220 маршрутів

182 Мікрорайон Остробрамська

Міколай зайшов на кухню, спритно прикриваючи вкритий автографами друзів гіпс розрізаним рукавом кофти. Була сьома ранку, і їсти йому традиційно ще не хотілося. Він сів за стіл і скривився, побачивши чашку молока. Та вчора він усе докладно обмізкував і був готовий утілювати свій план, чого б то не коштувало.

— Хочеш пластівців? — спитала мати.

Він не відповів. Взяв чашку в ліву руку і, пересилюючи відразу, почав пити. Без коментарів, вередування, перебирання. Без кривих мін, позіхання, демонстративного виразу обличчя й утомлених поз. Мати боялася дихнути. На тарілці ще лежали два бутерброди із сиром. Зараз почнеться: а чому із сиром, а не шинкою? А чому джем апельсиновий, а не чорничний? А чому булка, а не круасан? Будні. Та Міколай узяв бутерброд, і хоч на його лиці відображалася просто нестерпна мука, а їжа росла в роті — він ані слова не сказав. Жував повільно, утупившись у вікно. Йоланта Вербицька не на жарт занепокоїлась, коли син мовчки потягнувся за наступним бутербродом, і остаточно перелякалася за мить, коли він із напханим ротом заявив:

— Сьогодні я сам повернуся зі школи.

— Малий перегризає пуповину? Добре, дуже добре! — прокоментував братове рішення Міхал, який саме ввійшов на кухню.

— Чи ти мусиш ходити по хаті в самих трусах?! — розсердилася мати й ледь тремтячим голосом додала, звертаючись до молодшого нащадка: — Але ж чому?! Як ти даси собі раду?

— Як усі зі зламаними руками: приїде на автобусі, — байдуже пояснив Міхал, для підсилення ефекту знизуючи плечима.

— Ну! — хоч раз Малий погодився зі старшим братом. — У мене ж є проїзний. Я взагалі ним не користуюся.

— До школи теж хочеш самостійно добиратися?! — спитала мати.

— Можеш мене підвезти, — милостиво погодився Міколай.

До восьмої ранку автобуси на цій трасі надто вже нагадують валізи, зібрані в довготривалу подорож.

Чому він вирішив, наче щось зміниться? Наче все почнеться спочатку? Наче подіють якісь чари? Він з надією проминув шкільну браму. Здається, навіть усміхався. Збіг сходами, та на третій поверх уже піднімався повільніше. Обвів поглядом коридор. Глянув на закасаний рукав. Гіпс — предмет його гордості — не зовсім такий, як учора, був на місці, готовий прийняти ще багато автографів.

Однак нічого не сталося. Ніхто не підійшов. Ніхто не зацікавився. Ніхто не помітив.

І так цілісінький день.

Міхал мав неймовірний талант відкладати все на потім. Ніколи жодні справи чи строки не позбавляли його сну. Так було й тепер. До хрестин Олівера, що невпинно наближалися, він вирішив поставитися з належною повагою, та поки що не думав про можливі наслідки в контексті його поїздки до Граєва в недалекому майбутньому. Ґвідо сказав йому нічого не купувати, зрештою, ніхто б і не запідозрив, що Міхал може знатися на обрядових традиціях.

— Достатньо, що ти приїдеш, Анжеліка все влаштує.

«Не все, друже, не все. Найважливіше доведеться влаштовувати самому», — думав Міхал, упевнений, що подорож до Граєва нерозривно пов’язана з пояснюванням Марті остаточного фіналу їхніх стосунків. Може бути важко. Бабські сльози, нескінченні пояснення й таке інше... Єдиною втіхою в цій ситуації була урочиста обітниця самому собі: «До причастя цього голопуцька ніхто мене в Граєві не побачить. Виконаю обов’язок і баста, прощавай, Підляшшя, раз і назавжди!»

Вулиця пахла шоколадом. Нічого дивного, тут це нормально. На Камьонку розташована фабрика «Ведель»[6]. Міколай на повні легені втягнув оксамитовий запах. Раз, а потім іще. Він не чув галасу, що долинав від школи. Уроки вже закінчилися. Хлопець повільно йшов до автобусної зупинки, хотів насититися чудовим ароматом. Хоч його план і провалився, Міколая заполонив спокій погожого вересневого дня, а спомин про смак шоколаду, що ліниво линув у розпашілому повітрі, приносив незрозуміле радісне задоволення. Загалом, не лише йому. Перехожі високо задирали носи, так ніби хотіли вдихнути якомога більшу порцію розкішних пахощів. Усміхалися одне до одного з розумінням. Не хвилюйтеся, усім вистачить.

На секунду він замислився, чи не піти додому пішки, проте це була божевільна думка. Хтозна, що могло статися дорогою через пустир між мікрорайонами. До того ж, щойно він підійшов до зупинки, над’їхав 182-й.

Він сів у хвіст автобуса й визирнув у вікно. Побачив Меланію. Водій зачинив двері, автобус поїхав. Меланія не стала чекати на зупинці, вона йшла вперед у бік ділянок.

«Що вона робить? — перелякано подумав Міколай, проводжаючи очима її постать, що зменшувалася з кожним кроком. — Це ж безумство!»

Йому здавалося, що це все колись уже відбувалося. Уві сні чи в минулому житті. Та за мить зрозумів, що це було насправді, і зовсім не так давно. Це її він бачив першого вересня, коли вона йшла до ділянок. Так, це була вона! Він сів і замислився. Куди вона могла прямувати? Меланія зовсім не виглядала наляканою. Навіть підстрибувала, неначе грала в «класики». Мабуть, через цей шоколадний запах. В автобусі його вже не було чути, але там, на вулиці, кожний повів вітру з північного заходу приносив нову порцію смаковитих спогадів.

«Тут мусить бути якась таємниця! — переконував він сам себе. — Ніхто при здоровому глузді не пішов би тою дорогою, коли щойно приїхав автобус!»

Однак і цього разу загадка лишилася без відповіді. Адже щойно він її торкнувся, як вона вислизнула йому з рук, бо автобус саме під’їхав до його зупинки. Майнула думка «Треба вийти...». Та двері вже зачинялися, а хлопець не поворухнувся, задивлений у далечінь. Уявив, як мати насипає йому суп і, втупившись у тарілку, питає його тим своїм жалісливо-співчутливим тоном:

«І як було сьогодні у школі?»

«Ніяк!» — хотілося б крикнути йому.

Але як завжди, він би нічого не сказав, тільки б мовчки стенув плечима.

Йому немає куди поспішати.

Двері автобуса зачинилися, 182-й уже піднімався вузьким провулком біля Військової Бялоленки вгору Остробрамською. Кілька зупинок далі, на мікрорайоні Остробрамська, була кінцева. А може, влаштувати собі невеличку екскурсію? Проїхатися туди й назад, аби лише відтягнути момент, коли знову потрібно буде розповідати, як сьогодні в школі вкотре не відбулося нічого цікавого.

Мати була журналісткою, але зараз ніде не працювала, сиділа вдома й писала якусь книжку чи що. Міколай би волів, щоб повернулися колишні часи, коли вона щодня вранці йшла до редакції, а поверталася ввечері. Її постійна присутність і готовність допомогти незрозуміло чому дратували його. Він не мав бажання пригортатися до неї, як тоді, коли був п’ятирічним хлопчиком. Не хотів розповідати про своє змарноване життя й звинувачувати її в тому, який жахливий вибір вона зробила нібито задля його добра. Три роки в гімназії звучить як вирок, але ж навіть у в’язниці можна якось вижити. Так чи інакше, вибору в нього немає. Хто сказав, що школа має подобатись?

З Остробрамської автобус повертає на Заменецьку, а потім на Луковську. Наприкінці, біля редакції журналу «СуперЕкспрес», позаду костелу Різдва Господнього, розташувалася кінцева «Мікрорайон Остробрамська». Спочатку Малий не збирався висідати, та водій вийшов із кабіни й голосно його поквапив:

— Кінцева!

Що поробиш. Не пояснювати ж йому, що він і так повертається до міста. Малий узяв рюкзак і вийшов. Спочатку хотів сісти на той самий автобус, щойно водій відчинить двері, та роззирнувся довкола і його охопило дивне відчуття. Він знає це місце! Вони часто бували тут з батьками, але завжди машиною, дорогою до супермаркету «Жант». А тепер він тут на своїх двох, сам, далеко від дому, і може робити все, що завгодно! Малий почувався трошки так, наче раптово став героєм гангстерського фільму, а плаский кіноекран виплеснув зображення всередину залу, затягуючи глядачів і перетворюючи їх на дійових осіб. Та насамперед його охопила нерішучість: залишитися на зупинці чи піти байдуже куди й продовжити цю дивну мить? Трохи сумнівів — і Міколай поправив рюкзак на плечі й рішучим кроком рушив уперед.

Колі згодом він сідав до автобуса на кінцевій, то не припускав, як сильно ця коротка екскурсія змінить його життя. Година самостійного перебування в торговому центрі, протягом якої нічого надзвичайного насправді не сталося, подарувала йому відчуття, що він уже дорослий і відтепер має право сам керувати своїм життям. І що лише від нього залежить, у який автобус сідати й на якій зупинці виходити. Зрозумів, що досі його світ був вузьким коридором, на який він ще й дивився крізь шибку батьківського автомобіля. І тепер настав час це змінити. Хлопець відчув непереборне бажання спробувати, як це — скористатися свободою, побачити інші місця й людей. Малий раптово усвідомив, що лише він вирішує, наскільки великий шмат світу пізнає, і захотів якнайшвидше, краще просто зараз, перейти до дій.

Прохолодна зустріч з боку матері його не зупинила — Міколай замислено проковтнув обід, плануючи наступну ескападу.