220 маршрутів

110 Вулька Венгльова

У статусі в чаті Міколай дав оголошення: «Група шукає басиста». Він знав, що простіше знайти голку в копиці сіна, та наразі кращих ідей не мав. Макар уже тиждень питав по знайомих і теж безрезультатно.

І одного дня сталося диво! «Незнайомий» написав йому повідомлення: «Басист шукає групу». Вони почали спілкуватися. Розпитували одне одного про різні дрібниці, і Малому той здався нічого. Хлопця звали Кшисек Журек, він мешкав на Волі, ходив до ліцею, та не мав нічого проти грати з малолітками. Більше любив рок, але й панку не цурався. Була одна проблема: через півроку Кшисєк складав випускні іспити. Проте Міколай вирішив, що й так варто познайомитись.

Вони домовилися перетнутися через кілька днів у центрі, під «Ротундою». Міколай ішов на цю зустріч, як на перше побачення. Спочатку довго думав, що вдягнути, щоб справити хороше враження, потім півгодини укладав волосся гелем, він навіть черевики почистив. Щоб точно не спізнитися, з дому Малий вийшов дуже заздалегідь.

Уже стоячи біля телефонних автоматів, він почав виглядати Макара, який, звичайно ж, вчасно не приїхав. Міколай розглядав усіх перехожих і прикидав, чи вони відповідають його уявленням про басиста. Раптом він помітив Кайтека: зсутулившись, із руками в кишенях, він виринув із підземного переходу і йшов до «Галерії Центр». Кайтек не дивився довкола, і спочатку Міколай не збирався навіть гукнути його, та він уже хвилин п’ятнадцять як придурок стирчав під «Ротундою» й шалено нудився, а ні Макара, ні Кшисека досі не було! Побалакають собі хвилинку, він навіть не казатиме йому про групу. Так, щоб трохи згаяти час.

Міколай мусів підбігти до нього, бо Кайтек не почув гукання. І він не надто зрадів, побачивши Малого.

— Привіт! Куди ти так летиш? Якусь нову кінцеву плануєш? — Міколай намагався говорити природно.

— «Булька Венгльова». Ніщо так не піднімає настрій, як цвинтар! — Кайтек гірко розсміявся.

— Не жартуй!

— Кажи, у чому справа, бо я поспішаю. Бракує пари злотих на хот-дог?

— Ну, що ти!

— У школі ти мене якось не помічаєш, хоч ми перетинаємось кілька разів на день, тому я не розумію, чим я заслужив на таку раптову честь? — провокував його Кайтек.

— Здається, нам потрібно поговорити?

— Про що?

— Знаєш, тоді на Новий рік... — Міколай не міг дібрати відповідних слів.

— Ви пішли втрьох і навіть не кинули: «Поцілуй нас у дупу». Ти це хотів сказати?

— Може, і так, але й ти десь зник.

— А ви намагалися мене знайти?! Неможливо, зараз заплачу! Маєш, може, носовичка?

— Не намагалися, — зізнався присоромлений Міколай.

— Поганий, мабуть, з мене господар. Ви погано розважалися? Вам чогось не вистачало?

— Щирості.

— Перепрошую?!

— У мене все впало, коли ти заграв. Ми жахливо себе почули. Макар був злий, що хтось кращий за нього.

— Хай звикає. Бути завжди найкращим можна лише сидячи вдома.

— Чому ти мені не сказав?

— Не все можна сказати відразу. Але я обіцяю виправитись. Я тут приберіг кілька непоганих новин саме для такої невеличкої розмови сам на сам, однак волів би десь сісти.

— Ти не поїдеш на «Бульку»? — захвилювався Міколай.

— Вибір між мертвяками й тобою? Мабуть, таки поїду... — Кайтек пожартував і зробив крок у напрямку автобусної зупинки. І тут до них підійшов Макар.

— Салют! Він ще не з’явився? — відразу запитав він.

— Хто? — зацікавився Кайтек.

— Е-е-е... — Міколай нашвидкуруч вигадував якусь невинну брехню.

— Ну, цей Кшисеєк. Басист, — відповів Макар з дитячою відвертістю. Потреба в брехні відпала.

— Ви зайняті? Тоді я пішов. Бувайте! — Кайтек знову рушив у бік зупинки, та Міколай притримав його за рукав.

— Чекай, не ображайся так на все! Ти ж знаєш, що ми хочемо грати. Ми б хотіли з тобою, але ти не дав нам шансу.

— У нас вже є, де репетирувати! — утрутився Макар.

— Тому ми знайшли цього чувака, ми навіть не знаємо, що він за один, і от чекаємо на нього. Почекаєш з нами?

— А де зал? — Катек уперше не приховував зацікавлення.

— На дачних ділянках біля Вашингтона.

— У Міколая там є установка! — Макар вихвалявся, наче це були його барабани.

— Не установка, а допотопний «Polmus»! — Малий намагався не переоцінювати власне щастя, щоб Кайтекові не було так прикро. — Навіть тарілок немає.

— Швидко ви все облаштували!

— Ми могли б почати в суботу.

— А ви не боїтесь, що за півроку випускник вас кине? — раптом запитав Кайтек.

— Звідки ти знаєш, що він випускник?! — здивувався Макар.

— Ну, і з Волі на Вашингтона теж є що їхати... — Кайтек загадкою посміхнувся. — Мабуть, він спізнюватиметься? Окрім того, рокер, що грає панк... Не знаю... На вашому місці я б серйозно замислився, чи взагалі давати йому шанс.

Минуло трохи часу, перш ніж до них дійшло.

— Ти його вигадав?!

— Кшисек Журек не існує?!

— Та не переймайтеся так одразу, може, десь існує.

— Тоді дупа! — Макар засмутився.

Міколай теж здавався розчарованим.

— Чудовий жарт! Тепер ми квити? — спитав він. «Останнє слово завжди мусить бути за Кайтеком», — із гіркотою подумав він. — Задоволений?! — додав уголос.

— А що, коли замість Журека буде Борщ[24]? — зненацька видав Кайтек, шкірячи зуби, а в них щелепи повідвисали від здивування.

— Тобто?! Ти серйозно чи знову приколюєшся?

— Звісно, ми про Борща-молодшого, щоб не було непорозумінь. І я б хотів, аби ви знали, що за півроку мені, можливо, доведеться поїхати. На довший час. Може, назавжди. Тому спочатку добре подумайте. То як? — він глянув на них. — Підписуєтесь на таке?

Вони нічого не сказали. Тільки ляснули по його простягнутій руці. Але блиск у їхніх очах промовляв сам за себе.

— Якщо ми все з’ясували, я б хотів принагідно побачити цю легендарну репетиційну, — запропонував Кайтек, а хлопці радо на це пристали.

— Що означає «назавжди»? — пригадав Міколай, коли емоції трохи вляглися, а вся трійця стояла у хвості 22-го трамваю, що їхав на Грохів.

— Нема про що говорити, зрештою, це ще не остаточно.

— Слухай, але не приховуй більше від нас ніяких таємниць, добре?

Кайтек таємничо всміхнувся.

— Будемо розважатися до останнього. А далі буде видно. Може... — почав він, однак не закінчив, бо за їхніми спинами дебелий чолов’яга в шкірянці й з електронним сканером у руці оголосив:

— Перевірка квитків!

Вони вийняли свої проїзні. На щастя, усі були дійсні. Проте контролера це не задовольнило:

— Учнівські покажіть! — процідив він крізь зуби. Перевіривши документи Кайтека й Міколая, він довго розглядав проїзний і учнівський Макара.

— Макаревич? Ім’я?

— Божидар.

Малий ошелешено глянув на Кайтека, а потім на Макара чи то пак Божидара.

— Божидар?! Таке ім’я взагалі існує? — тип покрутив носом і ще раз подивився на учнівський.

— А ви як думаєте?! — просичав розлючений Макар, бо Кайтек із Міколаєм добряче з нього кпили.

— Можливо... — однак учнівський Макара не викликав жодних підозр, і сумніви потроху полишали кондуктора. Він повернув проїзний і квиток, який Кайтек одразу ж видер Макарові з рук.

— Божидар! Умерти можна! Оце прикол! — Кайтек сміявся так, що в нього сльози текли по щоках. — Його звуть Божидар! Я не можу! Божидар!!!

Міколай усвідомлював усю серйозність ситуації. Макар був готовий вийти на наступній зупинці й більше ніколи не з’явитися на жодній репетиції.

— Заткнися, дурню! — кинув він Кайтекові. — Не верещи вже так!

Але в нього й самого рот розтягувався в посмішці, якої він не міг стримати. Макар дивився у вікно й прикушував щоки, хоч його самого душив сміх.

— Замість реготати як ідіоти, могли б мені поспівчувати!

— Нарешті мені все зрозуміло! Божи-Дарек! А я все думав, чого твій дідусь не кличе тебе Макаром.

— Він мене принаймні розуміє.

— Ну, але чому Божидар? У календарі імен не вистачило? — допитувався Міколай.

— А Валентин? — реготав Кайтек. — Ансельм? Ієремія? Ісидор? Боніфацій? Зенон?

— Прокіп теж непогане. Усі були зайняті?

— Смійтеся. Добре вам говорити. У вас немає такої дебільної традиції, що чоловічі імена в родині повинні бути пов’язані з Богом. У мене є дядьки Богуслав і Теодор, дідусь Амадей, його братів звуть Богумил і Теофіл. Моєму двоюрідному братові дісталося Богдан, іншим двоюрідним — Богдан і Богуш.

— А тобі Божидар?! — хихотів Міколай. — Капець!

— Бо всі нормальні імена вже використали!

— Я думав, що лише мені так пощастило в житті! — Кайтек сміявся, аж плакав. — Дай, братан, п’ять. Я відпускаю тобі всі твої гріхи на віки вічні, амінь!

— Припини! — Макар на секунду насупився, а потім продовжив: — Старі, мабуть, думали, що це дуже дотепно, як мене хрестили, але життя з таким ім’ям — це відстій і катастрофа. Постійне шифрування, страх, що буде, коли із кимсь познайомишся. Бо рано чи пізно воно вийде на яв.

— Дуже гарне ім’я, що тобі не подобається?! — Кайтек і далі нестримно реготав.

— Та, чудове! Може, поміняємось? Так само з дівчатами: доки я Макар, воно ще нічого, а коли виявляється, що Божидар — усе валиться. Божидара ніхто не сприймає нормально. Це якесь несерйозне ім’я.

— Але ж ти цілком серйозний. І в тебе вже є непогане псевдо, — Міколай намагався якось його розрадити. — Побачиш, коли станеш відомим гітаристом, ніхто не пам’ятатиме про Божидара. Буде лише Макар.

— А, дурниці говориш! — утрутився Кайтек. — Божидар ульотне ім’я! Я навіть думаю... Звісно! — він ляснув себе долонею по лобі, наче його щойно осяяло. — Знаєш, що я тобі скажу? На знак нашої солідарності із твоїм горем пропоную назвати групу «Божидари»! Що скажете?

— «Божидари»? — Міколай скривився, та побачивши щасливе обличчя Макара, не надто впевнено погодився: «Підійде».

— Підійде?!! — захоплювався Кайтек. — Це буде найкрутіша панк-група на цьому березі Вісли! Вслухайтесь: БО-ЖИ-ДА-РИ!!! Геніально звучить! Та що геніально, просто ульот! Побачиш, ми започаткуємо новий тренд, матері ще так дітей називатимуть!

— Не дай Боже! — злякався Макар.

— Але тоді це вже не буде відстій, — заспокоїв його Кайтек. — Ми створимо нову моду.

— Агов, народ, ми виходимо! — Міколай виявив здоровий глузд, бо ті взагалі не звертали уваги на зупинки й могли би продовжувати суперечку аж до кінцевої на кільці Вятрачної.