220 маршрутів

108 Площа Трьох Хрестів

Коли в чиємусь житті з’являється нова людина, решта змушені трохи посунутись, щоб звільнити місце. Це рідко минає безболісно. Зненацька Міколай виявив, що став заручником. Він уже не належав сам собі, бо кожен мав до нього якісь претензії! Вільний час хлопець розподіляв тепер між трьома, а не двома людьми, і відчував, що навряд йому колись удасться опанувати це вміння.

З одного боку, добре, що всі раптом хочуть із тобою бачитися, що ти для них важливий і що всі рахуються із твоєю думкою. При цьому із другого боку — усе це викручування, лавірування, виправдовування браком часу псує задоволення від перебування в товаристві того, хто саме зараз поруч, і змушує думати про того, кому довелося відмовити! Зрештою ти заплутуєшся, і настрій псується. Рано чи пізно хтось зорієнтується, що твої заняття з англійської чотири рази на тиждень чи походи до лікарні на реабілітацію — це все брехня й відмазки. І що тоді?

Але Міколай не міг і не хотів приховувати свого захоплення Макаром. Тепер, коли він нарешті його віднайшов, то був готовий їздити на Садибу ледь не щодня й ділитися з ним кожною думкою, а також розповідати про нього кожному охочому слухати. Але ніхто такого бажання не виявляв. Ну, хіба що матір, яку явно зачарував Амадей Волинський. Вона казала, що старенький нагадує їй мудрих китайських учителів з американського кіно, про що Малий якось досі не замислювався.

Нікого іншого його розповіді не цікавили.

Ані Меланії, ані Кайтекові він не повідомив про конкурента. Міколай старанно приховував від них спілкування з Макаром. І звичайно ж, нічого не сказав їм про гітарний майстер-клас у «Рифі», припускаючи, що ця ідея нікого не надихне. Меланія все частіше гляділа малих, бо її мама знайшла якийсь підробіток, а Кайтека будь-яка згадка про музику виводила з рівноваги. Зате в нього були афоризми та ще кілька не відвіданих кінцевих. Іноді Малий їздив з ним, але вже радше з почуття обов’язку. І йому було соромно перед самим собою, бо Кайтек йому навіть подобався, той інший Кайтек. Він відчував, що якби не було Макара, він би міг би пізнати його ще краще. Однак у його житті з’явився Макар. Це не могло бути випадковістю. Ні, це було втілення найзаповітніших мрій. І Малому вже не хотілося нічого змінювати.

— Борщ — найкращий сучасний гітарист, скажи?! — захоплювався Макар, коли вони виходили з «Рифу» після майстер-класу. — Він геній! Ці його соло увійдуть в історію! Застрелюся з віника! Я взагалі ні на що не здатен! — збуджено гарячкував він.

— Припини! Не засмучуйся. Ти ж он скільки всього вже вмієш! — намагався втішити його Міколай. Йому теж сподобався виступ Борща, але гітара — не його інструмент, тому він спокійніше сприймав почуте.

— Я в житті так не гратиму. Це Гімалаї. Туди я ніколи не видерусь!

— Частіше це повторюй, тоді точно збудеться!

— Поїхали на Садибу, що скажеш? Я мушу одразу спробувати, щоб не забути! — і Макар на уявному інструменті зобразив кілька акордів, що він запам’ятав з майстер-класу.

Це видавалося майже неможливим, та коли вони приїхали на Садибу, хлопець схопив гітару й повторив усе так, наче давно це репетирував.

— Будуть з нього люди, — підморгнув Міколай дідусеві Амадеєві.

— Йому є в кого вдатися! — посміхнувся у відповідь старенький.

— Ну, але ж ви радше клавішних, — зітхнув Міколай, маючи на увазі орган, на якому дідусь Макара грав у костелі.

— Ну, то ж будете набирати групу, не забудьте про мене.

— Нема питань. На бек-вокал теж?

— Ще б пак! Ніхто не зрівняється зі мною в бек-вокалі. Я співаю на три голоси одночасно.

— Піде. У нас є гітара, ударні і клавішні. Чорт, нам бракує лише басиста!

Міколай повертався додому в напрочуд піднесеному настрої. Він щойно озвучив те, що слід було давно сказати й зробити дороговказом на майбутнє: їм з Макаром потрібно створити групу! І якомога швидше! Може, вийшло б купити якусь ненову установку в Інтернеті? Тепер, коли його рука майже повністю відновилася, нема чого відкладати. Поринувши в ці думки, він не помітив, що з передніх сидінь хтось уважно на нього дивиться.

— У тебе вигляд, наче ти щойно повернувся з першого побачення зі своєю любкою! — зачепив Малого Кайтек.

— На жаль, цього разу ні. А ти звідки вертаєшся? — Міколай не збирався сповідатися.

— З оборудки.

— Ти на Садибі клеїв? Я не помітив.

— Ні, я «соляри» фоткав.

— Ти був у солярії?!

— Ох, тобі ще вчитися та вчитися. «Соляриси»[20] фотографував. Я ж казав, що треба потроху переходити на щось інше.

— Один? Ти хочеш, щоб на тебе знову хтось напав?!

— Ну, ти ж сьогодні, буцімто, не мав часу?

— Не мав, сорі, мусив дідуся навідати, — Міколай брехав як по нотах.

— Відколи це в тебе дід у Варшаві? — здивувався Кайтек.

— Це такий прийомний дідусь, колись я вас познайомлю.

— І звуть його, мабуть, Меланія Яктамдалі?

— Ну, дуже вже смішно, чесне слово. Як тобі так цікаво, то його звуть Амадей Волинський.

— Фантазія тебе не підводить, друже. Кого ти хочеш надурити?!

— Серйозно, — буркнув Міколай, хоча й сам відчував, що правда в цьому випадку звучить абсолютно неймовірно. — Він органіст в євангелістсько-аугсбурзькому костелі.

— О господи, та припини вже! Окей, ти віддав перевагу якійсь дівулі замість мене. Але не принижуйся хоч до такої примітивної брехні. Дідусь-органіст! Пригальмуй трохи зі своїми вигадками, бо я не встигаю за тобою!

Вони розсміялися в унісон, кожен із власних думок.

— Ти купував щось на інтернет-аукціонах? — Міколай різко змінив тему.

— Ні, але продавав. А що ти шукаєш?

— Поки нічого, бо в мене бабла нема, але коли мені виплатять відшкодування за руку, то, може, куплю штатив під тарілку? Мама казала, що вона мені віддасть усі гроші зі страховки.

— А скільки їх буде?

— Не знаю, три-чотири сотні? Мені саме подарували стілець. Я розумію, що це не твоя тема, але він кльовий, повір мені! Справжній «Мапекс»! Регулюєш висоту під себе. Серйозно, як хочеш. Тільки сідати й грати. А який м’якесенький!

— Ех, малий-малий! Щось ти надто захоплюєшся!

Грудневі батьківські збори дали Йоланті Вербицькій багато підстав для роздумів. Виявилося, що хоч Міколай страшенно пащекуватий, але цілком непогано дає собі раду. Натомість Міхал останнім часом рідко навідує школу. Він уже давно побив попередній рекорд відсутності на уроках без поважної причини й не збирався зупинятися на досягнутому, піднімаючи планку для наступних поколінь. Його оцінки, зокрема з математики, виглядали просто жахливо, і якби йшлося не про півріччя, цього було б достатню, щоб почати серйозно хвилюватися. Походи на збори, де можна почути хіба в’їдливі коментарі із приводу своїх педагогічних здобутків, особливого задоволення не приносять. Мати була в розпачі, у неї вичерпалися всі раціональні аргументи на кшталт: «Подумай про випускні!» або «Чим ти займатимешся в житті?». Неквапом повертаючись додому, вона схилялася до силових рішень — останнього засобу в батьківському арсеналі.

«Добре, що принаймні Міколай знає, нащо ходять до школи», — втішала вона себе цієї невеселої миті, і хоч спочатку план був інакшим, Йоланта вирішила нагородити молодшого сина за спокій та гордість, з якою вона отримувала від учительки листок з його оцінками. На захист Йолі слід додати, що пережити двоє зборів за два дні — це травма на рівні пломбування зубних каналів без анестезії. Тож не варто дивуватися, що на короткий час нещасна мати втратила контакт із дійсністю.

— Міха-а-а-а-а-а-ал!!! — так звучав початок першої з хороших новин, коли Йоланта Вербицька переступила поріг квартири. Та адресат не повзав на колінах біля вхідних дверей, не вимолював помилування, склавши долоні, не драїв унітаз голіруч найїдкішим із засобів типу «від каміння та іржі».

Її ледь не трусило. Мати зняла пальто й відкрила двері кімнати своєї майбутньої жертви. Він озирнувся з міною «господи-я-такий-зайнятий», яка, може, і ввела би в оману когось недосвідченого.

— Це що таке-е-е-е-е?!! — прозвучала друга з хороших новин. Аркуш з оцінками (середнє арифметичне легше дотягувало до двох цілих п’яти десятих) та з відсутностями без поважної причини (у рекордній кількості п’ятдесят три) ліг на стіл.

— Так? — запитало втілення синової покірності, схвильовано тріпочучи віями.

— Ти що, геть із глузду з’їхав?!!

Міхал уважно подивився на аркуш, так наче це була цікава, хоч по суті мало важлива новина, а сам він аж ніяк не збирався благати про помилування.

— Матусю, розслабся! — промовив він тоном, від якої тиск у неї підскочив ще вище, якщо таке було взагалі можливе.

Йоланта Вербицька усвідомила свою повну, абсолютну і ні з чим незрівнянну поразку. Вона думала лише про помсту. А оскільки помста найкраще смакує холодною, вона розслабилась. Тобто так їй тоді здавалося, адже Йоля не придушила його в нападі люті, не вирвала його серце, не видряпала очі, щоб їй хоч на секунду полегшало. Вона залишила свого первородного сина Міхал а із плодами його праці, які він сам і пожинатиме.

Вона пішла на кухню й зварила міцну каву. Лікар би за голову схопився, але в неї були пом’якшуючі обставини. Із чашкою в руці й поглядом, від якого кров стигла в жилах, та зародком ідеї в голові, Йоланта Вербицька покликала сина молодшого.

— Мікусь?

Материн голос потонув у потужному потоці панку, що лився йому до вух з навушників плеєра. Конкурувати з «The Ramones» було непросто, та їй якось вдалося перемогти. Коли через якийсь час Міколай з’явився у вітальні, вираз його обличчя не надто заохочував до розмови.

— Що таке?!

— У мене є для тебе новина.

— Яка? — здивувався Малий. Адже це був вечір новин для Міхала.

— Ти отримаєш відшкодування.

В очах Міколая спалахнула іскра зацікавлення.

— Скільки?

— Тисячу шістсот злотих, — це була третя хороша новина за день.

— Скільки?!!

— Тисячу шістсот злотих. Тато платить за нас дуже великі внески.

— Оце так!!! Справді? Так багато?!! — Малий не міг повірити у власне щастя, а Йоланта Вербицька не могла повірити, що вона таким дурним чином використовує одного сина в боротьбі проти другого.

— А коли мені його виплатять?

— Не знаю, мабуть, невдовзі.

І тоді тиск у неї раптово вирівнявся, а право голосу перейшло до розуму. Та вже було трохи пізно. Ну, що тепер — є, як є.

— Що ти зробиш із такою великою сумою? — поцікавилася мати, з останніх сил чіпляючись за надію на диво. Міколай такий розсудливий. Він точно не вчинить нічого нерозумного.

— Ну, як що?! Мамо?! — ласкаво відповів матусин синок. — Звичайно, що куплю барабани!!!

— Установку? — почула вона в телефоні чоловіків голос. Міжнародні дзвінки навіть о такій порі коштували шалені гроші, але Йоланта Вербицька мусила нарешті трохи випустити пару. На жаль, вона помилилася адресою. Чоловік не розділив її побоювань. — Принаймні нам не доведеться витрачатися, — зрадів він.

— Добре тобі казати! Він же хотітиме грати на цій установці!

— Я думаю.

— Але вдома?! У нас удома?!!

— Зараз він теж грає. Чого ти так переймаєшся? Це ж лише пара барабанів і тарілок, Йолю, дай спокій.

— Ти нічого не розумієш! Тебе немає весь тиждень, а мені доводиться це вислуховувати! Відколи йому зняли гіпс, він знову щодня грає! Сусіди нас колись лінчують, але буде пізно. От побачите, ви ще згадаєте мої слова, але шляху назад вже не буде!

Сльозливі інтонації матері виманили до вітальні дуже-уважного-старшого-сина.

— Що сталося? — коротко спитав він і позіхнув.

Покинута всіма без співчуття, Йоланта Вербицька, хоч це й було абсолютно нелогічно, спробувала віднайти братню душу принаймні в Міхалові. Адже він не така вже й погана дитина.

— Міколай хоче купити ударну установку!

— А грошики з неба впадуть?

— Він отримав страховку.

— Скільки?

— Тисячу шістсот.

— Скільки?!!

— Я ж сказала!

— Тисячу шістсот?!! — Міхал ритмічно бився головою об одвірок. — Я мушу щось собі зламати! Конче! Хто прийде і щось мені переламає?! Хе-е-елп!