220 маршрутів

185 Зіркова

Макар не мав жодного наміру біситися. Почувши, що Міколай хоче повернутися до музики, він зрадів як дитина. Для нього це було головне. Він не задавав питань, не докоряв. Навіщо? Коли Малий подзвонив йому, він працював над новою піснею і, звісно ж, мусив зіграти йому її по телефону! У цьому весь Божидар! Вони домовилися на наступний день. Ніхто з них більше не збирався чекати до суботи.

Міколай прийшов на репетицію відразу після уроків. Хотів настроїти установку, щоб потім не марнувати часу. Хлопець обережно знімав ковдри, що прикривали інструмент. Давно ж він тут не був. Здавалося, відтоді минуло кілька років. Що б сталося, якби того дня він не зустрів дідуся Амадея? Або якби дідусь не вийшов з автобуса, побачивши його на зупинці? Якби той не любив загадки й не розв’язував кожну головоломку, мабуть, усе би склалося зовсім інакше.

Він сів на стільчик, вдихнув на повні груди й ударив по мембрані. Кайтек і Макар з’явилися десь через годину. Міколай устиг зіграти всі пісні з попередньої репетиції. Коли вони увійшли, то не марнуючи часу на зайву балаканину, підключили гітари до підсилювачів.

Ритм, може, ще не був ідеальним — хтось міг би й причепитися, час від часу хтось лажав — теж нічого дивного, та коли Макар торкнувся струн — Міколай ударив у барабан і відчув, наче його розбудили з довгого страшного сну, що тривав весь минулий місяць, він наче ковтнув свіжого повітря й опритомнів. Хлопці перезирнулися й кивнули одне одному з розумінням. Це їхній ритм, їхнє дихання, їхня енергія. Вони були вдома.

Десь за дві години двері репетиційної розчахнулися й досередини влетіла засапана Меланія. Спочатку вона не могла віддихатися, тому просто роззирнулася й мовчки сіла на підвищенні біля установки. Усі напружено дивилися на неї.

— Що?

— Що сталося?

— Кажи!

— Ви зможете виступити на справжньому концерті! — ледве видихнула вона, сяючи від гордості.

— Де?

— На якому?

— Та ти що?!

— Через два тижні на Балатоні свято мікрорайону. Нічого особливого, але...

— Звідки ти знаєш?

— Бо я ходжу на гурток до Будинку культури і... ну, і це... я спитала, чи ви б теж могли взяти участь.

— Ти здуріла?! У нас лише друга репетиція! — перелякався Міколай.

— Але до нього ще два тижні. Є одна умова: потрібно принести орієнтовну демку. Що таке демка? Бо я сказала, що вона у вас є. Є ж?

— Вона геніальна! — Кайтек був у захваті. — Вона організувала нам концерт!

— Рано тішишся. У нас немає репертуару, немає демки, і нема, як її записати. А ти хочеш усе це зробити за два тижні?! — традиційно огинався Міколай.

— От зануда, скажи? Він завжди такий був? — поцікавився Кайтек у Меланії.

— Загалом, можна щось підготувати... — роздумував Макар. — Два тижні — це купа часу.

— Коли буде демка, бо я сьогодні мушу сказати?

— Забудь. Без міні-диска, мікрофонів і мікшера ніякого демо не буде, — заявив Малий.

— Я знайду десь міні-диск. І мікрофони теж, — запевнив Кайтек. — З мікшером може бути проблема... Подивлюся, що можна зробити. Є ще добрі люди на світі, — він на мить замислився. — Почнемо з Пейоту зі «Spontane». Спокійно, потрібне демо — буде демо.

— Відколи ти повернувся з Урсиніва, ти якийсь дивний. Чим тебе там нашпигували? — запитав Міколай.

— Хімія, любчику, хімія! Хімія — це запорука хорошого настрою. Нейтралізує все кисле.

— Добре, я скажу, що в четвер принесу їм демку, — Меланія прийняла рішення за них. — У вас майже цілий тиждень. Головне, не байдикуйте! Мені треба повертатися, па! — кинула вона й вибігла. Вони навіть не встигли їй подякувати.

Кайтек глянув на Міколая й похитав головою, дивно скривившись.

— Ну, що? — не зрозумів той.

— Як що? Ти приклеївся до того стільця?! Біжи за нею, дурню! Не заради нас же вона стільки бігла!

Він наздогнав її аж біля хвіртки.

— Гей, слухай... Теє... Дякую... — насилу пробелькотів Малий.

— Міколай, я... — вона намагалася щось пояснити.

«Добре, я зробив, що мав зробити, і хай відчепляться», — подумав він про хлопців. «Не заради нас же вона стільки бігла...» — одразу пролунали в його голові Кайтекові слова. Міколай подивився на неї. Меланія стояла перед ним, така маленька. Від вулиці Умінського до ділянок досить далеко, мабуть, кілометри зо три, а то й більше, і нічим нормально не під’їдеш. А вона все кинула й примчала, щоб розповісти їм про концерт! «Вона зробила це заради мене», — йому стало соромно.

— Вибач мені, — шепнув Малий. — Принаймні спробуй. Колись я тобі все поясню.

— Я хочу лише, щоб ти знав, що я... З мого боку нічого не змінилося.

— З мого теж. Це не мало нічого спільного з тобою, повір мені.

— Іди вже, вони чекають.

— Я проведу тебе.

— Я сама дам раду. Повертайся до них. Вам потрібно записати це демо.

— Потрібно. Дякую.

Це було безумством! На третій репетиції вони записали диск! Ще теплий, Меланія занесла його до Будинку культури. Який він був? А яким може бути диск, записаний на третій репетиції в залі на ділянках? Скажімо так: історично вагомим. На ньому було кілька каверів «Green Day», тобто те, що вони збиралися грати під час районного свята на озері, яке на Гоцлаві звалося Балатоном. Якщо їх туди взагалі пустять.

— Ми збожеволіли! — Міколай був у шоці.

— У кожному божевіллі є своя логіка, друже! — Макар випромінював ентузіазм.

— Одне безсумнівно: це перший диск «Божидарів», і ніщо вже цього не змінить. Колись він коштуватиме мільйони! — прокоментував Кайтек. — І я збираюся дожити до цього часу.

— Це круто. На разі схрестімо пальці, аби нас не лінчували під час першого концерту. Макар, попроси, може, діда про заступництво. Він у непоганих стосунках з Богом.

— Останнім часом він дуже зайнятий.

— Хто?

— Дідусь. Відколи я показав йому Інтернет, його тепер нізащо не відтягнеш від комп’ютера. Цілими днями висить у мережі. Я не можу уроків зробити, бо він постійно листи шле! Я навіть не знаю, кому!

— Мабуть, якійсь кралі, — байдуже вирішив Кайтек. — Таке життя. Звикай.

— У тебе класний дідусь, — сказав Міколай і усміхнувся. — Він точно не робитиме дурниць.

Настала субота. Третя субота травня. Із самого ранку накрапав холодний дощ, і ніщо не віщувало покращення погоди на п’яту.

— Хто прийде на такий концерт? — хвилювався Міколай, зиркаючи у вікно. — А може, це й на краще. Менше сорому буде, як налажаємо.

— Не бійсь. Прийде половина мого класу. Але ти не радій — не на тебе, а на «Міс Тінейджер», — підбадьорював його Міхал, цей зразок братерської любові.

Приблизно опівдні в помешканні Вербицьких на вулиці Моторовій запанувала дещо нервова атмосфера, і що чверть години напруга зростала. Кайтек і Макар з гітарами з’явилися близько другої. Вдягнені в чорні сорочки й джинси, вони схвильовано зав’язували помаранчеві краватки.

Доки Макар говорив з Міхалом на кухні, Кайтек дістав з кишені маленьку картонку з чотирилистником і поклав її Малому на стіл.

— Я вже давно хотів тобі це повернути.

— Ти чого! — заперечив Міколай.

— Тобі сьогодні може бути потрібніша, — сказав Кайтек і зареготав, отримавши за це добрячого й цілком заслуженого копняка в дупу.

Нипаючи з кімнати в кімнату, Міколай, Макар і Кайтек напружено чекали, коли замовлене Йолантою Вербицькою вантажне таксі завезе їх, заїхавши дорогою до репетиційної, звідки ще потрібно було забрати ударні, на Балатон, де мав відбутися дебют їхньої групи.

О четвертій дощ продовжував накрапати, було дуже холодно. Вийнявши барабани з таксі, Міколай поставив їх під яткою продавця сосисок. Нормальний хлопець, він не заперечував, хоч установка трохи йому й заважала.

Виступ лауреатів конкурсу бардівської пісні затягувався, і Малий трусився за установку, бо дах над яткою був недостатню щільний. Серед глядачів, що зібралися довкола сцени, він пізнавав трохи знайомих з гімназії — схоже, новина розійшлася сарафанним радіо. Меланія стояла осторонь зі зграйкою однокласниць і, хоч змокла до нитки, вигляд мала дуже гордий. Публіки було небагато, з такою погодою годі дивуватися. Якби день був сонячний, довколишні луки й пішохідну зону заповнив би спраглий розваг люд.

Саме приїхали батьки та Міхал. Міхал крутився, батьки, кожен під парасолькою, здавалися щасливими й водночас трохи переляканими. Ані Макарового дідуся, ані матері Кайтека не було видно.

Міколай трохи дивувався, що йому зовсім не страшно. Може, мандраж минає з віком? Якщо він і переживав, то за Макара: той досі не міг оклигати після застуди, і вони боялися за його голос.

Після виступу декламаторів і групи брейкерів настала їхня черга. Настроювання трохи затягнулося, особливо враховуючи те, що кожен інструмент ще потрібно було під’єднати до звуку. Та нарешті ведучий оголосив:

— Шановні друзі, перед вам — «Божидари»!!!

Вони перезирнулися. Кайтек і Макар стали перед мікрофонами, Міколай сів за установку. Ці секунди тиші він запам’ятає на все життя. Він відчув, наче всередині щось смикнулось. А потім уже: раз-два, раз-два-три і пішло! Спочатку вони зіграли «She». Звук був не дуже, але вони грали й не переймалися дрібницями. Урешті вони опинилися на справжній сцені! Це був кайф. Найсильніший адреналін, який існує. Музика була їхньою мовою.

За мить дещо розігріта публіка отримала «When І came around». Гімназисти стрибали й аплодували попри дощ і холод! На «2000 light years away» на сцену полетіла дівоча білизна! Оце була картина! Так наче вони вже справжні зірки!

Короткі веселі пісні «Green Day» випромінювали неймовірну енергетику, і всі присутні піддалися цьому ритмові. Саме так і мало бути!

Кайтек озирнувся й з міною досвідченого рокера очима кивнув Малому на кільканадцять пар жіночих трусиків, що встелили сцену. Цікаво, чия це була ідея? Він явно недооцінив фантазії дівчат зі школи! Своїм неймовірним почуттям гумору вони перетворили цей концерт на подію.

Міколай дивився на хлопців і, хоч бачив лише їхні спини, був переконаний, що вони грають, переживаючи успіх і щастя. Це було чути. Нарешті вони разом видерлися на високу гору, з якої відкривався широкий і чудовий краєвид, вартий усіх зусиль сходження.

Раптом серед глядачів почався якийсь рух. Одні штовхали інших, переставали танцювати й з повагою розступалися, звільняючи прохід. І якби Міколай не вивчив ці пісні «Green Day», то, напевно, би збився. Він точно би збився! А може, узагалі би припинив грати? Усе можливо. Під сценою, навпроти басиста й бек-вокаліста Кайтека, стояв знаменитий Борщ, фронтмен і вокаліст «Відкритої рани»! Убраний у чорне — довгого плаща й капелюха — у руці він стискав гітарний футляр і, як зачарований, дивився на сина. У глядачів щелепи попадали. Вони не знали, на кого дивитися — на Борща чи на Кайтека. Ніхто поняття не мав, звідки тут, на мікрорайонному святі цієї дощової суботи, узявся Борщ. Мало хто знав, що пов’язує його із Кайтеком, та як останнім часом складалися їхні стосунки. А тим часом старий Борщ, маневруючи між глядачами, обійшов сцену, швидко переговорив із персоналом, і з гітарою в руках став біля Кайтека!

Міколай здивовано спостерігав за цим. Вони саме грали «Basket case», де в нього на початку не було партії, хай-хет вступав аж на сімнадцятому такті, а малий барабан — на двадцять сьомому, тобто наприкінці першого куплета. Тож у нього була купа часу надивитися на цю картину. Борщ вийшов на сцену саме в момент різкого вступу ударних. Оце називається відчуття моменту!

Із другого куплета Кайтек і Борщ стояли за одним мікрофоном, підспівували й грали, не відриваючи погляду одне від одного. Батько і син, що їх роз’єднала й примирила музика.

Атмосфера розкочегарилася на повну. Публіку охопив ентузіазм, який важко описати. Усі стрибали, танцювали, аплодували, співали з ними. Хто там звертатиме увагу на дощ?!

«Життя прекрасне! — подумав Міколай. — Від сьогодні триматимуся цієї думки».

Потім «Божидари» виступали на біс, але Борщ під зливу овацій уже спустився зі сцени. Адже це був їхній концерт. Люди, мабуть, думали, що це було сплановано, хитрий маркетинговий хід. Ті ідіоти нічого не зрозуміли, бо це була магія, справжнісінька магія!

Міколай поглядом шукав Меланію. Змокла й змерзла, вона весь час підстрибувала в першому ряду, та коли натовп накинувся на Борща, щоб отримати автограф, він загубив її. Малий бачив лише батьків. Мати, звичайно ж, плакала, батько старанно приховував зворушення. І лише Міхал чудово розважався з камерою в руках.

І здається, ніхто із присутніх не помітив у цьому рейваху невисокого старенького в старомодному плащі, котрий під великим чорним парасолем, ледь помітно всміхаючись, ішов до найближчої зупинки на Бора-Коморовського, де хтось іще зранку приклеїв до розкладу скромну наліпку:

Може, щось було трохи інакше, але скажіть, невже все не могло статися саме так?