Фірма

17

Напередодні Різдва сніг розтанув, оголивши мокру землю, поступившись звичній передсвятковій погоді — сіре небо й холодні дощі. За останні дев’ятнадцять років Мемфіс побачив два сніжних Різдва. І більше в цьому столітті експерти не передбачали.

У Кентуккі сніг випав, та на дорозі його не було. Еббі зателефонувала батькам наступного ранку після Різдва, коли вже зібралася в дорогу. Сказала, що їде в гості, але сама. Вони цим були розчаровані, додали, що вона може й не їхати, якщо якось незручно. Та вона наполягала. Їхатиме з десять годин. Дороги не будуть заповнені, і вона ще до темноти буде на місці.

Мітч говорив мало. Біля авто під деревом розгорнув ранкову газету і, поки Еббі складала в машину речі, вдавав, що читає. Пес ховався під стільцем, неначе очікуючи вибуху. На канапі лежали акуратно складені різдвяні подарунки, вже розпаковані: одяг, парфуми, альбом, а для неї — довга лисяча шубка. Вперше за роки життя у шлюбі вони мали гроші на те, щоб гарно зустріти Різдво.

Вона взяла згорнуту шубу й підійшла до газети.

— Я поїхала, — сказала вона м’яко, та рішуче.

Він поволі підвівся й дивився на неї.

— Жаль, що ти зі мною не поїдеш, — сказала вона.

— Може, наступного року, — неправду сказав, обоє це розуміли. Але звучало непогано — обнадійливо.

— Будь ласка, будь обережною.

— Подбай про собаку.

— У нас все буде гаразд.

Він пригорнув її за плечі і поцілував у щоку. Дивився на дружину і всміхався. Вона була вродлива. Тепер набагато красивіша ніж тоді, коли вони побралися. У двадцять чотири вона виглядала на свій вік, але тепер вона ще й виглядала елегантною.

Вони підійшли до гаража, Мітч допоміг Еббі сісти. Поцілувалися ще раз, і вона поїхала.

«Веселого Різдва!», — мовив сам до себе він.

«Веселого Різдва!», — сказав він псу.

Порозглядавши годину самі стіни, Мітч кинув до багажника дві зміни білизни, на переднє сидіння посадив Херсі і поїхав з міста. По 55-му шосе попрямував на південь до Міссісіпі. На дорозі автомобілів майже не було, та він усе поглядав у дзеркало. Пес щогодини скавчав, тож Мітчу доводилося робити зупинки — навіть на схилах пагорбів. Вишуковував якісь кущі й деревця, і поки собака робив свої справи, сам приглядався до дороги. Жодного разу нічого підозрілого не помітив. Через п’ять таких зупинок прийшла впевненість — його ніхто не переслідує. Очевидно, пішли на різдвяні вихідні. Через шість годин він під’їхав до Мобайла, ще через дві години — проїхав через Затоку поблизу Пенсаколи і попрямував до Смарагдового берега Флориди. Дев’яносто восьма автострада вела через прибережні містечка Наварру, Форт Волтон-Біч, Дестін і Сандестін. Минав житлові будинки, мотелі, довжелезні торговельні центри, занедбані парки атракціонів, дешеві крамнички футболок — більшість зачинених і забутих ще від Дня праці. Містечка змінила дорога без перехресть, заторів, поворотів уздовж пустельного узбережжя — цілі милі дивовижних білосніжних пляжів та смуги смарагдової води Затоки. Східніше від Сандестіна шосе звузилося і збочило від узбережжя. Мітч близько години споглядав обабіч лишень лісочки, поодинокі заправки самообслуговування та крамнички всяких дрібничок.

У сутінках він спустився з пагорба і побачив попереду містечко Панама-Сіті-Біч. Дорожній знак попереджав, що до самого міського пляжу лишалося вісім миль. Шосе знову вивело до узбережжя, воно роздвоювалося й пропонувало два шляхи — вулицю, що вела вправо і яскравий краєвид далі дорогою до того, що носило назву Смуга Чудес. Мітч обрав маршрут мальовничий — вздовж пляжів і води дорога п’ятнадцять миль бігла повз кондомініуми, мотелі, парки атракціонів, котеджі, ресторанчики фаст-фуду й крамнички з літнім одягом. Це й було Панама-Сіті-Біч.

Більшість цієї сили-силенної котеджів, які здавали в оренду, були порожніми, та все ж траплялися запарковані автомобілі, тож Мітч виснував, що на канікули приїхали на узбережжя декілька сімей. Таке собі тепленьке Різдво. Та сам себе заспокоїв, що вони хоч принаймні разом. Пес загавкав, і він спинив авто біля пірса. Тут рибалили кілька чоловіків із Пенсільванії, Огайо та Канади, втупившись у темні води.

Далі знову їхали по Смузі Чудес. Херсі, вже стоячи, визирав у вікно і гавкав, побачивши поодинокі неонові вивіски мотелів із годинами роботи і дешевими цінами.

Він зупинився на цілодобовій заправці «Тексако»; працівник був надміру люб’язним.

— Сан-Луї-стріт? — запитав Мітч.

— Так, так, — той говорив з акцентом. Показав у західний бік. — На другому світлофорі направо. Тоді перший поворот наліво. Там Сан-Луї.

Район виявився безладним юрмиськом старовинних будиночків на колесах. Вони тільки називалися мобільними, проте десятиліттями стояли непорушно. Споруди розташовувалися одна коло одної впритул, мов доміно. Під’їзні доріжки короткі й вузькі. На них виднілися старенькі пікапи й зношені садові меблі. Вулиці були заповнені силою припаркованих автомобілів, поламаних і покинутих. До стін притулені велосипеди й мотоцикли, біля кожного помешкання були газонокосарки. На в’їзді був знак, що пояснював: тут — поселення пенсіонерів «Район Сан-Педро Естейт — пів милі від Смарагдового узбережжя». Все це швидше нагадувало нетрі на колесах або будівельний майданчик.

Знайшлася і Сан-Луї-стріт, Мітч чомусь занервував. Вона була звивиста й вузька, а колишні мобільні будинки — ще занедбаніші й менші. І він їхав повільно, з нетерпінням поглядаючи на номери на трейлерах і дивуючись розмаїттю географії номерних знаків на автівках. Якщо не рахувати машини, вулиця була порожньою.

Хатина під номером 486 на цій вуличці була однією з найстаріших і найменших — заледве більшою від намету. Колір стін колись був сріблястим, але тепер фарба злущилася й осипалася; зверху аж до вікон виднілись і шари темно-зеленої плісняви. Віконниць не було. Одне скло дуже потріскане і втримувалося тільки завдяки сірій ізоляційній стрічці. Коло єдиного входу був невеличкий ґанок. Зовнішні, скляні, і внутрішні двері були прочинені, Мітч побачив увімкнений телевізор та силует чоловіка, який рухався всередині.

От цього він не хотів. Поки що в нього не виникало бажання бачитися з новим чоловіком матері, й пора досі не прийшла. Він прокотив далі, вже шкодуючи, що сюди приїхав.

На Смузі набачив знайомий навіс над входом до готелю «Холідей Інн» — постояльців не видно, та готель працював. Мітч забрав авто з проїзду, зайшов і зареєструвався під іменем Едді Ломакса з Дейнсборо в штаті Кентуккі. Вибрав одномісний номер з видом на океан і заплатив готівкою.

У телефонній книзі на Смузі було зареєстровано три вафл-бари. Він улігся впоперек ліжка й набрав перший номер. Невдача. Набрав другий, запитав про Еву Ейнсворт. Відповіли: хвилиночку. Він відключився. Була вже одинадцята вечора, тож він поспав дві години.

Щоб доїхати до його готелю, таксі знадобилося двадцять хвилин; а ще водій взявся пояснювати, як удома він з дружиною й дітками та родичами насолоджувався залишками різдвяної індички, а тоді подзвонив диспетчер. На Різдво він же хотів побути з родиною і хоча б день у році забути про роботу. Мітч кинув на сидіння двадцятку і попросив трохи помовчати.

— Що там, друже, знадобилося у вафл-барі? — запитав таксист.

— Просто проїдься там.

— Вафлі цікавлять, так? — сам розсміявся з жарту, щось під ніс пробурмотів. Ввімкнув радіо, підкрутив звук, вибрав улюблену радіостанцію. Поглянув крізь вікна на вулицю, посвистів, тоді запитав:

— Що тебе привело сюди на Різдво?

— Шукаю декого.

— Кого?

— Жінку.

— Як і всі ми. Когось маєш на прикметі?

— Стару подругу.

— І вона у вафл-барі?

— Я так думаю.

— Ти ніби шукаєш щось, чи не приватний детектив?

— Ні.

— Ти якийсь підозрілий.

— Просто їдь уперед.

Вафл-бар виявився невеликим прямокутним приміщенням, яке нагадувало коробку; з дванадцять столиків і довгий бар перед грилем. Все, що тут готувалося, добре було видно. Вікно коло столиків було на всю стіну, аби і гості могли насолоджуватися краєвидом, ласуючи вафлями з горіхами пекан і беконом. Невелика автостоянка була майже заповнена. Мітч вказав таксисту на вільне місце під кафе.

— Ти не виходиш? — поцікавився водій.

— Ні. Не вимикай лічильник.

— Друже, це вже дивно.

— Тобі ж заплатять.

— Ну, твоя справа.

Мітч оперся ліктями на спинку переднього сидіння. Лічильник тихенько клацав, а він розглядав відвідувачів за вікном. Водій похитав головою, й поглядав на це все з цікавістю. В кутку зали поряд із сигаретним автоматом за столиком зібрався гурт дебелих туристів — в довгих сорочках, з білошкірими ногами у чорних шкарпетками — всі пили каву, роздивлялися меню й одночасно розмовляли. Їхній верховода — черевань у розстебнутій сорочці, на зарослих грудях якого лежав важкий золотий ланцюг. Із сивими довгими бакенбардами і в бейсбольному картузі, він все поглядав у бік грилю, видно, чекав на офіціантку.

— Ти бачиш її? — допитувався таксист.

Мітч нічого не відповів, лише нахилився вперед і похмуро поглядав вперед. Вона з’явилася просто нізвідки й стала коло столика, тримаючи в руці ручку й блокнот. Головний сказав щось веселе, його друзі зареготали, а вона й не всміхнулася, просто мовчки записувала. Виглядала тендітною й дуже худою. Аж занадто худою. Уніформа в чорно-білій гамі — туго облягала її ладну фігурку й тонку талію. Сиве волосся підібране вгору й сховане під шапочку з фірмовим написом «Вафл-бар». Їй п’ятдесят один рік. З такої відстані їй можна було дати її вік, та не більше. Дивовижний вигляд мала. Закінчивши писати, вона забрала меню, щось ввічливо сказала, ледь усміхнулася, а тоді зникла. Далі було видно, як жінка швидко рухалася поміж столиками, наливала кави, розставляла пляшечки з кетчупом, давала вказівки кухареві.

Мітч розслабився. Лічильник і далі поволі клацав.

— Це вона? — запитав таксист.

— Так.

— І що тепер?

— Я не знаю.

— Ну от, ми ж її знайшли, правда?

Мітч не зводив очей з жінки і мовчав. Вона налила кави чоловікові, що сидів за столиком сам. Той щось сказав, вона всміхнулася. Ця прекрасна м’яка усмішка. Усмішка, яку він бачив тисячі разів, втупившись у стелю в темряві ночі. Мамина усмішка.

На землю лягав легкий туман. По склу заковзали двірники, що десять секунд забираючи вологу. Була вже майже північ, північ після Різдва.

Водій нервово постукував пальцями по керму й совався на сидінні, зручніше вмостився, покрутив налаштування радіостанції.

— І довго ми тут сидітимемо?

— Недовго.

— Друже, це ж дивно.

— Тобі заплатять.

— Мужик, ну гроші — це ще не все. Та ж Різдво. Вдома діти ждуть, родичі в гості заглядають, треба доїсти індичку, допити вино. А я сиджу тут під «вафлею», щоб ти надивився на якусь стару крізь вікно.

— Це моя мати.

— Твоя хто?

— Ти ж почув.

— Ох, ну ти даєш! Чого тільки не буває!

— Просто заткнися, гаразд?

— Окей. Ти не збираєшся підійти, побалакати з нею? Тобто це ж Різдво, а ти мамусю знайшов. Ти маєш із нею зустрітися, хіба ні?

— Ні, не тепер.

Мітч зручно всівся на сидінні, кинув погляд на темний пляж, на шосе.

— Їдьмо.

На світанку, одягши светр і джинси, він покликав Херсі й босоніж пішов прогулятися по пляжу. Без поспіху вони йшли на схід, туди, де над смужкою горизонту небо набирало жовтогарячої барви. Хвилі поволі відкочувалися на тридцять ярдів і без поспіху напливали на суходіл. Пісок під ногами був мокрим і холодним. Небо безхмарне, і лиш морські чайки безперестанку галакали поміж собою. Херсі безстрашно кидався у воду, та вже за мить мчав до берега, рятуючись від чергового буруна. Безмежний простір піску й води спонукав хатнього пса досліджувати все довкола. Він відбігав од господаря метрів на сто.

Через дві милі вони підійшли до масивного бетонного пірса, який аж на двісті футів врізався з берега в океан. Херсі вже нічого не боявся, тож сміливо помчав пірсом, кинувся до відра з приманкою під ногами двох рибалок, які нерухомо стояли з вудками руках і пильнували поверхню води. Мітч пройшов повз них до краю пірса, а там з десяток інших рибалок вели неспішні бесіди, не зводячи очей з вудочок і чекаючи, коли ж нарешті клюне. Пес потерся об Мітчеву ногу й завмер. Сонце почало своє тріумфальне сходження, й на милі довкруж заблискотіла вода, чорний колір поволі змінював зелений. Мітч сперся на перила, від холодного вітру його проймала дрож. Босі ноги вже задерев’яніли від холоду. А вздовж берега простяглися кондомініуми й мотелі — всі чекали на новий день. Пляж був порожнім. Віддалік за багато миль, виднівся ще один пірс.

Рибалки перемовлялися різкими короткими фразами жителів північних штатів. Мітч трохи послухав і вже розумів, що риба не клювала. Він вдивлявся в море. Погляд полинув на південний схід, майнула згадка про Каймани, про Ебанкса. І на мить — про дівчину, й відразу зникла. Туди він повернеться — в березні, у відпустку, разом із дружиною. До біса ту дівчину. Він, звісно, з нею не зустрічатиметься, пірнатиме разом з Ебанксом, той стане йому другом. В барі питимуть «Хайнекен» і «Ред Страйп» і розмовлятимуть про Ходжа й Козінскі. Він слідкуватиме за тими, хто слідкуватиме за ним. Тепер його спільниця — Еббі, і вона йому допомагатиме.

Чоловік стояв у темряві біля «Лінкольна» й чекав. Нервово поглянув на годинник, перевів погляд на ледь освітлений тротуар, який біля будинку вже й зникав з очей. На другому поверсі згасло світло. За хвилину з будинку вийшов приватний детектив і попрямував до автомобіля. Чоловік пішов назустріч.

— Ви Едді Ломакс? — тривожно запитав.

Ломакс уповільнив ходу, зупинився навпроти.

— Так. А ви хто?

Чоловік тримав руки в кишенях. Погода була холодна й вогка, він аж тремтів.

— Ел Кілбері. Мені потрібна допомога, містере Ломакс. Справа — труба. Я заплачу готівкою просто зараз — скільки скажете, стільки заплачу. Ви повинні мені допомогти.

— Чуваче, слухай, вже пізно.

— Будь ласка. Гроші в мене є. Ви лише ціну назвіть. Містере Ломакс, ви повинні мені допомогти, — з лівої кишені він витяг тугий жмут грошей і вже готовий був скільки завгодно відрахувати.

Ломакс поглянув на гроші, тоді кинув погляд через плече.

— То в чому проблема?

— Моя жінка. Через годину має зустрітися зі своїм мужиком в одному мотелі у південному Мемфісі. В мене є всі дані — і номер знаю. Мені лиш треба, щоб ви пішли зі мною і зробили фотознімки, як вони заходять і виходять.

— А як ви про це дізналися?

— Телефонні жучки. Вони разом працюють, і я її запідозрив. Я маю багато грошей, містере Ломакс, я повинен виграти справу з розлученням. Тисячу доларів плачу просто зараз, — швидко відрахував десять купюр і подав детективу.

Ломакс узяв гроші.

— Окей. Дайте-но сходжу по камеру.

— Прошу вас, швидше. Я оплачую готівкою. І ніяких записів.

— Це мене влаштовує, — простуючи до будинку, мовив Ломакс.

Через двадцять хвилин на переповнену паркову коло «Дейс Інн» поволі вповз «Лінкольн». Кілбері вказав на вікна номера на другому поверсі з внутрішнього двору і на вільне місце поряд з «шевроле» коричневого кольору. Ломакс обережно задом припаркував авто. Кілбері ще раз вказав йому на вікно, поглянув на годинник і додав, як він цінує все, що Едді для нього робить. А Ломакс думав про гроші. Тисяча баксів за дві години. Непогано. Він витягнув фотоапарат, зарядив плівку, перевірив спалах. Кілбері нервово переводив погляд з фотоапарата на вікно мотелю. Вигляд мав дуже ображений. Завів мову про дружину, про чудесні прожиті разом роки, і, мовляв, для чого вона так вчинила?

Ломакс слухав і розглядав ряди автомобілів, в руках тримав фотокамеру.

Він не помічав дверцят коричневого «шевроле». За метр од них дверцята поволі й нечутно відчинилися. На сидінні, сидів, пригнувшись, чоловік у чорному пуловері й чорних рукавичках. Він чогось вичікував. Коли на парковці стало тихо й безлюдно, він висковзнув і, рвонувши дверцята, вужем прошмигнув на заднє сидіння «Лінкольна» й тричі вистрелив у потилицю Едді. Завдяки глушнику пострілів ззовні ніхто не почув.

Едді, вже мертвий, утнувся обличчям у кермо. Кілбері разом з убивцею вибралися з авто, сіли до «шевроле» і помчали геть.