Фірма

10

У суботу після іспиту Мітч не пішов на роботу, і в будинку не сиділося. Тож він до обіду скопував клумби й чекав. Після закінчення ремонту будинок набув доволі презентабельного вигляду, і, звісно, настав час запрошувати гостей. Першими мали бути її батьки. Еббі впродовж тижня все мила та полірувала. І ось прийшла пора. Вона пообіцяла, що батьки довго не затримаються — пробудуть кілька годин, не більше. Він же пообіцяв бути надзвичайно ґречним.

Мітч помив і відполірував обидві автівки, тепер вони так виглядали, наче щойно з виставкової зали. Сусідський хлопчина підстриг газон. Містер Райс вже місяць підживляв його добривом, і тепер, як він казав, трава саме «вбиралася в ріст».

Опівдні вони прибули, й Мітч неохоче залишив клумби. Усміхнувся, привітався й вибачився, що треба піти помитися. Видно було, як їм некомфортно, та цього йому й хотілося. Душ він приймав довго. А Еббі тим часом батькам показувала кожен предмет меблів, кожен клапоть шпалер. І це справляло враження на Сазерлендів. Дрібниці завжди справляють враження. Вони полюбляли побалакати про те, хто що має і чого нема в інших. Батько Еббі був президентом невеликого окружного банку, що вже близько десяти років ледь не розвалювався. А мати була занадто панська, щоб працювати, тож усе своє свідоме життя проводила в пошуках якоїсь соціальної діяльності, такої, якої не було в маленькому містечку. Вона дослідила власну генеалогію й коріння знайшла у королівському домі якоїсь країни Старого Світу, що завжди справляло враження на шахтарів у Дейнсборо, в штаті Кентуккі. З блакитною кров’ю у венах вона не могла собі дозволити нічого, крім байдикування, тож основними її заняттями стали гра у бридж, теревені про чоловікові гроші, зневажання нижчих за статусом і «гарування» у клубі садівництва. А він був на побігеньках, звик підстрибувати, коли вона на нього гавкала, і жити в постійному страху, щоб не дай боже її розізлити. Від самого народження вона втовкмачувала доньці прагнення бути кращою за всіх, досягати найкращих успіхів, а найголовніше — вийти заміж за найкращого. А донька повстала, вийшла заміж за бідолаху без грошей, з напівбожевільною матір’ю і братом-злочинцем.

— Гарне тут у вас місце, Мітчу, — намагаючись порушити кригу мовчанки, завів мову містер Сазерленд. Вони сиділи за столом, Еббі розставляла страви.

— Дякую, — більше нічого, лиш «дякую». Мітч зосередився на тарілці. За обідом вони від нього не діждуться усміху. Що менше він говоритиме, то незатишніше вони почуватимуться. Він хотів, щоб їм було ніяково, щоб вони почувалися винними, відчули, що схибили. Жадав крові. Це ж вони вирішили бойкотувати весілля. Вони кинули камінь, не він.

— Тут усе таке миле, — видала тираду в його бік мати Еббі.

— Дякую.

— Мамо, ми так пишаємося домом, — сказала Еббі.

Розмова між ними потекла навколо ремонту й умеблювання. Чоловіки їли мовчки. А жінки обговорювали, як декоратор переробила цю кімнату, а як — ту. Часом довгі паузи в розмові у відчаї Еббі заповнювала всім, що тільки спадало на думку. Мітчеві її навіть стало шкода, однаково він не зводив погляду зі столу. Напругу за столом вже можна було різати ножем.

— Тож ти знайшла роботу? — запитала місіс Сазерленд.

— Так. Почну з понеділка. Навчатиму третьокласників у єпископальній школі при церкві святого Андрія.

— Учителям багато не платять, — буркнув її батько.

«От ніяк не вгомониться!», — подумав Мітч.

— Тату, та мені байдуже до грошей. Я вчитель. А для мене це найважливіша на світі професія. Якби мені були потрібні гроші, то я би навчалася в медичному.

— Третьокласники — вони в цьому віці такі хитрі, — додала мати. — Ти й сама невдовзі захочеш дітей.

А Мітч вже надумав собі: якщо цих людей щось і приваблюватиме в Мемфісі, щоб тут часто бувати, то це будуть онуки. Тож вирішив, що вони можуть і довше почекати. І сам він рідко коли бував серед малих дітей — не було племінниць чи племінників, хіба може у Рея по країні десь знайдуться. Та й до дітей його не надто тягнуло.

— Може, десь за кілька років, мамо.

«Може тоді, коли вони вже повмирають», — подумав Мітч.

— Ти ж хочеш дітей, правда. Мітчу? — запитала в нього теща.

— Може, десь за кілька років.

Містер Сазерленд відсунув тарілку й запалив цигарку. Питання куріння в домі вони з Еббі вже не раз обговорювали. Мітч хотів було накласти повну заборону, особливо для цих двох. Але в жорсткій суперечці виграла Еббі.

— Як з екзаменом? — запитав тесть.

«Це вже цікаво», — подумав Мітч.

— Виснажливий.

Еббі нервово пережовувала їжу.

— Ти думаєш, що здав?

— Сподіваюся.

— А коли знатимеш результат?

— Від чотирьох до шести тижнів.

— Екзамен довго тривав?

— Чотири дні.

— Відколи ми тут, Мітч тільки й робив, що працював і вчився. Я його навіть мало бачила вдома, — сказала Еббі.

Мітч усміхнувся до дружини. Те, що він постійно не буває вдома, було болючою темою, і тепер було смішно чути, як Еббі його виправдовувала.

— А що буде, якщо ти провалив іспит? — запитав тесть.

— Не знаю. Я ще про це не думав.

— Якщо здав успішно, тобі підвищать платню?

Як і обіцяв, Мітч вирішив, що буде чемним.

— Так, підвищать, і премію отримаю.

— А скільки у фірмі юристів?

— Сорок.

— Господи, — сказала місіс Сазерленд. Запалила й собі цигарку. — Більше, ніж у нашому окрузі Дейн.

— А де твоя робота? — запитав тесть.

— У центрі.

— Можна нам подивитися? — запитала теща.

— Може, колись іншим разом. У суботу фірма для відвідувачів зачинена, — Мітчеві дуже сподобалася власна відповідь; «для відвідувачів зачинена» — наче який музей.

Еббі відчула в атмосфері небезпеку й взялася розповідати про церкву, до якої вони тут ходять. У ній чотири тисячі прихожая, є спортивна зала й кегельбан. Еббі вже ходила співати у церковному хорі й навчала восьмилітніх хлопчиків у недільній школі. Коли Мітч не на роботі, то йде до церкви, хоча він і в неділю часто працює.

— Я такий щасливий, Еббі, що тут ти знайшла дім Божий, — побожно промовив батько. Він сам вже багато років щонеділі читав молитви у Першій методистській церкві у Дейнсборо, а інші дні невтомно витрачав на жадібність та махінації. А ще наполегливо, хоч і таємно, захоплювався віскі й жінками.

Розмова стихла, запанувала непевна мовчанка. Тесть знову закурив.

«Ну кури, кури, старий», — думав собі Мітч.

— Ходімо на патіо, поїмо десерт, — запросила всіх Еббі й взялася прибирати зі столу.

Вони стали вихваляти садівничі уміння Мітча, і той сприйняв це як належне. Той самий сусідський малий пообрізав дерева, прополов бур’яни, підстриг огорожу, підрівняв доріжки патіо. Мітч поки що навчився висмикувати бур’янці та прибирати після пса. Ще міг направити поливальне знаряддя. Та зазвичай дозволяв зайнятися поливом містеру Райсу.

Еббі принесла полуничний торт і каву. Просячи допомоги, поглянула на Мітча, та він лишався незворушним.

— У вас тут і справді дуже гарно, — вже втретє промовив її батько, оглядаючи двір. Мітч просто відчував, як працював його мозок. Вже подумки виміряв будинок і їхню землю. Порівнював їх із сусідськими і так уже нестерпно хотілося йому дізнатися: скільки ж у біса все коштувало? Його ж дуже цікавило: скільки Мітч вже заплатив? А скільки щомісяця? Від цікавості всидіти не може, піджидає момент, аби щось запитати.

— Як тут мило, — вдесяте повторила теща.

— А коли дім побудовано? — запитав тесть.

Мітч відставив тарілку й прокашлявся. Відчував: ну, починається. Відповів:

— Близько п’ятнадцяти років.

— А площа яка?

— Приблизно три тисячі квадратних футів, — нервуючи, відповіла Еббі. Мітч кинув на неї погляд. Його стриманість вже танула.

— І район у вас гарний, — на допомогу вже прийшла мати.

— Ви взяли нову позику, чи наперед за все заплатили? — тесть запитував так, наче перед ним сидів прохач про позику з низькими доходами.

— Нова позика, — відповів Мітч і чекав нових запитань. Еббі теж чекала й подумки молилася. А тесть чекати просто не міг.

— Скільки ви заплатили за будинок?

Мітч набрав повні груди повітря й мало не відповів: «забагато», та Еббі випередила його.

— Ми не занадто багато заплатили, тату, — сказала серйозно й твердо. — Ми вміємо з грошима поводитися.

Мітч прикусив язика й усміхнувся.

Місіс Сазерленд підвелася.

— А давайте прокатаємося, га? Так хочеться на річку поглянути, на ту нову піраміду, що тут на березі спорудили. Ходімо. Ну ж бо, Гарольде.

Гарольд хотів було більше довідатися про будинок, але за руку вже торсала дружина.

— Гарна ідея, — погодилася Еббі.

Вони повсідалися у сяючий новенький «БМВ» і поїхали милуватися Міссісіпі. Еббі попросила батьків не курити в салоні. Мітч мовчки кермував і намагався бути чемним.