220 маршрутів

505 Мікрорайон Кабати

— Що я бачу? Чергове тактичне ухиляння від навчального обов’язку? — почув він раптово.

Повернувшися до дійсності, Міколай підняв голову. Перед ним стояв Амадей Волянський.

— Доброго дня, — хлопець навіть не усміхнувся старенькому. — Так якось вийшло. Але це вже востаннє.

— Я радий. Однак мені цікаво, чи зможеш ти дотримати слова? Що не кажи, а в певному сенсі це рецидив.

Макарів дідусь присів поруч на лавку й не ворухнувся, навіть коли приїхав 131-й.

— Ви автобус проґавите.

— Нічого, скоро приїде наступний. А ти не відповів на моє питання.

— Я завжди додержую слова.

— Невже? Здається, останнім часом ці нахваляння не надто підтверджуються вчинками.

— Це не нахваляння! — обурився Міколай.

— Ну, як: вони грають, а ти — ні. Нещодавно група була без басиста, тепер немає ударника. Як це назвати? Може, розтлумачиш мені хибність моїх міркувань?

— Я знаю, що це виглядає дивно. Але ви повинні мені повірити! Я не хочу їх кидати!

— Тоді чому ти так робиш?

— Вочевидь, мушу.

— У тебе виникли проблеми з навчанням?

— Не знаю, ніби ні.

— Підемо вип’ємо кока-коли? Ти не зайнятий?

Вони встали й мовчки пішли. Амадей Волинський позирав на Міколая і йому не дуже подобалося те, що він бачив. Тож він вирішив перейти на менш особисті теми.

— Як чудово все склалося з нашим Кайтеком!

Міколай не озивався.

— Усе ж медицина неймовірно пішла вперед!

У відповідь знову мовчанка.

— Якщо хочеш, я не говоритиму.

— Добре, що склалося, — промовив Міколай без краплі ентузіазму.

— Нарешті ви зможете почати грати.

— Я не зможу.

— Чому? Тобі батьки заборонили? Ти щось утнув? Може, я поїду побалакаю з ними, якщо хочеш? Я ж знаю, що це означає для вас.

— Ви тут не допоможете. Ніхто не допоможе.

— Бо ти більше не хочеш грати?

— ХОЧУ! І це найгірше! — вигукнув Міколай крізь сльози.

Дідусь Амадей лагідно подивився на нього.

— Із кожної ситуації є вихід. Іноді це коштує трохи переживань, але що б не стало на заваді твоїй грі — це не нездоланна перешкода. Уявлення не маю, що це може бути, та поглянь — любов до музики навіть Кайтека змогла зцілити. Він хотів жити, бо так сильно хотів грати! І все вийшло!

— А я більше не хочу жити! — Міколай розридався.

— Ти, здається, сам не розумієш, що говориш, хлопче! — розсердився на нього старенький. — Життя — це найдорожчий дар. Це таїна. Щоправда, пригнічені буденними турботами, ми часом про це забуваємо, але це не змінює самого факту. І ми не можемо самотужки вирішувати, коли надійде наш кінець. Це вирішує тільки Бог.

— У нього є Кайтек, тож підсумок Йому зійдеться.

— Ти замість Кайтека? А це що за маячня?! — обурився Макарів дідусь. — Ти вважаєш, що Бог — якийсь бездушний бухгалтер?! Хто вам наговорив таких дурниць?! Ти ніколи не чув, що Бог є любов?! Вас нічому не навчили на релігієзнавстві?! Ні, мені треба сісти, бо я зараз вибухну! — вигукнув він драматично, розглядаючись довкола й не забувши перевірити, яке враження справили його слова.

Міколай не відреагував. Він тупо дивився під ноги, продовжуючи мовчати.

— Міколаю, що ти надумав?

— Нічого. Я просто намагаюся дотримати слова.

— Перед ким?

— Ви не зрозумієте.

— А ти розумієш?

— Я знаю, що повинен зробити.

— Послухай мене, дитино. Я не дуже добре тебе знаю, але я точно знаю, що ти помиляєшся. Немає злочину настільки страшного, так неймовірно жахливого, за який людина, що відчуває каяття, не отримала б прощення. Ти мене слухаєш?

— Так.

— Людина може помилятися. Вона має на це право. Ми не народжуємося ідеально правильними. Іноді чинимо щось із добрих чи навіть лихих міркувань, та достатньо усвідомити, що це було помилкою, і висловити бажання виправитись. Саме так виявляється Божа любов. Тебе це теж стосується.

— Я хотів, щоб Кайтек одужав.

— Ми всі хотіли.

— І я вирішив, що більше ніколи не гратиму.

— Ти дав обітницю? Он воно що... І тебе почули... Боженьку... — дідусь надовго замислився.

Міколай скрушно зітхнув.

— У тебе чиста душа, — промовив Амадей Волинський. — Я пишаюся, що в Дарека є такий друг.

Малий подивився на старенького, нічого не розуміючи. Його душа не була чистою. Адже він дав слово!

— Не дивися так на мене. Давай подумаємо ще раз: твій друг важко хворий, ти хочеш його врятувати, але не знаєш як. Ти не лікар, тому робиш це так, як можеш. Віддаєш найцінніше, що маєш. Не перебивай, бо я зіб’юся з думки, а знаєш, як воно в моєму віці! Однак ти натрапив на непростого партнера, адже Бог не скаже, що він зовсім не чекає такої жертовності. Тому тобі здається, що Він її прийняв. А тимчасом Кайтек виходить з лікарні і що він бачить? Бачить, що втратив друга. Думаєш, вони мало про це говорили в нас на Садибі? Вони не розуміють, що сталося. Ти їм нічого не кажеш, бо почуваєшся зв’язаним словом честі. А вони думають, що ти образився. Уся ця справа стає заскладною для тебе, тож ти хочеш скоїти собі лихо, і таким чином звільнитися від необхідності дотримати слова, яке не можеш порушити. Я правильно все зрозумів?

— Умгу.

— От і добре. А зараз я скажу тобі, що я про це думаю: негайно дзвони Кайтекові й домовляйтеся про репетицію!

Міколай не відразу його зрозумів. Він дивився на старенького, наче той йому не досить чітко все пояснив.

— Усе це не мало значення?

— Ні, ти повівся, як належить мужчині, але я звільняю тебе від даного слова. Будь-яка жертовність повинна мати свою межу.

Малий підвів на дідуся Амадея погляд, у якому подив мішався з удячністю. Він знову ладен був розплакатися, але вирішив рештками сил опанувати це бажання.

— Думаєте?

— У тебе є телефон чи підемо пошукаємо автомат?

— Але ж він зараз на уроках...

— Тобі теж варто було би з’явитися в школі, чи не так? Завжди простіше виправдатися за кілька годин, ніж за цілий день. Давай, біжи!

Міколай подивився на годинник. Зайти до класу чи почекати в коридорі? Бажаючи уникнути зайвих питань з боку вчителя фізики, він лишився за дверима. Присів на низькій лаві і, затамувавши подих, дивився на клас, із якого невдовзі мав з’явитися Кайтек. Що йому сказати? Як пояснити все, щоб юно прозвучало вірогідно? Автобус їхав так швидко, а в голові Малого так усе вирувало, що він не встиг підготуватися до цієї розмови. Адже він здійме його на сміх! Вони майже місяць не розмовляли!

Пролунав дзвінок, і за мить учні почали виходити із класу. Кайтек пройшов, не помітивши його. Міколай напружив усю силу волі й вдивлявся другові в спину. Той озирнувся, проте відвернувся знову. Та щось, певно, було в Міколаєвому погляді, бо Кайтек зупинився й уважно роззирнувся. І тоді їхні очі зустрілися. Малий уперто дивився. Прохаючи, довіряючи, сподіваючись, що друг зрозуміє й не змусить його говорити про цей кошмарний час, який був тепер позаду. Кайтек ступив крок до нього, однак завагався. Він намагався щось вичитати з лиця Малого. І нічого не розумів. Урешті хлопець підійшов і сів поруч. Вони мовчали, не дивлячись одне на одного.

— Привіт, — кинув Кайтек якомога байдужіше.

— Привіт.

— Як воно?

— Ми можемо почати спочатку? — Міколай хотів одразу все вирішити й забути. Так або ні. І хай буде по всьому.

— Ти говориш, наче якесь дівчисько.

— Іди ти!

— Ти таки дверима вдарений!

— Так сталося.

— Може, зачекаємо, доки Макар перевіситься? Нащо нам зараз зайві переживання? Тепер його черга. А далі будемо бачити.

— Тобто так?

— А що я можу сказати? Це твоя репетиційна.

Наша.

Ти ідіот, ти в курсі? Так. Ми чудова пара.