220 маршрутів

117 Метро «Вілановська»

Хоч Міколай зібрав усі сили й виробив чіткий план, у понеділок він знову не поговорив з Меланією! Невже над ними тяжіє якесь прокляття?! У школі її не було, а на ділянки він піти не наважився. Чудово розуміючи, що це самообман, хлопець вирішив, що на даний момент важливіше перевірити повідомлення для Макара. Він хотів принаймні подивитися, висить воно чи ні.

Тому спочатку він поїде до центру. «А там побачимо...»

На практиці «А там побачимо» означало ще один день утечі, а снігова куля за ним скочувалася усе швидше, росла й важчала. Однак він цього не помічав і здавався собі таким спритним! Ще один день, коли не потрібно витримувати її важкий погляд і говорити те, що сказати важко, приніс із собою відкладення виконання вироку, і Міколай вирішив якось це відзначити. Сьогодні, як виняток, до центру він поїде з Єгипетської. Він вибрав автобус 117, його звивистий маршрут видався Міколаєві найпривабливішим: проходив через Середмістя, Мокотув, Служевець, закінчувався аж на станції метро, а дорогою перетинав площу Конституції.

Він утілив свій план, але не відчував ані таємниці, ані пригоди, ані ризику, які супроводжували його до сьогодні. Раптом катання заради катання стало набагато менш захопливим, і Міколай уперше запитав себе, куди випарувалася його радість. Та навіть коли він про щось і здогадувався, то й далі не хотів зізнаватися в тому, що радість залягла десь дуже-дуже глибоко, похована під муками сумління, від яких йому так і не вдалося втекти.

У вівторок Меланія прийшла до школи, але якось зовсім не було можливості до неї підійти. На кожній перерві її обступали дівчата, і їй було наче цілковито байдуже, що відбувається з ним.

«Тобі на мене начхати? Та будь ласка! Як хочеш! Я не збираюся нав’язуватися!» — відповіддю Міколая на її байдужість стали трохи заголоси і розмови із хлопцями з їхнього класу. Зате на виховній годині вибухнула справжня бомба:

— У мене для вас чудова новина! — загадково сказала вчителька, а клас напружено завмер. — У п’ятницю відбудеться шкільна дискотека!

Але чи то новина не була аж такою чудовою, чи то клас попався надзвичайно невдячний, та ніхто не заверещав від радості, жодна куртка не злетіла в повітря, а єдиною реакцією на новину стало тихеньке перешіптування дівчат. Хлопці, будучи однозначною меншістю, виявили абсолютну байдужість, і тільки Вербицький — ну так, знову він! — підняв руку. Попереджаючи всі запитання, класна керівничка додала беззаперечним тоном:

— Сподіваюся, зайве пояснювати, що присутність — обов’язкова?

— Що?!! — пролунало замість чергового радісного вигуку. Знову цей Вербицький, а хто ж іще!

— Але в мене рука зламана!

— Думаєш, у цій школі хтось про це ще не знає?!

— Я не обідаю в їдальні, то, може, кухарі? — скромно припустив Міколай, а клас вибухнув сміхом.

— Досить! Дискотека — обов’язкова, для тебе теж. Я не бачу причини, чому б тебе мало не бути.

Міколай підняв праву руку настільки високо, наскільки це було можливо.

— А це не є причиною?

— Звичайно ж, ні. Вербицький, ти мене не переконаєш. Для цих ваших вихилясів руки зовсім не потрібні.

Міколаєві здавалося, що він спить. Хтось хоче примусово його ощасливити! Йому не хотілося жодної дурної дискотеки!

— Я вас, чесно кажучи, не розумію! — звертаючись насправді до нього, класна раптом ужила множини. — Учителі витрачають свій вільний час, щоб зробити вам приємність, а ви цього не цінуєте?! Вам не соромно?!

Учні мовчали, мабуть, їм було соромно.

— Ще раз повторюю: присутність обов’язкова. Я особисто перевірю й відзначу кожного. І не прийму жодних пояснювальних від батьків! А хто не прийде, хай готується отримати знижену оцінку з поведінки!

Міколай подивився на хлопців. Усі без винятку похнюпились. Натомість дівчата, невідомо чого, виглядали цілком задоволеними. Та хто їх зрозуміє?

Маючи час до п’ятниці, адже тоді буде найкраща нагода вирішити справи з Меланією, Міколай обмежився до споглядання її краєм ока під час уроків і перерв. Вона поводилася так, наче його взагалі не існувало! От і добре, але ж він заслуговує хоч на якусь увагу? Колись вона підходила до нього без приводу, і корона не впала. Подумаєш, образилась! Зрештою, Меланія не була найважливішою в його житті. У середу на сторінці «QuaietSquard» у розділі «Новини» з’явилося оголошення, у якому повідомлялося, що в четвер о 17.00 на випадково вибраній кінцевій, якою стала зупинка «Новодвори», буде приклеєно ювілейну наліпку 50/300. Група запрошувала шанувальників відсвяткувати цю подію разом.

Міколай одразу вирішив, що мусить взяти в цьому участь. Може, якось принагідно йому вдалося б долучитися до діяльності групи? Через самітницьке життя часом йому бракувало дружньої підтримки. Зрештою, на кінцевій завжди можна вдати випадкового перехожого. Ризик мінімальний. Ну, тобто, якщо говорити про людей, бо трохи його турбувала пізня година. О такій порі він уже завжди намагався бути вдома.

У четвер Міколай повернувся раніше, одразу після уроків. Мати працювала за комп’ютером і на його появу особливо не відреагувала. І коли він сказав, що збирається до Маріуша й не знає, о котрій повернеться, вона лише неуважно гукнула:

— Будь обережний! — та знову поринула у світ героїв свого роману.

Міколай саме це й планував, хоча всередині щось підказувало йому, що цього разу він помітно ризикує. Абсолютно незнайомий район, кілометрів із двадцять від дому, без телефону (він же не дурний, щоб дозволити просто так забрати в себе мобільний), із поламаною рукою. Це вже не була досить безпечна поїздка до центру серед дня, це був справжній хардкор! Промайнула думка, що він може ніколи не повернутися. І вони навіть не знатимуть, де його шукати! Однак спокуса була надто сильною, тож він прийняв виклик і докладно перевіривши варіанти сполучення, обрав маршрут 509, що вирушав із кінцевої «Метро Політехніка». Попереду була щонайменше годинна дорога. А що там, укінці?