220 маршрутів

509 Новодвори

Як почувався Колумб, відкривши Америку? Наполеон, побачивши піраміди, чи Гагарін у кабіні корабля «Восток-1», коли вперше в історії облетів довкола земної кулі? Зрозуміло, як... Як Малий, коли його нога ступила на кінцеву «Новодвори». Той, хто сам не пережив такого, не зрозуміє. Була в цьому й гордість першовідкривача, і бажання володіти цим шматком світу. Має ж мандрівник отримати щось за свої труди? Наприклад, участь у ювілейній учті. Міколай роззирнувся, шукаючи очима веселу групу молоді, яка святкує з петардами й феєрверками завершення певного етапу спільної справи.

Він трохи спізнився, але було лише п’ять хвилин по п’ятій, невже свято вже закінчилось? Якщо не рахувати трьох постатей під зупинкою, кінцева була порожня. «QuaietSquad»? Він підійшов, удаючи розгубленого перехожого, який просто хоче перевірити маршрут. Та зблизька ситуація виглядала не дуже весело. Двоє нападників приперли до стінки Кайтека з його школи! Вираз обличчя в того був зовсім не такий переможний, як тоді, коли він конфіскував у Малого палички. Хлопець був до смерті наляканий. Він уже помітив Міколая, ті двоє ще ні.

— Жени бабло давай! — прозвучала врешті пропозиція, від якої неможливо відмовитися. А Малий, замість тікати світ за очі, гукнув, навіть не подумавши:

— Привіт, пацани! Пардон за спізнення, решти бригади ще нема? Чи вони десь застрягли?

Гопники озирнулися й здивовано подивилися на нього.

— Сподіваюся, я не заважаю? — звернувся він до них із виглядом простачка.

Тепер розклад був півтора на два. Та чи це щось змінювало? Навряд. На незнайомців це не вплинуло. Один з них явно зацікавився станом Міколаєвого рахунку, лишивши в спокої Кайтека й без зайвих церемоній запропонував Малому:

— Бабло або куртка!

— Віддай, — неохоче видушив Кайтек.

Однак Міколай, на щастя, не мав при собі грошей, а віддавати куртку не збирався. Він зміряв хлопців поглядом. Той, що переключився на нього, був майже на голову нижчий за Малого, другий на зріст такий самий, і якби не поламана рука, можна було би поспілкуватися.

— Гм, дайте подумати... Чи є в моєму розпорядженні на даний момент якісь фінансові засоби? — він зробив паузу, достойну Жебровського, а ті, наче він говорив не по-польськи, дивилися на нього, як загіпнотизовані. — А по морді давно отримував? — різко кинув Міколай і несподівано змахнув гіпсом. Якось так випадково на його шляху опинилося підборіддя курдупеля. Той схопився за щоку із зойком:

— У-а-а-а-а! — і аж присів від болю.

Вищий схилився над приятелем і тут-таки отримав від Кайтека ефектного копняка. Доки суперники відволіклись на якийсь час і оцінювали збитки, Міколай і Кайтек, не даючи їм часу отямитися, влетіли до автобуса 510, який саме рушав. Двері зачинилися, нападники лишилися на кінцевій, та віддалялася на безпечну відстань, а герої дня знесилено впали на сидіння.

— Дякую, старий! — видихнув Кайтек, однак відповіді не почув. — Ну, що з тобою? — він намагався розговорити Міколая. Та Малий зовсім не рвався підтримувати діалог.

Хлопець щойно тепер усвідомив, що відбулося, і хоч уже було по всьому, саме почав відчувати страх. — Чого ти так насупився? — Кайтек не припиняв спроб порозумітися. — Блін, я й не чекав, що з тебе такий файтер! Оце ми їм настукали!

Міколай продовжував мовчати — він і досі не прийшов до тями. Уперше в житті він на когось напав! Хтозна, чи не вибив тому зубів. Малий почувався жахливо. От чому, питається, він захистив Кайтека? Єдину людину, кому б сам охоче врізав! І до того ж, цілком виправдано. Відповіді на це питання в нього не було. Адже він мав би залишитись осторонь і задоволено спостерігати, як Кайтек отримує від них те, на що давно заслуговує. І тоді справедливість нарешті б перемогла. Щоправда, у такому разі його власна куртка теж опинилася б у небезпеці. Мабуть, у нього не було виходу. Він ні на мить не замислився там, на Новотворах. Кайтек раптово став його дружбаном. З усіма відповідними наслідками.

— Є дві причини, чому я взагалі не мав би тобі допомагати, — сказав Міколай, дивлячись у вікно.

— І яка друга?

— У тебе жахливі черевики!

— Що?! Ти здурів?! Вони крутецькі!

— Вони рагульські! — процідив крізь зуби Міколай.

Кайтек глянув на свої кросівки.

— Може, трішки.

— Трішки?! За якою шкалою?! — Малий уже поволі ставав сам собою, хоч і далі не мав жодного приводу симпатизувати Кайтекові.

— А що ти там робив? — раптом зацікавився той.

— А ти?

— Рахував своїх фанів.

— Небагато ж їх виявилося. Але початки часто нелегкі.

— Звідкіля ти там узявся? — Кайтек не здавався.

— Може, у мене була призначена зустріч?

— І що? Дівчина не прийшла?

— Може, тебе злякалася? Кльові ви чуваки, нічого не скажеш! Через таких, як ви, з дому страх вийти.

— Але з гіпсом це була класна ідея! Придурки надовго нас запам’ятають!

«Сам ти придурок!» — подумав Міколай.

— Слухай. Я не знаю, чому я тобі допоміг, — пояснив він уголос. — Бо так по-хорошому тобі теж не завадить добряче надавати по пиці.

— Сорі, я поверну тобі палки завтра.

— Засунь собі їх, будь такий ласкавий, у дупу! Якщо тобі бракує адреналіну — повертайся назад на «Новодвори»! Я не знаю, чому директорка прикриває тебе, але це факт. Мені-то байдуже, але пам’ятай, що якщо ти при мені ще когось зачепиш, то й тобі дістанеться, ясно? — дуже втомлений цією невірогідною промовою, Міколай устав і пересів на інше сидіння, подалі від Кайтека. Його починало трохи трусити — організм нарешті із запізненням реагував на всю цю історію.

«Блін, я навіть не побачив цієї наліпки! Нізащо тепер не поїду на жодну кінцеву!»

Наступного дня йому й справді повернули палички. Кайтек вибрав для цього найгірший з усіх можливих способів, абсолютно руйнуючи Малому репутацію: він підійшов на великій перерві, дружню ляснув його по спині й оголосив:

— Класно ми вчора погуляли!

Навіть якби в коридорі була лише одна людина, то й так новина розлетілася б по всіх класах, не встигли б вони й кроку ступити. Міколай зіпрів. Палички він повернув, але добре ім’я втратив.

— Не хочеш сьогодні зарахувати кінцеву «Вишнева Гора»? — приязно запропонував Кайтек. «Зарахувати» могло значити що завгодно, окрім того, що значило насправді.

— Не з тобою.

— Подумай.

— Нема про що думати.

— Як хочеш. Я думав, тобі в кайф.

— Було в кайф, доки я думав, що «QuaietSquad» — це адекватні хлопці, які хочуть донести щось важливе. Тоді я б пишався бути одним із них. Але якщо це ти, то єдине, що я можу сказати — мені дуже шкода. Я на це не поведуся. Агітатор із тебе, як з гівна куля. Я зрозуміло висловився?

Кайтек, схоже, не звик до такого стилю спілкування. Він стояв, дивився Малому в очі й тупо усміхався, наче всі ці образи зовсім його не стосуються. А Міколаєва б воля — взагалі б уже закрив це питання. Раз і назавжди. Йому вже перехотілося їздити автобусами, заходити на сторінку Squad-y, раптом усі ці максими здалися йому поверховими й позбавленими змісту. Була в них якась нещирість — тільки тому, що вийшли вони від Кайтека.

Як можна тероризувати школу й красти в учнів майно, а потім їхати в місто й морочити голови людям на зупинках? Хто дав йому таке право?! Це так, ніби Кайтек зі школи й Кайтек зі Squad-y — дві різні людини. А може, так і є? Звичайно! Це все пояснює. Кайтек — такий самий сторонній спостерігач, як і він! І не має нічого спільного зі Squad-ом! Він не спроможний на жодну глибшу думку чи філософію. Він лише прикинувся кимсь іншим, але навіщо? Щоб справити на нього враження? Неможливо. Немає слів, щоб передати його зневагу до Кайтека. І навряд щось ще може на це вплинути. Шкода зусиль. У цьому Малий був упевнений.

— Скажи мені одне, — він повернувся до попередньої теми. — Що ти маєш до Squad-y?

Кайтек стояв і продовжував невинно усміхатися, і за цю дебільну посмішечку Малий охоче б йому врізав.

— «Squad» — моя контора.

— Брешеш!

— Чого б то?

— Бо тобі клепки не стало б!

— Мені приємно, що такий дурень, як я заманив аж на «Новодвори» такого розумаку, як ти! Вдячність вдячністю, але я не збираюся вислуховувати твої образи до кінця життя. Будь такий ласкавий і замовкни вже, бо від слів перейдемо до діла, а поки що я маю фору.

Дзвінок на уроки був чудовим приводом завершити цю дурну розмову. І ось він залунав, виконуючи свою історичну місію.