Фірма

2

П’ятиповерховий будинок спорудив торговець бавовною із синами після Громадянської війни у період Реконструкції, коли в Мемфісі відродилося ділове життя. Стояв він посеред Фронт-стріт, неподалік од річки. Крізь його двері по довгих коридорах пройшли мільйони тюків бавовнику, який закупали у регіоні дельти Арканзасу й Міссісіпі, а тоді продавали по всьому світу. Довго будинок стояв пусткою. Після Першої світової час від часу проводили незначний ремонт, а у 1951 році його викупив завзятий податковий юрист Ентоні Бендіні. Він знову його відремонтував, а потім заселив юристами. Сам будинок перейменував у Бендіні-білдінг.

Він добре дбав про будинок, тож із кожним роком там додавалося краси й розкоші. Споруду зміцнили, двері й вікна укріпили, найняли озброєну охорону для захисту будинку та його працівників. З’явилися ліфти, система електронної сигналізації, кодові замки і внутрішній відеозв’язок, кімната для зважування, сауна, іменні шафки та простора їдальня для партнерів на п’ятому поверсі у залі з панорамним видом на річку.

За двадцять років Бендіні зробив свою фірму найбагатшою і, безумовно, найнадійнішою в Мемфісі. Він мав пунктик щодо секретності. Кожен працівник, якого наймала фірма, мав зрозуміти, що довгий язик — то непоправне зло. Конфіденційною була інформація про все: оклади, додаткові доходи, кар’єрний ріст, а особливо, про клієнтуру. Молодого співробітника попереджали: розголошення інформації про справи фірми призводило до відкладення виплеканої мрії — стати партнером. А тому ніщо не виходило за двері фортеці на Фронт-стріт. Дружин просили ні про що не розпитувати, або просто їм брехали. Від співробітників чекали сумлінної роботи, дотримання конфіденційності і здорового способу життя на зароблені гроші. Що ті й робили, всі, без винятку.

За величиною фірма зі своїм штатом сорок один працівник була четвертою у Мемфісі. Своєю роботою вони не хизувалися, не потребували публічності, жили своїм кланом, із колегами з інших місць не браталися. Їхні дружини грали в теніс, ходили на закупи — і все серед своїх. У всіх відношеннях фірма «Бендіні, Ламберт і Лок» була великою сім’єю. Доволі багатою сім’єю.

У п’ятницю о десятій ранку коло будівлі на Фронт-стріт спинився лімузин фірми і з нього вийшов містер Мітчел І. Мак-Дір. Він ввічливо подякував водієві, а поки авто віддалялося, все ще дивився йому вслід. Це вперше в житті він покатався на лімузині. Мітч стояв коло ліхтарного стовпа й милувався вишуканим і мальовничим, навіть імпозантним особняком, — будинком фірми Бендіні. У ньому не було нічого спільного з громаддям зі сталі та скла, де селиться нью-йоркська еліта, чи з велетенським циліндром на десятки поверхів, до якого він заходив у Чикаго. Він одразу зрозумів: йому тут сподобається. Будівля менш претензійна, вона більше нагадувала його самого.

Ламар Квін з’явився з-за передніх дверей і спустився сходами. Щось до нього вигукнув, помахав рукою. Напередодні ввечері він їх зустрів в аеропорту і повіз до «Пібоді», або, як він сам сказав, «Гранд-готелю Півдня».

— Доброго ранку, Мітчу! Як ніч?

Наче давні друзі, що давно не бачилися, вони потисли один одному руки.

— Чудово. Готель прекрасний.

— Ми були впевнені, що вам сподобається. «Пібоді» всім подобається.

Чоловіки ввійшли до фойє, а там на невеликому рекламному щиті виднілося вітання для містера Мітчела І. Мак-Діра, гостя дня. Бездоганно одягнена, та не надто приваблива адміністраторка тепло всміхнулася й відрекомендувалась як Сильвія і додала: якщо в час перебування в Мемфісі містеру Мак-Діру щось знадобиться, йому варто просто сказати їй. Він подякував. Ламар підвів його до довгого коридору і почав екскурсію. Пояснив план будівлі, і, поки вони ходили, заодно знайомив Мітча з різними секретарками та співробітниками. У цей час на другому поверсі в головній бібліотеці навколо гігантського столу юрбилися юристи і пригощалися кавою з тістечками. Коли в залу ввійшли Ламар і Мітч, розмови стихли.

З Мітчем привітався Олівер Ламберт, а тоді відрекомендував його колективу. Всіх тут було чоловік із двадцять, більшість — співробітники, трохи лиш старші за Мітча. Партнери, пояснив Ламар, люди дуже зайняті, він із ними познайомиться пізніше на приватному обіді. Сам теж прилаштувався коло столу, коли Ламар закликав до тиші.

— Джентльмени, це — Мітчел Мак-Дір. Ви вже всі про нього чули, і ось він перед вами. Цьогоріч — він єдиний наш кандидат, і, так би мовити, наш кращий вибір. Його спокушають нью-йоркські та чиказькі боси і ще бозна-які, то ж нам доведеться постаратися й переконати його вибрати нашу маленьку фірму.

Присутні заусміхалися, закивали головами. Гостю стало ніяково.

— За два місяці він закінчить Гарвардський університет, з відзнакою, до речі. А ще він — помічник редактора «Юридичного вісника» Гарвардського університету.

Мітч помітив, що це справило враження.

— Доти він навчався у коледжі Західного Кентуккі, і... summa cum laude, диплом із відзнакою, — ну, це вже не так вразило. — А ще він чотири роки грав у футбол, був захисником.

Ось тепер вони були дійсно вражені. Кілька чоловіків поглядали на нього з явним благоговінням, мов на якого Джо Намата. Старший компаньйон вів далі свій монолог, а Мітчу поряд із ним стало геть ніяково. Той знай просторікував, яким ретельним завжди був відбір кандидатів, та як вдало Мітч впишеться у фірму. Мітч засунув руки до кишень і вже не слухав тих слів. Він став розглядати присутніх. Всі вони мали вигляд заможних і успішних молодиків. Дрес-код тут виявився строгим, а втім, у Нью-Йорку і в Чикаго було так само. Носили темно-сірі й темно-сині вовняні костюми, білі й блакитні бавовняні сорочки, помірно накрохмалені, шовкові краватки. Не було нічого крикливого чи невідповідного. Ну, хіба пара людей із краваткою-метеликом. Та на більше ніхто не наважився. Акуратність була тут обов’язковою. Ніяких борідок, вусів, волосся, що прикриває вуха. Декілька з присутніх мали наче боязкий вигляд, та загалом більшість справляла приємне враження.

Тим часом Ламберт вже закруглявся.

— Тепер Ламар проведе Мітча по кабінетах, погомоніти з ним ви зможете пізніше. Пропоную його щиро привітати. Сьогодні він разом зі своєю чарівною, знаєте, справді чарівною дружиною Еббі смакуватиме реберцями у «Рандеву», а завтра ввечері, звісно, звана вечеря від фірми у мене вдома. Вас усіх попрошу про гарні манери, — він усміхнувся й поглянув на гостя. — Мітчу, коли вам Ламар набридне, подайте знак, знайдемо когось більш вправного.

Гість іще раз обмінявся з кожним потиском рук, поки всі йшли до дверей, водночас намагаючись запам’ятати якнайбільше імен.

— Ну, почнімо нашу екскурсію, — промовив Ламар, коли зала спорожніла. — Це, звісно, бібліотека, і такі самі є ще на кожному поверсі. У них ми проводимо великі зібрання. Тематика книжок у бібліотеках різниться, тому ніколи не знаєш, що ти тут знайдеш. У штаті працює два бібліотекарі, однак ми активно використовуємо і мікроплівки, і мікрофіші. Як правило, вся наукова робота ведеться в приміщенні фірми, тут більше ста тисяч томів, включно з усіма можливими податковими звітами. У нас їх навіть більше, ніж в деяких юридичних вишах. Якщо вам знадобиться книжка, якої в нас немає, просто скажіть бібліотекарю.

Вони дійшли кінця довгого столу для засідань, побрели між рядами стелажів із книгами.

— Сто тисяч томів! — пробурмотів Мітч.

— Так, близько півтора мільйона доларів на рік у нас іде на поповнення фонду літератури й інших нововведень. Партнери часто на це нарікають, та до рішення економити не доходить. Наша бібліотека — одна з найбільших приватних юридичних бібліотек у країні, вона наша гордість.

— Так, є чим пишатися.

— Ми постаралися спростити пошук матеріалів. Ти й сам знаєш, як же нудно, і багато часу йде на пошуки потрібних матеріалів. Перші два роки ти мусиш провести тут чимало часу, тож ми подбали, щоб витрачений час не був неприємним.

Бібліотекар, який сидів за захаращеним книжками столом у дальньому кінці зали, відрекомендувався Мітчелові і показав йому ще й комп’ютерний кабінет із десятком комп’ютерів для охочих знайти останню інформацію. Він ще й хотів було продемонструвати новітні програмні розробки, та Ламар сказав, що вони зайдуть пізніше.

— Непоганий хлопець, — сказав він Мітчеві після того, як вони вже вийшли з бібліотеки. — За наведення ладу з книжками ми платимо йому сорок тисяч доларів на рік. Дивина!

«І справі дивина», — подумав Мітч.

Другий, третій і четвертий поверхи були копіями першого. Середина була заповнена робочими місцями секретарок, власне самими секретарками, стелажами з папками, копірами й іншою технікою. З одного боку двері вели до бібліотеки, з іншого — лабіринт кабінетів і менших конференц-залів.

— Гарненької секретарки тут годі знайти, — сказав Ламар, коли вони якийсь час постояли, спостерігаючи за зосередженими на роботі жінками. — Це у фірмі такий неписаний закон. Олівер Ламберт йде на все, аби викопати звідкись всіх найстарших і простакуватих, і звичайно ж, є такі, що тут працюють років по двадцять, і встигли забути більше, ніж ми у виші вивчили.

— Всі вони якісь тут повненькі, — зауважив Мітч, швидше сам до себе.

— Атож, це вже тут така стратегія, щоб ми рук не розпускали. Заборона на залицяння; за моєї пам’яті такого не було.

— А якби?

— Хто його знає. Ну, секретарку звільнять. А юриста, гадаю, суворо покарають. Може навіть втратити шанс на партнерство. Охочих перевірити немає, та й з ким — із цими коровами?

— Вдягнені вони гарно.

— Ти мене правильно зрозумій: ми наймаємо найкращих спеціалістів у галузі і платимо більше, ніж будь-яка інша фірма в місті. Зараз ти бачиш найкращих, хоч і не найвродливіших. У нас цінують досвід і зрілість. Ламберт не наймає нікого молодшого тридцяти років.

— На кожного співробітника одна секретарка?

— Так. Це поки ти не станеш партнером, а тоді матимеш іще одну — вони необхідні в роботі. Он у Натана Лока їх три, з двадцятилітнім стажем кожна. І мусять бігати, як молоденькі.

— А де його кабінет?

— На четвертому поверсі. Але доступ обмежений.

Мітч вже хотів ще щось запитати, але стримався. Ламар пояснив, що кутові кабінети площею двадцять п’ять на двадцять п’ять футів займають в основному старші партнери; назвав їх «кабінетами влади», і в голосі вчувалася значущість. Оформляли приміщення залежно від смаку кожного власника, витрат при цьому не рахували. Звільнялися вони лише тоді, коли хтось виходив на пенсію чи помирав, а між молодшими партнерами починалася боротьба за вільний кабінет.

Ламар понатискав кнопки коло дверей, і вони увійшли до одного з кабінетів, двері за собою зачинили.

— Ну як тобі краєвид? — запитав Ламар, коли Мітч підійшов до вікна. За вікном видніла річка, яка поволі несла свої води повз Ріверсайд-драйв.

— І як же таким кабінетом заволодіти? — поцікавився Мітч, стежачи за баржею, що сунула в бік Арканзасу попід мостом.

— Довгенько, довгенько ще ждати. Та коли ти сюди потрапиш, то вже будеш багатим, але ще й дуже зайнятим, тож і часу не матимеш на милування краєвидами.

— Чий це кабінет?

— Віктора Міллігана, начальника податкового відділу. Він дуже хороша людина. Сам із Нової Англії, та у нас живе двадцять п’ять років, Мемфіс називає своїм домом, — з руками в кишенях Ламберт пройшовся кабінетом. — Оббита деревом стеля й підлога залишилися від початку, їм понад сто років. Більшість приміщень встелені ковроліном. Та подекуди деревина збереглася непогано. Коли переселятимешся в кабінет, зможеш обрати килими чи ковролін — що захочеш.

— Мені подобається дерево. А що це за килим?

— Начебто якийсь стародавній перський, я не знаю його історії. А письмовий стіл належав ще Вікторовому прадіду, який був на Род-Айленді суддею — це він так казав. Віктор — майстер вигадувати, ніколи не вгадаєш, де правда, де вигадка.

— А де він зараз?

— Мабуть, у відпустці. Тобі розповіли про відпустки?

— Ні.

— У перші п’ять років роботи на фірмі ти маєш два тижні відпустки на рік, звісно, оплачуваної. Далі — три тижні на рік, аж поки не стаєш партнером, а там уже сам вирішуватимеш, скільки тобі знадобиться часу на відпочинок. Фірма має власне шале у Вейлі, хатину на озері в Манітобі, а ще два кондомініуми — на пляжі Сьома Миля на острові Великий Кайман. Усім цим ти можеш користуватися безкоштовно, треба лишень заздалегідь зробити замовлення. У партнерів право першочерговості, а потому — хто перший, того й правда. Особливо у фірмі полюбляють Кайманові острови, це ж міжнародний рай для податківців, тому багато хто з наших саме туди і їде. Мілліган явно там зараз, пірнає з аквалангом і називає це бізнесом.

Про Кайманові острови Мітч колись чув на заняттях з оподаткування, і знав, що вони десь у Карибському морі. Хотів було запитати, де саме, та вирішив сам це з’ясувати.

— Лише два тижні?

— Так. А що, якісь проблеми?

— Та насправді нічого такого. Це в нью-йоркських фірмах — три тижні щонайменше, — його слова прозвучали так, ніби він засуджував дорогі відпустки. Але це було не так — якщо не враховувати триденний вікенд, який вони з Еббі вважали своїм медовим місяцем, і рідкісних заміських автомобільних поїздок у Новій Англії, у Мітча ще жодного разу не було відпустки, і за межами країни він не бував.

— Ще можна взяти додатково тиждень вже за власний рахунок.

Мітч кивнув, начебто погоджуючись. Вони вийшли з кабінету і рушили далі. Двері пообіч широкого коридору вели до інших кабінетів юристів, з їхніх вікон відкривалися залиті сонячним світлом краєвиди міста. Ламар пояснив, що кабінети з видом на річку вважалися більш престижними, їх займали партнери. І на них теж була черга.

Кімнати для нарад, бібліотеки, робочі місця секретарок всі розташовувалися у центрі поверху — не було вікон, нічого не відволікало від роботи.

Кабінети співробітників були менші за розміром — п’ятнадцять на п’ятнадцять, але прекрасно оформлені. Вони навіть імпозантніше виглядали за будь-який кабінет в офісах Нью-Йорка і Чикаго, де бував Мітч. Ламар розповів, що чималі кошти фірма виділяє на дизайнерів з інтер’єру. Було таке враження, що гроші тут росли прямо на деревах. Молодші співробітники розмовляли з Мітчем люб’язно і з охотою, зовсім не були проти відірватися від роботи. Більшість знайшли що сказати гарного і про фірму, і про місто. Всі казали, що й він звикнеться у старому місті, нехай мине трохи часу. Говорили: їх, мовляв, теж переманювали боси з Вашингтона, з Волл-стріт, та вони не шкодують про свій вибір.

Партнери фірми були люди більш зайняті, проте не менш приязні. І знову й знову йому нагадували, як то його ретельно обирали і як же він гарно вписується в їхній колектив. Така фірма — саме те, що йому потрібно, і всі обіцяли продовжити бесіду під час обіду.

За годину до того Кей Квін, залишивши дітей під наглядом няні та служниці, зустрілася у «Пібоді» з Еббі, щоб разом поснідати. Виявилося, що вона теж із маленького містечка. Вийшла за Ламара заміж після навчання у коледжі, й вони три роки жили у Нешвілі, поки Ламар навчався в університеті Вандербільта — на юридичному. А зараз він стільки заробляв, що вона пішла з роботи, займалася дітьми, у них їх було двійко, причому народилися одне за одним, через чотирнадцять місяців. А тепер вона відпочивала від роботи і вагітності, вільний час розподіляла поміж клубом садівництва, благочинним фондом, заміським клубом, спортивним клубом та церквою. Незважаючи на статки і становище, вона так і лишилася простою й невибагливою, і було очевидно, що такою й лишиться, хай там якого успіху досягав чоловік. Еббі знайшла собі подругу.

Поснідавши круасанами і яйцями Бенедикт, вони сіли у холі готелю, попивали каву й поглядали на качечок, що плавали колами у басейні водограю. Кей запросила Еббі покататися на авто — покаже їй Мемфіс. А тоді додому, спільно пообідати. Може й до крамниць зазирнуть.

— Вони вам казали про позику на житло?

— Так, ще на першій співбесіді.

— Вони захочуть, щоб одразу по переїзді ви придбали будинок. Більшість випускників собі не можуть дозволити придбання житла. А тому фірма надає іпотечний кредит під дуже низькі відсотки.

— І наскільки низькі?

— Напевне не знаю. Ми поселилися сім років тому, мали один будинок, та вже переїхали до кращого. Вигідне діло, я тебе запевняю. І фірма слідкуватиме за тим, щоб у вас був будинок — це тут ніби неписане правило.

— А чому ж це так важливо для них?

— Є декілька причин. Перш за все, вони хочуть, щоб ви тут поселилися. Фірма дуже перебірлива, та якщо вже когось захотіли, то вони його отримають. Але ж Мемфіс — це не надто популярний центр, а тому має бути вигідніша пропозиція. А ще фірма дуже вимоглива, особливо до юристів. Високі вимоги, понаднормова робота — вісімдесятигодинний робочий тиждень і часті поїздки. Вам обом буде нелегко, у фірмі це знають. Їхня теорія наступна: коли в родині міцні стосунки, то юрист щасливий, а щасливі юристи приносять більше прибутків. А прибутки — це головне.

— Є й інша причина. Наші чоловіки — саме чоловіки, не жінки, — дуже пишаються своєю заможністю, від кожного очікують відповідного вигляду і поведінки. Якщо працівникові доведеться мешкати в квартирі, вони сприймуть це як приниження. Вони хочуть, щоб у вас був будинок, а за п’ять років інший будинок — більший. Якщо у другій половині дня матимемо час, я тобі покажу деякі будинки партнерів. Як побачиш їх, то й не будеш проти довгого робочого дня.

— Та я вже звикла.

— Ось і чудово, але це не зрівняти з навчанням у виші. Часом, коли надходить пора виплати податків, то може бути і сто годин роботи на тиждень.

Еббі всміхнулася й похитала головою — цифри вражали.

— А ти працюєш?

— Ні. Здебільшого дружини не працюють. Грошей вистачає, потреби ходити на роботу нема, а від чоловіків не дочекаєшся, щоб допомагали з дітьми. Але робота, звісно, не забороняється.

— Ким не забороняється?

— Та фірмою.

— Сподіваюся, що так.

Еббі подумки повторила слово «забороняється», але та вирішила не звертати уваги.

Кей відсьорбувала каву й розглядала качок. Якийсь малюк відійшов від мами і стояв перед водограєм.

— Ви вже думаєте про поповнення? — запитала Кей.

— Може, за кілька років.

— Заводити дітей заохочують.

— Хто?

— Фірма.

— З якого це дива фірмі цікавитися, будуть у нас діти, чи ні?

— Знову-таки, міцні родини. Народження дитини в когось — це справжня подія. — Тобі в лікарню шлють квіти й подарунки, носяться з тобою, мов з королевою. Чоловікові надають тижневу відпустку, та зазвичай він надто зайнятий роботою. Фірма робить страховий внесок у тисячу доларів дитині на навчання. Стільки тоді радості!

— Це вже здається якимось братством.

— Швидше одна велика родина. Все життя крутиться навколо фірми, публічне також. І це важливо, адже серед нас нема місцевих. Усі ми — прийшлі.

— Все так, але я не хочу, щоб мені хтось вказував, коли йти працювати, коли звільнятися й коли заводити дітей.

— Не хвилюйся. Фірма дуже дбає про кожного, але вони не втручаються не в свої справи.

— А я вже починаю сумніватися.

— Розслабся, Еббі. Це як справжня родина. Вони чудові люди, а Мемфіс — прекрасне старе місто, де хочеться жити і виховувати дітей. Вартість життя тут нижча, темп життя повільніший. Ви ж, певно, вже можете порівняти його з великими містами, ми теж це робили. Але повір, Мемфіс я не проміняю ні на який мегаполіс.

— То ми все місто оглянемо?

— Так, тому я зараз тут. Почнімо з центра, тоді подамося на схід, подивишся на красоти передмістя, може, принадні будиночки запримітиш, а тоді пообідаємо у моєму улюбленому ресторані.

— Бачу, буде весело.

Кей розплатилася за сніданок, і вони вийшли з «Пібоді», сіли до авто — новенького «мерседеса» Квінів від фірми.

Бенкетна зала, або їдальня, як її тут просто називали, знайшлася в західній частині п’ятого поверху, виходила вона на Ріверсайд-драйв на самісіньку річку. Ряд височенних — вісім футів — вікон відкривав панораму поромів, колісних теплоходів, барж та мостів.

Ця зала була надійним оплотом, святим місцем для працівників, яким стало здібностей та амбіцій, щоб називатися партнерами поважної фірми Бендіні. Щодня всі тут збиралися на обід, який готувала їм Джессі Френсіс, здоровенна темпераментна стара афроамериканка, а прислуговував за столом її чоловік Рузвельт, у білих рукавичках та поношеному вицвілому фраку, який сидів на ньому доволі кепсько, зате колись був подарований самим Бендіні незадовго до смерті. Бувало, збиралися тут і вранці, щоб попити чаю з пончиками і поговорити про справи, а часом і вечорами — за келихом вина відзначити успішний місяць чи чийсь особливо високий гонорар. Бенкетна зала призначена була лише для партнерів, хіба тільки могли запросити випадкового гостя — надто вже вигідного клієнта чи кандидата на посаду. Співробітники тут бували двічі на рік, лише двічі — ще й реєструвалися щоразу, та й то на запрошення партнерів.

До зали була й прибудова — маленька кухня, в якій і творила Джессі Френсіс. І саме тут, двадцять шість років тому, вона приготувала перші страви для самого містера Бендіні та його колег. Упродовж двадцяти шести років вона готувала для них виключно страви південної кухні й відверто ігнорувала прохання змінити меню. «Не подобається — не їжте», — відтяла вона. Якщо судити з кількості об’їдків, що забирав зі столу Рузвельт, страви всі з’їдали з неабияким задоволенням. У понеділок вона вивішувала меню на тиждень; не пізніше десятої ранку мали відмітитися всі, хто прийде їсти, а якщо хтось міняв розклад чи не з’являвся, Джессі могла на нього роками дутися. Вони з чоловіком працювали щодня по чотири години і отримували тисячу доларів на місяць.

За стіл сіли Мітч, Ламар Квін, Олівер Ламберт і Ройс Мак-Найт. Спершу їм принесли ніжні реберця з гарніром із засмаженої бамії та парових кабачків.

— Вона сьогодні жир процідила, — зауважив містер Ламберт.

— Дуже смачно, — похвалив Мітч.

— А вам від масних страв не погано?

— У Кентуккі готують так само.

— Я прийшов у фірму в 1965 році, — сказав Мак-Найт. — Так от, я з Нью-Джерсі. Я підозріло ставився до південної кухні й уникав її. До всього додається масло, і смажать теж на тваринних жирах. Аж раптом містер Бендіні відкриває тут це невеличке кафе, наймає Джессі Френсіс, і ось у мене вже двадцять років печія. Стиглі помідори — смажені, зелені помідори — смажені, баклажани, бамія, кабачки — геть усе смажиться. Раз було збунтувався Віктор Мілліган, він з Конектикута, еге ж? То Джессі наклала йому смажених маринованих огірків. Ви можете собі таке уявити? Посмажити мариновані огірки! Мілліган висловив невдоволення в присутності Рузвельта, той переказав Джессі, а та пішла чорним ходом і зникла. Рузвельт хотів повернутися, однак вона його не пускала. Врешті-решт Бендіні все залагодив, і вона погодилася повернутися на роботу з умовою, щоб ніхто не скаржився. Однак вершкового масла вона таки стала додавати менше. Гадаю, тепер проживемо років на десять довше.

— Смакота! — намазуючи маслом ще одну булочку, промовив Ламар.

— Тут завжди смачно, — додав Ламберт, коли до столу підійшов Рузвельт. Її страви поживні й калорійні, ми рідко коли пропускаємо обід.

Мітч їв не поспішаючи, старався підтримувати бесіду й говорити невимушено. Це було нелегко. Серед цих надзвичайно успішних юристів — кожен з яких — мільйонер, у їхній шикарній по-багатому декорованій бенкетній залі, він почувався так, наче сів на мілину. Лише присутність Ламара і Рузвельта його трохи заспокоювала.

Переконавшись, що Мітч уже поїв, Олівер Ламберт промокнув серветкою рота, поволі підвівся і постукав ложечкою по склянці з чаєм.

— Джентльмени, прошу вашої уваги.

У залі стало тихо — близько двадцяти присутніх повернули голови до центрального столу.

Відклавши вбік серветки, вони вже відкрито витріщалися на гостя фірми. Десь там серед паперів на столі у кожного з них лежало по копії досьє Мітча. А два місяці тому відбулося голосування і його було обрано головним претендентом на посаду. Усі знали, що він щодня бігає і долає по чотири милі, що він не курить, що має алергію на сульфаміди, що йому видалили мигдалини, у нього синя «мазда», а в матері психічний розлад і було навіть, що за квартал тричі її примусово лікували. Знали, що з ліків він не приймає нічого сильнішого за аспірин, навіть коли хворіє, і що він досить голодний, щоб працювати навіть сотню годин на тиждень, коли його попросити. Він їм подобався. Він мав приємну зовнішність, спортивну статуру, — справжній мужчина з ясним розумом та міцним тілом.

— Ви всі знаєте, що сьогодні ми приймаємо особливого гостя — Мітча Мак-Діра. Найближчим часом він із відзнакою закінчує Гарвард.

— Віват! Віват! — вигукнули двійко випускників Гарварда.

— Так, дякую вам. Мітчел і його дружина Еббі гостюватимуть у нас, до кінця вихідних зупиняться у «Пібоді». Мітч — один із п’яти найуспішніших випускників, і його вже запрошували на роботу. Але він нам потрібен тут. Поки Мітч не поїде, ви з ним матимете нагоду поспілкуватися. Сьогодні на нього чекає вечеря у Ламара Квіна і Кей, а завтра — у мене вдома. Вас усіх теж чекатиму у своїй оселі.

Мітч невпевнено всміхався, а Ламберт все говорив і говорив про велич фірми. Коли промова скінчилася, всі повернулися до пудингу й кави, які подав на столи Рузвельт.

Улюбленим рестораном Кей був розкішний «Східний Мемфіс». Тут полюбляла тусуватися золота молодь. Звідусіль звисало листя папороті і линула музика з ранніх шістдесятих із музичного автомата. У високих сувенірних бокалах подали «Дайкірі».

— Досить одного, — попередила Кей.

— І я не любителька спиртного.

Вони замовили фірмову страву і скуштували коктейль.

— А Мітч випиває?

— Дуже рідко. Він же спортсмен, то й піклується про здоров’я. Рідко може випити бокал пива чи склянку вина. Чогось міцнішого ніколи не п’є. А Ламар як?

— Приблизно те ж саме, пиво вперше він скуштував тільки в юридичній школі. Та дуже переймається зайвою вагою. І фірма не любить, коли випивають.

— Дуже мило, але чому це їх хвилює?

— Тому що алкоголь і юристи так само поєднуються, як кров і вампіри. Більшість законників напиваються в дим, алкоголізм став чумою в їхньому середовищі. Мені здається, починається все ще в коледжі. Он в універі Вандербільта хто-небудь завжди напивався, як чіп. Мабуть, те саме і в Гарварді. Така робота коштує нервів, а тому це виливається в пиятику. А наші, звісно, не янголи, тож усе тримається під контролем. А здоровий юрист — завжди успішний, краще працює. І знову питання в прибутку.

— Так, гадаю, в цьому є сенс. Мітч каже, що тут нема плинності кадрів.

— Так, у них все стабільно — за сім років, що ми тут, я й не пригадаю, щоб хтось звільнився. Гроші великі крутяться, то вони дуже обережно добирають працівників. І не беруть на роботу заможних.

— Я не розумію. Про що ти?

— У фірму не беруть нікого з додатковим джерелам прибутку. Вони хочуть молодих і голодних. І питання вже у відданості: якщо все, що ти маєш, іде з одного джерела, ти зберігатимеш йому вірність. Від тебе очікується беззастережна відданість фірмі. Ламар говорить, що ніхто й ніколи навіть мови не заводить про звільнення. Вони всі або багаті, або вже на шляху до багатства. Якщо хтось надумає від них піти, де ж він знайде більше? Фірма запропонує Мітчу все, що треба, аби тільки він погодився залишитися. Вони пишаються тим, що платять більше за інших.

— А чому в них нема жінок-юристів?

— Раз спробували. Вона виявилася справжнім стервом і все поставила з ніг на голову. Юристки завжди готові вступити в суперечку і шукають привід для неї. Іншим з ними важко. Ламар каже, що бояться взяти на роботу жінку через те, що коли вона не впорається з роботою, тоді неможливо буде її позбутися, та ще й в дискримінації звинуватять.

Жінкам принесли пиріг, від коктейлів вони відмовилися. Під розложистими заростями папороті юрмилися, здавалось, сотні молодих ділових людей, ресторанна атмосфера дедалі пожвавлювалася. З музичного автомата лилася мелодія і голос Смокі Робінсона.

— У мене є класна ідея! — сказала Кей. Маю знайому рієлторку, давай-но їй подзвонимо і оглянемо кілька будинків на продаж.

— Яких будинків?

— Для вас із Мітчем. Дім для найновішого співробітника «Бендіні, Ламберт і Лок». Вона щось вам підшукає по ваших грошах.

— А я не знаю, скільки ми зможемо собі дозволити.

— Я їй скажу, десь у межах ста-ста п’ятдесяти тисяч доларів. Останній раз новачок придбав будинок в Оукгруві, і впевнена, що він приблизно стільки й заплатив.

Еббі нахилилася до неї й майже прошепотіла:

— І скільки ж нам доведеться за нього в місяць платити?

— Не знаю. Та ви собі зможете це дозволити. Тисячу, чи трохи більше.

Еббі все не зводила очей із Кей, а потім ледь проковтнула грудку в горлі. Оренда маленьких квартири на Мангеттені коштувала вдвічі дорожче.

— Гаразд, подзвонімо їй.

Кабінет Ройса Мак-Найта, як і слід було очікувати, виявився «кабінетом влади» з приголомшливим краєвидом за вікном. Це було привілейоване кутове приміщення, просто під кабінетом Натана Лока. Ламар пішов, перепросивши, а Мітча менеджер запросив сісти за невеликий стіл біля дивана. Секретарку послали приготувати кави.

Мак-Найт запитав гостя про його думку щодо всього побаченого, і той відповів, що вражений.

— Мітчу, я хотів би ще розповісти про деталі нашої пропозиції.

— Так, слухаю.

— У перший рік роботи основний оклад становить вісімдесят тисяч доларів. Але після того, як здаси кваліфікаційний іспит, ти отримаєш надбавку в п’ять тисяч доларів. Не премію, а надбавку. Екзамени здають у серпні, влітку ти матимеш змогу до нього підготуватися. У нас розроблений власний навчальний курс, і з тобою посилено займатимуться кілька партнерів. Заняття проходитимуть у робочий час, за рахунок фірми. А як ти, певно, знаєш, більшість фірм вимагають професійної підготовки і навчання за рахунок вільного часу. У нас не так. І ще жоден із наших співробітників не провалився на іспиті, ти теж не даси приводу нам хвилюватися й не порушиш цієї традиції. На початку вісімдесят тисяч, а через пів року — вісімдесят п’ять. Мине рік, і платня зросте до дев’яноста, а ще ти отримаєш премію в грудні, залежно від результатів праці та прибутків фірми за останні дванадцять місяців. Минулого року премія для співробітників в середньому складала дев’ять тисяч. Ти, мабуть, знаєш, що інші фірми дуже рідко практикують участь співробітників у поділі прибутків. Маєш запитання щодо окладу?

— А що буде за два роки?

— Щороку основний оклад підвищується в середньому на десять відсотків, поки не станеш партнером. Та ні підвищення, ні премії не гарантовані — все залежить від того, як ти працюватимеш.

— Так, це справедливо.

— Ти вже знаєш, як для нас важливо, щоб ви придбали для себе житло. Це додасть стабільності й престижу, це для нас теж важливо — і надто стосовно співробітників. Фірма надає іпотеку на тридцять років під низькі відсотки, з фіксованими ставками, але витрати не повертаються, якщо менш ніж за п’ять років ти вирішиш будинок продати. Позика надається лише раз, тільки на купівлю першого будинку. Далі ти плататимеш самостійно.

— Яка відсоткова ставка?

— Найнижча по можливості — щоб не було проблем з IRS податківцями. Загальноприйнята середня ставка складає десять-десять з половиною відсотків. Ми пропонуємо сім-вісім. Фірма представляє інтереси кількох банків, і вони нам допомагають. Із таким окладом банк погодиться надати позику без проблем. При необхідності фірма фактично може виступити і твоїм гарантом.

— Це так щедро, містере Мак-Найт.

— Це для нас важливо. І ми нічого не втрачаємо в грошах. Щойно підшукаєш будинок, все решта — справа нашого відділу в справах нерухомості. Вам лишиться тільки в’їхати до будинку.

— А «БМВ»?

Містер Мак-Найт усміхнувся.

— Це ми започаткували десять років тому і вирішили, що авто виявилося добрим стимулом. Все просто. Ти вибираєш якусь простішу модель автомобіля, і ми беремо його в оренду на три роки, даємо тобі ключі; сплачуємо номер, страховку, техогляд. Ти через три роки зможеш її викупити у лізингової компанії за справедливою ринковою ціною. Це також буває раз.

— Це спокусливо.

— Знаю.

Містер Мак-Найт заглянув у діловий записник.

— Усій сім’ї ми забезпечуємо медичне обслуговування і послуги дантиста. Вагітність, профілактичні огляди, протезування — все. Фірма все оплачує.

Мітч кивнув, та ці слова його не здивували — так було і в інших фірмах.

— У нас ще й унікальна система пенсійного забезпечення. Фонд складає не менше десяти відсотків основного окладу, і до кожного вкладеного тобою долара фірма додає ще два. Тобто, як ти почнеш із вісімдесяти в рік, то вісім тисяч у тебе вже буде відкладено. Фірма підкидає ще шістнадцять, і ось через рік роботи ти вже маєш двадцять чотири. Ми доручили займатися цими справами фінансистам-професіоналам, і за минулий рік наш пенсійний фонд зріс на дев’ятнадцять відсотків. Непогано, чи не так? Якщо двадцять років вноситимеш гроші, то в сорок п’ять вже будеш мільйонером. Та є одне застереження: якщо вирішиш від нас піти раніше ніж за двадцять років, то не отримаєш нічого, крім власних щорічних внесків і навіть без відсотків.

— Це жорстоко.

— Та ні, це навіть щедро. Знайди хоча б одну таку фірму, яка один твій долар покриває двома. Наскільки я знаю, таких немає. Так ми про себе дбаємо. Багато хто з партнерів ідуть на відпочинок у п’ятдесят років, деякі — в сорок п’ять. Йти на пенсію ніхто тебе не змушує, хочеш — працюй і в шістдесят, і в сімдесят. Кожному своє. А наше завдання — забезпечити щедру пенсію і дати можливість працівникам іти раніше на відпочинок.

— І скільки вже партнерів на пенсії?

— Близько двадцяти; час від часу ти їх у нас бачитимеш. Іноді вони зазирають пообідати, дехто навіть зберіг за собою робоче місце. Ламар розповів про відпустки?

— Так.

— Гаразд. Ти зарання замовляй, куди захочеш поїхати, а надто коли на Вейл або Каймани. Переліт — за твій рахунок, а от проживання безкоштовне. Ми ведемо бізнес на Кайманах, то часом фірма туди тебе посилатиме залагодити якісь питання. Такі поїздки на два-три дні нечасті — десь раз на рік, і вони не за рахунок відпустки. Ми зайняті роботою, Мітчу, і добре знаємо ціну відпочинку.

Мітч на це кивнув і мрійливо уявив, як ніжитиметься на пісочку залитого сонцем пляжі Карибського моря, попиваючи «Пінаколаду» й розглядаючи одягнених у бікіні красунь.

— А Ламар казав про вступну премію?

— Ні, але звучить заманливо.

— Якщо ти вирішуєш йти до нас працювати, то отримуєш чек на п’ять тисяч доларів. Побажання таке: витрачай більшість на власний гардероб. Після того, як сім років ти носив светри й джинси, то навряд чи маєш у запасі широкий набір костюмів, це ж зрозуміло. У нас вимоги щодо зовнішнього вигляду працівників такі: юристи мають одягатися зі смаком і консервативно. Хоч дрес-коду немає, однак отримаєш певні вказівки щодо цього.

Він сказав п’ять тисяч доларів? На одяг? Мітч мав усього два костюми, в одному з них він і приїхав. Він постарався не виказати емоцій, сховавши усмішку.

— Запитання є?

— Так. Я знаю, що великі фірми часто завалюють новачків нудною пошуковою роботою — доводиться три роки бути бранцем у бібліотеці. Я такого не хочу. У разі потреби я займатимуся пошуком даних, бо ж розумію, що є новачком на фірмі. Але я не збираюся весь час займатися писаниною і вишукувати дані за всю фірму. Я хотів би працювати з реальними клієнтами та їхніми проблемами.

Містер Мак-Найт вислухав уважно і з розумінням, а тоді дав заготовлену для такого випадку відповідь.

— Я розумію, Мітчу. Ти маєш рацію, це проблема крупних фірм. Але не наша. Перші три місяці ти мало що робитимеш, бо готуватимешся до кваліфікаційного іспиту. А коли його здаси, то почнеться справжня робота. Тебе буде закріплено за одним із партнерів, його клієнти стануть твоїми клієнтами. Певне ж, ти виконуватимеш для нього дослідження, і свої теж, хтось колись тебе може попросити допомогти зі звітами чи з пошуком даних. Ми хочемо, щоб ти від роботи отримував задоволення. Тобі вже казали, що плинності кадрів у нас нема і ми готові зробити все, щоб твоя кар’єра пішла вгору. Якщо не вдасться спрацюватися з одним партнером, ми знайдемо тобі іншого. Якщо ти вирішиш, що з податками працювати — не твоє, то зможеш зайнятися цінними паперами або банківською справою — сам вирішиш. Невдовзі фірма здійснить значне інвестування у містера Мітчела І. Мак-Діра, тому ми хочемо, щоб він працював продуктивно.

Мітч відпив кави і подумав над наступним запитанням. Містер Мак-Найт знову зазирнув у записник.

— Ми оплачуємо ваші витрати на переїзд до Мемфіса.

— Витрат багато не буде — невелика вантажівка і все.

— Ще щось цікавить, Мітчу?

— Ні, сер, я більш не можу придумати, про що запитати.

Мак-Найт склав аркуш із запитаннями і заховав до папки, тоді сперся ліктями об стіл, нахилився вперед.

— Мітчу, ми тебе не підганяємо, але відповідь потрібно дати якомога швидше. Якщо ти обереш інше місце роботи, то нам треба буде проводити співбесіди з іншими претендентами. Цей процес досить тривалий, а хотілося би, щоб новий співробітник став до праці не пізніше першого липня.

— Десять днів на роздуми вам підійде?

— Чудово. Давайте, до 30 березня, гаразд?

— Згода. Я зв’яжуся з вами раніше.

Мітч попрощався і вийшов. Ламар чекав на нього в коридорі коло кабінету Мак-Найта. Вони домовилися про вечерю о сьомій.