220 маршрутів

310 Площа Пілсудського

Коли Кайтек і Міколай поверталися із продуктами й обігрівачем на санках, у них стався дивний напад сміху, наче хлопці забули, що вони роблять і чому. А може, їм просто потрібно було розслабитися через нестерпну серйозність моменту? Малий трохи хвилювався, як Меланія дасть собі раду вночі, але сподівався, що найгірше вже позаду. Коли вони ввімкнуть обігрівач, стане хоч трохи тепліше, та й малі нарешті з’їдять щось гаряче.

— Вона справді там живе? — запитав зненацька Кайтек. Було помітно, що він не перестає про це думати.

— Ні, ми влаштували всю цю виставу спеціально для тебе. Це прихована камера! Обережно, зараз із кущів вискочить знімальна група.

— Це зовсім інакше...

— Що?

— Коли бачиш це все вживу.

— А ти думав, таке буває лише в казках для неслухняних дітей? Загалом, я теж так думав. Чуєш, як по телевізору розпатякують про бездомних. Говориш собі: «Добре, я не знаю нікого такого. Це не мій світ», — перемикаєш канал і маєш спокій. Таке швидко забувається.

— Вона зовсім сама. І в будь-який момент хтось може прийти і...

— Сплюнь! — увірвав роздратований Міколай.

— Думаєш, їй не страшно?

— А тобі б не було?! Але страх — це найменша з її проблем зараз. І ти теж повинен зникнути із цього переліку. Ти мене розумієш?

— Угу.

Вони пробули на ділянках до сьомої. Аж урешті обох почали шукати стривожені матері. Коли вони йшли, настрій у Меланії був уже кращий. Діти позасинали, а вона мала ще дочекатися лікаря Кароляка. Міколай залишив їй свій мобільний. Тепер дівчина вже не була така беззахисна.

Хоч вони з лікарем і не говорили про це, Міколай сподівався, що сьогоднішні події залишаться їхньою спільною таємницею. Утім, він помилився. Коли хлопець повернувся додому, від таємниці вже й сліду не лишилося. Вираз материного обличчя та її явні намагання себе не зрадити яскраво про це свідчили. Вона нервово ходила по кухні, коли він їв пізню вечерю, раз у раз сідала на стілець і дивилася на сина, наче в нього на лобі було написано, що сьогодні відбувалося. Але хлопець не мав настрою розмовляти. Нинішні переживання далися йому дорогою ціною і єдине, чого він прагнув — це лягти спати. Попри те, що на годиннику ще й восьмої не було, Малий просто падав з ніг.

Він сів на ліжку у своїй кімнаті, щоб скласти рюкзак на завтра. Його розбудив Міхал і простягнув домашній телефон. Минула вже десята.

— Міколай! Моя мама повернулася! І вже стало набагато тепліше! Дякую! — цьвірінькала, як завжди радісна, Меланія.

— Це добре. Тримайся, — Міколай позіхнув і зі слухавкою біля вуха знову заснув.

— Здається, нам треба поговорити, — почув він за сніданком.

То все ж таки! Мати знає! Чорт, ну от чому дорослі завжди заодно?! Кожну таємницю вибовкають, щойно зустрінуть когось свого віку! їм ніколи не можна довіритись! От уже цей Кароляк! Ну, хто його просив?! Треба було йому заплатити. А мати теж завжди хоче бути така добренька! Чого вона пхає носа до чужих справ? Родина Меланії явно не бажає, щоб ними цікавилися інші люди. Він би теж не бажав. Одразу почнуть організовувати екскурсії на ділянки: «Погляньте сюди — тут живуть наші бездомні! Діти, не кидайте цукерки за огорожу!».

— Мамо, благаю, не зараз! Я маю вийти через десять хвилин!

— Але після уроків ти прийдеш додому?

— Так.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Меланії в школі не було. Він подзвонив їй з Кайтекового телефону. Вона погано себе почувала й просила Міколая не приходити, щоб не заражатися. Дівчина ще раз подякувала за допомогу й передала вітання Кайтекові.

Міколаєві зовсім не хотілося повертатися додому. Він підозрював, що на нього чекають докладні розпитування матері типу: «Що це за товариство? Там точно п’ють горілку, це ж ділянки. З ким ти водишся, дитино?!»

Кожен хотів би мати щастя в житті. Але щастя розподіляється страшенно нерівномірно. І хоча б тому не варто нав’язуватися Меланії. Може, вона не хоче розповідати, як так сталося, що вони змушені там жити. Може, вона не хоче, щоб усі вдавали співчуття й лізли в її справи.

Міколай мусив сказати це матері й знав, що вона цього не зрозуміє і вони посваряться, а він зовсім цього не хотів. Той будиночок не такий уже й поганий. Якби ж у ньому було трохи тепліше. Улітку там живеться справді добре. Малий зиркнув на Кайтека, який весь час щось говорив, і тут йому сяйнула думка.

— Слухай, а може ми б пішли до мене після уроків? Пограли би в «Tony Hawk». Чи в тебе вже є цікавіші плани?

— Але пообіцяй мені, що не рюмсатимеш, коли я тебе розмажу по стінці.

— Мене?! Ти не уявляєш, із ким говориш! — розсміявся Міколай. — Добре, о котрій ти закінчуєш?

— Після шостого уроку.

— Чудово, я теж.

Кайтек і справді грав добре. Він обіграв Міколая, але тут не було чого хвилюватися. Вони трохи поговорили про ударні, і Малий якось випадково обмовився про Макара.

— Загалом, я не знаю, нащо я тобі це кажу. Але було б добре... Гаразд, забудь, — увірвав він, бо злякався, що Кайтек знову почне проповідувати свої теорії про музику як форму абсолютного обману. Проте той мовчав, задумливо погладжуючи хай-хет. Тут до кімнати ввійшла мати з обідом і врятувала ситуацію. Вони їли, забувши про ту розмову. І навіть запланували спільну поїздку на одну з останніх кінцевих без наліпок — площу Пілсудського в центрі.

— Центр мене ніколи якось не надихав. Мені завжди здавалося, що такий кінець якийсь неповноцінний. Знаєш, наче середина маршруту. То що, поїхали завтра?

— Можна. А маєш уже текст? — спитав Міколай.

— «Дивися людям в очі».

— І все?

— А думаєш, цього мало?! Спробуй витримати чийсь погляд протягом усієї розмови. Ніколи в житті не вийде.

— Добре, але нащо це робити?

— Бо очі теж говорять.

— Блін, я тебе, мабуть, ніколи не зрозумію!

— Чи це не той друг, з яким ви вчора... — мати почала розвивати тему, щойно Кайтек пішов. — Приємний на вигляд. Як його звуть?

— Кайтек Борщевський.

— Він із твого класу? — допит продовжувався. Зараз почнуться питання про батьків, дідусів, двоюрідних братів-сестер. Чим займаються? Звідки родом? Які в них зв’язки?

— Ні, з паралельного.

— Мікусь... Я б хотіла поговорити...

Несподівано. Питання «Чим займаються його батьки?» було обов’язковим у материній анкеті. Їй це нецікаво?! Дивно.

— Давай не будемо про це, добре?! — різко кинув Малий, передбачаючи, що розмова розвивається в напрямку ділянок, Меланії, бездомності тощо.

— Я хотіла лише сказати, що пишаюся тобою. Лікар Кароляк усе мені розповів. Ви чудово повели себе. У тебе є телефон мами Кайтека?

— Ні. І дуже тебе прошу, дай їй спокій!

— Але ж, синку, лікар сказав, що вони живуть у дуже скрутних умовах. Може, разом ми б могли якось їм допомогти?

— А тобі потрібно щоразу рятувати світ?! А якщо вони цього зовсім не хочуть?! Вони тебе просили?! Ще й сторонніх людей у це вплутуєш! Може, ти б краще зосередилась на своїй книжці?! — вигукнув Малий, і без жодних відповідей утік з поля бою, покинувши повністю спантеличену матір.