220 маршрутів

415 Гута

Наступного дня Міколай думав лише про заплановану після уроків поїздку. Роздивляючись карту Варшави, вирішив, що сьогодні відвідає Ольшинку Гроховську. Вона була не надто віддалена від центру Всесвіту — тобто від вулиці Моторової, де мешкали Вербицькі — і він уже трохи знав ці околиці після поїздок до лікарні. Назва «Ольшинка Гроховська» звучала гарно, видавалася знайомою, а при цьому — поважною й історичною. Міколай невиразно пригадував якусь славетну битву. Може, там стоїть пам’ятник? Варто би перевірити.

Щоби потім не було претензій, за сніданком розповів матері байку про додаткові заняття в школі. Вона проковтнула її, навіть не запідозривши, що це перший з багатьох обманів, які приховуватимуть від неї справжнє життя її молодшого сина, і що під красивою обгорткою ховаються плани, які б вона ніколи не схвалила.

Міколай у свою чергу, надто збуджений очікуванням пригоди, не замислювався, чи це взагалі має сенс. Попри вранішню штовханину в автобусі, дорогою до школи він ні на мить не переставав мугикати якусь пісню, а потім, спускаючись із містка біля «Лятавця»[7] і уявляючи поле колишньої битви, він не помітив Меланії, що зав’язувала шнурівки, поставивши ногу на підмурівок магазину. Зупинився лише тоді, коли відчув, що хтось смикає його за рукав.

— Привіт!

— Привіт! — відповів він неохоче, а його посмішка зів’яла.

— Ти наче привида вздрів! — зі сміхом прокоментувала Меланія.

— А раптом? Він отам, позаду тебе!

Меланія озирнулася, удаючи переляк.

— О боже! Справді?

Привида, звичайно ж, не було. Це вона була маною, яка раптом стала реальністю. Міколай здивувався, побачивши її цілою й неушкодженою. І хоч хтось інший на його місці прямо запитав би дівчину про вчорашнє, йому таке навіть на думку не спало. Він підозрював — ба навіть був переконаний! — що Меланія й так не скаже правди.

«Слухай! А чого ти ходиш на дачні ділянки?»

«Провідую хвору бабцю».

«Ага...»

Так міг би виглядати цей дурний діалог, а він і далі б не знав, що відбувається. Урешті, вони були не надто довго знайомі, щоб обговорювати настільки інтимні питання. Поцікавиться якось іншим разом. Головне, що з нею нічого не сталося. Та й Міколаєві розмови зі сторонніми все ще давалися нелегко. Він би ніколи в цьому не зізнався, та характер мав радше нерішучий, розмову закінчував швидко, відповідав коротко. Розкривався аж тоді, коли пізнавав когось ближче. Тоді дозволяв собі жартувати й ставав дотепним. Однак потребував упевненості, що у відповідь ніхто не здивується, не поставиться зневажливо, не посміється з нього. Годі дивуватися, що друзів у нього було небагато.

— Як рука? — зронила Меланія, щоб перервати незручну мовчанку.

— Нічого. Якось.

— Можна, я теж розпишусь? — раптом спитала вона.

— Звісно, — байдуже відповів Міколай. — Коли завгодно. Але пам’ятай: жодних хмарок, сердечок чи квіточок! Це чоловічий гіпс!

— Та добре, добре! — буцімто ображено розсміялася дівчина.

На великій перерві Меланія озброїлася кольоровими фломастерами, знайшла Міколая в його улюбленій схованці — у кутку коридору біля вікна — і виконала вранішню обіцянку. Загалом Малий сподівався, що в народу це викличе більше зацікавлення, але їм і так було весело.

— Готово! — переможно оголосила дівчина, а його охопив удаваний відчай:

— Що?! Це що таке?! — надто голосно вигукнув він.

— Усмішки не заборонялися! — Меланія хитро розсміялася.

— І що це, по-твоєму, таке?!

— Це? Тобі не подобається? — вона, схоже, була розчарована.

На гіпсі видніло усміхнене сонце.

— Баби! — утомлено зітхнув Міколай. — Одне вам у голові!

І раптом Міколай відчув, що атмосфера перестала бути напруженою. Він прикидався сердитим, але ж знав, що Меланія все розуміє і це лише така гра. І що насправді дурне усміхнене сонечко набагато важливіше, ніж комусь може здатися. Важливіше за інші малюнки й написи. Значно важливіше. Міколай уже набрав повітря, щоб сказати щось типу: «А що ти робиш після уроків?» — бо йому вже язик свербів розповісти Меланії про план поїздки на Ольшинку. Та він не встиг. Поява Беати, що рішуче сунула прямо на них, позбавила його дару мови. І саме в цю мить!

— Я скрізь тебе шукаю! — вигукнула вона до Меланії, цілковито проігнорувавши Міколаєву присутність, і смикнула подругу за рукав светрика. Потім вони шепотілися біля стіни, хихотіли й раз по раз зиркали в його бік, а він зсунув рукав сорочки так, щоб ніхто не побачив сонечка, і робив вигляд, що йому це абсолютно байдуже.

У такому настрої він досидів до кінця уроків. Думав, що, може, Меланія ще підійде до нього на якійсь перерві, утім цього не відбулося, а він навіть не розглядав можливості зробити це самому. Потім був останній урок. Міколай довго відтягав вихід зі школи, та врешті таки мусив піти. Однак Меланії ніде не помітив. На зупинці її теж не було. Чому вона так з ним?! Своєю поведінкою вона зачепила його до глибини душі. Він був настільки розчарований, що вже навіть не думав про заплановану екскурсію. «Вісімка» не їхала, а він хотів негайно довести самому собі, що на Меланію йому начхати й він чудово розважиться сам. Без неї. Тож якось так сталося, що хлопець змінив плани: перейшов містком на протилежний бік вулиці й сів у перший-ліпший автобус у бік центру. Рішення було настільки швидким і несподіваним, що Міколай аж злякався. Він не дуже добре знав місто. Скрізь їздив з батьками й навіть не знав, як називаються менші вулиці, і якими автобусами можна до них доїхати. Не кажучи вже про те, щоб повернутися назад! Чіткий план, який хлопець тримав у голові, раптово посипався.

Збігаючи сходинками містка й застрибуючи до автобуса 415, який уже зачиняв двері, Міколай почувався чудово, та наступної миті вигляд сірої Вісли під Лазенківським мостом змінив його настрій. Малий не звик приймати спонтанні рішення. Він радше підходив до всього, як стратег: спочатку внутрішньо готувався до справи, потім намагався передбачити всі обставини, які могли б завадити втіленню планів. Коли нарешті переходив до дій, то не бродив навпомацки, а сміливо рухався до мети. Але сьогодні він не застосував цього методу. Намагаючись довести щось комусь, кого навіть не було поруч, і кому, скоріш за все, він ніколи в цьому не зізнається, він повівся всупереч собі й своїм принципам. Він завжди з підозрою ставився до стрибання у воду зі скель у незнайомих місцях.

«Що я роблю?» — з легким переляком подумав він.

Проте в автобусі панувала спокійна, майже сонна атмосфера. Пасажирів небагато, усі відсторонено думають про своє. Міколай відчув себе в безпеці і став дивитися у вікно: вони саме минали стадіон «Легії»[8], нижче зеленів парк «Агрикола» — і до нього потроху поверталася впевненість у собі.

«Що зі мною може статися? Тут купа людей. Доки я в автобусі, нічого зі мною не станеться».

На зупинці «Метро Політехніка» 415-й таки спорожнів, а до кінцевої «Гута» було небезпечно далеко — кільканадцять зупинок, забагато як для першого самостійного виїзду. Забагато як для когось, хто ніколи не був азартним. Міколай почав вивчати трасу маршруту, щоб знайти зручну пересадку. І знайшов її швидше, ніж встиг про це подумати. Наступна зупинка була «Площа Конституції». Кінець подорожі. Не роздумуючи довше, він вийшов.

«Я в центрі!» — усвідомив він і тут-таки пошукав очима приховану камеру. Однак його поява не спричинила загального збудження, роззяви не збіглися, репортери з усіх телеканалів не налетіли. Перехожі не звернули на нього найменшої уваги, байдуже оминали хлопця й поспішали у власних справах. Тож він подався до музичного магазина «Риф», що був з іншого боку площі.

Він давно вже мріяв зайти туди й полазити між інструментами скільки душа забажає, і щоб батько не підганяв.

Завжди, коли вони проїжджали цією дорогою на машині, Малий думав, що колись він сюди приїде — сам! Один! Колись? То чому б не сьогодні? От власне — чому?!

Він трохи ніяково прочинив двері. Якщо десь і існує музичний рай, то він схожий на цей магазин. На двох поверхах тут зібрано все, що сниться ночами і молодим, і старим музикантам — а принаймні точно снилося Міколаєві. Ударні були на другому поверсі. Тому Малий, не розглядаючись навкруги, одразу звернув праворуч і, лавіруючи між клавішними, піднявся нагору. Він міг дійти туди навіть із заплющеними очима. Персонал його появу проігнорував.

Коли він зрідка заходив сюди з батьком, продавці одразу послужливо пропонували свою допомогу. Утім сьогодні — чи тому, що Міколай не був схожим на когось, хто має при собі хоч якісь гроші, чи то через його гіпс — продавець глипнув на нього незворушним поглядом і мовчки продовжив займатися своїми справами. Міколая це цілком влаштовувало. Він крутився між інструментами, задоволений, що ніхто на нього не тисне. У магазині можна взяти палички й трохи розгулятися за інструментом, але сьогодні він не робитиме із себе посміховисько. Не грати ж йому однією лівою! Якби не гіпс, він міг би трохи постукати по тарілках, особливо по тих дорожчих, смакуючи холодні відтінки металевого звуку. Зокрема низький звук темної, твердої «чайни», про яку він іноді мріяв. Тому він лише постукував по тарілках нігтем, а вони ледь чутно сичали, як вода на розпеченому камінні.

Через травму він також не міг випробувати електронну установку, хоч загалом був противником такого підсилення барабанів. Можна навіть сісти за якийсь класний комплект, «Мапекс» чи «Таму», і уявити, що він щойно його купив. А так йому лишалося хіба милуватися, тому Малий одразу перейшов до пластику, штативів, палок і педалей (подвійні особливо сильно розбурхували його уяву).

У якийсь момент знизу долинув чи не найвідоміший гітарний риф: «Led Zeppelin» «Wholla Lotta Love». Хтось шкварив дуже незлецьки! Були в ньому й сила, і справжні почуття, було відчуття інструмента й віртуозна робота пальців. Міколай майже відчув потік гарячої енергії, який увірвався на другий поверх, і подумав, що, мабуть, сюди прийшов якийсь відомий музикант. Щоб задовольнити цікавість, він спустився. І дуже здивувався, побачивши хлопця свого віку. Юний, та в його виконанні чути було години, місяці й роки, проведені за грою. Повагу Міколая до гітариста не похитнули навіть смішні біляві кучерики, що м’яко лягали довкола по-дівчачому вродливого обличчя. Продавці ставилися до хлопця з легкою поблажливістю, не пильнуючи й дозволяючи йому випробовувати інструмент за інструментом.

Він саме зняв зі стіни «Gibson Les Paul Custom» — найкрутішу з гітар. Глянув на неї, наче вони змагалися, хто кого передивиться, і вдарив по струнах, а Міколай здригнувся. Він знав цей риф. З нього починається «Smoke on the Water» «Deep Purple». Чувак був нереально крутим. Музика звучала чисто, аж хотілося похитуватися в ритм. Зараз він грав, здається, «VooDoo Child» Джимі Гендрікса. Такому гітаристові можна довірити найкращий інструмент! А в Міколая ще навіть цілої установки не було! Навіть якогось нещасного «Ребеля»! Він уже ніколи не гратиме настільки ж добре! Малий стояв, слухав, і його брали завидки. А може, це було просто захоплення? Яка різниця.

Минуло трохи часу, аж гітарист нарешті підвів очі. Його погляд сяяв чистою непідробною радістю. Він усміхнувся, хоч вони й не були знайомі. Міколай схвально кивнув головою.

— Звук — бомба! — прокоментував він.

— Скажи? — хлопець схилив голову й, сумно зітхнувши, поклав гітару на місце. — Хороший інструмент — половина успіху.

— Ти мені це говориш? Але ти й сам добряче рубаєш... — тут Міколай замовк, підбираючи слова, які б виразили його захват, не передаючи при цьому куті меду.

— Я ще дуже нескоро гратиму на такій лялюні, як ця! — хлопець із жалем подивився на «Гібсона».

— Помріяти не зашкодить! — ляпнув Міколай.

— Теж правда. І так все закінчується тим, що я купую медіатори, щоб продавці не думали, що я не даю їм заробити, а тільки приходжу й гармидер тут влаштовую.

— Здається, їм це не надто заважає.

— Коли на зміні мій знайомий, то окей. Він теж грає. І розуміє мої страждання. А з іншими я стараюся не зловживати їхнім терпінням.

Малий розумів, про що він. Він думав так само, із однією відмінністю — у нього не було знайомого продавця й він підсвідомо чекав, що його таки виженуть із магазину, ніби в нього на лобі написано «Я ж все одно нічого не куплю!».

— Макар! — гітарист простягнув Міколаєві руку, та помітив гіпс і трохи збентежився. — Ой, сорі!

— Та нічого. Міколай.

— Міколай? Серйозно? Як святий?

— Саме так.

— Клас! Я не знаю жодного Міколая.

— А я Макара.

— Тепер знаєш. Ну, мабуть, час збиратися. У мене нині є трохи грошенят, куплю своїй старенькій струни. Оце вони здивуються на касі. Ти ще лишаєшся?

— Ні, я теж уже піду.

Макар одягнув куртку, підняв з підлоги рюкзак і рушив нагору. Міколай вийшов разом із ним. Доки новий знайомий вибирав струни, він розглядав палички. Взяв одну пару, знаючи, що вони не дуже дорогі. Макар вибрав струни, підійшов до Малого й помітив у його руці палички:

— Ти ударник?

Міколай засоромився, наче його спіймали на гарячому і, втупивши очі в підлогу, відповів:

— Лише початківець.

— Барабани, круто! — схвально кивнув головою той.

«Коли вони є...» — із сумом подумав Малий.

— І чути їх добре, скажи? — продовжував Макар.

— Є таке. Особливо, коли живеш у висотці.

Міколай виклав палички на прилавок і почав перетрушувати рюкзак у пошуку грошей. Однак він ніде не міг знайти десятку, яку мати дала йому вранці здати на щось у школі.

— Вісім злотих, — сухо мовив продавець.

— Хвилинку, — прошепотів хлопець, він усе ще не міг знайти готівку. Через кілька хвилин і після докладної перевірки всіх таємних схованок ставало все зрозуміліше, що гроші кудись випарувались. — Вибачте, — пробелькотів він, червоний як рак, — але, здається, я загубив гроші.

Малий усе ще перевертав уміст рюкзака, намагаючись проковтнути клубок приниження, що став у горлі, коли несподівано почув голос Макара:

— Позичити тобі?

— Ні, я мабуть не братиму, загалом я й так не можу зараз грати, — Міколай охоче б провалився крізь землю, а найгірше було те, що непрошені сльози сорому самі по собі накочувалися йому на очі.

— Нема питань. Віддаси принагідно. Це і це, — Макар поклав струни на прилавок, заплатив і подав Міколаєві його палички. — Але тепер мені справді треба рухатись.

— Мені теж. Дяки.

Вони вийшли з магазину. Подивилися на вітрину, обмінялись якимись неважливими коментарями про мікшери. Міколай сподівався, що вони побалакають довше, та Макар, побачивши наближення 501-го, несподівано гукнув:

— Мій автобус! Па! — і рвонув до автобуса, який саме заїхав на зупинку.

І, перш ніж Міколай встиг отямитися, двері закрилися, а Макар зник у натовпі пасажирів. Малий поглянув на палички й усміхнувся власним думкам. Це були звичайні палички «Гладек 140С» за вісім злотих. Палички, яких тисячі. Він тримав їх у руках, і думав, чому це він такий переконаний, ніби щойно зустрів когось, із ким міг би досягнути повного взаєморозуміння.