220 маршрутів

611 Садиба

— Ульотна кімнатенція! — вигукнув Макар, роззираючись довкола їхньою новою репетиційною. Міколай лише підморгнув Меланії. — Атмосфера — супер! Коли починаємо?

— Трохи якось тупо без басиста... — бовкнув Малий.

— Басист знайдеться. Хіба у Варшаві бракує басистів?

Міколая оптимізм Макара смішив! Басист — це справді проблема. Велика проблема. Як знайти когось, із ким вони розумітимуться без слів, хто любитиме те ж, що й вони, і кого вставлятиме репетиційна на ділянках і музика «NOFX»? Імовірність знайти такого дорівнювала шансам виграти джек-пот у лотерею.

— А може, ще разок переговорити з Кайтеком? — кинув Макар, дивлячись убік.

— Ні! — різко вигукнув Міколай. — І прошу, давай більше не будемо про це! Я його знаю. Він не погодиться. Закрили питання раз і назавжди. Дамо собі раду й без нього.

— Як хочеш. Коли починаємо?

— У суботу? Підійде?

— Звісно. Тільки треба якийсь обігрівач знайти. Тут дико холодно.

Збуджений радісною перспективою швидкого втілення мрій, Міколай не звертав уваги на Меланію. Якби він глянув на неї пильніше, то обов’язково б помітив, що вона на диво мовчазна, напружена, не така, як завжди. Однак зайнятий собою, він дивився неуважно. Ні про що не здогадувався, нічого не боявся. Не відчував її внутрішньої боротьби. Він ані на мить не підозрював, що Кайтек увірвався в кожну її думку, і що чим більше вона намагалася йому опиратися, тим гірше в неї це виходило. Бо було в цьому щось таке солодке, чого Меланія не розуміла, що зневажала, та одночасно соромилася, як найстрашнішого із гріхів. Їй здавалося, що всі бачать, що з нею діється, що всі давно вже дізналися її таємницю. Щоки дівчини палали, а в голові все перемішалося. Уперше вона попрощалася з Міколаєм з відчуттям полегші.

Вона не чекала, що коли ввечері почне потроху забувати про все, що сталося, Кайтек знову вдереться в її життя. Стук о такій порі завжди супроводжувався відчуттям страху. У темряві ніхто вже не шастав ділянками. Меланія глянула на мати й спохмурніла.

— Заходьте! — гукнула вона, а побачивши у відчинених дверях Кайтека, дівчина знову відчула, що червоніє. Він був якийсь сумний, пригнічений, а може, втомлений після вечірки, яка тривала, певно, до ранку.

— Добрий вечір.

— Привіт! — відповіла вона із клубком у горлі. На звичайну ввічливість не спромоглася. Меланія завмерла, не дивлячись йому в очі, так наче на ній уже тяжіла вина, хоча нічого ж іще не сталося.

Кайтек на порозі був як втілення найгірших передчуттів. Вона не знала, що він прийде, проте ці відвідини її зовсім не здивували.

— Щось сталося? — видихнула вона ледь чутно.

— Ні. Нічого... Тобто, так. Сталося. Ми можемо поговорити?

— Але про що?

— Прошу тебе...

Відчуваючи на собі погляд матері й малих, які й так поводили себе героїчно, не вимагаючи гостинців, Меланія вдягла куртку й вийшла. Кайтек уже стояв на стежці, за парканом, наче боявся, що надмірна близькість будинку не забезпечить йому відповідної інтимності. Меланія підійшла до хвіртки, але лишилася зі свого боку.

— У чому річ? — спитала вона різко, щоб приховати страх перед тим, що він мав їй сказати.

— Прогуляємось?

— Ні!

— Але... Будь ласка... Мені дуже важко із цим...

— Давай я полегшу тобі тягар, хочеш?!

— Що?

— Просто нічого не кажи. Нічого із цього не буде. Ти помилився адресою. І не пробуй, не зі мною! — вигукнула вона й утекла як ошпарена.

Амадей Волинський поволі звикав до Варшави. Його вже менше дратував безугавний шум міста, що плинув над будинками удень і вночі, і часом не давав йому спати. Відстані після кількох поїздок теж помітно скоротилися, і тепер подорож до костелу Святої Трійці вже не була проблемою. Однак літний чоловік ніяк не міг змиритися із чимраз частішою відсутністю онука. Не те, що він був йому дуже для чогось потрібен. Питання більше полягало в тому, що будучи тимчасовим опікуном, він не знав, де і з ким Дарек проводить цілі дні, і це не надто тішило. А він таки не знав, і ніщо не вказувало на те, що колись про все довідається.

От і сьогодні дідусь Амадей сидів на самоті, а час минав йому за готуванням, розмовами з канаркою та розв’язуванням шарад. Він не чекав жодних гостей. Почувши дзвінок у двері, старенький був переконаний, що це його дорогий онук хоч раз повернувся вчасно. І здивувався, побачивши Кайтека.

— Добрий день. А Макар удома?

— На жаль, ні. Але ти заходь, прошу.

Кайтек трохи скривився. Та все ж зайшов до передпокою й зупинився, так ніби збирався тут і лишитись. Було помітно, що йому щось муляє.

— «Заходь» означало «проходь до кімнати». Чи до кухні, якщо тобі так більше подобається.

І далі не кажучи ні слова, Кайтек скинув на підлогу рюкзак, повісив куртку, роззувся й рушив на кухню.

— Ось і прийшов новий рік! — радісно почав дідусь.

— Новий рік... — Кайтек зітхнув і сів на табуретку.

— Ой леле, бачу, ви, юначе, нині не в гуморі! Зараз поріжу пиріг. Шоколадний. Домашній! Як то тепер кажуть? Ідеальний антидепресант?

— Я не голодний.

— Ну, але ж ти мені не відмовиш? Як у тебе справи?

— Я думаю.

Вмикаючи електричний чайник, Макарів дідусь уважно спостерігав за гостем.

— Про що?

— Який у всьому цьому сенс?

— Філософія. Цікаво, цікаво. Спробуєш пирога?

— Ви вірите в життя після смерті?

— Ти питаєш, чи вірю я в Бога?

— Можливо. Сам не знаю.

Старенький замислився. Він хотів відповісти так, щоб допомогти Кайтекові. Але він не знав, у чому полягала проблема. Інтуїція підказувала йому, що хлопцеві потрібна підтримка.

— Бачиш, Бог — це найближчий друг людини.

— Умгу.

— Мов люблячий батько, він веде нас по життю й застерігає від нерозважних учинків. Він поруч, коли в нас труднощі. Його заповіді вчать, як нам бути кращими. У нього є відповіді на всі питання. І він ніколи від нас не відвертається.

Кайтек лише пирхнув.

— Так, знаю, що ти хочеш сказати: війни, хвороби, усе це горе, що їх людство продовжує зазнавати... Однак без перспективи вічності людське життя було б обмежене до трагічного у своїй іронічності, чисто матеріального, виміру.

— Тобто ви вірите в загробне життя?

— Радше так. Хоча скажу відверто: я б не хотів мати нагоду надто швидко остаточно в цьому переконатися.

— А якби ви дізналися, що часу лишилося не дуже багато?

— Але дорогенький, я про це давно знаю! Відколи пережив перший інфаркт, двадцять років тому. Що б я зробив? Можна зробити лише одне. Але... тобі не сподобається те, що я скажу.

— Чому?

— Бо я глибоко переконаний, що жити слід так, наче попереду ще багато чудових років.

Кайтек скривився, як середа на п’ятницю, яскраво демонструючи своє несхвалення.

— Хтось мені каже: «Післязавтра ти помреш!», а я йому у відповідь: «Чхав я на це. Мені треба вчитися, бо завтра контрольна з біології»?! Це смішно!

— На перший погляд. Але подумай: ми всі повільно вмираємо. Якби ми думали лише про це, то отруїли б собі час, який лишився. А потрібно жити й насолоджуватися життям! Але це, звісно, просто спекуляції. Насправді ніхто не питає себе про таке надто часто — на щастя.

— Окрім тих, хто дійсно помирає.

Запала тиша. Амадей Волинський боявся власних припущень. Подумки він молився, щоб Кайтек розглядав це питання виключно теоретично. Молодь у такому віці захоплюється доланням меж і пошуком абсолюту. Самогубство не раз стає засобом вирішення дрібних клопотів, які дітям здаються безвихіддю. Як колишній учитель він досить часто зіштовхувався з такими ситуаціями. І вихід завжди знаходився. Хоч іноді бувало запізно.

— А як там ота справа з батьком? Тобі вдалося з ним зустрітися? — змінив тему старенький.

— Ні. Я навіть не намагався.

— Чому?

— Нащо? Це не має сенсу. Вони завжди все знають краще. Зрештою, тепер це вже не має значення. Ще трохи — і все саме вляжеться.

— У тебе з’явилася якась ідея?

— Це важко назвати «з’явилася ідея». Точніше буде «зникла перешкода».

— Зглянься на мене! Я вже стара людина! І хоч — не заперечуватиму — я люблю загадки, але це вже для мене занадто. Здаюся! Ти б не міг пояснити зрозуміліше?

— Я помираю. Простіше навряд уже можна, чи не так?

З його виразу дідусь Амадей зрозумів, що Кайтек аж ніяк не жартує. Але це було надто абсурдним, надто трагічним, надто несподіваним, щоб старий зумів стриматися й не спитати:

— Тобто?

— Ви знаєте, що таке лейкемія? Вони попросили мене вийти з кабінету, але такі речі видно з виразу обличчя. Зрештою, якби зі мною все було добре, нащо тримати це в таємниці?

«Скільки посипалося на цього хлопчака! Що сказати йому в такій ситуації? Чи слова мають якусь владу над смертю?» — думав Амадей Волинський, та вголос промовив лише:

— Мені б хотілося, щоб наша розмова була виключно гіпотетичною.

— Блін, ну, що такого я зробив?! — Кайтек тер долонею чоло. — За що?! За що ця кара? Я знаю, я — не ідеал... Зрештою, пішло воно! — хлопець шморгнув.

Амадей Волинський мовчав, надзвичайно схвильований.

— Ви знаєте, яке це дивне відчуття? — Кайтек заговорив після довгої паузи, не дивлячись на нього. — Ви приходите в лікарню абсолютно спокійний — ну якась втома, все нормально, нічого ж не діється, якась там кровотеча з носа, парочка застуд, слабкість, то й що, зима зрештою. А за півгодини вас уже немає. Який незнайомий чоловік каже: «Виходь, ось твоя кінцева! Вали, чувак!» Ви виходите з лікарні й бачите лише темряву. Наче по вас асфальтним катком проїхались. Усе інакше. Світ більше не існує! Цей чортів незнайомець відібрав у вас все за одну мить! І ви собі думаєте: «За які гріхи?! Що я такого зробив? Чому я? Чому саме я?!»

Кайтек уже не стримував сліз. Він поклав голову на руки й плакав, як мала дитина. Старенький, зворушений до глибини душі, підійшов до хлопця й торкнувся його плеча.

— Мені страшно. Мені так неймовірно страшно... — почув він.

Час від часу Кайтеком струшували судоми. Він старався не плакати, та раз по раз задавлений десь усередині несамовитий страх шарпав його нутрощі.

— Вибачте, що забиваю вам баки. Мені потрібно було з кимось поговорити, — нарешті сказав він.

— Я розумію. Це честь для мене.

— Вас не було навіть у списку запасних, але так воно якось усе пішло... — Кайтек підняв голову, і вони нарешті подивилися одне одному в очі. — Мені не було до кого піти.

— То мені просто пощастило опинитися в головному складі?

— На жаль.

— Пощастило чи ні, для мене це важливо.

— Вони кажуть, ще не все втрачено. Вони збираються мене лікувати. Але це просто балачки. Моє життя й так паршиве. У них точно нічого не вийде, — промовив Кайтек, шморгнув носом і раптом потягнувся по пиріг.

— Кажуть, ти — чудовий гітарист?

Це не була зміна теми. Макарів дідусь хапав хлопця за волосся й витягав на твердий ґрунт. Принаймні намагався.

— Та-а-а...

— Дарена аж скрутило від завидків.

— Серйозно? — в очах Кайтека блиснуло зацікавлення. — Якби його батько мордував із трьох років, він теж би навчився. І, мабуть, так само, як мені, йому б розхотілося раз і назавжди.

— Ніщо не змінить факту, що ти дуже здібний.

— Бренькаю собі та й усе.

— Мені важко зрозуміти твою відразу до гітари. Загалом, якщо ми робимо щось добре, це приносить задоволення. Так мені принаймні здавалося.

— Коли він нас покинув, старий тобто, у мене було два варіанти. Або вправлятися до згону... Цікаво це тепер звучить, правда? До згону! ... і колись вибити його з Олімпу. Або захрінячити гітару в куток. Перепрошую за лексику.

— Та нічого. Я так розумію, ти обрав другий варіант?

— А хіба я міг би колись міг зрівнятися з ним? Навряд. Зрештою, я терпіти не можу змагань. Музика — це не спорт, як каже один з моїх друзів. Можна мені ще?

— Будь ласка! — старенький підсунув Кайтекові тарілку. — Однак я дечого не розумію. Поясни мені, прошу.

— Так?

— Я був учителем музики. Я й досі, бува, граю на органі. Та одне мені не ясно. Хіба можна образитися на інструмент?

— Я не ображався на гітару.

— Коли ти граєш — як воно? Що ти відчуваєш?

Кайтек підпер голову руками й задивився вдалечінь.

— Так, наче я під кайфом. Абсолютним кайфом. Я не знаю, як це ще описати.

— За моїх часів вживалося окреслення: «Піду пішки на зло кондукторові!» Ти розумієш, про що я?

— Ви хочете сказати, що я придурок?

— Це надто міцне слово. Але якщо ти сам це так назвав...

— Я вже про це думав, але...

— Не позбавляй себе радості, щоб когось покарати. Особливо зараз. Це не має сенсу. Ти кривдиш виключно себе. Чи ти хочеш, аби це я став басистом у такій собі групі, яку без тебе не можуть створити?

Уявивши собі дідуся в ролі басиста, Кайтек розсміявся.

— Вибачте, але ви трохи їм не підходите, — оцінив він з напханим ротом.

— Лише трішки. Бо бек-вокал я вже забив і не збираюся його нікому віддавати!

І коли наступний шматок зникав у роті Кайтека, серце Амадея Волянського повільно сповнювалося надії. Він не знав, наскільки серйозно хворий хлопець, він би не наважився розпитувати його про медичні подробиці, але якимсь не зовсім раціональним чином старий передчував, що той випливе, що він боротиметься, не піддасться — а саме це найважливіше в такі моменти.