220 маршрутів

124 Палюх

Меланія не захотіла, а Міколай вирішив, що в цій ситуації час поговорити по-чоловічому. Він домовився з Кайтеком на перший день, що підходив обом — на суботу. Палюх далеко й не має прямого сполучення із Саською Кемпою. Вони мали перетнутися на зупинці «Саська». Доки Міколай збирався на зустріч, його змагало безліч сумнівів, і це одразу вилилося в поганий настрій хлопця. Коли він доїхав до зупинки, трохи запізнившись, Кайтек був уже на місці, і на відміну від нього — збуджений, балакучий і веселий.

— Найкраще доїхати 182-м до Окенця, а потім 124-м до Палюха. Тобто, може, і не найкраще, але так найменше пересадок.

Через кільканадцять хвилин вони сіли до 182-го. Попереду була довга подорож.

— Шкода, що ти тоді на Вишневу Гору не поїхав, у мене була класна фраза, — почав був Кайтек.

— Яка? — неохоче буркнув Малий. Йому це було нецікаво.

— «Із часом маска стає обличчям».

— Або навпаки, — відповів Міколай, дивлячись у вікно. — Звідки ти береш ці свої афоризми?

— Переважно з Інтернету.

— Я вже боявся, що ти сам їх вигадуєш.

— У моєї мами був такий записник. Я колись натрапив на нього, коли прибирав. Потім почав сам збирати фрази. Буває, хтось щось скаже, буває, десь прочитаю — по-різному.

— Навіщо ти це робиш?

— А я знаю? Я ніколи над цим не замислювався. Одного дня я, як завжди, вийшов із дому, сів у перший-ліпший автобус і доїхав кудись, де ніколи раніше не був. Мені це видавалося кінцем світу, і я вирішив: «Треба тут встановити прапор». Графіті мене не вставляє, та саме тоді я захопився наліпками. І в мене був мамин записник. І якось усе так склалося. Коли я клеїв першу наліпку, то відчував такий кайф, серйозно, такий адреналін, наче на банджі стрибнув. А зараз? Зараз, мабуть, уже за звичкою катаюся.

— Колись у тебе закінчаться і зупинки, і кінцеві.

— Я про це не думаю. Щось помирає, щось народжується. Треба бути готовим до змін.

— Чому ти мені це все розповідаєш?

— Може, тому, що ти питаєш?

— А чому ти тероризуєш школу? — Міколай давно готувався це спитати й дуже здивувався, що зробив це на самому початку розмови. Кайтек вибухнув сміхом:

— А ти що, зі служби безпеки?! Нікого я не тероризую.

— Усі мої однокласники тебе бояться.

— Ну, це ж, мабуть, їхня проблема? Ти ось не боїшся.

— Ти крадеш у людей речі.

— Нічого я не краду! — Кайтек щиро обурився.

— Ножик, «Наша Легія», кока-кола, мої палички — по-твоєму, це нічого?!

— Усе, окрім коли, я повернув.

— То й що? Будь-хто інший за таке давно б уже вилетів зі школи.

— Це ж треба, а от мені досі не вдалося! — Кайтек знову захихотів.

— Схоже, для тебе закони інші, ніж для решти.

— Навіть якби я дуже старався, і так нічого б із того не вийшло, повір мені. Є речі на землі й на небі, непідвладні навіть Каетанові Борщевському. Я працюю над цим, та поки що не надто успішно.

— Та ну. Тобі так зручно.

— Та? Хочеш помінятися?

— Ти ж знаєш, що це неможливо.

— На жаль. Могти все — це як не могти нічого.

— Хороший текст для наліпки.

— Ага, тільки я вже його десь використав. — Кайтек замислився, наче намагався згадати, де саме. — Ненавиджу її!

— Кого?

— Свою стару.

— Дурня.

— Усе має бути завжди так, як хоче вона.

— У всіх так. Думаєш, моя інша? — сказав Міколай, але Кайтек пропустив його слова повз вуха.

— І все одразу перераховує на гроші. Бабло! Завжди одне бабло! Вигідно — не вигідно. Дешево — дорого. Заробляю чи докладаю свої? — говорив він сам до себе. — Навіщо тобі були потрібні тоді палички? — він різко змінив тему.

— Просто.

— Тобто пощипуватися?

— Усе трохи складніше.

— Але така примітивна особистість, як я, цього не зрозуміє, так? Ти це хотів сказати?

— Ні, — Міколай не дозволив агресивним інтонаціям Кайтека спровокувати себе. — Зрештою, якщо тобі так уже цікаво: я хотів понтонутися, — визнав він, щоб закрити тему.

— Кожен когось удає, це не гріх. Ти вдаєш ударника?

— Замовкни! — вирвалося в Міколая, може, зарізко.

— Он воно що. То все ж таки я вгадав. Ні, це цікаво. Навіть дуже. Ударник. Гм, узагалі, шкода.

— Чому?

— Я сподівався, ми якось порозуміємось, але ти ще страшенно наївний.

— Чому?! — Міколай не зрозумів.

— Ти повинен знати, що обираєш. Музика — це суцільний обман, — серйозно проказав Кайтек, так наче повідомив йому одне зі своїх найважливіших переконань. Утім, Малого це не злякало.

— Що ти мені розказуєш!

— Ні. Я знаю.

— Та ну.

— Це найпростіший спосіб заморочити дітлахів. Класний риф, побільше диму, стоїш собі на сцені, горлаєш у мікрофон — і ти володар світу. Простіше не буває. Шмаркачі ведуться на все й думають, що це просто розвага, а ти дурманиш їм голови, ще й лаве загрібаєш. Кого турбує музика? Порятунок світу? Душа? Нікого. Їх цікавлять лише дівки й бабло. Так само, як у політиці. Ти справді хочеш бабратися в цьому лайні?! — у погляді Кайтека був якийсь несподіваний, незрозумілий Міколаєві, біль.

— Тобі таки бракує клепки! — кинув Малий, приголомшений цією тирадою. — Хочеш сказати, ти взагалі не слухаєш музику?! Ніяку?! Зовсім?!

Кайтек лише стенув плечима.

— То мені, блін, тебе шкода! — додав Міколай.

— Чому? — Кайтек усміхнувся, наче заперечував.

— Бо ти або глухий, або...

— Або?

Міколай ніяк не міг собі цього пояснити.

— Ні, я просто в це не вірю!

Світ Малою без музики не існував. Його улюбленою справою було слухання дисків, а відколи зняли гіпс — також спроби створити власні панкові композиції, які він записував у програмі «Guitar Pro», напрацьовуючи матеріал для альбому своєї майбутньої групи. Те, що сказав Кайтек, було за межами його розуміння. Усі слухали музику. Ту чи іншу. Не обов’язково панк, рок, хіп-хоп чи техно, смаки є різні, але чорт забирай, принаймні поп чи денс, хоч від думки про таке Малому ставало зле. Щось не те із цим Кайтеком!

— Я думав, що, може, ми якось ще кудись рвонемо разом, — Кайтек перервав незручну мовчанку. — З наліпками чи ще щось вигадаємо. А ти просто чекав, доки знімуть гіпс? Мабуть, тепер... мабуть, знову почнеш репетиції?

— Не почну.

— Чому?

Міколай скривився з удаваною байдужістю.

— Бо в мене барабанів нема.

— Тобто?!

— Тільки хай-хет і малий.

— І палички.

— Отож.

— То чого тобі бракує?

— Усього: бочки, альтів, тома, тарілок... — Міколай прикусив щоку зсередини й задивився у вікно. Він не бачив обличчя Кайтека, що загадкою всміхався. Для нього це була не така вже й погана новина.