220 маршрутів

722 Вятрачна

Наближалася восьма. У коридорі на шостому поверсі лікарні на вулиці Шасерів було повно людей з різноманітними переломами. Одні йшли нормально, інші шкутильгали, хтось стрибав на одній нозі, ще когось везли на візку. Усі в тому вигляді, як їх спіткало нещастя: брудні, часто в подертому одязі, неприємно здивовані, із гримасою болю, не вірячи, що це сталося саме з ними. Усі без винятку опинялися в прийомній навпроти гіпсувальної, щоб після побіжного огляду спуститися поверхом нижче, де їм робили рентген. Міколай трохи дивувався, що йому майже не боляче. Перший шок пройшов. Він опинився в потрібному місці. Білі халати лікарів діяли на нього заспокійливо.

«То оце і є перелом? — думав він. — Нічого особливого». Та про всяк випадок на руку не дивився, а коли вкладав її для знімка, не дав себе торкнутися.

Коли вони повторно відсиділи чергу й увійшли до гіпсувальної зі знімком, лікар досить довго розглядав плівку. А потім безбарвним голосом сказав:

— Епіфізеоліз зап’ястка.

Це прозвучало досить нейтрально, і Міколай навіть почав із цікавістю розглядати кабінет.

— Але що це власне означає? — спитала мати.

— Це означає, друже, — лікар звернувся до Міколая, — що треба якось зібрати тебе докупи, еге ж?

— Ну, та.

— Коли ти востаннє їв?

— Учора? — пригадав Міколай.

— Як це «вчора»? — Йоланта Вербицька не приховувала здивування. Для неї це була особиста образа. — Учора?!

— Це добре, — зрадів ортопед.

— І тільки пив.

— Коли?

— Та навіть зараз у коридорі.

— Біда. Тоді доведеться кілька годин зачекати.

— На що? — Йоланта Вербицька не розуміла сенсу в обміні цими гастрономічними подробицями.

— Хлопець лишається в лікарні. Поверніться, будь ласка, до реєстратури, заведіть карточку, перевдягніться й повертайтеся, — лікар подивився на годинник. — Думаю, десь о першій ми будемо готові й складемо тебе назад, — він знову говорив до Малого.

— Серед ночі?!

— Час нічим не гірший за будь-який інший.

— Але ж пане лікарю...

Мати намагалася ще щось довідатись, та схоже, запас терпіння в лікаря вичерпався.

— Колега підійде до вас оформити документи. Наступний, будь ласка!

Вони мовчки йшли коридором. Міколай трохи рознервувався. Окрім того, рука таки розболілася. Жарти закінчились.

— Ну, звичайно! — зітхнула мати. — А батька традиційно немає! Господи, Мікусь, мені доведеться покинути тебе в лікарні!

— Я думав, вони лише гіпс накладуть. Що ще вони робитимуть?

У лікарняному одязі, нашвидкуруч умитий, Міколай повернувся до відділення. У палаті інтенсивної терапії, де Міколай ліг на вказане медсестрою ліжко, панував напівморок. Намагався зібратися з думками, та настирливий біль не давав йому зосередитись. Яскраве світло в коридорі різало очі, а стогони інших пацієнтів дратували. У роті пересохло, але пити йому заборонили. Йоланта Вербицька попросила в лікаря знеболювальне, та коли прийшла медсестра зі шприцом, Міколай збрехав, що біль минувся. Десь о пів на одинадцяту мати поїхала додому. Згорнувшись у клубок, розбитий і наляканий, Міколай сумно чекав на операцію, яка мала принести йому трохи заспокійливого сну.

— Зламав руку?! Яку?! — Міхал не міг собі подарувати, що так пізно повернувся додому.

— Праву. Ще й зап’ясток!

Йоланта Вербицька сіла змучена на канапі.

— От дурило! Він, як завжди, був без захисту?

— Це я винна! Але він побіг так швидко... Він сердився, бо йому не сподобалась нова школа.

— Ти йому стільки разів казала, так що він сам собі винен!

— Це жахливо. Бідний Малий! Пообіцяй, що принаймні ти вже не кататимешся!

— Відколи я розбив два скейти протягом п’ятнадцяти хвилин, я й так не катаюся.

Мати подивилася на годинник і зітхнула. Була майже північ. І тоді задзвонив телефон. Обоє підскочили, але Міхал був швидший. Пішов зі слухавкою до своєї кімнати, та одразу повернувся й простягнув трубку матері:

— Це тато.

У далекому Граєві, на вулиці Короткій 6, на верхньому поверсі гарного будинку з палісадником, за наполовину опущеними жалюзі, Марті Садовській не спалося. Вона згадувала перше вересня минулого року й усе, що відбулося потім. А також — ці спогади були для неї найдорожчими — як одного літнього дня вона познайомилася з Міхалом, як завдяки йому її рідне місто раптом стало найкращим у світі. Його шалені вибрики в школі тепер видавалися невинними іграми, а напружений баскетбольний матч, коли Граєво перемогло Варшаву — найкращими хвилинами в житті. І хоч Марта завжди була досить добре вихована (чи, якщо бажаєте — стримана), вона кричала тоді, як дурна. Кричала, бо то був єдиний спосіб показати, як міцно вона його кохає. Вона вболівала за його команду, попри те, що сам він, щойно виписавшись із лікарні, сидів поруч і не грав.

А потім була новорічна вечірка й остання спільна прогулянка на Новий рік. І хоч Міхал потім ще приїздив до Граєва — на канікули, на весілля Ґвідо й Анжеліки, ще на два дні на Великдень і на тиждень у липні — так, як колись, уже ніколи не було. Попри листи, дзвінки й чат, він усе більше віддалявся й відсторонювався. Чим далі, тим більше часу їй було потрібно, щоб віднайти в хлопцеві колишнього Міхала. З острахом Марта думала, що колись відстань переможе їхні почуття. Особливо жахливим видався останній тиждень: Міхал був постійно недоступний, на дзвінки не відповідав, на есемески реагував відписками чи взагалі ніяк. Написав, що десь підробляє і в нього обмаль часу. Можливо. Адже він допомагав батькам, коли ті мали заправку під Белдою, у нього був досвід. Марта теж допомагала матері в магазині. Але телефон завжди тримала під рукою. У крайньому разі ставила його на вібродзвінок. Дівчина б не пробачила собі, якби він подзвонив, а вона б не змогла відповісти.

Однак Міхал уже тиждень не відзивався. Марта не знала, чим це пояснювати. Вона написала мейла, потім наступного, і ще одного — але так і не надіслала їх. Вона боялася питати, бо відповідь була одна — Міхал зустрів іншу.

Усю ніч Міхала переслідували кошмари. Він постійно прокидався, бо йому здавалося, що дзвонить Магда. Він зривався з ліжка й хапав телефон, щоб переконатися, що це ілюзія. Мрія, яка вперто не хотіла втілюватися. Він повертався під ковдру й знову поринав у сторожкий сон. Учора він півдня провів під її будинком. Може, якби був удома, Малий би не зламав руку? Так чи інакше, у нього не виходило сердитись на Магду. Він терпляче чекав, виправдовуючи всі її можливі гріхи: мабуть, вона ще не повернулася, і відгукнеться, щойно приїде. Адже вони про це домовились. Може, вони з матір’ю затрималися на довше? Вирішили на зворотному шляху на пару днів заїхати до Лондона? Чи Парижа? Він уже не витримував цього чекання. Набирав номер її мобільного й до знемоги слухав Магдин голос на автовідповідачі.

Протягом тієї долі секунди, що відділяє прокидання від розплющування очей, Міколай був переконаний, що йому все наснилося. Учора він зовсім не пішов до гімназії, не стрибав зі східців, не опинився в лікарні. Він і досі в шостому класі, і зараз треба буде вставати, бо будильник дзвонив п’ятнадцять хвилин тому, і час збиратися до школи. Він був готовий віддати за це свою перепустку у світ дорослих, отриманий кілька днів тому новенький проїзний, володіння яким сповнювало його душу невимовною гордістю. Не розплющуючи очей, він втягнув носом повітря й одразу ж зрозумів, що це не страшний сон, а шостий клас він давно закінчив. Цей запах неможливо підробити. Він таки лежав на лікарняному ліжку. Поворушив пальцями й радісно побачив, що вони слухаються його. Гіпс трохи тиснув, та добре, що все вже позаду.

За вікном світало. Третє вересня. Добре, що принаймні не потрібно йти до школи!

Одразу з лікарні Йоланта Вербицька поїхала завезти синову довідку. Та чим ближче була гімназія, тим далі тікав її бойовий дух. Урешті-решт його лишилося так небагато, що коли вона зайшла до кабінету директорки, насправді не знала, що хоче сказати.

— Мій син, Міколай Вербицький, учень 1-0, зламав учора руку, — миролюбно почала вона.

Однак ця новина не справила на директорку жодного враження.

— Співчуваю, — сказала вона, не відриваючи погляду від розкладу уроків.

— Зараз він лежить в ортопедичному відділенні.

— Та-а-ак? — прозвучало байдуже питання.

«А що, як скористатися приспаною увагою й напасти?» — у розпачі подумала мати й перейшла до наступу:

— І я б хотіла перевести його в інший клас!

— Розумію, — видихнула директорка, та насправді розуміння прийшло аж через кілька секунд, коли вона нарешті відірвалася від роботи й уперше свідомо поглянула на гостю. — То що привело вас до мене?