220 маршрутів

188 Аеропорт ім. Фридерика Шопена

— Не забудь, у тебе сьогодні контрольний візит у лікарні. Мийся добре! — гукнула мати крізь зачинені двері ванної.

— Сьогодні? О котрій? — Малий не намагався запам’ятовувати терміни, які стосувалися лікування. Зрештою ці дні й так були видерті з життя. Завжди натовпи в коридорі й кілька годин суцільного нудьгування, коли не виходило зосередитись навіть на найцікавішому коміксі.

— На два перші уроки сходиш. Думаю, раніше дванадцятої ми й так не потрапимо до лікаря. Приїдеш на Шасерів 188-м автобусом. Ти ж знайдеш ортопедичне відділення? Я займу чергу раніше. А це що таке?! — мати заніміла, побачивши метаморфозу, що відбулася з гіпсом відучора.

— Він був брудний, — спокійно відповів Малий.

— Як це брудний?!

— Звичайно. Вимазався. І Міхал мені його пофарбував.

— Ви обоє подуріли?! Що це по-вашому — гіпс чи графіті?! Міхал!!!

Заспаний Міхал, ледве розклеплюючи повіки, теж не розумів, через що здійнявся такий галас.

— Що?

— Ви що наробили?! — матері пересохло в горлі, на обличчях синів і далі відбивався подив, а обоє вони були істинним утіленням невинності.

— Розслабся, ма! Нічого ж не сталося. Невеличкий тюнинг, велике діло!

— Невеличкий тюнинг?! Саме сьогодні?! Перед контрольним візитом? Просто геніально! Маєш ще якісь ідеї?!

— Він був дуже брудний... — примирливо сказав Міхал.

— Не треба мені тут цих казок! У ваших кімнатах теж нестерпно брудно. Хіба я влажу туди ні сіло, ні впало і під приводом прибирання заквацюю стіни фарбою?!

— Вибач.

— Ні, з мене годі! Цікаво, чи можна застрахуватися від наслідків виховання власних дітей? Я вже не маю сил! Я думала, що в мене двоє синів із середньостатистичними розумовими здібностями. А виявилося, що вони графітчики-авангардисти! Спеціалісти з розмальовування гіпсу! Ви в курсі, що означає передбачати наслідки власних дій? Цього вчать у дитсадку і в початковій школі! Страх подумати, що вам ще спаде на думку!

— Зате не нудно! Цей гіпс був жахливий, погодься. А тепер він стильний. Виділяє Малого з натовпу.

— А ти що, якийсь стиліст моди, чи хто?! Малий хай виділяється з натовпу іншим чином. Батько скидає із себе будь-яку відповідальність, а я потім мушу через вас червоніти!

— Видихай, бобер! Присягаюся, ви зробите фурор у лікарні!

Як Міхал і передбачав, гіпс Малого й справді зробив фурор. Принаймні в школі. Однокласники Міколая навіть пошкодували, що тепер ніхто не зможе на ньому розписатися. Натомість лікар був зовсім іншої думки.

— Це що таке?!!

— Пане лікарю, я дуже перепрошую, вони це зробили без мого відома, — пролебеділа мати. — Я вже висварила їх удома... — додала вона примирливо, та ортопед явно не збирався на цьому зупинятися.

— Таблетки ти теж перефарбовуєш, перш ніж проковтнути?!!

— Ні, — знічено промимрив Міколай.

— А чому? Класно було б!

— Хлопці кажуть, що він був брудний ... — Йоланта Вербицька з останніх сил намагалася рятувати ситуацію.

— Брудний?! Ну, то, друже, ти знайшов чудове рішення й тепер матимеш чистий. Не виключено, що на наступні чотири тижні.

— Скільки?! — вигукнув вражений Міколай. — Чотири тижні?! Ще чотири тижні?!!

Чотири тижня сверблячки? Чотири тижні смороду? Наступні чотири тижні залежності від інших?! Знову чотири тижні без нормального душу, про який він уже починав мріяти, як про тарілки ручної роботи «Zildjan»? За що така кара?! За дещицю чорної фарби?! Малий подумав, що лікар — садист, коли каже таке й оком не змигне. Він точно ніколи нічого собі не ламав, бо тоді виявив би більше співчуття.

— І наступного разу не фарбуй гіпс, бо нічого хорошого з того не буде.

«Добре вже, чувак, розслабся! На скейт я вже теж ніколи не стану! Я це раз і назавжди викинув собі з голови!» — гриз себе Міколай, дивлячись, як лікар розрізає старий відтюнінгований гіпс, а під ним з’являється худа, наче й не його власна, рука з поодинокими темними волосками.

Із цілком новим, обрізаним по лікоть (що вже було маленьким дивом) гіпсом, який сяяв свіжою білизною, Малий вийшов з лікарні досить рано. У школі ще тривали заняття, але ж він не дурний повертатися на математику з хімією, маючи офіційну довідку від лікаря! Мамі сказав, що їде до школи, чим дуже її втішив, а сам, не відчуваючи жодних докорів сумління, сів у той самий автобус, яким приїхав — але вже у протилежному напрямку, до аеропорту ім. Ф. Шопена.

Хіба не дивно, що досі він ніколи не бував на Окенці? Єдині аеропорти, які він бачив у житті, були в кіно. Шкода тільки, що з ним не було Меланії. Яка користь із того, що ти побачиш десь щось цікаве, коли немає з ким поділитися враженнями?

Меланія була окей, він відчував у ній рідну душу, класно було б разом скататися на пару кінцевих. Проїхавши школу й не вийшовши, Міколай пообіцяв собі, що повернеться до кінця уроків і врешті запропонує дівчині спільну подорож. На практиці виконати це виявилося неможливо. З Ольшинки на Окенце далеко, від лікарні — двадцять шість зупинок, і хоч людей було поки небагато, а вулиці — вільні, автобус ледве повз. Дорогою назад Міколай уже знав, що побачити Меланію після уроків не вийде, і що якщо він хоче з нею поговорити, доведеться відкласти це на завтра. День сьогодні не такий погідний, як учора, тож навряд вона із мамою й малими сидить на дачі. Та й загалом — що там робити щодня? І чому він досі не попросив у неї номер телефону? Це треба якомога швидше виправити!

Пишаючись прийнятим рішенням, він роздивлявся Окенце й думав, що колись він теж постійно подорожуватиме літаками, завжди бізнес-класом, обов’язково з телевізором, який ловить канали з усього світу, а насамперед його улюблені «MTV» та «Extreme». Їстиме чипси й запиватиме їх колою, скільки влізе. Досі через нотації матері він ще не зміг повністю дослідити свої можливості. Зокрема під час трансляцій футбольних матчів по середах, до яких вони з Міхалом старанно готувалися, завжди виявлялося, що кока-коли й чипсів традиційно не вистачило!

От якби він став, наприклад, відомим ударником, як один із його ідолів, Ларс Ульріх з «Металіки»? Як рок-музикант, він міг би літати із групою на концерти. Заходив би завжди через ВІП-вхід, відмахуючись від юрби фанів і поспіхом лишаючи автографи на простягнутих над головами аркушах.

Кожен крок із життя зірок популярної музики можна було відстежити в інтернеті, і Міколай багато знав про них. Він був у курсі концертних турів груп, планів звукозаписів, пам’ятав, хто на якому інструменті грає й хто кого спонсорує. Він також вивчив кар’єрний шлях своїх кумирів, який був, зазвичай, короткий і вражаючий: їх помічали в якомусь клубі, вони записували перший альбом, той розходився мільйонним накладом, група довго лідирувала в головних хіт-парадах і музиканти перетворювалися на багатіїв. А далі все вже рухалось за інерцією.

Бував він і в крутезних будинках рок-зірок, гостинно відкритих для знімальної групи «MTV»: неприродно прибраних, так наче це журнальна інсталяція, обов’язково із джакузі, наповненою джерельною водою та чотирма машинами (включно з мінімум одним «хаммером»), припаркованими в гаражі завбільшки із супермаркет. А від думок про студії, які в домівках музикантів важливіші за туалет, Малий лише зітхав.

Оце життя! Власна група — це те, у що варто інвестувати. Міколай усміхнувся сам до себе. Чи ж це рішення вже не було прийняте дуже давно тому, в еру перших паличок із китайського ресторану, якими він грав на спинці дивана, і тільки й чекало на своє втілення? Малий був реалістом, він розумів, що цей момент ще не настав. Але він настане, він точно знав, що настане. Хлопець згадав про Макара. По-дурному якось вийшло, що він отак його загубив. Треба сьогодні знову зазирнути до «Рифу». Щоправда, це було б занадто добре, якби Макар граючи на такому рівні, досі не створив власної групи, але треба ж із чогось починати. Зрештою, у Міколая був ще місяць часу, перш ніж йому знімуть гіпс, а потім невідомо, як рука працюватиме й чи не знадобиться обов’язкова реабілітація й таке інше... Утім, попри свої тринадцять років і невеликий досвід, у довгострокових планах Малий вирізнявся дивовижною терплячістю. І хоч життя було для нього щедре на прикрі несподіванки, він ніколи не втрачав мети з поля зору, навіть якщо вона була ще досить невиразною й дуже-дуже віддаленою.

Коли Міколай зрозумів, що не зможе побачитися сьогодні з Меланією, він вирішив аж так не поспішати. Повертаючись з Окенця, вийшов з автобуса на кільці Польської Кавалерії і з прискореним серцебиттям вирушив просто на площу Конституції. Це недалеко, приблизно одна зупинка. Він волів пройти цей шматок пішки й укласти в голові сценарій зустрічі, яка мала б скидатися на випадкову. Він знає, що скаже: у бічній кишеньці він носить вісім злотих, які винен Макару за палички, і хоч їх уже немає, це хороший привід почати розмову. Потім вони поговорять про гітари, а далі якось саме піде.

Так би, мабуть, і сталося. Обов’язково. Якби саме того дня й саме о цій годині Макар був би в «Рифі». Але він ні про що не здогадувався. Він не знав, яке враження справив на Міколая, не припускав, що ще колись його побачить, а що найважливіше — він зовсім не розраховував повернути свої вісім злотих. Для нього ця зустріч не мала особливого значення. Він уже давно про все забув.

Кружляючи безцільно порожнім магазином, Малий почувався так, наче з нього викачали все повітря. Він сів на стільці для гітаристів і, втупившись у носки своїх кросівок, намагався якимсь запасним варіантом рятувати план, котрий щойно провалився. Але нічого розумного йому на думку не спадало. Йому навіть не хотілося піднятися поверхом вище до барабанів. Він так хотів вірити, що все вийде! Він опритомнів аж тоді, коли ним зацікавились продавці — хлопець кілька хвилин не ворушився.

— Усе гаразд? — стривожено поцікавився консультант.

— Звісно. Я просто замислився, — його відповідь цілковито не відповідала дійсності. Але кого це хвилює?

Він устав, щоб усе ж піднятися поверхом вище. І слушно вчинив, бо на сходах його раптово осяяло. Дошка оголошень! Дошка оголошень у «Рифі» — це найкращий шлях, щоб знайти Макара! Дошка між поверхами була форумом всіх музикантів, де вони щось пропонували або щось чи когось шукали. Якщо в когось була пов’язана з музикою проблема, її можна було вирішити за допомогою цього простого способу. Досить почепити аркуш із повідомленням і почекати на відповідь.

Окрилений новою ідеєю, Міколая раптом сповнило бажання жити. Та було невеличке «але»: він нічого не зможе написати лівою рукою! Утім, це дрібниці! Завтра він знову приїде сюди й повісить оголошення. Тепер він знав, що знайти Макара — лише питання часу!

Дорогою додому він подумки складав текст, багато разів його змінюючи й виправляючи. Коли врешті сів за комп’ютером, написання та роздрук зайняли менше хвилини:

Повідомлення було невелике, але привертало увагу. Коротке й чітке. Надруковане жирними літерами на жовтому папері, воно було помітним навіть за кілька кроків. Задоволений собою, Міколай трохи звіддаля дивився на свій витвір. «Якщо й це не подіє, то вже, мабуть, нічого!» — думав він, заздалегідь відкидаючи припущення, що такий чудовий план може не спрацювати.

Наступного дня була субота, і ритуал передбачав, що обоє, Малий і Міхал, повинні спати до обіду. Однак Міколай прокинувся раніше, ніж звичайно, і без зайвих розмов. Мати й Міхал, котрі теж на диво встали до одинадцятої, вражено перезиралися за його спиною. Міколай це великодушно проігнорував і не став влаштовувати скандал.

— Думаю, питання в жінці! — припустив Міхал.

— І як завжди, ти помиляєшся! — згорда відказав Малий.

— Тільки не кажи мені, що це прогулянка із собакою так тебе надихає!

— Я тобі взагалі нічого не скажу.

— Які ми таємничі! Піду втоплюся з горя! — театрально вигукнув Міхал.

Але йому ніхто не відповів, бо двері щойно грюкнули, а Міколай зайшов до ліфту.

Об’яву він повісив за три секунди, дорога туди й назад тривала з годину. Малий летів додому, як на крилах, переконаний: щойно він добереться до комп’ютера, вижене з-за нього коханого старшого брата й увімкне комунікатор — там на нього вже чекатиме Макар. Проте ані в суботу, ані в неділю нічого такого не відбулося. Як і весь наступний тиждень. У п’ятницю Міколай вирішив перевірити, чи його оголошення й досі висить у магазині, бо якщо так — усе зрозуміло.

— Хочеш поїхати зі мною до центру після уроків? — запитав він на перерві в Меланії.

— До центру? Ні, мабуть, ні...

Міколай не розумів, чому Меланія раптом наче злякалася. «Це безглуздо! Чого тут боятися?»

— Шкода! — сказав він весело, удаючи, що не помітив зміни її настрою. — У мене там є справа, і я подумав... Ну, знаєш... Я подумав, що гарно було б... Може, іншим разом?

Та обличчя Меланії нічого не обіцяло. На ньому радше відбивалися абсолютно несподівані для Малого страждання й печаль.

— Агов, ну, не перетворюйся на таке курча! — вигукнув він, щоб трохи розрядити атмосферу.

— На кого не перетворюватися?

— Ти зараз схожа на курча!

— Сам ти курча! — до Меланії повернувся її звичний гумор, хоч іще не до кінця. — Ко-ко-ко! Мабуть, доведеться намалювати тобі курча, щоб ніхто не переплутав! — розсміялася вона, вказавши на його свіжий і чистісінький гіпс.

— Малюй, не соромся! — він простягнув до неї руку. — Цілу сотню курчат, а довкола квіточки, сонечка й сердечка! Думаєш, боюся? У найгіршому разі з мене вже ніколи не знімуть цей противний гіпс. Нічого! Я вже звик. Без нього я б почувався, як... як...

— Як курча?! — запропонувала Меланія, і обоє вибухнули веселим нестримним сміхом.

Чи було в тому щось смішне? Для стороннього спостерігача абсолютно нічого. Але вони розкрили іскру почуттів, що давно вже тліли — почуттів, яким не довіряли і які ще боялися назвати. Це неправда, що безіменних речей не існує! Вони існують і живуть не менш реально ніж ті, що мають безліч імен. Потрібно лише знайти очі, які відкриває той самий код. Коли їх побачиш, одразу стає зрозуміло, що слова можуть лише зашкодити.

— Добре! Тоді я теж не поїду до центру! — промовив хтось Міколаєвим голосом. І не встиг він отямитися, як той хтось додав: «Я проведу тебе додому після уроків, згода?»

— А та справа? — здивувалася Меланія.

— Справа? Яка справа? Ота?! М-м-м... іншим разом.

Він міг би швидко з’їздити до центру й повернутися, дівчата того дня закінчували на годину пізніше. Він би швидко перевірив, чи Макар отримав повідомлення, і вскочив би до першого підходящого автобуса. Однак він цього не зробив. Боявся ризикувати. Якийсь корок дорогою, якась поламана машина — і та найсолодша обіцянка, яку він міг вичитати з кинутих крадькома поглядів Меланії, зійшла нанівець.

Це була дуже довга година, але Міколай терпляче чекав і не дивився на годинник частіше, ніж щохвилини, доки прогулювався біля воріт, сидів на мурі, заходив до школи і з неї виходив, аж ним зацікавився охоронець. Та навіть найдовший урок триває лише сорок п’ять хвилин. Перш ніж пролунав дзвоник, Малий уже зайняв зручний спостережний пункт навпроти головного входу, за припаркованим на протилежному боці вулиці автомобілем. Дівчата дуже довго не з’являлися. Нарешті він побачив Меланію. Вона була з Беатою, Каською, Евою й тією безіменною. Перед воротами група розділилася: Беата й Меланія звернули ліворуч, до зупинки, решта — праворуч, до будинків.

Міколай не дуже уявляв, як учинити, аж тут Меланія зупинилась, щось сказала Беаті й повернулася до школи. Тут він уже не вагався. Покинув свій пост, став біля воріт і чекав. Вона з’явилася через пару хвилин і побачивши його, усміхнулася.

«Вона така маленька!», — з ніжністю подумав хлопець.

Меланія поглянула ліворуч, а він простежив за її поглядом. Однак пішла вона праворуч, не так, як завжди. «Я так і знав!» — тріумфував Малий, втішений, що давно розкрив її таємницю. Щоправда поки що не знав, яку.

Вони повільно йшли вуличками між будинками, балакали й сміялися з усього. Саська Кемпа знову пахла шоколадом. Кажуть, почуття найсильніше прив’язуються до запахів. До запахів і до музики. Жоден із них про це ще не знав. Вони відчували, що відбувається щось важливе. Щось суперважливе. Але навіть не припускали, що кондитерська фабрика «Ведель» саме дарує їм найкращі спогади про перше кохання.