220 маршрутів

410 Редутова

Вони вийшли. На вулиці вже помітно стемніло, і Малий на мить завагався, чи він знайде дорогу до клубу, якщо піти через браму з боку Вашингтона. Бо на ділянках вони з Кайтеком вже орієнтувалися чудово. Їх не бентежили ані тиша, ані пустка, хлопці почувалися практично безпечно. Утім, було ще одне, набагато важливіше питання. Міколай боявся будь-що сказати, він нервово кусав губи й чекав Кайтекової реакції. Чи не підніме він їх з Макаром на глум, на пару з їхньою нещасною репетиційною і старими барабанами «Polmuz»?

Хлопці мовчки йшли порожньою стежкою. Усі відчували, що ця мить — особлива, і ніхто не наважувався зіпсувати урочисте очікування. Раз по раз тишу переривав хіба Макар: через нежить він шморгав носом, а сумнівів Міколая радше не поділяв. Коли ключ скреготнув у замку, Малий затамував подих. Зараз він почує гиготіння Кайтека і, навіть не дивлячись йому в очі знатиме, що це кінець. Із прискореним серцебиттям він чекав на вирок.

— Непоганий сарайчик! — почув він і нарешті зміг видихнути. — Трохи прохолодно, але нічого, знайдемо обігрівач. Коли перша репетиція? — запитав Кайтек, а Міколай відчув полегшення й удячність. — Я так розумію, мені перебиратися на бас? — докинув він згодом, так наче це вже було давно вирішене.

Макар відкрив рота, однак не встиг нічого сказати.

— Ви ж ніби басиста шукали? — продовжував Кайтек.

— Ну, так, — недбало відповів Міколай, хоч усередині йому все стислося. — Післязавтра підходить? Десь о дванадцятій?

— Нормально.

— Я теж можу, — сказав Макар.

— Тоді післязавтра, в суботу, — підтвердив Міколай, щоб усе було чітко зрозуміло.

Він дуже старався не виявити своєї шаленої радості, це завжди потім оберталося проти нього, однак йому хотілося кричати. Так! Нарешті! У них є група, вони гратимуть!

— Але... де ти візьмеш бас? — з острахом спитав він у Кайтека.

— Не переймайся, — почув у відповідь. — Думай краще про те, як із дров, що стоять там під стіною, зробити професійну установку. Ми ж-бо, панове, не збираємося тут цурки-палки ганяти? Або ми даємо жару, або сидимо на дулі. Інакше це не має сенсу. Урешті-решт, «Божидари» ми чи хто? — Кайтек зненацька розсміявся. — Офігенна назва! Кращу годі й вигадати!

— У мене є ще гроші зі страховки, — прикидав Міколай уголос. — Тільки я не знаю... А, байдуже, розберуся. Що вивчити на суботу? Може щось із «Ramones»?

— «Blitzkrieg Вор» може бути непогано на початок, — підхопив Макар. — Стягніть собі табулятуру з нету. То що, вирішили? Валимо? Тут холодно, як на полюсі, — він єдиний не мав організаційних проблем і його хвилювала лише гра. І ще власний нежить, звісно.

Міколай ще підійшов до установки, подивився на стареньку бочку, похитав головою й подумав, що за ці два дні навряд йому вдасться спромогтися на диво. Та він прогнав цю думку. Не сьогодні. Завтра буде новий день. Перейматися він буде завтра.

— І що думаєш робити? — запитала Меланія, коли наступного дня він пояснив причину свого поганого настрою.

— А я знаю? Без поняття. Поки куплю мембрани, але може виявитися, що установка надто довго стояла у вологому приміщенні, і їй уже нічого не допоможе. Після уроків поїдемо з Кайтеком до «Рифу», тільки мені ще грошей треба попросити. Блін, мати знову казитиметься! Це як-не-як, купа бабла.

— Але заощаджуєш ти ще більше.

Після стількох спільних вечорів Меланія вже була втаємничена в тонкощі комплектації інструмента. Вони разом переглядали каталоги, хлопець захоплювався тим чи іншим, а дівчина героїчно старалася не показувати нудьги. Урешті Меланія таки навчилася відрізняти том від бочки й альти від малого барабана. Варто мати такого товариша. Особливо, коли у власному домі тебе ніхто не розуміє.

Добре мати друга. Добре. От тільки Меланія сподівалася чогось іншого. І вона саме починала розуміти, що може ніколи цього не отримати. Вибираючи між нею та ударними, Міколай точно не сумнівався б ні секунди. Тепер, коли він почне грати, між ними все закінчиться. Відколи з’явилися Макар і Кайтек, Міколай знаходив для неї все менше часу. До «Рифу» він теж поїде з Кайтеком. Його там усі знають, він же син знаменитого Борща. Вона б їм лише заважала. Так чи інакше, вона й так не може дозволити собі квиток.

— Хочеш з нами? — раптом спитав Міколай.

— Ні. Ти ж знаєш, що я не можу.

— Але на репетицію ти прийдеш, правда ж?

— Звісно, — зронила вона, відвівши погляд убік.

Меланія не любила брехати.

Міколай не звернув увагу на її дивний сум. Хлопцеві було достатньо власних проблем. Гроші належали йому лише теоретично. Мати від початку їх привласнила, і отримання кожної десятки супроводжувалося її кількаденним бурчанням і нотаціями. Як, чорт забирай, сказати їй про п’ять сотень?! Ну, може, якимсь дивом, вистачить чотири. Але чотири — це й так купа грошви, а без нового пластика вони не зрушать з місця. Можна буде й далі розводитись про музику, але грати її точно не вийде.

Пригнічений перспективою серйозної битви, якої не уникнеш, а результат визначений наперед, Міколай не надто поспішав додому. Після уроків вони з Кайтеком поїхали до «Рифу» й уважно продивилися мембрани. Йому було потрібно не менше чотирьох сотень. Чому все таке дороге?! Неочікувано на допомогу прийшов батько. Він повернувся на день раніше й почав відробляти батьківські борги. Міколая це завжди дратувало, однак сьогодні він вирішив скористатися нагодою й до новин про непогані оцінки уміло приплів повідомлення, що невдовзі відбудеться перша репетиція.

— Ви тут гратимете? Мати ж здуріє. Не кажучи вже про сусідів.

— Ну, що ти, тату, у нас є приміщення, — Міколай, загалом потайний, раптово просяяв і розповів батькові все. Майже все.

Результатом цієї розмови стали п’ять сотень, які Малий знайшов на своєму столі суботнього ранку. Окрім грошей, що губилися між безладно розкиданими зошитами, підручниками, музичними журналами, шкарпетками й порожніми пляшками від напоїв, він побачив і величезну записку: ПРИБЕРИ ТУТ НАРЕШТІ!

Ціна не була зависокою, тож він вирішив якось поміркувати над цим у вільний час.

Дідусь Амадей час від часу розпитував Макара про Кайтека. Макар не розумів цього дивного зацікавлення приятелем.

— Може, дати тобі номер його мобільного? — сказав він не надто приязно одного дня. — Поговорите собі врешті без свідків.

— Мені достатньо того, що ти скажеш.

— А чого ти не питаєш про Міколая?

— А власне — як його справи?

— Мабуть, добре. Сьогодні починаємо репетиції.

— А хто гратиме на басі?

— Кайтек, — відповів Макар. Він не помітив дідусевої дивної посмішки.

Утім, субота виявилася надто оптимістичним терміном. Хоч батько й привіз Малому на ділянки райд, хай-хет, малий барабан і стільчик, саме лише натягування мембран розтягнулося на півдня. Коли десь о четвертій Міколай взяв нарешті до рук палички з автографом Збишка Крашевського з «ONA»[25], його спіткало чергове розчарування. Для повного щастя йому не вистачало щонайменше двох речей: креша й педалі. Він намагався щось зіграти, але виходило дуже незграбно.

— Ти ж знав, що установка ще не повністю укомплектована! — нервував Макар. Він почувався обманутим і не збирався цього приховувати.

— Ну, то й що?

— Нащо ми влаштовували сьогодні репетицію?!

— Щоб побути разом, — відповів Кайтек, спокійний як ніколи. — Це теж важливо. Зрештою, легко тобі казати. Не бачиш, скільки тут усього? Ти собі взяв гітарку під пахву, у другу руку — комбік, і готовенький. Зрідка хіба докупиш медіатор чи струни. А установка — це цілий завод. Так що вияви трохи розуміння.

Міколай не дослухався до розмови хлопців. Він із жахом думав, що знову доведеться канючити в матері кілька сотень, які були його законною власністю. Якби вона не сказала тоді, що це його гроші, він би забув про це, але ж саме вона, і ніхто інший, дала йому надію! А тепер щоразу кривиться й страждає, наче він ці гроші на наркотики збирається витратити!

— Може, в інтернеті щось буде? Блін, із грошима напряг. Якби можна було десь підзаробити... Флаєри порозносити абощо... — роздумував Малий.

— От тільки, заробляючи по 4 злоті за годину, тобі довелося би працювати місяць чи два. Безперервно. У нас немає стільки часу.

Запала тиша.

— Можу дати тобі 50 злотих, більше в мене немає. Може, дідусь ще щось підкине? — несподівано озвався Макар.

— Чекайте. У мене є ідея. Нічого не казатиму, щоб не зурочити, але шанс є. Хочете піти на концерт?

— Який?

Кайтек загадково усміхнувся.

— Та ти що! — загорівся Макар. — Уже ж немає квитків!

— Мої друзі грають сьогодні на Камьонку. «Празька акустична хвиля», чули? Може, в них буде щось запасне?

Макар лише скривився.

— Забудь про «Відкриту рану»! — дорікнув йому Кайтек. — Не зі мною. Не в цьому житті, ясно? Я більше не повторюватиму. І спробуй іноді думати не лише про себе.

— Народ, припиніть! Щось вигадаємо з цією педаллю. У найгіршому випадку погиркаюся з матір’ю, як не буде виходу, що вдієш. О котрій цей концерт?

— О сьомій. Зачиняймо сарай!

Легко сказати «Зачиняймо сарай»! Доки в залі на ділянках зберігався покинутий інструмент невідомого музиканта, сюди легко заходилося й без зусиль виходилося. Цього разу Міколай мав тут залишити все, що надбав за своє коротке життя, нагороду за страждання, які він пережив, зламавши руку, усю свою любов, майже цілу ударну установку. Він боявся, що коли повернеться за кілька днів, його барабанів уже тут не буде. Двері зачиняв тремтячими руками, йому хотілося плакати. Його б воля — тут би й ночував. Він обійшов будинок кругом, зазираючи у вікна. Трохи заспокоївся: штори були щільні.

— Ви вимкнули обігрівач? — запитав він урешті.

— Звісно. Не переживай, наші комбіки теж там лишилися.

Кайтек мав рацію. Хоч вони з Макаром забрали гітари, підсилювачів вирішили не тягати. На концерті це б виглядало смішно.

— Не завадить кращий замок.

— Ми подумаємо про це.

— Ходімо?

— Ходімо.