220 маршрутів

501 Стегни

— Гей-гоп! Хтось таки добряче з дуба впав! — так дорогий старший брат, якого зранку традиційно переповнювало співчуття до ближнього, прокоментував палички, що стирчали з Міколаєвого рюкзака. — Ото вже дуркецало! Ти потягнеш палки до школи?!

— Іди лісом! — Малий відповів найгрубіше, як міг.

— Тихше, хлопці! Візьміть себе в руки! — намагалася трохи вгамувати їх мати.

— Бо він завжди скрізь пхається!

— Бо він завжди поводиться, як придурок!

Цей обмін компліментами тягнувся б іще довше, якби Міколай не схопив рюкзак і не вибіг з хати, голосно грюкнувши дверима й залишивши на полі бою знеохоченого противника, роздратовану мати й неторкнутий сніданок. А як інакше?

Міхал, звичайно ж, не бажав Малому нічого поганого. Може, навіть щось би для нього зробив за певних виняткових обставин, особливо, якби воно не вимагало особливих зусиль. У принципі, він же лише звернув його увагу, що коли в тебе рука загіпсована, палички не носять! Хотів уберегти брата від клинів. Оце й усе.

Він не знав, що його репліка стане початком дуже дивних подій, наслідки яких, як приємні, так і не дуже, даватимуться взнаки ще багато років. Міхал не міг цього передбачити й нізащо не взяв би на себе такої відповідальності.

Коли хороший настрій зникає із самого ранку, потім увесь день можна вважати змарнованим. Тому так надзвичайно важливо не допустити, щоб нас опанувала вранішня дратівливість, спричинена якоюсь дрібницею. Та Міколай цього не знав, і його завжди було досить легко вивести з рівноваги. Особливо, коли хтось намагався його повчати — а він цього терпіти не міг.

Так сталося й сьогодні: дурні палички, які він останньої миті запхнув не до тієї кишені, зрушили лавину. Спочатку вони комусь заважали в автобусі. Міколай спробував не звертати на це уваги. Усе одно йому лише дві зупинки, при цьому одна з них — необов’язкова на ділянках, і автобус там ставав рідко. Але ж ні — його палички, які заважали одній людині, через хвилину почали перешкоджати половині автобуса! Дві пенсіонерки вели жваву дискусію про те, як ото сучасна молодь не шанує старших, і навіть коли Малий висів на Міжнародній, а загроза смерті через продірявлювання барабанними паличками минула, вони, мабуть, і далі бубоніли. Міколай того вже, на щастя, не чув і нарешті зітхнув із полегшенням. Утім, ненадовго. Адже палички, що всупереч цілому світові продовжували стирчати з бічної кишеньки рюкзака, випромінювали якусь дивовижну провокаційну енергію.

«Чому люди так обурюються? — думав Малий. — Це ж не ніж, не пістолет, не бейсбольна бита. Я нічого поганого нікому не роблю, а всі впадають в істерику».

— Диви-диви! Оце так салати озброюються проти дідів! — Міколай почув це у шкільному коридорі, десь зі сторони, та спочатку навіть не подумав, що юно стосується його. Тому продовжував спокійно йти, більше переймаючись майбутньою біологією, ніж тим, як відповісти на цю явну зачіпку. «Агов, салата!» — пролунало за спиною. Він не відреагував. Наступної миті високий хлопець — це він, певно, гукав іззаду, вирішив Міколай — обійшов Малого і загородив йому дорогу.

— То що, хлопче? Шукаємо пригод?

— Ні.

— Ви чули? — незнайомець звернувся до своїх приятелів, що підпирали стіни неподалік. — Він пригод не шукає! — у його тоні зазвучала іронічна недовіра.

Ті загиготіли. Їх було троє, а Міколай один. Битися він ніколи не вмів, тому й зараз не збирався. Зрештою, зі зламаною рукою він і так не мав шансів. Малий спробував обійти суперника, але саме в цей момент той вихопив палички з кишені його рюкзака. Скидалося на те, що розмову не завершено.

— А це що в нас таке?

— Віддай!

— Якась короткувата в тебе шпага, — хлопець кілька разів змахнув паличкою і зробив укол.

Сміх.

— Це не шпага!

— Ні? А що ж? Може, зубочистка?

— Не твоє діло!

Міколай хотів вихопити в нього палички й піти нарешті до класу, тим більше, що дзвінок уже пролунав. Але суперник передбачив його рух, і ліва рука Малого схопила пустку. Тут палички розітнули повітря над його головою й полетіли до одного з веселунів — він спіймав їх на льоту і, регочучи, утік. Прикушуючи щоки, аби не розплакатись, Міколай процідив крізь зуби єдине, що тої миті спало йому на думку:

— Рагулі!

Від нього, мабуть, сподівалися іншої реакції: погроз, лайки, може, навіть, бійки, тож розбишака був явно здивований. Проте «рагуль» — теж далеко не комплімент, тому незнайомець швидко оговтався, зробив грізну міну й просичав, примруживши очі:

— Обережніше, салата. Один хибний крок — і тобі кінець.

— Ага, уже злякався. Зараз заплачу! — кинув Міколай.

Хлопець, скоріш за все старший, може, навіть третьокласник, за статурою і на зріст був, як Малий. Досить високий, десь метр вісімдесят, але стрункий, навіть худорлявий — про це можна було здогадатися за низько спущеними штанями і дуже вільною кофтою. Мав світле, коротко стрижене волосся й дивні очі кольору бурштину, що справляли демонічне враження.

Однак Міколай не був цапом-відбувайлом. Він знав, що перед такими типами не можна виявляти слабкодухості, бо вони одразу ж нею скористаються й докучатимуть чимраз більше. Нахаба нарешті пішов, та наостанок гукнув:

— Ще побачимось!

Міколай став у своєму кутку біля вікна й дав волю безпорадності, щосили вдаряючи лівим кулаком у підвіконня. І більше нічого, ну, бо що він міг іще зробити?

Коли він відчинив двері класу, було вже кілька хвилин на дев’яту. Учителька подивилася на нього так, ніби дорогою до школи він скоїв щонайменше три зловмисні вбивства і став перед нею, увесь заляпаний кров’ю невинних жертв.

— Що це має означати, Вербицький?! Ти годинника загубив?!

— Ні.

— То чому ти спізнився?

— На мене напали.

— Де? — відверто байдуже поцікавилася вчителька.

— У коридорі.

— Що ти верзеш! — заявила вона й відвернулася. — Не міг нічого кращого вигадати? Або сказати правду, хоч це, звісно, набагато важче?

— Це і є правда! На мене напали й пограбували.

— У школі?! — вчителька знову розвернулася до Міколая, але в її погляді не було й сліду співчуття. Натомість клас, немов води в роти набравши, напружено спостерігав за поєдинком.

— Я ж вам кажу! — неохоче відповів Малий.

— І хто на тебе напав? — учителька продовжувала допит, і на якусь мить Міколаєві навіть здалося, що хоч вона йому спочатку й не повірила, та все ж допоможе повернути палички. Однак він помилявся. Хоч учителька й розпитувала все докладніше, вона це робила виключно для того, щоб піддати сумнівам його версію подій. — То як?

— Я не знаю.

— Тобто не знаєш?

— Бо не знаю. Я в цій школі лише два тижні, мабуть, маю право не знати всіх?

— Тоді звідки ти знаєш, що це був хтось із учнів? — тріумфально оголосила вчителька.

І справді. Звідки йому знати?

— Бо він був у коридорі? — Міколай відповів питанням на питання.

— Чудою! — глумливо розсміялася біологічна. — Кожен може зайти до школи й ходити коридорами.

— Якщо кожен може зайти до школи, то, може, варто змінити охорону? — похмуро прокоментував Малий.

— Що ти собі дозюляєш? — учителька таки не витримала. — І що, на Бога, у тебе вкрали?

— Палички.

— Палички? Які палички?

— Палички для гри на барабанах.

— Чекай-но. У тебе вкрали барабанні палички?

— Я ж сказав!

— А нащо ти приніс їх до школи? У школі немає барабанів. Окрім того, у тебе рука зламана!

— Ну, то й що?!

Питання було не в паличках, а в тому, що на нього напали й пограбували. Кожен має різні цінності. Він не розумів, чому вона вчепилася за палички так, ніби це мало значення — що саме в нього вкрали. Факт залишався фактом. Та, схоже, не для всіх. Йому справа здавалася абсолютно зрозумілою, проте вчителька не поділяла його думки. З її точки зору, він сам завинив, бо приніс до школи абсолютно зайвий предмет, отже спровокував напад. Натомість Міколай уважав, що крадіжка, неважливо чого, повинна викликати негайну реакцію з боку вчительки. Її позиція дратувала його, що стало помітно з його відповідей — різких і не надто шанобливих. Це було помилкою. Біологічна ніби тільки цього й чекала та спритно змінила незручну тему.

— Оце так манери! Як ти смієш підвищувати на мене голос?!

Міколай, якому з дитинства прищепили глибоке почуття справедливості, не міг зрозуміти, як із жертви він раптом перетворився на обвинувачуваного! Для вчительки ситуація вже теж починала виходити з берегів. Її не цікавило ані що сталося, ані факт, що учень може нервувати й не панувати над власним голосом. Тому вона застосувала найпростішу з можливих стратегій:

— Негайно до директора!

Клас, якому ця сцена вже потроху набридала, про що свідчили розмови й шарудіння паперу, раптом знову зосередив увагу на головних героях п’єси. Міколай краєм ока помітив переляканий погляд Меланії, і йому навіть сподобалась роль, яку для нього приготував сьогоднішній день. Добре, він піде до директорки й розповість їй усе, як було! Хай його виженуть із цієї школи за непокору! Переведеться до іншої, куди завгодно. Байдуже, куди. Так навіть краще!

— Чого чекаєш?! — поквапила його вчителька. Час минав, колись треба й урок починати.

— Але...

— Ніяких «але»! Твоя поведінка обурлива, і ти маєш відповісти за це! У цій школі — вона старанно підкреслила «цій», — ми не потерпимо хамства!

Міколай вирішив, що час повестися за правилами. Не дивлячись ані на вчительку, ані на клас, він розвернувся й вийшов.

— Пані директор зайнята. Почекай у коридорі, — сказала секретарка.

Він слухняно вийшов. Якийсь час крутився під кабінетом, а на нього поглядав знуджений охоронець. Міколай прочитав усі оголошення на дошці об’яв, роздивився всі дипломи й кубки, що свідчили про почесну історію школи, у якій він опинився, мовчки посміявся з художніх робіт учнів — досі він не мав ані нагоди, ані бажання роздивитися їх ближче. Подумав, що саме скаже, коли директорка нарешті знайде для нього час. Минуло чверть години, а до кабінету його досі не запросили. Малий уже притомився стояти, тож вийшов на вулицю й на хвильку присів на стовпчику огорожі.

День був чудовий, теплий і сонячний. У блакитному небі велично сунули маленькі хмарки, легкий вітерець ніжно бавився пожовклим листям на деревах. У повітрі знову витав запах шоколаду. Від поблизької Лазенківської траси добігав рівномірний гуркіт машин, а його й досі ніхто не кликав. Неочікувано Міколай відчув спокій і упевненість у тому, що він зараз повинен зробити. Він устав, поправив на плечі рюкзак, і так, ніби все запланував заздалегідь, рушив до воріт.

Він це зробив! Він і справді це зробив! От так просто взяв і вийшов із гімназії під час уроків, чекаючи на покарання! Він! Такий хороший учень! Чому? Він би не зміг цього пояснити. Це був імпульс. Абсолютно бездумна дія. Щось його підштовхнуло до воріт, щось змусило пройти крізь них, вийти зі школи о пів на дев’яту ранку, не озираючись і не думаючи про наслідки. Він просто вийшов і залишив за спиною цей жахливий будинок, разом із зайнятою директоркою, учителькою, яка не розуміє елементарних засад, ненависних однокласників і всім тим, що так сильно його обтяжувало. Він ішов прямо до автобусної зупинки.

Він у житті ще не переживав таких емоцій! Ще ніколи не впивався свободою. Почувався так легко, безтурботно й радісно, неначе йому належав цілісінький світ. Так, мовби нічого більше не мало значення, окрім власне цієї миті.

Прогуляти уроки! Як же класно це звучить!