220 маршрутів

614 Центральний вокзал

Макар не танцював. Він і далі сидів на кухні, бринькаючи на гітарі. Тому насправді невідомо, чия це була ідея: його власна чи ще чиясь. Аж раптом у вітальні загорілося світло, один з Кайтекових знайомих вивів Макара на середину й оголосив:

— Люди! Послухайте цього чувака! Вимкніть цю фігню! — кинув він у напрямку музичного центру, де хтось саме збирався поставити наступний диск. — Чули б ви, як він грає! Як тебе звуть? — хлопець схилився до Макара, який між ділом присів на диван.

— Макар.

— Його звуть Макар. Кого ти представляєш?

— Е-е-е... Мокотув? — прозвучала ухильна відповідь.

— Може бути. Я думав про лейбл, але якщо ти досі вільний співець, тим краще. Увага! Народ! Макар рве струни — для вас! Розпочинаємо матч Мокотів проти світу! Ти-и-иша-а-а-а-а!

Макар, здавалося, тільки цього й чекав. Ну, бо чого б ще він пер гітару? Сидячи на дивані, невинний мов янголятко, він зіграв так, що у всіх щелепи повідвисали. Аплодисменти були цілком заслужені. Після цього він виступив на біс й історія повторилася.

— Добре! Дуже непогано! Хто наважиться позмагатися з чемпіоном?

У вітальні запала тиша, наче на уроці хімії, коли вчитель вибирає собі жертву.

— Братва, це не смішно! Хто захистить честь Південної Праги?

І знову ніхто не зголосився.

— Стережіться, бо зараз я сам заграю!

Схоже, музичні здібності конферансьє були відомі цьому колові, бо кілька людей голосно запротестували.

— А може, у залі є представники інших районів? Воля? Охота? Жолібож? Північна Прага? Середмістя?

Усі чекали на розвиток подій, роззираючись по вітальні в пошуках добровольця.

— Невже ніхто?! — розчаровано вигукнув ведучий.

Пізніше Міколаєві видавалося, що це Кайтек розіграв усю цю виставу. Але ж він не міг передбачити, що Макар прийде на вечірку з гітарою!

— Що, ніхто нічого не знає? Ну, хоч «У лісі-лісі темному», щоб ми не виглядали як останні недоумки! — горлав самозваний трибун. — Згляньтеся! У мене жінка й діти на утриманні! Мене з роботи виженуть! — він удавано заплакав, намагаючись пом’якшити кам’яні серця тих, хто, може, і грав, але не хотів зізнаватися.

Тимчасом Макар у світлі щойно здобутої місцевої слави скромно сидів на дивані, і якби його дуже попросили, хтозна, чи не зіграв би іще.

— То ні? — вистава успішно продовжувалася. — Ніхто не зіграє? Ви бажаєте моєї смерті?!

Він точно знав, чим усе закінчиться. Це, певно, був якийсь ритуал, про який ані Міколай, ані Макар не підозрювали.

— Мені самому вирішити?

— Та-а-а-ак! — пролунав одностайний гук.

Конферансьє почав скандувати:

— Кай-тек! Кай-тек! Кай-тек! — інші підхопили, і за мить усі, окрім Міколая й Меланії, викликали Кайтека на сцену.

«На що вони розраховують? — думав Малий. — Чому вони хочуть саме Кайтека?» Йому це видавалося дивним і недоречним. Дві дівчини побігли шукати господаря вечірки, і через хвилину привели його, тримаючи за руки.

— Кай-тек! Кай-тек! Кай-тек! — не замовкали гості.

Кайтек виглядав знудженим і невдоволеним. Макар устав і простягнув йому гітару. Той узяв інструмент, подивився на нього якусь мить, скривив носа і прикусив губу. У вітальні всі завмерли. Він навіть не сідав, просто поставив ногу на найближчому стільці. Міколай дивився, як зачарований. Він не вірив своїм очам! Кайтек торкнувся струн. Хоч і не співав, усі пізнали «Tears in Heaven». Щось стиснуло Малого за горло. Якщо виступ Макара, віртуозний і яскравий, був явно розрахований на ефект, Кайтек заграв спокійну, тиху, майже філософську мелодію. Зворушливіше її міг би виконати хіба сам Клептон! Коли пісня закінчилася, ніхто не ворухнувся. Кайтек теж стояв, похиливши голову, наче цей короткий номер коштував йому значних зусиль. Макар відреагував перший. Він почав повільно бити в долоні. До нього приєдналися решта. Міколай стояв шокований і не знав, що робити.

— Старий Борщ виростив собі непоганого конкурента! — почув він поруч і потроху почав розуміти. — Міг би Кайтека хоч зараз брати в групу.

— Хіба тільки, щоб загинути від його руки! — озвався хтось інший. — Він же ненавидить батька. Якби міг, то прибив би його!

— Пусте! Батько — це завжди батько! У «Відкритій рані» Кайтек був би як у Бога за пазухою.

— Єдина проблема в тому, що він взагалі не хоче грати!

— І що? Змарнує такий талант?!

Макар між тим піднявся, склав руки по-буддистськи й низько заслонився Кайтекові, визнаючи його перемогу. Той дружньо поплескав його по спині, дивлячись кудись відсутнім поглядом. Публіка шаленіла. Хтось вигукнув: «Біс!» Та Кайтек лише підняв руки на знак того, що він закінчив, і вийшов з вітальні. Із центра знову залунала якась попса. Так, ніби нічого не сталося.

— Ти справді не знав?! — допитувався Макар. Він щойно знайшов Міколая з Меланією, які заховалися в кутку — приголомшені, вони намагалися пристосуватися до нової ситуації.

— Ні.

— Це ж, братику, ліки від нашого головняка!

— Ти не розумієш?! Він не грає не тому, що не вміє. Він просто має це десь!

Макар із недовірою похитав головою.

— А могла би бути команда! Можна було б почати репетиції! Чорт, шкода!

Міколай тяжко зітхнув. Він утомився. Наближалася північ, і розваг йому на сьогодні вистачило. Окрім того, Макар поводився, як дитина, а Меланія сиділа з виразом, наче хтось наступив їй на мозоль! І це має бути ця дивовижна новорічна ніч, якій він так радів?! Хто витримає з таким настроєм ще вісім годин?! Може, піти раніше? Було б трохи по-дурному, але принаймні мати би заспокоїлася.

Він намагався не засуджувати Кайтека, але почувався страшенно обманутим. «То я виявився негідним його довіри? Наліпки клеїти — нормально, а серйозно поговорити вже ні?! Який був сенс у цьому всьому театрі? У цьому прикиданні? Якщо всі знають, рано чи пізно я б теж довідався. У чому була справа? Ще й цей нещасний вираз обличчя! Аякже! Мабуть, втягує всіх у якийсь свій новий проект. От тільки я не маю бажання бути об’єктом будь-чиїх маніпуляцій! А там, на Садибі, він здавався таким справжнім! Чи там теж прикидався? Дідуся Макара теж хотів надурити? Але навіщо? Вони ж ледь знайомі! Що стоїть за всією цією містифікацією?»

Була майже північ. Однак у вітальні небагато людей чекало на Новий рік. Товариство вже давно розповзлося по будинку. Одні страждали над унітазами, бо їхні недосвідчені шлунки прагнули якомога швидше позбутися щедро залитого в них алкоголю. Пари, отримавши нарешті дещицю інтимності, ховалися по вільних кімнатах, аби поекспериментувати без одягу. Інші вирушали в небуття самі чи колективно, а їхній каламутний погляд свідчив про наближення зустрічі з нірваною. Загалом, нічого дивного, а все ж шкода. Кожна домашня вечірка цим закінчується. Часто вже за годину не було з ким поговорити, а на когось такого, як Міколай, який не потребував штучних засобів для розігріву, дивилися, як на дикуна.

— Піду перевірю, чи в кухні ще лишилося якесь шампанське, — сказав він і піднявся з підлоги, де вони вже досить довго сиділи. — Ти голодна? — спитав він Меланію, та вона лише похитала головою.

Схоже, «Російське ігристе» пішло не настільки добре, як пиво, бо кілька пляшок стояло на столі в очікуванні півночі. Міколай знайшов пластикові стаканчики, якимсь дивом відкоркував пляшку й повернувся до вітальні. Він тішився, що дорогою не зустрів Кайтека. Бо точно сказав би йому щось неприємне, а так ще матиме нагоду все обдумати. Може, знайдуться якісь пом’якшуючі обставини? Хоч Малий і почувався паскудно, він не хотів викреслювати Кайтека зі свого життя, і не хотів, аби той викреслював його. Та мусив утім зізнатися собі, що дещо між ними скінчилося.

Кілька людей зібралося у вітальні зустріти Новий рік, але господаря Міколай не помітив. У принципі, вони не домовлялися, що він із ними панькатиметься весь вечір, мабуть, у нього є ближчі друзі. Вони якось давали собі раду, та подобалося їм це дедалі менше. Продовжуючи сидіти на підлозі, вони з Макаром снували плани на майбутнє. Було в них багато дитячих мрій і юної впевненості в собі, мало страху й враховування реалій. Їхня віра в успіх, що не мала під собою жодних підвалин реальності, вела прямим шляхом до клубних концертів, платинових дисків, слави й до грошей. Та чого були б варті новорічні ночі без мрій?

А що мрія вела їх насамперед до смішного залу на ділянках, Макар вирішив повертатися додому, щоб завтра із самого ранку, тобто десь о другій по обіді, приїхати й побачити це унікальне місце, яким безсумнівно виявиться барак, також відомий як клуб.

Міколай з Меланією вирішили провести його до зупинки. На повітрі до них повернувся хороший настрій. Вони йшли порожньою вулицею, милувалися феєрверками, що вибухали в різних частинах неба, і раділи завтрашньому дню. Коли під’їхав автобус, Меланія і Міколай, не замислюючись, сіли разом з Макаром. Їм навіть на секунду не спало на думку повернутися до Кайтека.