220 маршрутів

408 Мікрорайон Гурчевська

Майже суцільна смуга зелені (її перетинають лише дві широкі артерії: Лазенківська траса і проспект Вашингтона), що розпочинається за Африканською й широкою дугою садових ділянок тягнеться вздовж Міжнародної, переходить у луки на Камьонку, а потім — у Камьонківське озеро й Скаришевський парк, відділяє Саську Кемпу на сході й півночі, ніби притискаючи її до берегів Вісли. Далі розташувалися Грохув і Гоцлав[3], а на заході, на другому березі річки — центр Варшави.

Вони саме стояли в корку, повільно сунучи із Грохува на Саську Кемпу[4]. У сусідньому ряду жахливо чадів автобус 408, видихаючи вихлопні гази просто в прочинене вікно з пасажирського боку, і це дуже дратувало Йоланту Вербицьку. Міколай байдуже розглядав качок, що гордо окупували газон між проїжджими смугами, і відверто позіхав. Мати скоса позирала на нього. Обоє мовчали.

— Підніми скло!

Міколай розвернувся й лівою рукою почав невправно крутити ручку вікна.

Кожні канікули, навіть найдовші, рано чи пізно закінчуються. Для Міколая настав саме такий день. Із самого ранку він був ображений на весь білий світ, довго огинався, вдягаючись, не поснідав, абияк розчесався і з виразом обличчя «Дайте мені всі спокій!» сів до машини.

Йоланта Вербицька почувалася трохи так, як тоді, коли вела його на перший дзвоник. Хіба що сьогодні більше хвилювалася. І він, здається, також. Крізь лобове скло вдивлявся кудись удалечінь, похитував головою, неначе вирішував якесь складне завдання, пальцями лівої руки барабанив по кріслу. Тоді вона ще не знала, що саме так виглядає гра без інструмента.

— Усе гаразд? — спитала вона.

— Ти щось кажеш?

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, — відбуркнув Малий, що не зовсім відповідало дійсності.

А що він мав сказати? Зізнатися, що йому банально страшно? Одразу почалися б розпитування: «А чого? А чому? А в чому проблема?» А він був не в настрої вести балачку. Це ж щойно пів на восьму ранку! Окрім того, мати б одразу побігла до вчительки й за звичкою почала б щось залагоджувати. У нього й так є довідка з лікарні, тож немає про що говорити. Ніхто його не питатиме. Хіба про руку. А оскільки за два тижні Міколаєві вже добряче набридло відповідати на таке, приймати співчуття й вислуховувати історії про чужі переломи, він ще вдома прибрав виразу «Нічого цікавого ви від мене не почуєте!» і старанно дотримувався обраної стратегії. І як потім виявилося, досить успішно.

Гімназія, де він сьогодні мав розпочати навчання, була дуже схожа на його колишню школу. Такі ж старі стіни, таке самісіньке розташування коридорів і класів. Тепер Міколай ходив до 1-В.

Біля входу він подивився розклад уроків і перевірив, де починаються заняття. Мати все записала в щоденнику, але йому не хотілося розстібати рюкзак лівою рукою. Хлопець піднявся на третій поверх. Коридор тут був просторий і світлий. Міколай поставив рюкзак на підвіконня і, розвернувшись до всіх спиною, подивився на вулицю. Може, сподівався, що ця підкреслено легковажна поза заохотить когось із учнів підійти й заговорити з ним? Може, не хотів по-дурному витріщатися? Він не був тут ні з ким знайомий, його теж ніхто не знав. За таких обставин його підсвідомість, здавалося, увімкнула автопілот, який змушував Міколая демонструвати байдужість до всього довкола. Зараз було так само. Принаймні так видавалося з боку. Та насправді відсторонений і замислений Міколай охоче б із кимсь познайомився. Однак він — не Міхал, йому завжди були непросто виявляти ініціативу в спілкуванні. Тому на перший погляд Малий справляв враження замкнутого й непривітного хлопця. Життя йому це анітрохи не спрощувало.

Викладачка історії впустила всіх до класу, потім зайшла сама. Міколай сів за останню парту в середньому ряді. Учителька ніяк не прокоментувала його присутність. Він був їй за це вдячний.

У класі було двадцять дев’ять учнів, з них і справді тільки семеро хлопців! Та хоч зараз Міколай бачив лише їхні спини, жоден йому якось не сподобався.

«Друзі в мене є на подвір’ї. Це лише школа», — подумав він, байдуже оперся на руку й без особливого ентузіазму подивився в підручник.

Він не помітив швидкого погляду пари сірих очей, що ховалися під густою гривкою.

Кожну перерву Міколай проводив однаково: відвернувшись від усіх спиною, хлопець відпрацьовував на підвіконні трюки на новому фінгерборді. Мине ще багато часу, перш ніж він зможе по-справжньому їздити. Коли гіпс знімуть, сезон уже закінчиться, і почнуться довгі зимові місяці. Але крутити пальцями мініатюрну дошку теж було непогано. І зовсім не нудно, бо ліва рука регулярно поводилася непередбачувано. Зараз, доки він ще користувався поблажками, цьому можна було присвячувати всі перерви, не переймаючись, що відбувається довкола. Події на класній біржі, як-от списування домашніх завдань або контрольна з англійської, планова чи ні, його не цікавили. Тож він міг сидіти на своєму Олімпі й не спускатися до інших.

Проблема полягала в тому, що однокласники теж не дуже рвалися його зачіпати. Міколай, якого в школу й зі школи возила мама, майже не контактував з іншими учнями. Через тиждень це почало напружувати. І чим далі, тим важче було переламати такий стан речей. Тепер навіть повернутися обличчям до коридору й однокласників вимагало сміливості, якої Малий не відчував. Окрім того, він зовсім не був переконаний, що такий подвиг дав би якийсь результат.

Тому він не робив нічого, щоб змінити поточну ситуацію. Через це вранці прокидався якомога довше. Став ще більш вередливим і мовчазним, ніж досі — якщо таке взагалі можливо. Свою ворожість переніс також на вчителів.

І він уже не просто здавався замкнутим відлюдьком — він поволі ним ставав. І не відомо, чим би це все закінчилося, якби одного дня не сталося щось дивне.

— Що робиш? — почув він зненацька за спиною.

Міколай здивовано озирнувся. Перед ним стояла однокласниця: невисока шатенка із проникливими сірими очима.

— Нічого, — промимрив він у відповідь.

— Я — Меланія, — усміхнулася дівчина.

— Та я знаю, — знизав плечима Малий.

— Справді? — здається, вона зраділа.

— Ну, звичайно, — він і далі виглядав, наче його щось образило, однак Меланія не збиралася йти геть. — Як-не-як, ми в одному класі вчимося.

— Що це в тебе? — її зацікавив його мініатюрний скейт.

— Фінгерборд, — буркнув він так, наче це була найзрозуміліша річ у світі.

— Ага, — вона ще раз глянула на дошку й додала: — І?

Міколая це трохи розсердило.

— Що «і»?

— Що роблять із фінгербордом? — і далі допитувалася дівчина.

Дивувало в ній те, що вона все говорила з усмішкою, і від цієї усмішки Міколаєві навіть захотілося пояснити Меланії, що таке мініатюрний скейт і що з ним роблять.

— Ним можна їздити пальцями.

— Як на мініатюрних машинках? — здогадалася врешті вона.

— Ага, — видихнув він з полегшенням, а вона заробила перший великий плюс.

— Покажеш колись? — спитала ще дівчина.

— Ой, тобі справді цікаво? — скривився він недовірливо.

— Звісно! — гукнула вона, бо саме задзеленчав дзвінок.

— Добре, — наче байдуже кинув Міколай, та від цієї миті йому було вже трошечки не так самотньо.

Меланія сиділа за другою партою біля стіни. Невисока й мініатюрна, вона була схожа на ученицю молодших класів. Особливо це було помітно на контрасті з великою й повного Беатою, з якою вони сиділи. Коли дівчата йшли поруч, це виглядало досить смішно. Беата крокувала широко й упевнено, а Меланія йшла якось боком і час від часу підбігала, щоб наздогнати подругу, нагадуючи цим дитину, що крутиться довкола батьків. Вони цього не помічали. А навіть, якщо так, їм це не заважало.

Якби хтось сказав Міколаєві, що ця дивна пара цілковито прикула його увагу під час уроку, він би заперечив. Адже в них не було нічого цікавого: двоє дівчат, що теревенять безперестанку! Просто роти не закриваються! Як можна стільки балакати?! І про що? Приналежність до жіночої статі Міколай усе ще вважав недоліком. Чому вчителям байдуже?

І справді. До розмов Меланії й Беати вчителі ставилися з розумінням. Більше, ніж цокотіння дівчат, їм заважала неуважність Міколая. Його вже тричі піймали на тому, що він не знає, що відбувається, зробили зауваження й суворо попередили, що на слухання поблажки не поширюються. Він розсердився, бо для нього це була явна дискримінація. Малий саме відкрив рота, щоб сказати, хто тут насправді не слухає, та в останню мить прикусив язика. Пробурмотів «Вибачте», хоч у душі все протестувало. Він уважав, що це несправедливо, та пообіцяв присвятити більше часу фізиці й менше витати в хмарах, як іронічно окреслив його поведінку вчитель.

Міколаїв стаж у класі й школі був занадто коротким. Був би він довшим, принаймні на тиждень-два, хлопець із духу протиріччя прийняв би виклик учителя та, користуючись власними знаннями, підручником і допомогою однокласників, спробував би довести, що він чудово орієнтується в темі. Однак дві із трьох складових успіху були відсутні. Міколай абсолютно нічого не знав про електрику, а на додачу відчував навколо холод і тишу. Цей сигнал варто поважати. Він означав, що клас зайняв позицію нейтрального арбітра й байдуже спостерігає за поєдинком. Міколай знав, що в їхньому двобої фізик переможе, тому інстинктивно обрав найкращий із можливих варіантів захисту, увічливо перепросив і пообіцяв виправитися. Популярності йому це не додало.

Однокласники воліли б побачити щось більш захопливе, особливо враховуючи, що такі зіткнення чудово урізноманітнюють вселенську нудьгу й шкільну рутину. Це шанс, що несподіваний дзвоник у розпалі битви ошелешить учителя і він забуде задати домашнє. Або — хоч це й найменш вірогідно, та все ж можливо — що зустріне гідного суперника й зі здивованою й незадоволеною міною через наявність у того знань скаже йому сідати. Не поставивши при цьому хорошої оцінки, хоч погану виставив би без найменшого сумніву.

Насправді їм ніхто ніколи не писав цього на дошці, не надиктовував у зошити, не вимагав вивчити, та учні моментально запам’ятовують цей урок і роблять відповідні висновки. Бо хоч математично рівняння 6 х 1 = 1 х 6 вірне, у шкільних реаліях воно не працює. Чи хтось із вас намагався колись дослідити цей алгебраїчний феномен? Чому вчитель завжди краще поставить шість одиниць замість однієї шістки[5]?

Міколай знав, що вчитель тільки й чекає, щоб із похмурим задоволенням вліпити йому одиницю за неуважність. Тому не став ризикувати й устрягати в конфлікт. Він вибрав тимчасове приниження, про яке всі скоро забудуть, замість фальшивого геройства, результат якого залишиться в журналі до кінця семестру. Так воно й сталося.

Дні минали, і Міхалові було все важче ігнорувати факт, що Магда стала практично недоступною. Він ще не дозрів до думки, що вона його уникає, однак уже зрозумів, що відбувається щось дивне. Що могло статися протягом двох тижнів канікул, які вона провела з матір’ю?

«Це якась параноя!» — думав він.

Та Магдина мовчанка була надто промовистою.

«Нічого не сталося, — він гнав сумніви подалі від себе. — Хорватія — це доконаний факт. Найсправжнісінький, чудовий, вражаючий факт, і його вже ніщо не змінить».

Минуле змінити не можна, та майбутнє змінюється постійно. Спочатку з’являється непевний контур, якийсь віддалений, ледь помітний силует, і чим ближчим він стає, тим більше кольорів проступає на ньому, перетворюючись уже лише на варіацію за мотивами первинної ідеї. І коли нарешті воно набуває реальних форм, уже ніщо не нагадує про оригінальний задум. Саме так було й тут. З перспективи Хорватії Варшава здавалася чудовим і приємним містом. Через місяць виявилося, що вона холодна й порожня.

Кілька днів по обіді Міхал валявся в ліжку з переплетеними на грудях руками і, втупивши очі в стелю, заклинав майбутнє. Урешті-решт на зло Магді вирішив таки поїхати до Граєва.

Міколай присів на невисокому мурі, що підпирав порослий травою схил, і дивився, як тренуються хлопці з «Motorowa Crew». Щохвилини його прошивав неприємний струм, бо кожне падіння нагадувало йому про його власне. Не всі мали захист, так ніби не усвідомлювали ризику, хоч ось він сидів поруч, наче мовчазна пересторога. Та, на щастя, нічого не сталося. Навіть якщо хтось і падав, то не дуже сильно і, на мить скривившись, наступної вже знову стрибав. Присутність Міколая їм не заважала. Він був одним з них, тимчасово недієздатним і без дошки, але це ж не причина звертати на нього особливу увагу. Так вони, мабуть, думали, і тому ніхто до нього не підійшов.

Утім, щось у поведінці Міколая привернуло увагу Маріуша. Може, застиглий погляд, утуплений в асфальт, може, вираз обличчя, на якому відбивалися його думки, а може, цілковита байдужість, із якою той сприймав подвиги приятелів. Після кількох, переважно невдалих спроб — бо він більше дивився на друга, а не вперед — урешті й Маріуш поцілував землю. Тоді підійшов і теж сів на мурі.

— Невдалий день, — сказав він, ніби хотів виправдатись.

Міколай мовчав.

— Як рука? — продовжував Маріуш, не зовсім упевнений, що його чують.

— Нормально.

І тоді все стало ясно. Маріуш нарешті зрозумів. Гіпс! Він був абсолютно білий. Чистісінький. Жодних малюнків, жодних написів, жодного життя. Від нещасного випадку минув майже місяць, і ніхто досі нічого на ньому не написав?!

— У мене теж паршивий, — кинув він байдуже.

— Що?

— Клас.

«Паршивий? — іронічно подумав Міколай. — Я б сказав, що мій паршивий, якби він у мене взагалі був. Назвати клас паршивим — це означало б визнати, що він у принципі існує!»

Однак, якщо це й було правдою, Міколай сам завинив у неіснуванні свого класу. Це він вирішив, що не варто ні з ким заговорювати, навіть про погоду. Хлопець постійно мав насуплений вигляд. Зайняв позицію ображеного принца і знеохотив навіть Меланію, яка намагалася з ним заприязнитися. Малий почувався жахливо. Але він не жалітиметься Маріушеві. Повільно, переборюючи початковий спротив, до Міколая доходила думка, що, може, він і сам не без гріха?

— Забудь. Друзі в мене тут, — сказав він, і почуття вини зникло.

— Звісно, — швидко запевнив його Маріуш. — Звісно! — крикнув він іще раз, схопився на рівні ноги й уже на бігу докинув: — Чекай, я зараз повернусь!

Його не було кілька, може кільканадцять хвилин. Нарешті з’явився — засапаний, стискаючи пачку кольорових маркерів. Продемонстрував її Міколаєві й запитав:

— Можна?

Той спочатку не зрозумів. Вирваний із задуми, він дивився на маркери. Маріуш тицьнув у гіпс і повторив ще раз:

— Можна?

— Звичайно! — відповів Міколай, ніби робив другові послугу, і простягнув правицю.

Без зайвих церемоній і з майже готовою ідеєю, Маріуш нашкрябав на гіпсі:

Він зосередився на своєму творі, наче готував його для Центру сучасного мистецтва, і коли завершив, помітив, що їх оточила зграйка скейтерів, котрі хотіли долучитися до небуденної події. Прикрашений підписами друзів гіпс ожив, а сам Міколай відчув раптовий приплив позитивної енергії.

«Супер! — подумав він. — От тільки цікаво, як мама на це зреагує?»

Та навколо радісно усміхалися приятелі з «Motorowa Crew», і він вирішив поки цим не перейматися.