220 маршрутів

138 Утрата-Склад

— Мушу повідомити про дуже неприємну подію: у нашому класі з’явився злодій, — сказала класна керівничка, увійшовши разом з учителькою англійської. — Вийміть, будь ласка, усе з рюкзаків.

— Але що сталося? Хтось щось украв? Та ну, у нашому класі?.. — сипалися питання зусібіч.

— Швиденько, дістаємо все з рюкзаків! — квапила їх класна. — З бічних кишень теж. І кладемо на парти. Усе, ясно? Зараз ми з колегою перевіримо кожен рюкзак.

— Але що ми шукаємо?

— Заради слідства я не можу поки що вам сказати. І як? Нічого не забули?

— Пані вчителько! — скрикнула Меланія. — Я знайшла Беатину ручку!

— Де?! — ошелешено вигукнула вчителька.

— У своєму рюкзаку.

— Ти знайшла Беатину ручку у своєму рюкзаку?! Це ж треба! Беатко, подивися, чи це напевно твоя?

Беата підійшла до парти Меланії й узяла ручку.

— Так, моя. Зрештою, вона не може собі дозволити чогось настільки дорогого, — і дівчина зневажливо закопилила губу.

— Добре, тоді решта класу повертається до занять, а Беата й Меланія — прошу за мною.

— Але, пані вчителько... — Меланія намагалася захиститися. — Я гадки не маю, звідки вона в мене взялася!

— Ну, не сама ж застрибнула! — іронічно прокоментувала вчителька.

Міколай спостерігав усю цю сцену й очам не вірив. Він міг дати руку на відсіч, що Меланія нічого ні в кого б не взяла. То яким дивом Беатина ручка опинилася в її рюкзаку? Вони з Беатою вже більше тижня не сидять разом! Що це за дивина?

Меланія зібрала всі свої речі й бліда як стіна, рушила на вихід. Клас, як завжди в таких ситуаціях, розділився на два табори й жваво обговорював справу. Беатина поведінка наштовхнула Міколая на певні роздуми. Було в ній щось дивне. Вона не скидалася на когось, хто щасливо віднайшов дорогу річ і уникнув скандалу вдома. На її обличчі відбивалося не полегшення, а скоріше тріумф, наче вона перемогла в змаганнях зі стрибків у висоту серед школярів. Та тієї миті він був настільки шокований, що не намагався зробити жодних висновків з поміченого.

Беата невдовзі повернулася. Меланії не було до кінця уроку. Коли вона з’явилася на перерві, то вже не усміхалася, повіки їй припухли, і загалом виглядала вона погано. Її оточило кілька дівчат з питаннями, що там відбувалося, та Меланія лише хитала головою й говорила сама до себе:

— Як таке могло статися?! Я не розумію. Я ж не крала тієї ручки!

Міколай обійняв її за плечі й відвів убік.

— Ви з Беатою посварилися?

— Ні, чому?

— Ну, ви вже не сидите разом.

— Це вона більше не хотіла.

— Не переймайся! Головне, що тепер усе позаду.

Меланія заперечливо мотнула головою, ледве стримуючи сльози.

— Ти не розумієш! Мене позбавили прав учня. Завтра має прийти моя мама!

— Але ж ти цього не робила! Не хвилюйся, Курчатко! Я знаю, що ти не винна.

Легко сказати «Не хвилюйся»! Почувши, який скандал вибухнув довкола злощасної Беатиної ручки, Міколай сам не на жарт налякався. Він не уявляв, що може втратити Меланію — тепер! Як це сталося? У чому тут справа?

— Ніхто мені не вірить, розумієш?! Беата сказала директорці, що я живу на ділянках, і я тепер не маю як захищатися! Звичайно ж, я мала мріяти про таку ручку! Я б собі такої ніколи не купила.

— Вредна мавпа! Ні, це не може так закінчитися! Не турбуйся, Курчатко, я не дозволю тебе скривдити! Усміхнись!

— Як мені усміхатися, якщо завтра я можу більше не вчитися в цій школі?! Такий сором! Моя мама цього не переживе!

— Чого сором? Що тебе несправедливо звинуватили?! От побачиш, ми виправдаємо тебе! Ну, витри очка. Усе буде добре!

Та права виявилася Меланія. Її страх був небезпідставним. Як раніше на Міколая, тепер усі вчительські погляди були звернені до неї. Видавалося, що вирок оголошено ще до судового засідання, тобто призначеної на завтра педагогічної ради.

Увечері Малий не знаходив собі місця. Він боявся йти на ділянки потемки, але іншого способу підбадьорити Меланію не було. Коли він розповів про все матері, то пережив чергове розчарування: вона відреагувала дуже обережно. Навіть здавалося, що трохи злякалася. Добре, що в останню мить він прикусив язика й не сказав їй нічого про ділянки. Навряд би вона зрозуміла.

Наступного дня він від самого ранку старався морально підтримувати Меланію. Раз виходило, раз ні. Дівчина дуже боялася зустрічі своєї мами з Беатиною та педколективом. Слова Малого її не переконували.

— Моя мама дуже легко нервується. Вона не вміє промовляти. Скоріш за все, одразу розплачеться. І кого це переконає? А пані Мозул — у шкільній раді. Вона всіх знає, і язик у неї підвішений.

— Однаково усміхнися. Ти знаєш, що коли ти не всміхаєшся, то стаєш негарною?

— Я не маю сили. Чому так просто стати злодієм?! Ніхто мене не слухає. Їх це абсолютно не цікавить! Мені страшно!

— У тебе обов’язково все буде добре. Урешті, ти — найщасливіша людина у світі, ти забула?

— Ти ж розумієш, що це просто така гра.

— Дуже хороша гра. Давай її продовжувати. І будь ласка, більше жодних виправдань!

— Боюсь, я не зможу.

— Ти мусиш! Не дозволяй Беаті побачити твій відчай, вона вирішить, що з тобою покінчено.

— Ти говориш так само, як моя бабця. Вона завжди повторювала: «Пам’ятай, дитинко — чим тобі важче, тим ширше усміхайся! Усмішка має дивовижну здатність зцілювати негаразди».

— От бачиш! Ми будемо боротися й переможемо, обіцяю!

На кожній перерві Міколай старанно піднімав дівчині настрій, та чим ближче було до кінця занять, тим гірше в нього виходило. Він вирішив поділитися з нею своїми роздумами.

— Ніщо не відбувається без причини. Може, якщо ми її знайдемо?..

— Яка причина?! Наші рюкзаки взагалі не схожі! Помилитися неможливо.

— Тоді лишаються зумисні дії, — промовив він більше до себе, ніж до Меланії. І тут згадав переможну посмішку Беати, коли та виходила із класу після виявлення крадіжки. — Я пам’ятаю, як це тоді було. Ти не могла бачити, бо вона йшла за тобою, але Беата виглядала, наче доп’яла свого. Як переможець.

— Вона завжди так виглядає.

— У вас останнім часом не було якихось конфліктів?

— Та де!

— А тоді на дискотеці?

— Я сказала їй, що ти вже з кимось зустрічаєшся.

— А потім вона постійно бачила нас разом. Тобі не здається, що...

— Та ні, ну, що ти! Вона не така!

— Тобто ми знову там, звідки починали, — підсумував Міколай. Йому вже теж було невесело. — Слід визнати: якщо нас не врятує диво, то можна готуватися до найгіршого.

— Подивіться лишень! Ромео і Джульетта за мить до відчайдушного кроку! Яка зворушлива сцена! — Кайтек зі своїм зубоскальством нагодився саме тоді, коли був найменше потрібний!

— Відвали! — бовкнув Міколай.

— Іще чого! Ніжні прощання — мій улюблений мотив у романтичних комедіях, — і далі кпив той, навіть не думаючи лишити їх у спокої.

— Тебе хтось кликав?!

— Ромео ще дуже навіть живий! Мабуть, отрута ще не почала діяти. Я планував зіграти в цій п’єсі роль отця Лоренцо, та якщо я нікому тут не потрібен, то «на все хай буде воля неба»[17]! — Кайтек здійняв руки, іронічно розсміявся й нарешті пішов геть.

— Що йому було насправді треба? — спитала Меланія.

— Без поняття, — Міколай знизав плечима. — Він дуже дивний.

Перед педрадою ще мали відбутися батьківські збори. Міколай упрошував мати, щоб вона стримала вчительку й батьків від прийняття квапливих рішень.

— Зрозумій, Меланія ніколи б чогось такого не зробила. Вона інша. Я... я знаю її краще, ніж інші. Ми... ми багато часу проводимо разом. У неї немає залежності.

— Що ти кажеш, Мікусь?! Залежність?! Що ти маєш на увазі?!

— У неї немає нічого, розумієш?! Навіть дому немає! Вона з матір’ю, сестричкою та братиком живе на ділянках, у такому примітивному будиночку. Вона не може дозволити собі купити автобусний квиток до центру. Але вона завжди усміхається, уявляєш? Ця ручка їй не була потрібна! Це не та дівчина, яка мусить мати кожен гаджет.

— О господи! Про що ти говориш?! — Йоланта Вербицька була приголомшена. — Які ділянки?! Я нічого не розумію.

— Пам’ятай лише, що вона цього не робила. Будь-хто, але не вона!

— Виглядає так, що все свідчить проти неї.

— А чому це всіх треба судити за виглядом?! Скрізь завжди один вигляд! У школі кожен створює імідж. Вигляд важливіший за те, яка людина насправді! Вигляд — це лише вигляд. Чого ти впевнена, що правда виглядає саме так?! — вигукнув Міколай, схопив куртку й побіг на ділянки.

Вони з Меланією чекали до пів на дев’яту. Вклали малих спати, а самі мовчки сиділи й прислухалися, чи не рипне хвіртка. Нарешті повернулася мама Меланії. Вона видавалася змученою, очі мала заплакані. Жінка важко опустилася на ліжко.

— Рішення буде завтра вранці.

У всіх них попереду була жахлива ніч.