220 маршрутів

195 Натолін-Північ

У понеділок Кайтек не прийшов до школи. Міколаєві полегшало — він не буде змушений при всіх плюнути другові в обличчя. Малий навіть тішився. Справа трохи відтягнеться, воно й на краще. Важливі питання Міколай завжди відкладав на пізніше, і вірив, що в останній момент щось зміниться, а він уникне неприємних переживань.

Чекаючи після уроків на зупинці коло “Лятавця”, краєм ока помітив наліпку. Таку, як Кайтек колись клеїв на своїх зупинках. Хлопець підійшов ближче.

“Невже він і досі цим розважається?” Вони вже дуже давно не говорили про наліпки. Зараз Міколая хвилювали лише група й барабани. А це свіже, вчорашнє! Якийсь дивний текст, він мав би написати щось зовсім інше. “Наприкінці...” Малий думав, як він би закінчив таке речення. “Слава?” “Дружба?” Іще щось. Будь-що. Але точно не порожнеча. І не страх. Чому він не написав “любов”, якщо закохався в Меланію? А може, справа в тому, що вона дала йому відкоша? Може, це прояв розпачу? Але чому страх?

Окрім того, Кайтек не виказав і краплини сум’яття. А навряд би він зміг дивитися в очі комусь, кого так підступно дурить.

Минув тиждень. У школі Кайтек досі не з’являвся. Наліпку на зупинці хтось здер. Потім почалися канікули, і Міколай, хоч неохоче, поїхав з батьками на кілька днів у гори. Меланія обіцяла щодня перевіряти замки репетиційної. Хлопець знав, що вона дотримає слова. Зрештою, помітивши, як Малий не хоче їхати, батько купив найновіший замок “Gerda” і вставив його у двері клубу для додаткового захисту.

Протягом тижня в горах Міколай призабув свою образу на Кайтека, почав трохи за ним скучати, а насамперед — він дуже хотів провести репетицію, хай і без Макара. Ще з Буковини він написав смс-ку, але відповіді не дочекався. Коли подзвонив, мобільний Кайтека не відповідав. Може, у нього відібрали телефон під час якоїсь наліпкової пригоди, таке ж постійно трапляється? Домашній телефон теж мовчав. Може, друг з матір’ю теж подався кудись на канікули?

Коли Міколай повернувся до Варшави, він уже майже забув, що сердитий на Кайтека. І хоч він і знав, що питання Меланії треба якось вирішити, визначити дату репетиції було для нього важливіше. Тож хлопець вислав чергове повідомлення: “Заскочу до тебе десь о п’ятій”, але відповіді знову не отримав. Усе буде добре. Може, це звичайне непорозуміння? їм просто треба поговорити по-чоловічому. Гнаний якоюсь внутрішньою силою, він побіг на Африканську, перевірити, що відбувається.

— Кайтека немає, — почув він на порозі дому Борщевських.

— Але він у Варшаві чи поїхав? Я Міколай, ми граємо в групі, — уривчасто говорив хлопець, відчуваючи, що він тут не надто бажаний гість.

— Поїхав, — холодно промовила жінка, що відчинила йому двері, певно, мама.

— Надовго?

— Не знаю.

— Але ж розумієте, ми створили групу, домовились про репетиції, він не міг так просто поїхати, ні слова не сказавши. Це... Це просто нечесно! Так не роблять!

Жінка дивилася на нього порожніми очима. Не підтримувала розмови, не намагалася нічого пояснити. Міколаєві здалося, що вона просто хоче чимшвидше замкнути двері. Він їй не вірив. Кайтек, мабуть, сидить у себе в кімнаті, тільки чомусь не хоче з ним бачитись. Може, знову посварився з матір’ю?

— Скажіть йому, що я знаю про Меланію.

— Про Меланію? — повторила жінка.

— І що ми досі друзі. Скажете йому? — з надією запитав він, та подивившись на жінку, зрозумів, що думками вона деінде, і коли двері зачиняться, вона вже ні про що не пам’ятатиме. Йому доведеться самому сказати все Кайтекові. От лише як?

Протягом другого тижня канікул Міколай на собі відчув відносність часу. Він рахував дні до повернення Макара й чекав на спільні рішення щодо групи, сподівався нових пропозицій пошуку Кайтека, чий телефон мовчав як проклятий, і не мав жодного бажання вибратися на ділянки пограти. Саме тепер, коли ціла установка тільки й чекала на нього! Йому навіть з дому не хотілося виходити. Іноді він ще бачився з Меланією, але так, як колись, уже не було. Не до кінця з’ясовані обставини її спілкування з Кайтеком кинули неприємну тінь на Міколаєві почуття до дівчини. Було якось дивно, так наче обоє змушували себе знову відчути те, що, можливо, більше ніколи й не мало повернутися.

Між ними закралася ніяковість, мовчанка, очікування, що настрій зміниться — проте цього не відбувалося. Міколая навіть не дивувало, що всю вину за те, що відбулося між Меланією і Кайтеком, він підсвідомо покладає саме на дівчину. А для цього ж не було жодних підстав.

— Щоб ні для кого потім не стало несподіванкою, попереджаю одразу.

Йоланта Вербицька не звикла до такого початку дня. Міхал, вичепурений з голови до п’ят, напахчений, як парфумерія в день прем’єри нового аромату від «Адідас», став на порозі кухні.

— Синку, але ж навчання ще не почалося.

Він скривився, наче збирався перемогти матір у конкурсі сарказму.

— Ха-ха. Дуже смішно.

— Ні, я просто подумала...

— Достатньо, що я тут думаю, — сказав Міхал і потягнувся за курткою.

— Куди ти зібрався?

— На «Стадіон». Тобто на вокзал.

— Ти надовго?

— Радше так. Але про всяк випадок прибери тут трошки, бо, може, ми на хвильку заскочимо.

— Дякую, що попередив. Заскочимо? Тобто ти і...?

— Марта.

— Яка Марта?

— Та Марта, — відповів він і пішов.

Міхал роззирнувся й з огидою скривився. З перспективи Граєва Варшава була ніби ближче до цивілізації. Але тут, на автовокзалі «Стадіон», вона була схожа на центр нічого. В’єтнамські будки, що тягнулися до горизонту й незграбно товпилися під самими стінами «Стадіону десятиліття», перетворювали це місце на щось середнє між лабіринтом і нетрями.

«Ну, і чим воно мало би бути кращим за Граєво? Хіба розміром, теж мені щастя», — подумав він.

Марта вийшла з автобуса, безпорадно розглядаючись довкола. Міхал її бачив, але трохи боявся цієї зустрічі. Він стояв збоку, і вся його сміливість наче десь раптово поділася. Він саме пригадав, що прощалися вони теж на вокзалі, незграбно намагаючись дібрати відповідні слова під нетерплячим поглядом водія автобуса, що підганяв їх. У Граєві, десь понад рік тому.

Вони розлучилися на два тижні, а вийшло майже назавжди. Бо хоч вони наче й усе сказали одне одному в мейлах, їх ділив цей рік. Рік, коли все постійно змінювалося — тут хіба що святий не зажадав би пояснень. Зрештою, вони нічого одне одному не обіцяли. Просто зустрічаються як двійко старих друзів. Без зобов’язань, без зайвого баласту. Як вийде — супер, як ні...

«Як ні, то просто буде так, як досі», — заспокоював себе Міхал, та відчувши на собі Мартин погляд, зрозумів, що давно на неї чекав. Їхні очі зустрілися. Міхал усміхнувся.

— Ласкаво прошу до мого світу! — промовив він.

Макар, розуміючи серйозність ситуації, змусив дідуся раніше повернутися до Варшави. Сповнений нових сподівань, Міколай поїхав на Садибу й розповів Макарові про пошуки Кайтека.

— Ну, але як це — зник?

— Прото зник. Спочатку зі школи, потім з дому. Його мобільний не відповідає, мати каже, що він поїхав, хоча схоже, що це неправда. Господи! Я знаю! Ну, звичайно! Він точно в щось вляпався!

— У що?

— У щось страшне. Навіть уявляти не хочу. Що ми насправді про нього знаємо? Ми не були знайомі з жодним його приятелем, які прийшли до нього на Новий рік.

Пам’ятаєш? Ми там були, наче прибульці. Може, він з ними в щось вліз?

— Наприклад?

— Не знаю, але чим ще пояснити його мовчанку? Він уже два тижні не відповідає. Після нашої репетиції в суботу до школи він не прийшов. Потім теж жодних ознак життя. Нічого не хотів нам переказати. Його мати теж ні пари з вуст.

— Може, їй соромно?

— Кайтек завжди шукав адреналіну. І, мабуть, нарешті знайшов.

— Але чому саме тепер?!

До кімнати зайшов дідусь Макара.

— Про що така жвава дискусія?

— Думаємо, у що міг вляпатися Кайтек. Бо він раптом пропав без сліду.

— Як це без сліду?

— Він, щоправда, згадував про якийсь виїзд, але аж за півроку.

— І ми знову лишилися без басиста. Після першої репетиції! А його комбік і досі на ділянках.

— Може, він ще повернеться?

— Сумніваюся.

— Усе обов’язково скоро з’ясується.

— Треба дати собі спокій з ним, — сумно зітхнув Міколай. — Він непередбачуваний, а нам потрібен хтось, на кого можна покластися.

— Я б спробував іще раз поговорити з його мамою.

— Вона нічого не скаже.

— Занесіть їй Кайтеків підсилювач, може, попадете на кращий настрій — знаєте, які ці жінки.

Дідусева ідея видалася їм вартою спроби. У неділю Малий із самого ранку побіг на ділянки, а потім з підсилювачем в руках вирушив на Африканську. Він не намагався дзвонити й домовлятися заздалегідь. Розраховував на ефект несподіванки. У найгіршому разі повернеться з комбіком Кайтека додому. Двері відчинила та сама жінка.

— Я лише на кілька хвилин. Це підсилювач Кайтека. Я знаю, що він уже не гратиме з нами. Він навіть не попрощався. Але, може, колись йому це знадобиться?

Ні слова не кажучи, Кайтекова мати впустила Міколая досередини.

— Ти Міколай, правда? Я знаю, що Кайтек дуже хотів би з тобою побачитись, і якби ти міг якось до нього поїхати, то тепер уже можна, — вона різко увірвала речення.

— Куди?

— До лікарні.

— Із ним стався нещасний випадок? На нього напали?

— Схоже, йому дуже потрібна твоя підтримка. Вибач мене за той раз, але це сталося так для нас несподівано ...

— Але сталося що? Де він?

— В онкологічному центрі.

— О боже... — Міколаєві потемніло в очах. «Я через півроку поїду», — пригадав він слова Кайтека. «Наприкінці порожнеча. І страх». Він нарешті зрозумів. — От тільки... Що я можу зробити?

— Зустрінься з ним. Це незаразне.