Фірма

36

Таксі спинилося перед світлофором, що спалахнув червоним, і Мітч вискочив на дорогу в центральній частині Нешвіла. Ноги були мов дерев’яні, ще й боліли. Через силу перебрався через вранішнє запруджене машинами перехрестя.

Споруда «Південно-східного» банку — скляний тридцятиповерховий циліндр — нагадувала тубу для тенісних м’ячів. Певне, з такою задумкою і проектувалася. Скляні стіни були затемнені. Банк гордовито здіймався неподалік од перехрестя серед заплутаних тротуарів, фонтанів, підстрижених кущів та газонів.

Разом із потоком службовців банку, які поспішали на роботу, Мітч потрапив у вестибюль через високі двері-вертушку. В ніші на стіні, облицьованій мармуром, він знайшов путівник і піднявся ліфтом на третій поверх. Відчинивши важкі скляні двері, він ввійшов до великого круглого офісу. Неймовірно вродлива жінка років сорока поглянула на нього з-за товстого скла. Навіть не всміхнулася.

— Прошу, я до містера Мейсона Лейкука, — сказав він. Вона вказала на крісло:

— Присядьте.

Містер Лейкук не барився. Вийшов із коридорчика з таким самим похмурим виразом обличчя, як і в секретарки. Прогундосив:

— Чим можу вам прислужитися?

Мітч підвівся.

— Мені потрібно переказати певну суму грошей.

— Гаразд. У вас є рахунок у нашому банку?

— Так.

— Як ваше ім’я?

— Це номерний рахунок. Інакше кажучи, ви ім’я не дізнаєтеся, містере Лейкук. Ім’я вам не потрібне.

— Добре. Ідіть за мною.

В його кабінеті не було вікон, і краєвидів не побачиш. За таким самим скляним столом за перегородкою виднівся ряд моніторів і клавіатур. Мітч сів.

— Номер рахунку, будь ласка.

— 214-31-35.

Лейкук покладав на клавіатурі, тоді втупився в монітор.

— Це рахунок за «кодом три», його відкрила Т. Гемфіл з такою умовою, що до нього доступ мають лише двоє: вона сама та чоловік, який відповідає певним фізичним характеристикам: зріст близько шести футів, вага від ста сімдесяти п’яти до ста вісімдесяти фунтів, очі сині, шатен, вік двадцять п’ять-двадцять шість років. Ви підходите під цей опис, сер, — Лейкук не відривав погляду від екрана. — Які останні чотири цифри номера вашої соціальної страховки, сер?

— 8585.

— Добре. Вам доступ відкрито. Отже, що я можу для вас зробити?

— Мені потрібно сюди переказати певну суму з банку на Великому Каймані.

Спохмурнівши, Лейкук взяв до рук олівець.

— Як називається банк?

— «Королівський банк» Монреаля.

— Який вид рахунку?

— Це теж номерний рахунок.

— Я так розумію, номер ви знаєте?

— 499DFH2122.

Лейк записав номер і встав.

— Я через хвилину повернуся, — він вийшов з кабінету.

Минуло вже десять хвилин. Мітч постукував ногою, яка боліла, і подивлявся на екрани моніторів на столі.

Лейкук повернувся зі старшим ревізором, містером Ноуксом, віце-президентом якоїсь асоціації. Ноукс відрекомендувався, сидячи за столом. Обидва працівники поводилися якось нервово і все придивлялися до Мітча.

Вів розмову Ноукс. У руках тримав аркуш комп’ютерної роздруківки.

— Сер, доступ до цього рахунку дуже обмежений. Перш ніж почнемо перераховувати гроші, ми повинні отримати більше інформації.

Мітч згідливо кивнув.

— Сер, повідомте дати й суми трьох останніх вкладів, — обидва уважно спостерігали з Мітчем, впевнені що підловили його.

І знову він все назвав з пам’яті. Ніяких записів.

— Третього лютого цього року, шість із половиною мільйонів. Чотирнадцятого грудня минулого року, дев’ять і дві десятих мільйона. І восьмого жовтня минулого року, одинадцять мільйонів.

Лейкук і Ноукс не зводили очей з роздруківки. Нарешті Ноукс спромігся на легку професійну усмішку.

— Чудово. Вас допущено до основного вашого номера.

Лейкок вже стояв, тримаючи напоготові олівця.

— Сер, який ваш основний номер? — запитав Ноукс.

— 7208.

— Умови переказу?

— Переказати негайно у ваш банк десять мільйонів, на рахунок 214-31-35. Я зачекаю.

— Вам не обов’язково чекати, сер.

— Я чекатиму, поки пройде переказ. В мене іще дещо для вас знайдеться.

— Операція багато часу не займе. Чи не хочете кави?

— Ні, дякую. У вас є газети?

— Авжеж, — сказав Лейкук. — Он там, на столі.

Обидва вийшли з кабінету. Пульс Мітча вже повертався до норми. Він розгорнув нешвільську газету «Тенессіен» і став її переглядати. У третій колонці побачив коротенький абзац про те, що з в’язниці «Бранії Маунтін» вдалося втекти небезпечному злочинцю. Світлин не було, а лише кілька деталей. Тож вони в безпеці, у «Холідей Інн», Флориді, Панама-Сіті-Біч.

Поки що шлях чистий. Так він думав, на це сподівався.

Лейкук повернувся сам. Тепер він був дуже люб’язним. Просто свій хлопець.

— Переказ завершено. Гроші вже тут. Що ми можемо ще зробити для вас?

— Я хочу їх переказати на інші рахунки. Принаймні більшість суми.

— Скільки буде трансферів?

— Три.

— Давайте перший номер рахунку.

— Мільйон доларів переказуйте в «Коаст Нешенел Банк» в Пенсаколі на номерний рахунок з доступом лише для однієї особи. Це біла жінка років п’ятдесяти. Номерний рахунок я їй повідомлю.

— Цей рахунок уже відкрито?

— Ні. Я хочу, щоб ви його відкрили разом із переказом.

— Чудово. Який другий?

— Один мільйон доларів перекажіть у Дейнсборо, штат Кентуккі, на будь-який рахунок на ім’я Гарольда, або Максім Сазерленд, чи на їхній спільний рахунок. Банк той маленький, але у них зв’язок із центральним банком штату в Луїсвіллі.

— Гаразд. А третій трансфер?

— Сім мільйонів до «Дойчебенку» в Цюриху. Номер рахунку 772-03BL-600. Решта грошей залишається у вас.

— Це займе близько години часу, — дописуючи цифри в записнику, сказав Лейкук.

Через годину я передзвоню для підтвердження.

Чудово.

— Дякую вам, містере Лейкук.

Кожен крок завдавав болю, та Мітч на біль не зважав. Він поволі дійшов до ліфтів, тоді покинув будівлю банку.

На горішньому поверсі «Королівського Банку» Монреаля його філії на Великому Каймані секретарка з відділу грошових переказів поклала комп’ютерну роздруківку просто під ніс — гострий, але дуже правильної форми — Рендольфа Осгуда. Дивний трансфер суми в десять мільйонів доларів було обведено колом. Дивним він був тому, що гроші з того рахунку зазвичай не поверталися до США, а ще тому, що суму переказували до банку, з яким раніше вони ніколи не мали справ. Осгуд уважно переглянув аркуш, а тоді подзвонив до Мемфіса.

Секретарка йому повідомила, що в містера Толлара відпустка через хворобу. Тоді, можливо, Натан Лок? Містера Лока не було в місті. Може, Віктор Мілліган? Містера Міллігана теж немає.

Осгуд поклав роздруківку до стопки з документами на завтра.

Вздовж усього Смарагдового узбережжя Флориди й Алабами від передмість Мобайла і далі на схід, у Пенсаколі, Форт-Волтон-Біч, Дестіні і Панама-Сіті панувала мирна весняна ніч. На все довге узбережжя — лише один жорстокий злочин. Молоду жінку пограбували, побили і зґвалтували в її номері в готелі «Гілтон» у Пердідо-Біч. Її знайшов зв’язаною під ліжком бойфренд, високий блондин з нордичною зовнішністю. Звали його Ріммер, Аарон Ріммер із Мемфіса.

Та справжньою подією цієї ночі було масштабне в Мобайлі та його околицях полювання на вбивцю — втікача з в’язниці, Рея Мак-Діра. Бачили, як він у сутінках приїхав на автостанцію. Його світлину було опубліковано на першій сторінці ранкової газети, і не було ще десятої, як виявилися аж три свідки, які прийшли дати свідчення. З’ясувалося, що злочинець із Мобайла вирушив повз Затоку до Фолі в штаті Алабама, і далі, до узбережжя Мексиканської затоки.

Оскільки «Гілтон» був лише за десять миль від узбережжя, біля автостради сто вісімдесят два, і було відомо тільки про одного втікача з в’язниці, можна було зробити швидкий і однозначний висновок. Нічний портьє упізнав на показаних фото Рея Мак-Діра. А в картці прибуття прочитали, що той зареєструвався на ім’я Лі Стівенса. Платив за номер готівкою. Пізніше жертва поселилася в номері, і на неї напали. І жертва також упізнала Рея Мак-Діра.

Нічний портьє пригадав, що постраждала цікавилася Рейчел Джеймс, котра приїхала у готель за п’ять хвилин до неї і теж платила готівкою. В ту ж ніч Рейчел Джеймс теж кудись ділася, навіть не повідомивши портьє, що виписується з номера, як і Рей Мак-Дір, тобто Лі Стівенс. Охоронець автостоянки описав схожого на Мак-Діра чоловіка й сказав, що невдовзі після півночі той разом із жінкою сів у білий «форд». Додав, що за кермо сіла жінка, вони дуже поспішали. А поїхали автострадою сто вісімдесят два у східному напрямку.

Не назвавши свого імені, з готельного номера на шостому поверсі в «Гілтоні» до заступника шерифа подзвонив Аарон Ріммер і порадив перевірити фірми в Мобайлі, що здають в оренду автомобілі. Запропонував пошукати авто, яке брала жінка на ім’я Еббі Мак-Дір. Мовляв, це і буде ваш білий «форд».

По всій території від Мобайла до Маямі почалися пошуки авто «форд-катласс», орендованого Еббі Мак-Дір у фірмі «Авіс». Слідчий з офісу шерифа пообіцяв приятеля жертви, Аарона Ріммера, тримати в курсі розслідування.

Містер Ріммер у цей час сидів у «Гілтоні». Номер він ділив із Тоні Векером. У сусідньому поселився Девашер. На сімнадцятому поверсі сиділи чотирнадцятеро поплічників і чекали.

Аж сімнадцять разів довелося повертатися по ящики до квартири і носити їх до фургона, поки Мітч не переніс всі документи Бендіні. А тоді він дав перепочинок своїм опухлим ногам. Він сидів на ліжку і писав подальші інструкції для Теммі. Детально розповів про грошові перекази, казав, перш ніж зв’язатися з його матір’ю, треба почекати з тиждень. Невдовзі вона стане мільйонеркою!

Далі, приготувавшись до неприємної місії, він поставив на коліна телефон. Подзвонив у банк округу Дейн і попросив покликати Гарольда Сазерленда. Сказав, що терміново.

— Алло, — сердито сказав його тесть.

— Містере Сазерленд, це Мітч. Скажіть, ви...

— Де моя дочка? З нею все гаразд?

— Так. У неї все добре. Вона зі мною. Ми на декілька днів поїдемо за кордон. Може, кілька тижнів, чи місяців.

— Ясно, — повільно відповів той. — І куди ж ви поїдете?

— Я не знаю ще. Так, просто десь покатаємося трохи.

— Щось сталося, Мітчу?

— Так, сер. Дещо і справді сталося, та я зараз не можу пояснити. Може, на днях поговоримо. Ви уважно слідкуйте за газетами. Скоро, десь за два тижні, у них побачите шумну історію, пов’язану з Мемфісом.

— Ви в небезпеці?

— Та є трохи. Ви сьогодні зранку отримали один незвичний переказ?

— Взагалі-то так. Хтось поклав на рахунок мільйон баксів годину тому.

— Цим «хтось» був я, а гроші тепер ваші.

Настала довга пауза.

— Мітчу, мені здається, я заслуговую на пояснення.

— Так, сер, дійсно. Але я не можу його дати. Якщо нам вдасться безпечно вибратися з країни, то через тиждень, чи близько того, ми дамо знати. Насолоджуйтеся грошима. Все, я побіг.

Мітч хвилину почекав, а тоді набрав у Панама-Сіті-Біч «Холідей Інн», номер 1028.

— Алло, — відповіла Еббі.

— Вітаю, крихітко! Як у вас справи?

— Це просто жах, Мітчу. Тут у кожній газеті на першій сторінці світлина Рея. Спершу писали про втечу з в’язниці, що його бачили в Мобайлі. А тепер вже по телевізору в новинах передали, що він головний підозрюваний у вчорашньому зґвалтуванні.

— Що?! Де?

— В Пердідо-Біч, у «Гілтоні». Рей же побачив, що та білявка вистежила мене аж до готелю. Він увірвався до неї в номер і зв’язав, нічого серйозного не зробив. Забрав зброю та гроші, а вона заявила, що Рей Мак-Дір її побив і зґвалтував. Тепер кожен коп у Флориді розшукує ту машину, що я орендувала в Мобайлі.

— Де машина?

— Він її покинув за милю звідси на захід. Там великий комплекс з бунгало. Я так боюся, Мітчу.

— Де Рей?

— Лежить на пляжі, хоче, щоб обличчя засмагло. Фотознімок у газеті старий, в нього там довге волосся і обличчя дуже бліде, та і якість не дуже. Тепер він стрижений дуже коротко, і старається, щоб шкіра потемніла. Я гадаю, це може допомогти.

— Номери зняті на твоє ім’я?

— Так, Рейчел Джеймс.

— Слухай, Еббі, забудь про Рейчел Джеймс, і про Лі, і про Рея, і про Еббі. Дочекайтеся темряви, а тоді забирайтеся звідти. Просто вийдіть, і все. За півмилі східніше там знайдете мотель, називається «Блю Тайд». Ви з Реєм пройдетеся по пляжу і там обов’язково його знайдете. Ти зайдеш, заплатиш готівкою за дві кімнати поруч. Назвешся Джекі Нейджел. Ти зрозуміла? Джекі Нейджел. Користуйся цим іменем, тому що, коли я доберусь туди, саме його й називатиму, питаючи про вас.

— А якщо двох сусідніх кімнат не буде?

— Окей, коли щось піде не так, трохи далі, через два заклади, є ще одна барлога, називається «Сі-Сайд». Там спиніться, під тим самим іменем. Я виїжджаю приблизно за годину, у вас буду через десять годин.

— А якщо вони знайдуть авто?

— А вони його знайдуть, і тоді густими сітями накриють все місто й берег. Ви маєте бути дуже обачними. Як стемніє, постарайся дістатися до аптеки й купити фарбу для волосся. Підстрижися дуже коротко й зроби з себе білявку.

— Білявку?

— Або руду. Мені байдуже. Але перефарбуйся. Скажи Рею, щоб не висовувався з номера. Не варто ризикувати.

— В нього є пістолет, Мітчу.

— Передай, що я наказав не користуватися ним. Вже ввечері, там, певно, буде тисяча копів. Він у стрілянині не переможе.

— Я тебе кохаю, Мітчу. Я так боюся.

— Ну, це нормально боятися, люба. Робіть все зважено. Поки що вони не знають, де ви, і вони вас не зловлять, коли ви рухатиметеся. Опівночі я буду з вами.

Ламар Квін, Воллі Хадсон і Кендал Махан сиділи у конференц-залі на третьому поверсі й роздумували, яким буде їхній наступний крок. Як давні співробітники, вони вже знали і про п’ятий поверх, і про підвал, знали про містера Лазарова й про містера Моролто, і про Ходжа, і про Козінскі. Знали, що коли хтось ставав до праці у фірмі, то вже ніколи її не залишав.

Вони розповіли один одному свої історії про День. Той день, який можна було зрівняти з днем, коли дізналися правду про Санта-Клауса. Страшний і сумовитий день, коли їх запросив до кабінету Натан Лок і розповів про найголовнішого клієнта фірми. А тоді Лок відрекомендував їх Девашеру. Вони всі опинилися на службі клану Моролто, а від них чекали наполегливої праці, безтурботного витрачання приємних сум і мовчання. Усі троє так і робили. Про те, щоб вийти з гри приходили думки, але серйозно цього жоден із них не планував. Вони були людьми сімейними. З часом думки ті влягалися. Було ж у фірми так багато чистих клієнтів, виконувалося так багато важкої й легальної роботи. Основний об’єм брудної роботи на себе брали партнери й потроху втягували й молодих у свої махінації. І партнери запевняли: їх ніколи не впіймають. Вони ж бо занадто розумні. У них же для цього занадто багато грошей. Це було прекрасним прикриттям. Зараз присутніх найбільше турбувало те, що з міста поїхали всі партнери. Жодного в Мемфісі не залишилося. Навіть Ейвері Толлар, і той зник. Пішов кудись із лікарні.

Говорили вони й про Мітча. Десь він на волі, наляканий, рятує своє життя втечею. Якщо Девашер його знайде, йому не жити, і поховають його, як Ходжа й Козінскі. Та якщо його зловлять ефбеерівці, то вони отримають папери, і тоді у них в руках опиниться вся фірма, а отже, і вони троє.

І ще вони гадали, що буде, якщо його не вдасться зловити нікому? Якщо він зуміє зникнути? Що як цієї миті сидить він з Еббі десь на пляжі, п’є ром і підраховує свої грошики? Ця думка їм сподобалася, і вони трохи ще про це побалакали.

Врешті вирішили почекати до завтра. Якщо Мітча де-небудь підстрелять, то їм варто залишитися в Мемфісі. Якщо його не знайдуть ніколи, вони зостануться в Мемфісі. Якщо ж його спіймають ефбеерівці, їм залишиться брати ноги в руки.

Тож тікай, Мітчу, тікай.

У мотелі «Блу Тайд» кімнати були вузькими й здавалися аж липкими. Двадцятирічний килимок, зачовганий до дірок, покривала пропалені цигарками — не надто розкішно.

В четвер у сутінках позаду Еббі з ножицями в руках стояв Рей і делікатно зістригав над вухами її темне волосся. Розклали на долівку два рушники, на яких вже лежало обстрижене волосся. Еббі уважно спостерігала у дзеркалі за його роботою і керувала процесом. Стрижка вийшла хлопчачою, з високо підстриженими скронями і з гривкою. Рей відступив назад і замилувався результатом своєї роботи.

— Непогано.

Еббі усміхнулася й струсила з рук волосини.

— Тепер треба пофарбуватися, — сумно промовила. Тоді зайшла до невеличкої ванної кімнатки, зачинилася.

За годину з ванної вона вийшла блондинкою. Рей заснув просто на покривалі. Еббі стала на коліна на той брудний килим і позбирала на совок обрізане волосся. Тоді вкинула все в мішок на сміття. Туди ж відправила порожню пляшечку з фарбою і аплікатор, мішок зав’язала.

Враз почувся стукіт у двері.

Еббі завмерла й прислухалася. Штори були щільно запнуті. Вона поторсала Рея за ногу. Знову постукали. Рей схопився з ліжка, наготував пістолет.

— Хто там? — прошепотіла вона.

— Сем Форчун, — почувся шепіт у відповідь.

Рей відімкнув двері, увійшов Мітч. Він ухопив Еббі в обійми, а брата пригорнув за шию. Двері було замкнуто, світло вимкнено. Вони сиділи на ліжку в темряві. Він не випускав з обіймів Еббі. Їм так багато потрібно було одне одному сказати, та всі мовчали.

Тоненький слабкий промінчик світла знадвору пробився крізь штору, тоді освітив столик, телевізор. Ніхто не починав розмови. У «Блу Тайд» не чулося жодного звуку. На парковці не було жодного авто.

— Я можу пояснити, чому я тут, — нарешті заговорив Рей. — Але я не впевнений, чому ви зараз тут.

— Нам доведеться забути, чому ми тут, — відповів Мітч, — і сконцентруватися на тому, як звідси вибратися. Всім разом безпечно вибратися.

— Еббі мені все розповіла, — сказав Рей.

— Я й сама всього не знаю. Мені невідомо хто за нами женеться.

— Я вважаю, що вони всі вже десь тут, — сказав Мітч. — Десь тут близько Девашер зі своєю бандою. Напевне, в Пенсаколі, там єдиний в околиці аеропорт. Десь на узбережжі і Тарранс командує своїми в пошуках Рея Мак-Діра, ґвалтівника, і його спільниці Еббі Мак-Дір.

— Що ж далі буде? — запитала Еббі.

— Вони знайдуть машину, якщо її ще досі не знайшли. І тоді візьмуться за Панама-Сіті-Біч. У газетах написали, що район пошуків простягся від Мобайла до Маямі, тож їхні сили розпорошені. Та коли знайдуть машину, то сконцентруються саме тут. Але ж поздовж берега тисяча дешевих мотельчиків, таких, як цей. Сила різних кондомініумів, бунгало й дешевих крамничок на дванадцяти милях узбережжя. А ще ж тут купа туристів у шортах та сандалях, і завтра ми теж станемо туристами, вдягнемо шорти, сандалі — все, як годиться. Навіть коли вони сюди приведуть сотню посіпак, то в нашому розпорядженні є три-чотири дні.

— І коли вони вже зрозуміють, що ми тут, що тоді робити?

— Ви з Реєм можете поїхати звідси на якісь іншій автівці. Вони ще не впевнені, що ми на березі, та все одно тут приглядатимуться до всіх. Але ж вони — не гестапо. Не стануть вламуватися в двері і влаштовувати обшуки.

— Девашер здатен на це, — сказав Рей.

— Згоден. Та тут мільйон дверей. Вони на дорогах влаштують засідки, шукатимуть по всіх крамницях і ресторанах. Вони розмовлятимуть з кожним працівником готелю, тицятимуть кожному під носа фото Рея. Кілька днів тут роїтимуться, як мурахи, і якщо нам пощастить, то нас не зловлять.

— Ти на чому приїхав, Мітчу? — спитав Рей.

— На вантажному фургоні «U-Haul».

— Я не розумію, чому би нам всім не сісти у твій фургон просто зараз і дати драла? Тобто, машина чекає на дорозі за милю звідси, знаємо, що її шукають і знайдуть, і ми впевнені, що вони вже близько. Кажу тобі, час забиратися!

— Послухай мене, Рею, вони вже порозставляли на дорогах засідки. Довірся мені. Я ж тебе витяг з в’язниці? Ну ж бо, братику.

Десь неподалік завила сирена, далі віддалилася. Вони застигли, дослухаючись.

— Окей, бандо, — сказав Мітч, вшиваймося звідсіля. Мені тут не подобається. Автостоянка ця занадто близько від траси і зовсім порожня. Я залишив вантажівку неподалік. Через три мотелі звідси є елегантний заклад під назвою «Сі Галл Рест». Там на нас чекають два славні номери, таргани там дрібніші. Тихенько прогуляємося по пляжу. А тоді розпакуємо речі з машини. Як вам, непогана забава?