220 маршрутів

102 Ольштинка

На першому ж уроці Міхал зрозумів, як сильно він прорахувався. Він тоскно дивився у вікно й задавав собі єдине запитання: «Блін, що я тут роблю? От чого я вирішив, що в школі час мине швидше, ніж із MTV? Певне, мені зовсім дах поїхав!» Питання було не в часі як такому, і Міхал чудово це розумів. Питання було в тому конкретному моменті, коли все стане нарешті на свої місця і він більше не відчуватиме того клятого болю, який могла втамувати лише вона.

Відколи він розлучився з Магдою два тижні тому під Палацом культури, світ, здавалося, роздвоївся. Коли вони зустрічали світанок на кам’янистому пляжі в Пулі, обнімалися й цілувалися, балакали й весь час жартували, він не розумів, що вручає їй шматок свого життя і тепер, якщо її не буде поруч, саме цього шматка йому дуже не вистачатиме.

— Чого такий ніякий? — поцікавився Томан.

— А, фігня це все, — не повівся Міхал.

— Що все? — не здавався той. Як найближчий приятель він мав право знати.

— Ще недавно ми кидали Покорові морських їжаків у ліжко, а Жукові напихали шишки в подушку.

— І грали зі словаками.

— Заблукали на екскурсії й хотіли просити політичного притулку.

— Не знали, куди приткнути ноги в автобусі.

— А тепер все знову, як і колись?!

— У Хорватії було кльово! — Томан зітхнув і для порядку зробив вигляд, наче списує щось із дошки. — Та коли ви накидали мені цегли в рюкзак, було не так уже й смішно, — додав він стиха, утупивши погляд у зошит.

— Та забий, а що б ти тоді згадував?! Ти мав би бути нам вдячний!

— За що б то?! — обурився Томан. — За те, що ви не дали нам з Агатою ані хвилини спокою?

— А хто їздить на канікули з дівчиною?! — Міхал досі не міг пробачити другові.

Це мала бути суто чоловіча пригода: кілька хлопців у компанії вмовили батьків оплатити їм цю поїздку. Та в останній момент з’ясувалося, що про Томана в таборі можна буде забути. У їхній компанії хвацьких холостяків він єдиний був обтяжений родиною й за першої-ліпшої нагоди біг милуватися до своєї любоньки! Міхал не міг цього зрозуміти. Загалом, усі сприймали це як зраду, тож Томан постійно ставав об’єктом пласкуватих жартів, і цегла в рюкзаку була ще одним з найневинніших. Друзі ображалися, що він мусив робити те, що хотіла Коза (так вони її називали), і часто відмовлявся від спільних розваг, бо вона їх не схвалювала.

— Хтось на канікули їде з дівчиною, хтось із нею вертається, — по-філософському резюмував Томан, знаючи, що удар влучить у ціль.

Міхал промовчав.

Права рука Міколая висіла на витяжці, обкладена торбинками з якимсь синім желе. Коли мати розповіла йому про свій похід у гімназію, він у відчаї ляснув здоровою рукою по тонкій лікарняній ковдрі.

— Самі дівчата? О боже...

— Та кажу ж, у цьому класі є шестеро хлопців. З тобою буде сім.

— Одні баби! Я знову влип! — Малий стогнав, наче йому апендицит різали без наркозу.

— Може, хоч трохи вдячності виявиш? І не розраховуй, що я ще раз тебе переводитиму!

Він не розраховував. Просто дражнився. У глибині душі Малий відчував невимовне полегшення, бо це була не така вже й погана новина.

«То я тепер у бабському класі? Краще вже бабський, ніж... ніж... отой...» — він навіть не сумнівався.

Міколай сам собі боявся зізнатися, що нові однокласники добряче його лякали. Бо хоч він і їздив на скейті, а скейтерів люди переважно вважають хуліганами й злочинцями, та був дитиною з так званої «благополучної родини» і з гопниками ще ніколи не стикався. Ну, хіба раз, коли двоє здорових, старших за нього хлопців, зірвали йому з шиї ланцюжок із першого причастя, ще й посміялися, що поганенький. Міколай досі пам’ятав це відчуття безпорадності, приниження й страху, які ще довго супроводжували його з кожним виходом на вулицю. Через це він ніколи не носив із собою мобільний, а в кишені тримав максимум п’ять злотих.

Вихід за свою територію завжди ризикований, а наскільки — це вже дізнаєшся на власній шкурі. Під час вчорашньої розмови з матір’ю Міколай лише випустив пару, але в подробиці не вдавався — не хотів зайвий раз її лякати. Якось би він дав із тим раду, він же не тюхтій якийсь. Що не кажи, а йому вже тринадцять! Та й до школи їздити самому було приємно (байдуже, що то лише дві зупинки?), до того ж проїзний означав свободу пересування по всій Варшаві — а головне, він тепер може самостійно їздити в центр!

Однак, коли мати перевела його в інший клас, він зрадів. Нема чого зображувати із себе героя, де не треба. Вчитися в класі із сімома хлопцями, може, і не було його найбільшою мрією, та наразі це дрібниця. Через перелом попереду ще два тижні позапланових канікул.

— Тато? — здивовано вигукнув Міколай. — Але ж сьогодні вівторок!

На порозі стояв високий сивуватий чоловік у костюмі та з паперами в руках. Він радісно всміхнувся до сина, поцілував у щоку дружину, котра сиділа біля його ліжка. Останнім часом Кшиштоф Вербицький бував удома лише на вихідних. Тепер він працював у Москві, керував там новим представництвом американської фірми, що надавала консалтингові послуги.

— Привіт, люба, — привітався він із жінкою. — Я вирвався на один день. Здоров, чемпіоне! — він розкошлав синові чуба й поцілував у лоба. — Що, не вийшло? — він кивнув на гіпс.

— Майже вийшло. Кікфліп із чотирьох сходинок. Ледь-ледь недотягнув, — запротестував Міколай.

— Ще вийде.

— Що ти таке говориш?! — обурилася Йоля. — З поламаною рукою?!

Кшиштоф Вербицький лише багатозначно підморгнув Міколаєві, і більше вони про це не говорили — та кожен із них знав, що без жертв досягнень у спорті не буває.

— Що це за історія з переведенням? — спитав дружину Кшиштоф Вербицький, коли вона везла його в аеропорт.

— Знаєш, я сама не до кінця розумію. Першого вересня Малий повернувся якийсь такий... сама не знаю... дуже знервований. Нічого не розповідав й одразу пішов кататися. Ну, а потім уже прибіг із тією рукою й мусили поспішати до лікарні, то не було коли поговорити. Але я сьогодні вранці була в школі й розмовляла з його класною — колишньою класною, бо тепер у нього вже нова. І питаю її, чи вчора щось сталося, а вона мені, чи я прийшла, щоб його перевести. Розумієш? І вона про те саме! Ну, я їй сказала, що так. І питаю, чи на її думку, це правильне рішення. Бо я й далі не розуміла, у чому там справа. А вона каже, що не знає, що такий хороший учень робить у такому класі, бо він єдиний має табель із відзнакою, і чому ми вибрали саме цей клас. А ми ж просто подали документи в школу і клас не вибирали, усе мало змінитися на краще, а не на гірше!

— І де він тепер вчитиметься?

— У класі, де майже самі дівчатка.

— Оце пощастило! — усміхнувся Кшиштоф Вербицький і глибоко зітхнув, а дружина кинула на нього зневажливий погляд і постукала пальцем по лобі. — А що там у нашого старшого сина?

— Уяви собі — мене ще ні разу не викликали до школи. Може, тому, що уроки почалися тільки сьогодні?

Оце так чуйка у Ґвідо! Міхал отримав від нього есемеску саме тоді, коли стовбичив під Магдиним ліцеєм. Він ні на що особливо не розраховував, бо не знав її розкладу, та хотів спробувати щастя. Аж раптом вони випадково побачаться й усе знову стане на місце? Не стало. Вони не зустрілися. Трохи покрутився довкола, а коли помітив уважний погляд охоронця, зрозумів, що ще трохи — і йому доведеться щось пояснювати. Якось воно йому не всміхалося. Ще й цей смс!

Якби ж це було півроку тому! Та які півроку — ще б два місяці тому! Тоді б він жодної миті не сумнівався. Достатньо було найменшого приводу, щоб сісти в автобус і поїхати до Граєва — до Марти, побачитися з неандертальцями, пограти в баскетбола з Бартеком, сходити на піцу із Ґвідо й Анжелікою. Та минуло вже стільки часу! Стільки всього відбулося, що Міхала лякала думка про Граєво й Марту. Він знав, що питання не закрито. Однак думав, що воно якось саме розсмокчеться, відвалиться й стане неактуальним без жодних зусиль з його боку. Марта досі йому подобалась, та навряд чи ще щось лишилося від того почуття, що переповнювало його колись від самої думки про неї. Зараз він би із задоволенням побачився з нею в якійсь компанії. Але сказати дівчині отак навпростець, що вона перестала бути його морквяною феєю? І взагалі — який у цьому сенс? Вона, певно, уже й так про все здогадалася.

— Міхал? Де тебе носить?! — материн голос у телефоні був не надто привітний.

— Під школою, — відповів він, майже не збрехавши. — Якраз збирався до Малого.

— Слухай, він просив, щоб ти йому приніс плеєр і диск «Green Day».

— Який?

— Поняття не маю, здається «Cookie»?

— Мабуть, «Dookie».

— Можливо. Сам вирішуй. Коли ти будеш?

— За годину.

— Давай швидше, добре? — і не чекаючи відповіді, мати роз’єдналася.

Він ішов Збаразькою в напрямку Кінової. Коли зупинився біля пішохідного переходу на Вашингтона, з-за автобуса 102, що повільно сунув дорогою, вискочила «Хонда Сівік» — і в ній він побачив дівчину, дуже схожу на Магду. Але це не могла бути вона. Точно не вона.

Міхал у житті б не подумав, що доки він, як останній дебіл, тинявся під її школою, вона каталася на якійсь паршивій тачці з якимсь безнадійним типом. Нізащо. Він би швидше повірив у те, що раптом знайшлася її сестра-близнючка, яка зникла ще малою. Адже таке стається ледь не щодня. Окрім того, чим довше він про це думав, тим більше переконувався, що та дівчина взагалі не була схожа на Магду. Та й бачив він її здалеку.