220 маршрутів

515 Рембертув — Військова Академія

Меланія прочекала всю суботу. У неділю Міколай теж не прийшов. Не подзвонив. Він забув про неї. Дівчина відчувала: щось змінюється, щось псується, і він уже ніколи не стане тим Міколаєм, яким був кілька тижнів тому. Тепер він більше належав своїм друзям і музиці. Вона бачила, як горять його очі, коли хлопець говорить про установку.

Чи мала вона право сподіватися, що це коли-небудь закінчиться? Чи вона цього хотіла? Адже саме таким він їй сподобався. Дівчина прагнула, аби його мрії здійснилися й сама допомогла йому в цьому. Та сьогодні доводилося визнати, що вона не усвідомлювала, яку ціну заплатить за свою допомогу. Одночасно Меланія розуміла, що мусить продовжувати підтримувати його, і що це буде справжньою перевіркою її почуттів.

Водночас дівчина намагалася уникати нових зустрічей з Кайтеком. При ньому вона продовжувала ніяковіти й підозрювала, що рано чи пізно Міколай це помітить, а тоді відбудеться неприємна для них обох розмова. Адже той, кого Міколай вважає найкращим другом, зовсім недавно хотів... Принаймні намагався... І як можна таке поєднати із дружбою, з вірністю? Як він узагалі може дивитися Міколаєві в очі? Дивно.

І креш, і педаль усе-таки довелося купувати! Після тижня безрезультатних спроб і пошуків Міколай зрештою наважився серйозно поговорити з мамою. Розмова відбулася на диво без істерик і взаємних звинувачень. Може, тому, що предмети з магазину одразу мали переїхати на ділянки. Єдиною вимогою батьків стало, аби приклеєна до столу чорним скотчем коркова підставка під гарячі каструлі, на якій Міколай вправлявся у грі, пересунулась трохи вбік, щоб середина столу справляла враження, ніби тут хоч іноді роблять уроки. І це прохання Міколай, неохоче, та все ж виконав.

Наступного дня він витратив останні гроші зі страховки. Коли пізно увечері хлопець сів за установку, то почував себе Ларсом Ульріхом з «Металіки».

У суботу Міколай, Кайтек і Макар провели першу справжню репетицію. Вони ні секунди не роздумували, хто буде вокалістом. Голос Макара, хоч, може, не ідеальний, звучав досить непогано, а з підтримкою Кайтека на бек-вокалі, групі не було чого соромитись. У Міколая голосу не було взагалі. Протягом трьох годин їм вдалося зіграти три каверн «Green Day»: «She», «When I come around», «Basket case».

Сонними ділянками між Саською Кемпою і Гроховом прокотився бадьорий каліфорнійський панк. Так народилися «Божидари».

— Про цей сарай ще легенди складатимуть! Так, друзі, тут народжується історія! — провістив Кайтек.

— А що ви робите на канікулах? — з надією запитав Міколай.

— Не знаю, схоже, мені доведеться поїхати з дідусем. Він дуже скучив за домом... — насупився Макар.

— Та ти що! А він не може залишити тебе самого? Ти ж уже не дитина! — для Малого це була жахлива новина. — Ну, але ж ти, ніби, лишаєшся? — запитав він Кайтека.

— Ніби так. Будемо собі влаштовувати маленькі романтичні побачення. Тільки ми удвох, що скажеш, любчику?

— Відвали, збоченець! Ми з тобою сам-на-сам?! Забудь!

— Я тобі більше не подобаюсь? Я накладу на себе руки!

— Наступного разу треба буде притягти щось пожувати. Принаймні чіпси та якесь питво. У мене живіт до спини прилип. То коли наступного разу? Середа? П’ятниця?

Макар скривився.

— Я до вихідних не зможу. У мене репетиції в костелі. Хіба вже після канікул.

— Я прийду пограю, — вирішив Міколай. — Кайтек, приєднаєшся?

— Сорі, я матері обіцяв помогти. Вона влаштувала ремонт. Це лише кілька днів. Мушу побути з малярами, щоб вони півхати не винесли. Але від суботи вже все окей. Тільки скажіть.

«То ось, як воно? — подумки образився Міколай. — Щойно почали, а вони вже сачкують? Ну, що ж. Може, хоч Меланія матиме бажання зайти на хвильку?»

Малий і досі трохи боявся сам грати на ділянках. Великі простори порожніх садів замість заспокоювати, будили в його уяві образи невиразної небезпеки. І хоч самотність радше ніколи не була для нього проблемою, зараз він відчув, що Меланія могла б допомогти йому освоїтися з ділянками. Вона вже давно цим не переймається.

У неділю, одразу по обіді, Міколай узяв собаку й пішов до дівчини. Вони вже давно не говорили. У школі на перервах їм постійно хтось заважав. Малий навіть собі не хотів зізнаватися в тому, що зазвичай це був Кайтек, і що він не мав нічого проти, коли Меланія раптом згадувала про щось важливе й лишала їх самих. Тоді він думав, що вона, як завжди, класна: розуміє, що в них свої справи й не хоче заважати. Зрештою, Кайтек їй ніколи не подобався, і в неї були на це причини. Але тепер вона знову йому потрібна. Як їй про це сказати?

Вирішування звичайних справ за допомогою найпростіших слів Міколая ніколи не надихало. Зрештою, Меланія дуже здивувалася, побачивши його.

— Останнім часом ти мене уникав.

— Ти що?! — обурився він, хоча факти свідчили проти нього. — Ви з Кайтеком не ладнаєте, сама знаєш...

— І навряд це зміниться.

— Він не такий...

— Мабуть, ти його краще знаєш. Та, як на мене, не достатньо добре.

— Я його не знаю? — вигукнув Міколай. — Я знаю його краще, ніж рідного брата! Краще, ніж тебе, краще, ніж...

— Дивись, аби випадково не розчаруватися. Кайтек собі на умі й грає на два фронти.

— Просто зізнайся, що ти ревнуєш.

— Ти важливий для мене. Більше, ніж ти думаєш. А Кайтека я ніколи не любитиму, бо він лицемір. Не забувай про це.

— Він просто завжди мусить бути попереду. Але це минеться. Колись.

— Можливо. Цікаво тільки, коли?

— Знаєш, йому вдома не надто весело.

— Краще скажи, що він розбещений придурок, який мусить мати все, навіть твою... Ну, ти розумієш...

— Мою що?

— Він приходив до мене додому. Сам, один. Ти знаєш, нащо...

— Ні.

— Він дуже хотів поговорити.

— Про що?

— Господи! Подумай!

— Тобто?! — Міколай не міг повірити. — Він...?!

— Він казав, що я для нього більше... більше ніж...

Міколай сів на сніг і подивився в небо. Здається, видно якісь зорі? Може, хмари. Він не розібрав. Відчув біль, наче хтось вдарив його в пах. Найгірше було те, що він не знав, чому йому настільки боляче: від розуміння, що найкращий друг хоче відібрати в нього дівчину, чи тому, що він щойно втратив басиста, якого так довго шукав.

— Скажи, що це неправда... — благав він ледь чутно.

Зрозумівши, що вона накоїла, Меланія заплакала. Вона взяла Міколая за руку й стала навколішки.

— Вибач мене, будь ласка.

— Коли? — Міколай намагався хоч щось зрозуміти, та відчував абсолютну безпорадність, мовби хтось гепнув його дошкою по голові. — Це все? — шепотів він, навіть не знаючи, що означають зараз ці слова.

— Але ми не... Тобто я з ним... Ми нічого... Чесно... — лепетала Меланія. Вона не могла й не хотіла розповідати всього, вона сподівалася, що її палких запевнень буде достатньо. Міколай завжди їй вірив.

— Я мушу з ним поговорити, — вирішив він і зрозумів, що це буде найважча розмова.