220 маршрутів

160 Таргувек

І як це іноді трапляється в казках, але майже ніколи в житті, справа Меланії та Беати обернулася зовсім несподівано. Майже під кінець першого уроку до класу ввійшла усміхнена, хоч і втомлена, Меланія.

— Вибачте, — звернулася вона до вчительки й сіла за парту.

Схоже було, що справа якось вирішилася. Міколай не міг дочекатися дзвінка. На перерві до Меланії не можна було проштовхнутися, тож він уривками вихоплював її слова:

— Сказала... Нові обставини... Не з моєї вини... Беата сама...

Коли він нарешті витягнув її з натовпу, дівчина ніяк не могла оговтатися. Він просто пригорнув своє курчатко.

— То це таки правда із цим щастям, — промовив він. — Хто б подумав?

Повернення Беати не мало нічого спільного з її тріумфальним виходом. На перерві більшість однокласників взагалі її не помітила. Лише на наступному уроці, коли її місце вже не було порожнім, класом поповзли припущення й перешіптування. Витримати це Беаті було явно непросто, хоч вона й завжди прагнула уваги. Порожнеча, що раптово утворилася довкола неї, була чужою й неприємною. Важко довго витримувати відчуженість усього класу.

Після уроків, щоб відсвяткувати неочікувану перемогу, Міколай з Меланією поїхали на коротку екскурсію центром. Аж тоді вона розповіла, що відбулося в кабінеті директора.

— Що це за нові обставини? — допитувався заінтригований Міколай. — І коли вони виникли?

— Поняття не маю, але мені це справді байдуже.

— Цікаво, чому Беата одразу не повернулася на заняття?

— Не знаю. Спочатку зайшли вони з мамою, і були там досить довго, а я чекала в секретаріаті. Потім вони вийшли. Беата плакала, а її мама була дуже сердита. Потім зайшла я, почула, що можу повертатися на уроки, оце й усе насправді.

— Тобі не здається, що це дивно? Що такого могло статися вночі?

— Не знаю.

Вони доїхали до кінцевої на вулиці Емілії Платер. Меланія не була настільки схвильована, як уперше. Поклавши голову Міколаєві на плече, вона навіть на хвильку задрімала. Коли вони чекали на якийсь автобус, щоб повернутися додому, Міколай помітив на розкладі одну з давніших наліпок Кайтека. Він показав її Меланії.

— Жах. Що це?

— Одна із сентенцій отця Лоренцо, — усміхнувся Міколай.

— Кого?

— Якщо я тобі скажу, ти не повіриш.

На зворотному шляху він розповів їй про сюю пригоду з Кайтековими наліпками й про те, що сталося на «Новодворах».

— Це все якось не в’яжеться з ним, — замислилася Меланія.

— Але що саме?

— Ці наклейки, афоризми. Він не з таких.

— Яких?

— Він не такий!

— Звісно! Ми ж знаємо, що він зовсім не такий. Але як тоді вирішити, що з цього полуда, а що правда? — замислено промовив Міколай.

Наступного дня вони несподівано отримали нову порцію підстав для роздумів. На великій перерві до них підійшов Кайтек. Знову із цією своєю гидкою посмішечкою переможця.

— Як справи, мої голуб’ята? Бачу, милуєтеся й горя не знаєте.

— І цього разу очі тебе не підвели, — пам’ятаючи свої вчорашні слова, Міколай намагався бути якомога ввічливішим.

— То як, ми квити? — спитав Малого Кайтек.

— Не розумію.

— Мій борг сплачено?

— Ти можеш зрозуміліше висловлюватися?

— Ще зрозуміліше?! — здивувався Кайтек. — Ну, добре, якщо це так важко зрозуміти: ти допоміг мені, я — твоїй дівчині. Рахунок нічийний.

— Як це ти допоміг? — Міколай і далі не розумів.

— Яка різниця. Одне тобі скажу: щоб заслужити на диво, завжди треба добряче попрацювати. То що, може якась невеличка спільна поїздка на честь перемоги?

— Якої перемоги?! Що ти верзеш?! — Малий починав боятися, що очищенням свого імені Меланія завдячує таємничим зв’язкам Кайтека.

— Та все ж ясно. Це товстуха підкинула їй ту ручку.

— Навіть якщо так, ти не можеш нічого про це знати!

— А якщо були свідки? — Кайтек по-змовницькому підморгнув.

— Хто?! Ти?!

— Всі одразу хочуть усе знати! У мене є свої можливості. То як? Кінцева на Палюху, їдете?