220 маршрутів

519 Повсін

Пільговий квиток за три сімдесят. Маленький кольоровий шматочок картону з магнітною смужкою. Неймовірно, скільки радості можна подарувати комусь, вручивши квиток на міський транспорт! Міколай любив їздити автобусами. Особливо між годинами пік, коли не було штовханини. Йому подобалося відчуття свободи та одночасного панування над подіями (чи, якщо бажаєте, — над маршрутом), яке охоплювало його, коли хлопець їхав знайомою трасою. Та він уже звик до нього. Тому абсолютно не міг зрозуміти Меланію, яка пищала від захвату, дивилася в усі вікна одночасно й крутилася, наче щойно вмостилася на сидінні каруселі.

— Дивися — качки! Дивися — міст! Ой, Боже — Вісла! Така широка! Поглянь! А ти це бачив?! — не вгавала радісна дівчина. — І ми справді можемо так кататися цілий день?! — захоплювалася вона, а Міколай почувався, наче старий вовк чи провідник у джунглях, якому знайома кожна стежина.

— Цілу добу, — уточнив він тоном знавця.

Вони сідали до кожного автобуса, який під’їжджав першим. Так вони доїхали до Повсіна. Дорогою назад, на Біланові, пересіли на 522-й і поїхали на Редутову. Нарешті, сповнені нових вражень, вони повернулися додому 523-м. Їхня подорож тривала майже чотири години!

— Я ніколи не забуду цієї поїздки! Я навіть не уявляла, що Варшава така велика! — сказала Меланія, коли вони прощалися. — Це було чудово! Дякую! — прошепотіла вона й поцілувала Міколая в щоку.

«Декому так мало потрібно для щастя!» — подумав він.

— Треба буде якось повторити, — кинув він наче досить байдуже, але насправді зрадів, що вона теж заразилася «автобусною лихоманкою». — Тільки не завтра, я завтра знову до лікарні. Може, нарешті гіпс знімуть?

— Справді? Чудова новина! — радісно вигукнула Меланія.

— Ага, — буркнув Міколай і ніжно подивився на руку. — А я саме почав до нього потроху звикати! І чорт, тепер таки доведеться писати контрольні! Я не віддам тебе цим злим лікарям! — промовив він до гіпсу.

Олівер виявився рожевою кулькою, замотаною в безліч вигадливих дитячих вдяганок, яка пильно стежила за всіма метким поглядом синіх очей. Здавалося, йому до вподоби рух довкола нього, і це спростовувало популярну точку зору про те, що малі діти марудні й часто плачуть. Анжеліка та старий Шмідт обожнювали його, і щойно малий видавав якийсь звук, мчали до нього з найдальшого кутка будинку, брали на руки, гойдали й забалакували.

— Кажу тобі — всі подуріли, — скривися Ґвідо. — Вони ставляться до нього, як до іграшки. А пізніше не буде ані хвилини спокою, бо шмаркач хотітиме все побачити, їздити машиною й дивитися телевізор. А потім ще скаже мені пхатися з ним на боулінг!

— Ну, то принаймні матимеш компанію! — розсміявся Міхал. Він радів, що був лише гостем, а не головним героєм урочистості. Що нікого не тягне на спогади, ніхто не прагне сповідатися із сьогодення, ніхто не вимагає від нього сумувати за тим, що було в Граєві майже рік тому.

Бо Міхал не сумував. Він був готовий, що від нього цього чекатимуть, і на цю оказію приготував кілька красивих і пишних фраз. Щось типу: «Моє серце лишилося тут назавжди». Така банальність кожному приємна, от тільки зовсім не відповідає дійсності. Та Міхал уже давно зрозумів, що людям не потрібна від нього правда — вони хочуть отримати те, на що розраховують. І кожен має власні сподівання. Тому він був готовий піти до Марти. Короткий візит, нетривалий біль. Настільки короткий і несильний, щоб дівчина не встигла розплакатись, а для нього це була б нагода звільнитися від даного колись необачного слова.

Він хотів зробити те, що для нього ніколи не зробила Магда, і через що він найдужче її винуватив. Сказати: «Вибач, але це кінець». Без цього не можна почати все спочатку. Він лише нещодавно зрозумів, що певні речі в житті потрібно закривати однозначно. Часом, звісно, можна зустрітися з рішучим спротивом другої сторони, яка закінчувати не бажає. І що тоді? Так чи інакше, треба спробувати.

Він аж сам собі здивувався. Але це був наслідок багатьох днів і ночей, проведених в очікуванні дзвінка, який так ніколи й не пролунав. Коли він пізніше час від часу зустрічав Магду, цей біль повертався. Міхалові вчувалися в ньому не лише відмова чи спогад, який міг би й далі собі жити, але й питання, на яке він ніколи так і не отримав відповіді. Не потрібно бути видатним психологом, щоб зрозуміти, що Марта могла почуватися так само. Вона на таке не заслуговує.

Того дня Міхал мав малувато часу. Після хрестин і меси в костелі було ще заплановане святкування. Будинок Шмідтів, той, де вони зустрічали Новий рік, знову змушував його думати про Марту. Але останній автобус із Граєва до Варшави традиційно вирушав одразу по обіді. Хлопець поспішав.

І хоч він так усе гарно придумав, і здавався собі таким благородним, великодушним і шляхетним, з Мартою він не поговорив, не виправдався, не закрив раз і назавжди розділ «Граєво». Він узагалі на це не розраховував, але на Короткій ніхто на нього не чекав. Розчервоніла Марта не ховалася за напівопущеними жалюзі. На його дзвінки у двері ніхто не вийшов, тож останні півгодини Міхал провів на лавці перед автовокзалом.

Досі настрій у Міколая псувався напрочуд легко. У цій дисципліні він був абсолютним чемпіоном світу. З рівноваги його виводило будь-що, він одразу ж підвищував голос, влаштовував скандал, бурчав і на всіх ображався. Матір дивувало, наскільки Малий відрізнявся від завжди спокійного Міхала з його вважай перманентним хорошим гумором. Та якщо Міхал ніколи не дошукувався недоліків у будь-чому, Міколай обожнював терзатися й перейматися, і скрізь бачив лише мінуси. Може, саме тому його так зачарувала постійно усміхнена Меланія, котра завдяки кущику чотирилистої конюшини повірила у власне щастя. А може, і він почав уже вірити в силу свого талісмана?

Цього разу скандалу в лікарні не було. Уявивши собі, що вдома він знову візьме до рук улюблені палички, Міколай терпляче витримав кількагодинне очікування на прийом і нарікав помітно менше звичайного. Йоланта Вербицька вирішила вважати це позитивним, хоч вочевидь короткочасним, симптомом.

— Ну, що ж, юначе, — промовив лікар, розглядаючи рентгенівський знімок. — Схоже, усе гаразд.

— Привіт, пропущені контрольні! — радісно зітхнув Малий.

— А ти, я бачу, ще той зух! — розсміявся лікар. — Добре, але на скейті тепер усе ж із захистом. Ти мене розумієш?

— У мене зовсім інші плани, пане лікарю.

— Які? Тепер, для різноманітності, зламаєш собі ліву руку?

— Я кидаю дошку. Надто дорого вона мені обійшлася.

— Он як! — лікар схвально кивнув головою. — Теж непоганий варіант. Тоді говорити «до побачення» не будемо.

Як і передбачалося, того для до школи Міколай уже не повернувся. Він почувався трохи дивно, наче гіпс йому насправді не зняли. Рука задерев’яніла, особливо в зап’ястку, і це його дратувало. Тому він зайнявся розпрацьовуванням, аби якомога скоріше повернути це худе нещастячко до робочого стану. Нарешті він міг скрізь почухатись, від кінчиків пальців аж по лікоть, і користався цим без упину. Гірше виявилося, коли Міколай спробував узяти палички, а потім — ручку. Видавалося, рука забула все, що колись уміла!

«Ну, що ж, спокійно, дамо їй трохи часу. Усе буде добре! — Міколай думав позитивно. — Найгірше вже позаду!»

Зміни, особливо дрібні, важко помітити відразу. Тим більше, якщо хтось не має змоги займатися самозаглибленням, бо вчителі побачили його руку без гіпсу і в них раптом ніби відкрилося друге дихання. У всіх одночасно. Міколаєві знання раптом стали питанням державного значення, а зошити — найпопулярнішими збірниками вправ у школі. Масштаби цієї масової істерії не мали жодного об’єктивного пояснення: щойно почався листопад, і до кінця семестру було ще купа часу.

Малий навдивовижу гідно витримував збільшення навчального навантаження. Коли в нього виникали труднощі, достатньо було скерувати погляд до третьої парти в лівому ряду, де тепер сиділа Меланія (вони з Беатою вже не були найкращими подружками), або дочекатися перерви. Меланія всіх заражала хорошим настроєм, а Міколаєві завжди перепадала найбільша порція. І коли в кутку коридору збиралася групка однокласників, яких Міколай не назвав би друзями, але з якими знаходив спільну мову, вона завжди була серед них. Часом, хоч і з безпечної відстані, Малий бачив Кайтека. Він не намагався спілкуватися з ним, та коли їхні погляди зрідка зустрічалися, у них завжди відбивався спогад про події на «Новодворах».

Хоч Міколай старанно приховував від родичів навіть саме ім’я Меланії, однак, трохи мимоволі, він таки запросив її в гості. Вона чогось не розуміла з інформатики, і він вирішив їй допомогти. Байдуже, якою ціною. Зрештою, знайомство й так було неминуче. Малий відтягав цей момент якомога довше, бо просто боявся Міхала: його в’їдливості, жартиків, боявся, що Міхал почне загравати з Меланією й зіпсує їхні стосунки. Бо попри своє несамовите почуття гумору, попри кожну проведену в клубі п’ятницю, Міхал і досі не мав дівчини. А принаймні так казав. Він навіть розробив із цього приводу власну філософію. Мати завжди питала, з ким він іде. І він щоразу називав інше жіноче ім’я. А у відповідь на звинувачення додавав з ангельським виразом обличчя:

— Я ж не якийсь там рекордсмен, щоб двічі підряд зустрічатися з однією дівчиною!

Рекордсменом він точно не був, але ця його невідпорна привабливість могла сполохати Меланію. Так би, напевно, і сталося, якби Міколай не виявив максимальну обережність. Для першого візиту Меланії він обрав день, коли Міхала мало не бути вдома до шостої, і майже впевнений, що брата вдалося перехитрити, Малий запросив дівчину до себе.

— Меланія, яке гарне ім’я! — надмірно захоплювалася мати, коли Малий представив однокласницю.

— Колись мені не подобалося, та я вже звикла, — відповіла Меланія. Вона трохи ніяковіла, але старанно продовжувала посміхатися, зрештою, завжди готова до пестощів Надійна була чудовим приводом не дивитися на пані Вербицьку.

— Ви голодні?

— Звісно! У Меланії мене пригощали смачнючими дерунами, ти, мамо, теж мусиш показати клас! — гукнув Міколай.

— Ну, що ж, схоже, у мене немає вибору. Доведеться засукати рукави.

І все б могло пройти гладко. Меланія вивчила матеріал назубок, вони трохи поговорили про барабани, Міколай показав їй свою карту Варшави, де позначив місця» до яких дістався під час своїх експедицій. І саме в цей момент з’явився Міхал. Він завжди запізнювався: на годину, дві чи три. Цього разу він прийшов на дві години раніше! Оце називається відчувати момент!

— Привітики! — він без стуку зайшов до кімнати Малого, попри те, що мати йому це категорично заборонила. — Ми, здається, не знайомі? — звернувся він до Меланії й одразу ж почав корчити із себе спокусника! Брат трохи вигнув брову й дивився на неї, наче вона якась лялечка із клубу! У цьому весь Міхал! — Я Міхал!

— Меланія.

— Дивовижне ім’я!

— Справді?

— Геть! — Міколай не витримав і кинув у нього подушкою.

— Погляньте-но, і це називається гостинністю! У вільний час доведеться мені зайнятися твоїм вихованням, юначе!

— Ти оглух?! — злився Малий.

— Гей, хлопче! Спокійніше! У тебе гостя! — дорікнув йому Міхал.

— Вали звідси!

— Я хотів лише сказати, — звернувся Міхал до Меланії, — що обід готовий. Просимо до столу!

Якби Вербицькі тиждень думали, що б такого зробити, аби якомога більше збентежити Меланію, то й так не вигадали б нічого кращого, ніж обід із двох страв і десерту, поданий на святковому сервізі й найкращій скатертині, у присутності всієї родини, окрім її голови, котрий традиційно був відсутній аж до вихідних.

Коли Міколай побачив, як усе розвивається, він не на жарт переполошився.

— Мови немає! Ми поїмо в мене!

— Але ж... — несміливо спробувала заперечити мати.

— І на звичайний тарілках! — сердито шепотів він у кухні. — Мамо, не перебільшуй! То були звичайні деруни!

— Я не можу дозволити, щоб ви їли на колінах!

— Раніше це тобі якось не заважало!

— Хіба я ніколи не казала, що їсти слід за столом?!

— Зрештою, у них теж їдять не за столом.

— Але ж так не годиться!

— Краще її налякати, так?! Щоб вона більше не захотіла сюди приходити?! — вибухнув Міколай.

— Ти ж розумієш, що не про це йшлося! — тепер мати була на межі образи!

— Ми поїмо в моїй кімнаті за письмовим столом, добре? — проказав Міколай якомога спокійніше. Було видно, що для нього це дуже важливо.

— Ну, добре, як собі хочеш.

Попри це невеличке непорозуміння Меланія сподобалася Вербицьким, а коли вона наступного дня на інформатиці відповідала, як по писаному, Міколай вирішив запрошувати її частіше. Тобто завжди, коли є можливість уникнути зустрічі з Міхалом. Окрім того, дорогий старший брат більше ніколи не поводився настільки жахливо, як першого разу, що було для нього абсолютно нетипово. Або дав собі спокій, або мав важливіші справи. Зрештою, Міколая це не цікавило.