220 маршрутів

183 Зелена

Випав сніг. Ніби нічого дивного, у грудні таке трапляється. Особливо напередодні новорічних свят. Чимраз рідше, але на цій географічній широті ще бувають сніжні зими. Міколай існував у такому самозабутті, що це практично пройшло повз нього, він навіть не змінив осінніх спортивних черевиків на тімберленди, яких не любив. Він щодня заходив на allegro.pl, але йому не вдалося знайти жодної пристойної пропозиції продажу барабанів, якість яких відповідала би бажаній ціні. Пропоновані установки були або надто дорогі, або надто побиті життям, і це аж ніяк його не радувало. Він почувався незручно з такою кількістю грошви, яку не міг виміняти на омріяний інструмент. Він знову почав бувати в «Рифі» й роздумувати про купівлю нової установки. Та грошей йому вистачило б у кращому випадку на її половину. А ще щось ламати він не надто хотів. Це підходить недосвідченим.

Окрім того, Меланія, яка завжди гарантовано піднімала йому настрій, як на зло вже третій день не з’являлася в школі! Міколай вирішив перевірити після уроків, що там насправді сталося. День не був сонячний, але, певне, через перший сніг, видавався якимсь світлим і сяючим. Доки Малий ішов вулицею, було ще нічого, та коли проліз крізь діру в паркані й опинився на ділянках, він відчув себе справжнім полярником. У нього одразу ж промокло взуття і стало якось неприємно. Він із ніжністю згадував теплі тімберленди, що марнувалися в шафі. Ну, добре, потрібно тримати марку!

Сподіваючись побачити, як у саду гасають малі, Міколай заздалегідь зліпив велику сніжку. Але навколо будиночка було тихо. До порога не вели протоптані в снігу сліди — спочатку це здалося йому дивним, а потім занепокоїло.

— Меланія! — гукнув він, трохи стривожений, і підійшов до вхідних дверей.

Він боявся, що вони виявляться зачиненими. Так і було, однак коли він постукав і посмикав клямку, всередині почулося тихе шарудіння, а за мить з’явилася Меланія. Вона була перелякана, змерзла, заплакана й уся тремтіла.

— Я думала, ти вже ніколи не прийдеш! — розпачливо скрикнула дівчина.

Він увійшов і причинив за собою двері. Усередині було не набагато тепліше, ніж на вулиці. На дивані, прикриті ковдрою й пледами, лежали дітлахи. Побачивши його, дівчинка лише поцікавилась:

— Ти приніс печиво?

Хлопчик узагалі нічого не сказав.

— Що відбувається?

Меланія тихо схлипувала.

— Де ваша мама? — спитав Міколай.

— їй довелося поїхати в село, далеко, вона мала повернутися вчора. Я не знаю, що сталося. Малі похворіли, у них висока температура, я не могла навіть вийти, щоб купити якісь ліки чи їжу. Окрім того, закінчився газ. Міколай, як добре, що ти прийшов! — Меланія знову вибухнула плачем.

— Добре, напиши швиденько список, що вам потрібно. І ні про що не турбуйся. Чому тут так холодно? — він сів на ліжко коло дітей. — Як справи, чемпіоне?

Хлопчик розкашлявся, і Міколай зрозумів, що треба поспішати.

— Це все, що в мене є, — Меланія простягнула йому двадцять злотих.

— Не хвилюйся. Я скоро буду! — він рушив до дверей.

— Міколай! — гукнула вона. Малий озирнувся, думаючи, що подруга щось згадала. — Не барися, будь ласка... — додала вона тихіше, немов соромлячись власних слів.

— Звісно! Як блискавка — туди й назад! — він поцілував її у щоку й вибіг.

На вулиці він згадав про газ. Повернувся по балон. Як це все організувати? У якій послідовності? Що найважливіше? Міколай вирішив, що спочатку лікар. Де взяти лікаря? Звичайно ж! Лікар Кароляк мешкає на Африканській. Але його номер телефону вдома в маминому записнику. Ну, що ж, може, він себе не викаже, а лікар Кароляк — це найкраще рішення. Зрештою, будуть ще потрібні гроші на газ. Візьме з відкладених на установку. Йому й так не вистачає на цілу. Але де наповнюють такі газові балони? Він забув спитати. Добре, неважливо. В Інтернеті має бути. Він не вертатиметься, бо вже під будинком.

Міколай на секунду забіг до себе. Відмовився від обіду. Швидко перевдягаючи мокрі шкарпетки, він укладав план. Спочатку подзвонив лікареві. На щастя, той був удома. Лікар знав наймолодшого Вербицького від народження: жодна застуда не минала без його візиту. Після стількох років, адже він також лікував Міхала, лікар Кароляк був, уважай, другом сім’ї. Щоби приховати все від матері, хлопець сховався зі слухавкою в туалеті.

— Пане лікарю, у мене досить нетипова справа, — почав він, трохи затинаючись. — Я б хотів викликати Вас додому.

— Не бачу в цьому нічого незвичайного. Окрім того, що зазвичай це твоя мама телефонує. А що? Ти підхопив грип?

— Не я, а брат із сестрою моєї подруги.

— Яка адреса?

— У них немає адреси.

— Я не розумію.

— Вони живуть на ділянках. Але ви не хвилюйтеся, я заплачу за консультацію. Це порядні люди, не якісь там покидьки, діти ще дуже малі і в них, здається, висока температура. Ми мусимо їм допомогти, бо їхня мама поїхала, а Меланія лишилася зовсім сама.

— Добре, як мені їх знайти? Які це ділянки?

— Давайте зустрінемося на зупинці коло «Лятавця», я проведу вас.

— О котрій?

— За півгодини?

— Добре.

Трохи заспокоївшись, Міколай набрав Міхала. Але телефон цього засранця, звичайно ж, виявився вимкнутим! Як завжди, коли брат був потрібен! Хто б іще міг допомогти?!

— Що там? Маєш бажання вирушити на невеличку екскурсію? — запитав Кайтек, побачивши на екрані мобільного, хто дзвонить.

— Ти вдома?

— В автобусі.

— Ти не знаєш, де наповнюють газові балони?

— Без поняття.

— Ти вільний?

— Збираюсь поїсти.

— Обійдешся.

— Я голодний!

— Переживеш.

— А що ти пропонуєш?

— Побачиш.

— Але має бути щось нереально круте, бо інакше, як доберуся до тебе — тобі капець.

— Добре-добре, обіцянка-цяцянка. Заправиш балон газом, сам мусиш знайти, де це роблять, і принесеш його на ділянки.

— Встати й не сісти! На ділянки?! А більше нічого?!

— Не бійся, це невеликий балон, він не дуже важкий.

— Я не балона боюсь. Я за тебе боюся, чувак.

— А, розслабся. Все нормально.

— Де він, твій балон?

— У мене вдома, але мусиш доїхати найпізніше за чверть години, бо я домовився з лікарем.

— Блін, який ти таємничий став!

— Візьми таксі за мій рахунок. Решту розповім, як зустрінемося, гаразд?

— Під твоїм будинком? Нова багатоповерхівка на Моторовій? Окей, я спробую.

— Чекаю.

Міколай знову дуже старався, щоб мати нічого не помітила, але її увагу повністю прикував ноутбук, за яким вона сиділа в навушниках, двері до вітальні були ледь прочинені. І знову вдалося! Кайтек приїхав через десять хвилин. Міколай дав йому сотку.

— Я гадки не маю, скільки це може коштувати. І заплати за машину з них. Тепер слухай. Вертайся до «Лятавця». Коли приїдеш, набереш мене. Я дам тобі подальші інструкції.

— Звучить непогано. Ціла сотка? Ти по дорозі банк грабонув?

— Два, старий. Давай, рухайся!

— До «Лятавця», кажеш? Ти що, до «Аль-Каїди» вступив, чи що?

— Роби, що кажу, їдь уже!

Кайтек сів у машину. Таксі поїхало, а Міколай побіг зустрічати лікаря Кароляка.

— Ангіна, — прозвучав діагноз. — В обох випадках. Тут трохи прохолодно.

— Я знаю, але тут не завжди так. Просто пічка зламалася й газ закінчився, а мами не було, і так юно все якось... — у Меланії знову затремтіло підборіддя.

— А ви, юна леді? — звернувся до неї лікар. — Як ти себе почуваєш?

— Я цілком здорова! — бадьоро запевнила вона.

— Я саме збираюся це перевірити. Принеси ще одну ложечку.

Меланія простягнула йому ложку.

— Скажи «а».

— А-а-а-а...

— І це називається здорова? У такому разі, поміряй ще температуру.

Тут задзеленчав телефон. Міколай глянув на екран і відповів.

— Добре, бери балон і рухайся вулицею в напрямку ділянок. За «Лятавцем» проходиш великі рекламні щити, і десь метрів за тридцять буде дірка в огорожі, лізеш в неї на ділянки.

— Дірка в огорожі?

— Тільки штани не намочи зі страху.

— Нема базару! Що далі?

— Ідеш прямо доріжкою. Зараз ти мене побачиш.

— Я почуваю себе Джеймсом Бондом! Але пам’ятай — ґніт запалюватиму я!

— Усе для тебе, друже! Ти влаштовуєш непоганий вибух плюс отримуєш від мене кебаб, — Міколай піймав погляд Меланії і йому стало соромно.

— Годиться! — кинув Кайтек і роз’єднався.

Лікар уже виписував рецепти.

— У всіх ангіна. Купиш ці ліки, — звернувся він до Міколая. — Ось дозування, — другий аркуш отримала Меланія. — Але тут надто холодно, щоб такі малі діти могли видужати.

— Зараз друг принесе газ, ми включимо плиту.

— Газ? — зацікавився лікар. — А ви, діти мої, взагалі розумієтесь на газі?

— Я колись бачила, як мама підключала. У нас є такий спеціальний ключ.

— Чим ви тут палите?

— «Сонечком», але здається, юно саме перегоріло.

— Я зараз повернуся, — пообіцяв Міколай і вибіг назустріч Кайтекові.

Кайтек уже йшов доріжкою й вигляд у нього вже був не такий упевнений. Сутеніло, а це завжди впливає на уяву, і на нього теж справило відповідне враження.

— Добре, розповідай, що тут діється!

— Спочатку мусиш мені дещо пообіцяти.

— Ні, ну я не можу! Що за довбана конспірація? Добре, що я маю пообіцяти? — спитав він знудженим тоном, який насправді приховував зацікавлення.

— Що ти нікому нічого не розбовкаєш, і ніхто не дізнається, чим ми сьогодні займалися.

— Блін, що за таємниці?! — з Кайтекового лиця вперше зійшов іронічний вираз, він виглядав справді наляканим. — А я завжди думав, що ти матусин синок!

— Трусло! — розсміявся Міколай.

Вони зайшли у хвіртку й за мить були вже в будиночку. Лікар саме ховав у сумку стетоскоп.

— Ага, ось і ти! — сказав він Малому. — Покажи балон. Я б не міг спокійно спати, якби ви самі його підключали.

Міколай удавав, що не помічає здивування Кайтека. Меланія теж помітно зніяковіла, але в хлопця зараз були інші проблеми. Доведеться їм це якось пережити.

— Давайте балон! Так я й думав. На щастя, у мене в селі точно такий. Добре, а де ключ?

Кількома вправними рухами лікар прикрутив шланг плити до балона і, запаливши сірника, перевірив щільність.

— Добре. Але, Меланіє, мусиш дати мені слово честі, що ти не грітимеш дім духовкою.

— Але, пане лікарю... — долучився до перемовин Міколай. — Ви ж самі сказали, що тут дуже холодно.

— І я не змінив своєї думки. Однак це надто небезпечно. У мене в підвалі є старий електричний обігрівач. Сподіваюся, він ще працює. Я вам його позичу. Але він досить важкий, і я не знаю... Машиною сюди не під’їдеш.

— Може, на санчатах? — запропонувала Меланія.

— Добре. Ти й так мусиш вийти по ліки, — звернувся лікар до Міколая. — Підете зі мною.

— Я принагідно куплю їжу, — сказав Міколай. — Ми скоро повернемось. Що ви хочете? — запитав він малих, які врешті трошки віджили.

— Шоколадного печива! — вигукнула дівчинка.

— їм би краще теплого супу. Завари поки чаю, добре? — попросив лікар Меланію. — Було б чудово, якби ти зварила бульйон.

— Я вмію варити бульйон! — похвалилася Меланія.

— Не сумніваюся. Ну, мені час! Ходімо, бо вже досить темно, а я ще мушу сюди повернутися. Домовимося так: я ввечері вигулюю собаку, то загляну до вас десь о дев’ятій, згода?

— Може, я залишу Меланії свій телефон, щоб вона могла в разі потреби вам зателефонувати? — запропонував Міколай.

— Слушна думка. Пішли. Пам’ятай, — лікар знову звертався до Меланії, а вона кивала головою на знак, що запам’ятовує його слова, — пийте якомога більше чаю. Це дуже важливо.

Вони вийшли. Сніг скрипів у них під ногами й поблискував у місячному світлі.

— Пане лікарю, скільки я вам винен? — запитав Міколай.

— Здається, юначе, ви щойно спробували мене образити, — обурився лікар.

— Здається, ні.

За весь цей час Кайтек не зронив ані слова. Спочатку лікар не звертав на нього уваги, та коли вони йшли доріжкою до вулиці, поцікавився:

— А твій друг... що це він так уперто мовчить?

— Це шок, — відповів Міколай. — Перша реакція у всіх така.

— Справді, — погодився лікар. — Хоч ти мене й попередив, я теж у шоці. Але ж ми не кинемо цих дітлахів напризволяще, чи не так, панове?