220 маршрутів

512 Заціше

Почався березень, і скрізь уже було помітно перші ознаки весни. Чимраз довші й тепліші дні всіх налаштовували на оптимістичний лад. Довга похмура зима поволі відходила в забуття. На ділянках життя теж почало пробуджуватися зі сну. Міколай із цікавістю відзначав кожну зміну. Колись, ще восени, його це не надто хвилювало — ділянки були лише великою білою плямою на карті міста. Тепер вони стали чимсь більшим.

Протягом тижня він не надто мав час думати про це все. Школа, дім, відвідини Кайтека. Щоденна рутина практично не залишала йому вільної хвилини. Принаймні він намагався, щоб це так виглядало. По суботах було гірше. Значно гірше. По суботам у нього «були репетиції». Він на кілька годин виходив з дому, щоб вправлятися. Волів тікати, так простіше уникнути питань. На щастя, ніхто не був настільки прискіпливим, щоб цікавитися подробицями. Батько з’являвся лише на вихідних. Мати постійно воювала зі своїм романом, а може, уже писала наступний? Міхал теж мав власний світ.

Кожну суботу Міколай сідав на автобус і тікав якомога далі від ділянок. Він заїжджав на одну, другу, третю кінцеву. Просто їхав у нікуди, дивлячись у вікно. Зовні байдужий, спокійний і розслаблений, та насправді його переповнювали нав’язливі питання, уривки розмов, нескінченні спогади про ситуації, які склалися так, а не інакше. Хлопець намагався цього не робити, та іноді, повертаючись із міста, він виходив на Міжнародній і, прямуючи головною доріжкою, здаля дивився на клуб. Раз навіть зайшов усередину.

Усе виглядало майже так само, як після тієї репетиції. Не було басового підсилювача, Макар теж забрав свій — він готував нові пісні до повернення Кайтека.

Малий з болем дивився на установку. Він почувався, наче зрадив її, покинув без слова пояснення. Може, той музикант повівся так само? Поїхав, не попрощавшись, залишивши її на довгі роки? Назавжди.

«Не завадило б тарілки почистити», — подумав Міколай. Він не знав, чи можна йому чистити тарілки. Чи угода дозволяє йому це? Ще він трохи боявся, що не витримає. Урешті приніс кілька старих ковдр і прикрив барабани. Майже їх не торкаючись.

Установка часто йому снилась, він думав про неї безсонними ночами. Просив пробачення. Виправдовувався. Сподівався, що вона його зрозуміє. Адже він не міг інакше. Знав, що вчинив правильно. Він мусить у це вірити. Просто мусить.

Кайтек повернувся до школи майже непомітно. Була середина квітня, і всі вже встигли звикнути до його відсутності. Коли одного дня він з’явився в коридорі, мало хто взагалі звернув на нього увагу. Це вже був не той Кайтек, що колись. Тепер хлопець спокійно стояв під вікном, нікого не зачіпав, не намагався справити враження чи когось налякати. Він схуд і наче змарнів, шапочка прикривала натяк на волосся, яке щойно почало пробиватися на його майже голомозій голові, в очах уже не було того злостивого блиску, що жахав усіх ще зовсім недавно.

Міколай уже кілька днів тому знав, що Кайтек повертається. Почувши його голос у телефоні, він спочатку зрадів.

— Ми перемогли! — гордо промовив він.

Адже це була і його перемога. Утім, услід за почуттям тріумфу та полегші, що хворобу вдалося перехитрувати, у Міколаєве серце прокрався страх. Адже він зрозумів, що Кайтек захоче повернутися до музики. Він стільки разів згадував про це в лікарні. Навіть написав кілька композицій. Дуже незлецьких.

Кайтек довго не помічав, як Міколай відводить очі, щойно розмова торкалася групи й будь-яких планів на майбутнє. Думав, що той просто не хоче зурочити. У школі він зрозумів, що Міколай його уникає. Колись вони всі перерви проводили разом, а тепер йому довелося спеціально шукати його клас, проте Малий, постійно зайнятий розмовами з однокласниками, відбувався короткими фразами.

На питання про репетицію відповів, що йому заборонили грати. Зі школи виходив — а радше вибігав — із дзвінком, на мобільний не відповідав, і Кайтек відчував, що Малий на щось ображений. Тільки не міг зрозуміти, на що. Питання Меланії вони з’ясували ще на початку, то в чому річ? Може, є все ж причина, через яку Міколай не може йому пробачити?

А Міколай продовжував ховатися й тікати від нього. Це не мало жодного сенсу й доходило до абсурду. Найгірше було те, що Меланія теж поняття не мала, що з ним коїться. Адже все знову так, як має бути, то чому не можна почати спочатку? Дійшло до того, що Кайтек і Макар самі провели репетицію на ділянках, позичивши ключ через Меланію. Де був тоді Малий? Хороше питання! Якби не установка, що прикрита ковдрами й досі стояла на невеличкому підвищенні, хлопці б замислились, чи він, бува, не знайшов іншої команди й соромиться в цьому зізнатися.

Тимчасом Міколай шукав довкола чогось, що зайняло б його думки й хоч якось компенсувало би втрату. І одного дня, прибираючи в кімнаті, він натрапив на скейт! Той лежав забутий, помітно побитий, але невеликим коштом і зусиллями його можна було довести до нормального стану.

Скейтерський сезон саме починався. Було вже сухо й тепло, на східцях неподалік будинку після зимової перерви хлопці знову відпрацьовували все складніші стрибки. Щоправда, дошка мала б уже давно піти в небуття, раз і назавжди. Але тоді прощання було продиктоване здоровим глуздом. А що йому втрачати зараз? У найгіршому випадку знову щось собі зламає. Він вигріб із закапелків шафи старі речі, вдягнув захист і шолом. У перший день зазвичай падаєш найбільше. Треба берегтися.

— Що це за дурна ідея? — здивувалася мати. Вона саме відірвалася від комп’ютера, коли Малий хотів нишком вискочити.

— Чому дурна? Хочу трохи розім’ятися.

— Через мій труп! — почув він рішучу відповідь без натяку на жарт.

— Я ж із захистом. Що зі мною може статися?

— Хочеш розім’ятися — іди в басейн. Тема скейта закрита. Однозначно.

— Ти не можеш так зі мною! — скрикнув він.

— Закладемося? — мати непоступливо дивилася на сина. Він знав, що вона не перебільшує.

— Що це з тобою?

— Зі мною? — вона видавалася здивованою. — Згадай-но, що ти сказав лікареві. Може, ти й змінив думку, а я, так чи інакше, не збираюся туди повертатися.

— У мене повинно бути щось... — почав був Малий, та злякавшись, чим може закінчитися ця розмова, замовк. — Добре. Маєш рацію, — сказав він, щоб припинити дискусію. Скривися, сховав дошку назад під ліжко, і решту дня провів перед телевізором. Він не бачив, що дивився. Коли збагнув це, то сам здивувався.

Потроху Міколай став помічати, що він втрачає контроль над своїм життям. Йому здавалося, наче юно вислизає від нього, наче він лише спостерігає довколишню дійсність.

У нього не було ідей, чим зайнятися. Його нічого не цікавило. Він до всього охолов і все глибше поринав у себе. Задерев’янілий, наче хтось скрутив його міцними путами, він почав боятися. Він невимовно тужив за втраченою музикою. І поняття не мав, чим заповнити величезну пустку, чорну діру, що залишилася після неї. Бо нічого не міг знайти.

Того ранку дорогою до школи він просто не вийшов з автобуса. Хоч доходила восьма, Міколай поїхав далі, до центру. Це не було звичайне прогулювання. Домашнє мав зроблене, жодна контрольна його не лякала. Він тікав від поглядів Кайтека, питань Кайтека, розмови з Кайтеком.

Кілька годин Малий катався автобусами. Їздив з одного кінця міста до іншого, без системи й мети, збайдужілий до того, що з ним відбувається. Безпорадний у ситуації, якої не міг опанувати, наляканий і розбитий, він шукав допомоги. Але в кого він мав би її знайти? За звичкою хлопець вийшов на площі Конституції.

Раптом щось у його голові промовило: «Кайтек живе. Це я помер. Так. Я хочу померти!». Він глибоко вдихнув. Власні слова трохи його приголомшили, але не так, як можна було б подумати. Це був єдиний вихід. Піти, забрати себе, зникнути. І нічого не треба було б нікому пояснювати, ні за що не виправдовуватися, і тікати невідомо куди від самого себе. Він відчував, що скинув би непомірний тягар. Що позбувся би болю, який отруїв йому всю радість життя.

Тепер він навіть до «Рифу» боявся зайти. Стояв перед вітриною й дивився на інструменти. Він більше ніколи їх не торкнеться. Йому хотілося кричати, вити від розпуки, битися головою об скло. Так. Він повернеться додому й увечері проковтне все, що знайдеться в аптечці. Хай це все врешті закінчиться одним махом!

«То я таки не став ударником. І вже ніколи не стану...» Він думав, хто забере його барабани, коли буде вже по всьому. Точно не Міхал, нащо йому барабани? Може, хтось із хлопців? Або знайдуть собі ударника без інструмента. Цікаво, хто це буде? Міколай трохи йому заздрив, що, не обтяжений жодними заборонами, той сяде за його установку.

Він хотів, щоб усе вже закінчилося. Якби не було так рано, і якби мати не працювала вдома, він би тут-таки повернувся і втілив свій план. Але щойно доходила одинадцята. Тож він сидів на зупинці й розглядав людей. Насправді він навіть не дивився на них, його заполонили чорні думки. Хлопець розмірковував, чи одразу після смерті справді бачиш сяючий тунель, чи померлі родичі чекають там на нас, і чи він часом не опиниться в пеклі, де на нього ніхто не чекає й де йому знову доведеться самостійно давати з усім раду?