається, на дванадцяту? А вже майже четверта.

— Вибач, якби була можливість, я б подзвонив.

— Нічого. Я рада, що ти тут.

— Я боявся, що ти сваритимешся.

— А я — що з тобою щось сталося.

Він торкнувся її руки. Вона подивилася на нього. У її погляді був лише смуток.

— Що зі мною могло статися? Адже в мене є твоя конюшина.

Повідомлення називалося «Знищ цього листа» і вже сам заголовок Міхалові подобався. Та настрій дещо змінився, коли виявилося, що під ніком «Піранья» ховається Марта із Граєва.

І все. Як на неї, це більше, ніж багато. Вона, певно, смертельно ображена. Після канікул він зник і два місяці не подавав ознак життя. Вона точно не повірила, хто б їй про це не сказав, що він був у неї і, як придурок, п’ятнадцять хвилин стирчав перед хвірткою. Який висновок вона могла зробити? Що його там взагалі не було. Він би подумав саме так. Нарешті стара Садовська, її мати, буде втішена. «Я ніколи не подобався цій гарпії!

І якби йшлося лише про Марту, Міхал міг би й виконати її прохання. Але трохи через нудьгу, а ще більше через вроджений дух протиріччя, він відписав.