220 маршрутів

123 Східний вокзал

— Та не переймайся так, — утішала його Меланія, коли він розповів їй цю історію. — Йому стало незручно, але він подумає й зрозуміє, що краще мати двох друзів, ніж жодного. Це лише питання часу.

— Хіба я знаю? — Міколай не дуже в це вірив. У його спогадах постійно виринав плач Кайтека, не стільки навіть плач, скільки якесь дивне ридання, а це було зовсім на нього не схоже. — Мені це не подобається. Там, на тій кухні, то був не Кайтек.

— А хто?

— Ми обоє знаємо, що він уміє чудово маскуватися. Він такий, яким хоче бути: іноді вдає сильного й безкомпромісного, іноді він чудовий товариш, на якого можна покластися в будь-якій ситуації. Я бачив лише його спину, але це було жахливо.

— Може, він закохався?

— Дівчатам одне в голові! А навіть, якщо так, це ще не привід одразу плакати!

— Може, йому погано?

— Ну, але ж не через мене?! Я виловлю його сьогодні в маті. Він має знати, що ми й далі друзі.

— Він це знає, йому потрібно лише звикнути до нової ситуації. Думаєш, мені було просто, коли ти поїхав з ним на Палюх?

— Та ну, сподіваюся, ти не ревнувала?! У світі є лише одне Курчатко!

— Але тоді ти обрав його.

— Ти досі ображаєшся через це?! Ну, не сердься, Курчатко, будь ласка! Це зовсім різні речі, чесне слово!

— Я постараюся, — зітхнула Меланія. — Я завжди собі це повторювала, коли ви йшли кудись без мене, а мені вити хотілося.

— Ні, благаю, досить уже! Ця реве, той реве. Люди, ви що, подуріли?!

Ці дні між Різдвом і Новим роком належали Меланії. Кайтек десь сховався, Макар поїхав з дідусем до родичів, тож Міколай отримав нагоду цілими днями просиджувати на ділянках чи водити Меланію в кіно, запрошувати її на піцу, або ж сідати на автобус і їздити, куди завгодно. Це було чудово. Він прокидався з думкою: «Що цікавого ми можемо сьогодні зробити?». І якщо мамі Меланії не треба було на роботу — вони втілювали його план. Ішли до музею чи в басейн, або до торговельного центру. Або — якщо не пощастить — сиділи з малими.

31-го грудня Кайтек нарешті озвався. Він усіх кликав до себе на вечірку. Відгукнувся Макар і кілька знайомих зі школи. Міколай тільки боявся, що вдома його планам не надто зрадіють. Мати все ще вважала його малятком, її б воля — вона б досі носа йому підтирала. І в Кайтека був не найкращий імідж. До того ж, треба було ще спитати дозволу в мами Меланії! Разом усе це цілковито зіпсувало Малому настрій. Приготувавшись до довгої та важкої битви, він вирішив провести якомога більше часу поза домом, щоб повернувшись, відповідати на якнайменше питань.

Спочатку вони з Меланією пішли до «Cheesecake» на Міжнародній, щоб мати із чим іти до Кайтека. Потім, на зворотному шляху, біля рівчака, звернули на якусь незнайому Міколаєві стежку між ділянками. У Меланії був такий таємничий вигляд, наче вона щойно знайшла ключ від зачарованого саду. Дівчина цьвірінькала при цьому, мов закоханий горобець у перший день весни. Заздалегідь приготувавшись до чогось дівчачого і, може, трохи легковажного, Малий не нарікав і покірно дозволив себе вести. Що поробиш, хай їй буде приємно. Зараз вона покаже йому сніговика чи качок, може, якусь оригінальну буду, щось типу цього. Вона може чим завгодно захоплюватись. Узагалі це добре — постійно жити в такому піднесенні, наче не ступаючи по землі. Така вже вона є. Легша за повітря.

А Меланія не вгавала й брала чимраз вищі ноти. Вони вже зайшли досить далеко вглиб ділянок, тут стежка несподівано розширювалася. Посеред невеликого майданчика був старий одноповерховий павільйон із широкими, закритими зсередини, вікнами. Дівчина дістала з кишені в’язку ключів і почала чаклувати над замком!

— Не кажи мені, що ми сюди вдираємося! Може, хоча б до повноліття почекаємо?

Меланія не відповіла й відкривала вже другий із трьох замків, а легіон недоречних думок підкидав Міколаєві припущення, що чекає на них усередині. Коли клацнув третій замок, вони побачили приміщення. Це був звичайний дачний клуб. Похмурий і холодний, він пахнув пилюкою та сирістю. Металеві столики й старі стільці, складені стосами, створювали враження, що тут забули прибрати. Меланія відчинила одні віконниці. Очам Міколая відкрилася картина, яку можна було побачити хіба вві сні. У найтемнішому закутку залу, під стіною, було невеличке підвищення, щось на кшталт міні-сцени, а на ній, прикрита якимсь чохлом, стояла собі, наче так і треба, ударна установка! Йому не довелося знімати брезент, щоб упізнати ці форми! Зачарований, він підійшов ближче. Не було тарілок, це правда, але всі барабани, хоч і допотопні, виглядали дуже пристойно.

— Що це?!

— Це сюрприз!

— Старий «Polmuz»! Оце олдскул, здуріти можна! Трохи побитий життям, схоже, на ньому давно ніхто не грав, — Міколай ніжно гладив установку. — Це чиє?

— Ти міг би на цьому репетирувати?

— Де? Тут? Мабуть. Де ти його взяла?

— Це не я, це мама. Подякуй їй принагідно.

— Авжеж.

— Це була установка музиканта, який лишив її на зберігання кілька років тому, але він, здається, виїхав за кордон. Це давно вже хотіли викинути.

— Здуріла?! Такі барабани?! Було б шкода. Якщо поміняти пластик, на установці можна ще непогано дати жару. Мені справді можна тут грати?! — Міколай не міг повірити власному щастю.

— До весни — скільки завгодно. А далі буде видно.

— Твоя мама — геній! Як вона її знайшла?

— Коли я їй розповідала про тебе, вона згадала про цю установку. У цьому залі інколи влаштовують весілля. Мама потім прибирає.

— Ага.

— Але розумієш, вона за тебе поручилася. І якщо щось станеться, щоб не вона виявилася винною!

— Якщо станеться що?

— Ну, не знаю, може, ви щось поламаєте?

Міколай роззирнувся.

— А що тут можна поламати?!

— Просто не кажи, що я тебе не попереджала. І ще одне. Тобі доведеться платити за електрику.

— Багато? — Міколай злякався.

— Стільки, скільки використаєте за лічильником.

— То чого ти мене дарма лякаєш?! — Малий видихнув із полегшенням. Найбільше йому хотілося побігти зараз до «Рифу» й купити новий «Evans»[21], щоб якомога швидше підготувати інструмент до гри. — У Макара очі на лоба вилізуть! Трохи страшно тут лазити вечорами.

— Не більше, ніж на вулиці.

— Але репетиційний зал на халяву, це просто супер-пупер! Не можу дочекатися, коли скажу про це хлопцям!

— Хлопцям?!

— Ну, у сенсі Макару.

У її очах сяяли дві іскорки, а вуста розкрилися у найкрасивішій посмішці, відкривши дрібні зуби. Міколай, не замислюючись, схилився й поцілував її. Спочатку вона стояла завмерла, та за мить ніжно пригорнулася і, відкинувши голову назад, відповіла на поцілунок.

Це тривало хвилину, може, годину. Може, вічність. У Меланії був холодний ніс і гарячий подих. Тиша дзвеніла їм у вухах. Було жахливо холодно. Сонце ховалося за висотками, кидаючи останні криваві промені. Сіро-рожеві сутінки нагадали, що час повертатися.