220 маршрутів

525 Мендзилесє

Міколай попрощався із симпатичним дідусем на кінцевій «Садиба» й сів у той самий автобус 131, що їхав назад до центру. Він хотів ще зазирнути до «Рифу», де сподівався зустріти Макара й повернути йому позичені вісім злотих. Утім, хлопець не надто здивувався, не побачивши того ані між гітар, ані на другому поверсі. Знайомого продавця теж не було, а у відповідь на питання про Макара хлопець на касі лише багатозначно скривився:

— Мені ще бракувало пам’ятати всіх дітлахів, що тут ошиваються...

«Ну, так, а чого я, власне, сподівався? — сумно подумав Міколай. Сьогодні йому не хотілося навіть торкатися інструментів. — Який же я наївний!» — злився він подумки. І, наче засоромившись, швидко вийшов із магазину.

Уроки невдовзі мали закінчитися, і можна вже було повертатися. Перший у житті прогул Малий вирішив уважати успішним, але не хотів розтягувати його на ще одну поїздку до кінцевої, бо встиг уже зголодніти, й думка про матір, яка певно чекає вже на нього з обідом, приємно гріла душу.

525-й приїхав досить швидко. Міколай рахував, на якій зупинці йому потрібно вийти. Він безтурботно розглядав трасу й знайомі ландшафти. Коли автобус з’їжджає із крутого спуску повз Центр сучасного мистецтва, достатньо подивитися крізь лобове скло, щоб побачити панораму Саської Кемпи й Грохува. У цьому місці висотка Вербицьких — найвища точка в мікрорайоні. Міколаєві завжди подобався цей краєвид. От і зараз, спокійний і розслаблений, не чекаючи більше від дня жодних сюрпризів, він милувався улюбленим пейзажем з майже непомітною через міст Віслою.

Маршрут 525 — прискорений. На другій зупинці з боку Праги Міколай виходить. Автобус щойно проїхав пішохідний місток коло «Лятавця», зараз буде його «Причілок Гроховський». Один погляд убік — і Малий схоплюється, наче його щось ужалило. Вулицею йшла Меланія! Навіть не стільки йшла, скільки власне пролазила крізь діру в огорожі на територію диких ділянок! Міколай не розумів. Вона знову туди пішла? Нащо? Це ж чистої води божевілля!

— Зупиніться! — розпачливо вигукнув він.

Водій не почув. Міколай підбіг до кабіни, на щастя, пасажирів ще було небагато.

— Зупиніться, будь ласка! — він стукав у пластикову перегородку. — Мені потрібно негайно вийти!

— Зараз буде зупинка, — флегматично відповів водій, не обертаючись.

— Ви хочете побачити в салоні мою вчорашню вечерю?! — для підсилення ефекту Міколай прикрив рота долонею, ніби згадана вечеря тільки й чекала, щоб вирватися на свободу.

Водій кинув швидкий погляд у дзеркало й зупинив автобус. Міколай вискочив на вулицю, але крихітна фігурка Меланії вже зникла в гущавині.

Це було єдине правильне рішення, хоч хлопець і підозрював, що він ще довго про нього шкодуватиме. Пхатися сюди межувало з безумством. На щастя, при собі Міколай не мав нічого цінного, але й так не виключено, що хтось йому наваляє.

«От чого, питається, я лізу левові в пащу?! Я що — чортів однорукий лицар?! Будемо сподіватися, що бандит теж виявиться одноруким, — подумки іронізував він на бігу, а рюкзак боляче бив його по спині. — Я ж навіть не знаю, куди вона пішла!»

Та щось попри все гнало його туди, де в заростях зникла Меланія. Що це було? Відвага? Жага пригод? Відповідальність? Дурість?

«Я тільки скажу їй, що тут небезпечно, і відразу назад!» — вирішив він і, ковтнувши слину, проліз у діру в паркані.

Усупереч його сподіванням, жоден гопник не вискочив на нього з-за першого ж куща. Міколай напружив зір і слух, та Меланія мов у землю запалася.

— Пані Вербицька? — голос у слухавці був сухий і рішучий.

— Так, слухаю вас.

— Я телефоную з гімназії, моє прізвище Каспшак, я класний керівник Міколая. Ваш син удома?

— Ні, ще не повернувся. Щось сталося?

— Справа в тому, що ми не знаємо. Під час першого уроку він самовільно вийшов зі школи.

— Не розумію. Як це вийшов?

— Я теж не розумію. Учителька біології навіщось відправила його до кабінету директорки, але Міколай туди не дійшов. На урок він теж не повернувся.

Йоланта Вербицька спробувала опанувати голос, промовила:

— Ну, що ж, дякую, що повідомили, — і не на жарт розхвилювалася.

Він ішов повільно, трохи зсутулившись, ніби готовий до несподіваного удару. Уважно роззираючись, хлопець намагався вгадати, котру стежку обрала Меланія. Довкола панувала особлива тиша. Було навіть чути радісний щебет птахів — рідкісне явище поблизу Лазенківської траси. Місто зі своїм гамором, хоч таке близьке, видавалося зараз дуже далеким. Легкий повів вітерцю приносив запахи падалиць, скошеної трави, теплої деревини, паленого листя та інші, які Міколай не міг назвати. Над деревами тягнулася смужка диму від поодиноких вогнищ. Через стежку перебіг пес. А людей і далі не було.

«Неможливо, — він намагався мислити логічно, — хтось же повинен доглядати ці садки?!»

Місце його перебування не було звичайними садовими ділянками. Це були радше давно покинуті людьми зарості, серед яких то тут, то там хтось усупереч законам природи намагався запровадити лад. Скромні альтанки стояли поруч із розваленими будиночками, у яких уже десятиліттями ніхто не мешкав, їх оточували сплетені з тонких галузок огорожі із задерев’янілими від старості й місцями поламаними дротяними сітками. На деяких будиночках були помітні сліди вогню, наче тут діти бавилися в індіанців.

«І чого я ото боявся? Тут нічого не відбувається, — думав Малий, відходячи чимраз далі від дороги. — Цікаво, як далеко я зайду? Може, до самої Вісли?»

В одному місці стежка звужувалася, бігла уздовж вузького рівчака, а потім, без жодної кладки чи містка, раптово продовжувалася із протилежного боку. Міколай перескочив рівчак, продерся крізь кущі та вийшов на невелике футбольне поле. Далі вже не було ділянок, а лише порослий високою травою порожній майданчик і парковка, за якою видніли гоцлавські висотки.

«А може, вона ходить додому цією дорогою? — подумав Малий. — Та ні, не може бути! Якби вона жила в тих будинках, то не ходила б уздовж дороги, а їздила б автобусом. Там проходить кілька маршрутів. Вона тричі зникала на ділянках. Збіг?! Гоцлав — це хибний слід», — переконував він сам себе. І Міколай розвернувся, хоч і без ентузіазму, щоб знову пірнути в чагарники. Він почав систематично прочісувати доріжки — уже не так боячись, але й не зовсім безстрашно, адже відсутність людей непокоїть нас так само, як і їхня небажана присутність. Він ні на що особливо не розраховував, та сподівався натрапити хоча б на якийсь слід, який укупі з іншими став би ниткою, що довела б його до клубка таємниці.

Через годину хлопець знав рівно стільки ж, що й на початку пошуків. Він був голодний і злий, плювати хотів на всі таємниці світу і ладен би вже повернутися додому, навіть якщо Меланії доведеться поплатитися за це своїм життям. Але тут справа дещо ускладнилась: він заблукав. Сповнений відчаю й злості на самого себе, він сів на траву й почав обривати ожину, що пнулася огорожею однієї з ділянок. Ягоди були солодкі й сильно вимащували пальці. Гострі колючки чіплялися за рукав і впивалися в долоню, та Міколай був такий голодний, що не зважав на жоден біль. Також він не думав про те, що пригощається явно чужою власністю. Йому це було цілковито байдуже. Навколо ні душі, кого хвилює кілька дурних ягід?

І тут вона з’явилася знову, із цією своєю сяючою усмішкою. Наче з-під землі виросла! Саме тоді, коли Малий уже втратив надію. Смішно — коли він сидів, Меланія була вища за нього. І вона зовсім не потребувала допомоги. Дівчина вперла руки в боки й удавано сердито вигукнула:

— Подивіться лишень, і хто ж тут прогулює уроки в ожиннику?

Він дивився на неї з напівроззявленим ротом і гадки не мав, що відповісти.

— Ти весь день тут сидиш?! — недовірливо допитувалася вона.

— Та ні, що ти! — нарешті отямився він і встав. — Я вертаюся додому цією дорогою. А ти? — Міколай клепав, доки тепле. А раптом від несподіванки вона скаже йому правду?

— Я теж. У певному сенсі... — таємничо відповіла Меланія.

— На Гоцлав? — підступно запитав він.

— Ні. Це тут, — вона невизначено крутнула головою й замовкла.

— Можна тебе провести? — раптом спитав Міколай.

Меланія завагалася. Ледь прикусила губу, а потім знову засяяла усмішкою.

— Згода, — кинула вона і, не озираючись, пішла вперед.

Лише тоді Малий помітив, що дівчина вже без рюкзака і несе поліетиленовий пакет з харчами. Вони трохи пройшли стежкою, потім звернули праворуч.

— Ми на місці, — оголосила Меланія.

— Що? — Міколай нічого не розумів.

— Зайдеш?

Вони опинилися перед низькою хвірткою, що вела до гарненького маленького садка. На доглянутих клумбах росло безліч різноманітних квітів, серед яких Міколай упізнав лише троянди. У глибині садка стояв невеликий дерев’яний будиночок, з комина йшов дим, а двійко дітлахів гралися на траві. Це все було так неправдоподібно, так дивно... Малий спочатку вирішив, що Меланія його просто дурить. Вони проминули хвіртку та увійшли до будиночка. Там жінка середнього віку на невеличкій газовій плиті смажила деруни, а малюки, що вбігли ще перед ними, стояли поруч і нетерпляче чекали своєї пайки.

— Хоцес делун? — спитали його замість привітання. Питала дівчинка років п’яти, і вона явно сподівалася, що гість відмовиться. На жаль, він хотів.

— Звичайно! — Міколай відповів з дивним ентузіазмом. Живіт у нього наче прилип до хребта. Він був такий голодний, що з’їв би навіть суп із цвітної капусти чи гриби в сметані, яких терпіти не міг, і слова б не сказав.

— Мамо, це мій однокласник Міколай, — представила його Меланія. — Моя мама, — це вже було до нього.

— Ти справді будеш дерун? — спитала мама Меланії.

— Якщо можна, — Малий сам здивувався, що так сказав. Досі за аналогічних обставин він завжди казав «Дякую, я не голодний». Але деруни, які мама однокласниці саме знімала зі сковорідки, були такі гарні, рум’яні і так чудово пахли, що цього разу він забув про сором’язливість.

— Та звісно! Чим багаті, — почув він і за мить уже наминав присипаного цукром хрусткого деруна. У душі він розраховував на добавку, та малеча (хлопчик був іще менший за дівчинку) смикала маму за спідницю, негайно вимагаючи обіду. Гостинність гостинністю, а деруни люблять усі.

Трохи втамувавши голод, Міколай роздивився навколо. Хоч у будиночку було тіснувато, зате чисто й охайно. Під стінами стояли два дивани (зараз складені), посередині стіл, у невеликій ніші — імпровізована кухня. Коли хлопець попоїв, його ще пригостили чаєм. Меланія вже сиділа коло нього й обідала. Між ковтками вона невпевнено посміхалася. Коли дівчина відсунула тарілку, Міколай почав збиратися.

— Я ще в житті не їв таких смачних дерунів! — щиро сказав він, уставши з-за столу. — Дуже дякую!

Мама Меланії вдячно всміхнулася.

— Мені вже час. До побачення, — попрощався Малий.

— Мелю, зріж для Міколаєвої мами трохи квітів.

Меланія взяла з підвіконня секатор і принесла йому кілька чудових троянд.

— Ой, та не треба було! Твоя мама старалася, а я тепер заберу найкращі! — засоромлено говорив він.

— Не кажи дурниць! Поглянь, скільки тут цього добра! А може, хочеш груш?

— Дякую. Мені справді час. Розкажеш, що було в школі?

— Я проведу тебе трошки, — запропонувала Меланія.

— Ти — мене? — невдоволено скривився він.

— Я знаю короткий шлях. Але як ти не хочеш...

— Та ні, добре, гаразд, не ображайся! То що було?

— Ти так довго не вертався, що біологічна послала Марека подивитися, чи ти досі в директорки. Він повернувся й сказав, що ні. Бачив би ти її міну! Наче почула, що на шкільному даху приземлилися інопланетяни! Почалися розшуки. Ми тебе скрізь шукали: у бібліотеці, роздягальнях, туалетах на всіх поверхах, у медсестри, у спортзалі, на майданчику, у крамничці біля школи, сама не знаю, де ще...

— Охоронець не помітив, як я пішов?

— Він начебто сказав, що зі школи ніхто не виходив.

— Ну, звичайно ж! — уїдливо просичав Міколай.

— Так минув другий урок. Потім кожен захищав свою версію: що ти в школі й просто сховався для сміху, що ти пішов додому або до поліції й повернешся з поліцейським, щоб він повернув твої палички, що ти, мабуть, поїхав знімати гіпс.

— Добре, що ніхто не вгадав.

— А ти весь час був тут?

— Та ти що! Я тільки зараз прийшов. Я поїхав полазити в центрі.

— Ти боїшся вертатися додому?

— Жартуєш? Чого б то?

— То що ти тут робиш?

— Неважливо. Мене дістала біологічна. Хотіла мене переконати, що я сам в усьому винен!

— І ти на зло їй пішов гуляти?

— Я б, може, і не пішов, але я чекав і чекав, а директорка все не мала часу мене висварити... От мені й набридло сидіти.

— І ти так спокійно про це говориш? Ти уявляєш, що тобі буде завтра?!

— Що?

— Навряд щось хороше.

Вони вже дійшли до межі ділянок. Удалечині поблискувала поверхня озера, за яким починалися будинки Причілка, де мешкав Міколай.

— Добре, вертайся. А деруни були супер!

— Тримайся! — сумно попрощалася Меланія, мовби передчувала щось погане.

— Гей, хто це тут носа хнюпить! — спробував він пожартувати, однак серце йому теж легко стиснув неспокій. — Хай там як — дякую!

День потрохи завершувався. Час пожинати плоди.

Йоланта Вербицька вже обдзвонила всі лікарні й найближчі відділки поліції. Міколая ніде не було. Та полегшало їй від цього ненадовго. А якщо на нього хтось напав? Що, як її маленький синок лежить зараз десь побитий і не може дійти додому? Наступної миті вона сердилася на нього, що він не носить із собою мобільний, так ніби телефон міг захистити його від усіх небезпек. Від жахливої звістки зі школи минули вже майже дві години, а Міколай досі не повернувся. Нарешті задзвонив домофон, і через кілька хвилин син стояв на порозі. Вираз обличчя в нього був невпевнений.

— Де ти був так довго?! Я вже собі місця не знаходжу! — одразу накинулася на нього мати. А побачивши, як Малий мовчки дістає з-за спини букет від Меланії, розкричалася ще більше: «Звідки в тебе ці квіти?!»

Він не відповів, тільки втупив погляд у підлогу й прошепотів:

— Здається, я зробив щось жахливе.

Хоч Йоля встигла вже трохи заспокоїтись, побачивши, що син не поранений, тут вона знову відчула, як усередині все зіщулилося. Про це вона не подумала. Він не був жертвою, він був винуватцем! Не чекаючи на пояснення, її уява встигла миттєво намалювати тисячі найабсурдніших сцен злочину. Та врешті Йоланта Вербицька дала слово здоровому глузду.

— То що насправді сталося? Розповідай від початку!

Слухаючи історію Міколая, вони дихала чимраз спокійніше. Коли він закінчив, мати на якийсь час замислилась.

— Із твого боку це був не найрозумніший учинок, — сказала вона. — Але думаю, що нічого страшного не відбулося. Муситимеш завтра просто вибачитися перед директоркою та вчителькою, яку ти розсердив, і попросити дати тобі шанс виправитись.

Малому здавалося, що він спить. Він наморщив лоба, бо зрозуміти це було важко. Як так? Усе минеться отак просто? Жодних лекцій? Ніхто нічого не товкмачитиме? Не влаштовуватиме скандал? Сором зізнатися, але він був трохи розчарований. Трохи галасу й претензій у виконанні старих завжди розряджали напругу. Подумки він уже попрощався з кишеньковими на найближчі п’ятсот років. Також приготувався виходити по булки вранці, аби не дуже довго. Він же розуміє, що нашкодив. Покарання в цій ситуації було цілком природним і відповідало обставинам. Що це сталося з матір’ю? Невже вона прочитала якусь книжку про виховання? Вирішила застосувати сучасні методи? Вона повелася зовсім непередбачувано! Якби трохи покричала, справа була б набагато простіша. Якби вона його покарала, він міг би принаймні пригнічено думати, що ніхто його не розуміє й не сприймає. Він мав би привід пожаліти себе, поплакатись, що ніхто його не любить і не хоче стати на його місце. А вона одним вправним реченням скинула на нього всю відповідальність! Просто надзвичайно спритно з її боку! Раніше, коли його карали, він ображався на весь світ, підкреслено страждав і демонстрував ображену гідність. А тепер він має сам себе покарати? Ще й знайти рішення, яке всіх влаштує?! Це йому зовсім не всміхалося.

— То що мені робити? — Міколай спробував витягнути з матері щось конкретніше.

— Не знаю. Я б намагалася бути чесною.

Запала тиша. Ну, нічого собі! Вона сказала «чесною»? Яка чесність? Бути чесним з учителями? Ще чого! Основою шкільного життя споконвіку був обман. До того ж, узаємний. Усі це розуміють і беззастережно приймають. То чому б він мав стати першим, хто ламатиме засади?!

— Ти впораєшся? — м’яко додала мати й подивилася на нього, наче він і досі був дитиною.

— Мабуть, що так... — невпевнено відповів Малий, зітхнув і пішов до своєї кімнати. Кинувся на ліжко, схопив зі столу довгу дерев’яну шпажку та, завзято чухаючи руку під гіпсом, нарешті відчув полегшення під кінець цього жахливого дня.

Він мав про що думати аж до ранку.

Збоку видавалося, що Міхала оточують зграї прихильниць, та насправді йому було самотньо, як ніколи. До життя він завжди ставився легко й не надто серйозно, та інколи, хоч і досить рідко, ловив себе на роздумах. Найбільше його дивувало, що всі дівчата, з якими він знайомився по клубах чи на вечірках у численних знайомих, ставали нестерпно нудними протягом п’ятнадцяти хвилин спілкування. Невже рана після свіжої історії з Магдою була настільки глибока? Нове захоплення напевно б перекрило ці почуття, змусило б його забути про невдачу й вражену гордість. Та кожні наступні вихідні приносили розчарування, бо із жодною новою знайомою Міхал не прагнув зустрітися вдруге.