Фірма

12

Охоронець назвав його ім’я, обшукав і провів до великого приміщення, в якому у кабінках крізь металеву решітку розмовляли й шепотілися з в’язнями відвідувачі.

— Номер чотирнадцять, — охоронець тицьнув пальцем у кабінку.

Мітч пройшов до кабінки й сів. За хвилину з’явився Рей і зайняв місце навпроти брата. Якби не зморщечки навколо очей та шрам, можна було б сказати, що вони близнюки. Обидва були зросту метр вісімдесят п’ять, однакової ваги — сто вісімдесят фунтів, обидва мали світле каштанове волосся, невеликі сині очі, високі вилиці, тверде підборіддя. Часом їм казали, що в родині у них є й індіанська кров, але за довгі роки праці у шахтах темний відтінок шкіри зійшов нанівець.

Востаннє Мітч навідував брата у «Браші Маунтінз» аж три роки тому. Три роки й три місяці. Ось уже вісім років вони листувалися двічі на місяць.

— І як твоя французька? — нарешті заговорив Мітч. Тестування, яке Рей проходив ще в армії, вказувало на дивовижні здібності до оволодіння мовами. Два роки він служив перекладачем із в’єтнамської. Під час перебування їхньої частини у Німеччині за пів року він вивчив мову. На іспанську пішло чотири роки, але її доводилося студіювати з самого лише словника з в’язничної бібліотеки. Останнім його проектом стала французька.

— Гадаю, вже побіжно зможу спілкуватися, — відповів Рей. — Поки що важко сказати — бракує практики. У них тут нема курсу французької, тож більшість аборигенів у нас одномовні. А французька, безсумнівно, найкрасивіша мова.

— І легка?

— Не така легка, як німецька. Та звісно, з німецькою все простіше: я там жив, всі довкола на ній розмовляли. А ти знав, що половина англійських слів до нас прийшли з німецької через давньоанглійську мову?

Ні, цього він не знав.

— Та правда, англійська й німецька — двоюрідні сестри.

— І яка далі на черзі?

— Певно, італійська. Вона належить до романських мов, як і французька, іспанська та португальська. А може, російська чи грецька. Я читав про Грецію, про їхні острови. Невдовзі планую там побувати.

Це у Мітча викликало усмішку. Рей мав сидіти у в’язниці щонайменше ще сім років.

— Думаєш, я жартую? — спитав Рей. — Я маю намір звідси вийти, і чекати ще недовго.

— Який ти маєш план?

— Не можу пояснити, та я над цим працюю.

— Не роби цього, Рею.

— На волі мені знадобиться допомога й трохи грошей, щоб вибратися з країни. Десь тисячу. Ти ж зможеш дати, правда? Я тебе ні в що не втягуватиму.

— Нас не прослуховують?

— Часом буває.

— Поговорімо про щось інше.

— Гаразд. Як поживає Еббі?

— Непогано.

— Де вона?

— Просто зараз — у церкві, на службі. Вона хотіла теж приїхати, та я їй сказав, що її можуть до тебе не пропустити.

— Я хотів би побачитися. Судячи з листів, бачу, що вам там непогано ведеться. Новий будинок, авто, заміський клуб. Я так тобою пишаюся. Ти в нашому роду перший за кілька поколінь, котрий такого досягнув.

— Ми мали хороших батьків, Рею. Та вони не мали перспектив, а ще їм не пощастило. Вони робили для нас все, що могли.

Рей усміхнувся, відвів погляд.

— Так, може й так. Ти з мамою розмовляв?

— Давно вже.

— Вона й досі у Флориді?

— Гадаю, так.

Вони трохи помовчали, дивлячись на власні пальці. Згадали матір. Думка про неї завдавала болю. Був час, щасливий час, вони були малі, батько живий. А після його смерті, та ще й сина — Расті, вона так і не оклигала. Тож їхні тітки й дядьки відіслали її до того закладу.

Рей став водити пальцем по металевих прутах на перегородці, яка їх розділяла.

— Поговорімо про щось інше.

Мітч згідливо кивнув. Так багато знаходилося тем для розмов, та всі вони були про минуле. Спільне в обох було тільки минуле, а його краще не чіпати.

— Ти в листі згадував, що колишній твій співкамерник став у Мемфісі приватним детективом.

— Едді Ломакс. Дев’ять років служби в поліції Мемфіса, а потім його посадили за зґвалтування.

— Зґвалтування?

— Еге ж. Тут йому було непереливки. В такому місці не жалують ґвалтівників, і копів ненавидять. Його мало не вбили, та я заступився. Він уже три роки на волі. Весь час пише мені листи. Переважно шукає інформацію для тих, хто хоче розлучитися.

— Його можна знайти у телефонному довіднику?

— 969-38-38. А тобі він навіщо?

— У мене один приятель, теж юрист, дружину підозрює. Каже, що дурить його, а піймати не може. Ломакс добре працює?

— Каже, що все гаразд. Вже непогано заробляє.

— Можна йому довіряти?

— Ти що, смієшся? Скажи, що ти мій брат, і він готовий буде вбити заради тебе. І мені допоможе звідси вибратися, правда, про це сам ще не знає. При нагоді можеш згадати про це.

— Ти краще про таке мовчи.

За спиною Мітча пройшов охоронець і сказав:

— Три хвилини.

— Що тобі надіслати? — запитав Мітч.

— У мене до тебе велике прохання. Якщо ти не проти.

— Що завгодно.

— Сходи до книгарні, пошукай курс грецької мови, записаний на касети — типу «Як вивчити мову за двадцять чотири години». Ну, і ще було б непогано мати грецько-англійський словник.

— Наступного тижня надішлю.

— А може, ще італійський?

— Без проблем.

— Ніяк не можу вирішити, куди спершу податися — на Сицилію чи на грецькі острови. Ця непевність мене вже замучила. Запитав було начальника в’язниці, та від нього толку мало. Надумав і до охорони сходити. Як гадаєш?

Мітч гмикнув, похитав головою.

— А чому б не податися до Австралії?

— Прекрасна думка! Пришли мені аудіозаписи австралійською і словничок.

Обидва заусміхалися, але й одразу посерйознішали. Пильно дивились один на одного й чекали, коли охоронець нагадає, що час скінчився. Мітч не зводив погляду зі шраму на чолі брата й думав про ті численні бари з численними бійками, які неминуче призвели до смерті. Рей назвав випадок самозахистом. Мітч багато років все хотів вичитати Рею за те, що він був таким нерозумним, але злість уже минула. Зараз він хотів лиш обійняти його й забрати додому, допомогти знайти роботу.

— Не варто мене жаліти, — сказав Рей.

— Еббі хоче тобі написати.

— Було б добре. Я ледь можу згадати цю маленьку дівчинку з Дейнсборо, яка крутилася коло банку свого батька на Мейн-стріт. Скажи, нехай надішле фотографію. І фото вашого дому хотів би мати. За сто років перший Мак-Дір має власну нерухомість. Я маю йти.

— Виконай моє прохання. Я вважаю, що тобі треба розшукати маму. Просто щоб знати, що вона жива. Ти ж тепер не навчаєшся. Було б добре її знайти.

— Я про це вже думав.

— Подумай іще, гаразд?

— Звичайно. Побачимося, мабуть, за місяць, чи десь так.

Девашер присмоктався до сигари «Рой-Тан», видув набране в груди повітря з димом у бік кондиціонера, тоді гордо проголосив:

— Ми знайшли Рея Мак-Діра.

— Де? — запитав Оллі.

— В’язниця штату, «Браші Маунтін». Засуджений за вбивство другого ступеня у Нешвілі вісім років тому без права на амністію. Його повне ім’я Реймонд Мак-Дір. Тридцять один рік. Три роки служби в армії, звільнений за безчесну поведінку. Справжній лузер.

— Як ви його знайшли?

— Вчора його відвідав молодший братик. Ми саме за ним їхали. Пам’ятаєш? Цілодобовий нагляд.

— Матеріали його судової справи доступні для публіки. Ви мали би його давно знайти.

— Оллі, якби була потреба, ми б його знайшли. Але ж це не так важливо. Ми справляємося зі своєю роботою.

— То що, п’ятнадцять років, га? Кого ж він убив?

— То звичайна справа. Кілька п’яничок у барі почубилися за жінку. Хоча зброї не застосовували. Звіт поліції й результат автопсії вказують, що жертву вдарили двічі по голові кулаком і розкололи череп.

— А що то за відставка через безчесну поведінку?

— Грубе порушення субординації. Плюс образа офіцера. Не знаю навіть, як його під трибунал не віддали. Видно, характер у нього препаскудний.

— Маєш рацію, це не важливо. Що ще відомо?

— Не дуже багато.

— У будинку жучки, так? Дружині про Тарранса він не сказав ані слова. Та ми фактично цілодобово слухаємо хлопця, і він нікому про нього не сказав.

Оллі усміхнувся, задоволено кивнув. Він пишався Мак-Діром. Оце юрист!

— А як із сексом?

— Ну, ми ж тільки слухати можемо, Оллі. Та ми добре й близько все слухаємо. І не думаю, що за два тижні в них хоч раз було. Та ясно, він же у вас по шістнадцять годин на роботі, завалили новачка звичною рутиною, а він такий трудоголік. Але таке враження, що їй це вже стало набридати. Певно, відомий нам синдром дружини новачка. Вона часто телефонує матері, та так, щоб він не знав. Сказала, що він змінився, ще щось таке. Думає, якщо так тяжко трудитиметься, то просто загнеться. Ну, ось таке ми чуємо. Зображення у нас нема. Вибачай, Оллі, я знаю, як ти любиш на таке дивитися, щойно матимемо можливість, дістанемо й фото.

Оллі втупився у стіну й мовчав.

— Слухай-но, Оллі, я гадаю, нам варто послати пацана у справах на Каймани. Подумай, можна це влаштувати?

— Без проблем. А навіщо, хотів би я знати?

— Про це — не зараз. Пізніше поясню.

Будівля розташувалася у центрі Мемфіса, в районі, де орендна плата була не надто високою, за кілька кварталів од висоток із скла й сталі, що купчилися так густо, ніби в Мемфісі земля була в дефіциті. Табличка на дверях сповіщала, що горішній поверх займав приватний детектив Едді Ломакс. Прийом відвідувачів лише за попередньою домовленістю. На дверях офісу детальніша інформація — про характер розслідувань, якими займається детектив: розлучення, нещасні випадки, розшук зниклих родичів, спостереження. У рекламному оголошенні, розміщеному в телефонному довіднику, згадувалося ще про поліційну експертизу, та це було ще не все. Були тут і послуги прослуховування, і захист від прослуховування, запити про дітей під опікою, фотозйомка, свідчення в суді, аналіз записаного голосу, виявлення статків, позови по страхуванню, дошлюбний перегляд статків молодят. Юридичне оформлення, страхування, є ліцензія, обслуговування клієнтів двадцять чотири години на день. Все етично, надійно, конфіденційно, клієнтам нема чим перейматися.

На Мітча така кількість секретної інформації справила враження. Зустріч призначили на п’яту годину вечора, він приїхав на п’ять хвилин раніше. Платинова білявка з ідеальною фігурою у чорній шкіряній спідниці й чорних, в тон, черевичках, поцікавилася його ім’ям і вказала на оранжевий вініловий стілець під вікном. Едді за хвилину буде до його послуг. Уважно оглянувши стілець, Мітч помітив ледь помітний шар пилу й кілька плям, здається, масних, тож відмовився сідати, пояснивши тим, що поболює спина. Білявка стенула плечима і знову взялася жувати гумку й друкувати якийсь документ. Мітч став розмірковувати, що ж то було: чи звіт до укладення дошлюбного договору, чи звіт про спостереження за людиною, чи може, план захисту від прослуховування.

На її столі попільничка була заповнена недопалками зі слідами рожевої помади. Поки лівиця щось друкувала, правиця точним рухом вийняла з пачки чергову сигаретку й піднесла до нафарбованих уст. З незрівняною координацією вона чимось клацнула лівою рукою, з’явився вогник, який запалив тонесеньку і неймовірно довгу сигарету. Вогник згас, вуста зімкнулися, твердо обхопивши манюній фільтр, і всім тілом вона вдихнула дим. На папері літери складалися у слова, слова в речення, речення — в абзаци, а вона тим часом безуспішно старалася наповнити легені димом. Врешті-решт, коли сигаретка аж на цілий дюйм зітліла на попіл, Теммі наче спробувала щось ковтнути, витончену сигаретку двома сліпуче червоними нігтиками витягла з вуст і потужно видихнула. Хмара диму здійнялася до нечистих панелей стелі, змішалася з хмарою, яка там уже висіла, заклубочилася навколо флуоресцентних ламп світильника. Білявка закашлялася, сухим дратівливим кашлем. Від нього почервоніло обличчя й збудилися перса, мало не вискакуючи на клавіатуру. Вона вхопила чашку, що стояла поруч, сьорбнула її вміст і знову встромила в рота сигаретку.

За кілька хвилин Мітч уже почав побоюватися, що від моноксиду вуглецю йому стане зле. У віконній рамі він запримітив невелику дірку — якраз таке місце, якого чомусь уникали павуки й не заснували павутиною. Він підійшов до вікна, став, не торкаючись м’ятої і вкритої пилом шторки, й спробував дихати тим протягом із дірки. Позаду знову чувся кашель і сьорбання. Спробував було відчинити вікно, та шари потрісканої фарби вже давно замурували засув.

У момент, коли в нього почало паморочитися в голові, клацання припинилося, пускання диму теж.

— Ви юрист?

Мітч відвернувся від вікна й поглянув на секретарку. Тепер вона сиділа на краєчку письмового столу, перехрестивши ноги, шкіряна спідничка задерлася набагато вище колін. У руках — бляшанка дієтичної коли.

— Так.

— З великої фірми?

— Так.

— Я так і подумала. По костюму здогадалася. А ще шикарній сорочці й шовковій краватці з пейслійським візерунком. Відразу можна відрізнити юриста з поважної фірми від простаків з Окружного суду, любителів шинки і яєчні.

Дим потрохи розсіювався, дихалось вже легше. Він оцінив, як належне, її ноги, які наразі було виставлено напоказ. Секретарка оглядала його туфлі.

— Вам сподобався костюм, так?

— Так видно ж, що дорогий. І краватка. Щодо сорочки й туфель я не така впевнена.

А Мітч розглядав шкіряні черевички, ноги, спідницю, тісний светрик на розкішних грудях і намагався придумати, що б розумного сказати. Теммі, було видно, від його розглядання отримувала задоволення, сиділа й пила свою колу.

Досхочу насидівшись. Вона кивнула на двері Едді й сказала:

— Ну, йдіть вже, Едді чекає.

Детектив розмовляв по телефону, старався переконати якогось бідолаху в тому, що його син є гомосексуалістом, ще й дуже активним. Вказав Мітчеві на дерев’яний стілець перед собою, Мітч сів. Тут були два широко відчинених вікна, і Мітчу легко дихалося.

Едді з огидою затулив мікрофон слухавки.

— Він плаче, — прошепотів до Мітча, й той ввічливо всміхнувся, наче був здивований.

На Едді були сині гостроносі черевики із шкіри ящірки, джинси «Levi’s», накрохмалена сорочка персикового кольору, досить розстебнута, щоб на зарослому волоссі торса було видно два важкі золоті ланцюжки і намисто, здається, з панцира черепахи.

Можливо, він був фаном Тома Джонса, Гампердінка, чи ще якогось буйнокосого темноокого співака з густими бакенбардами та міцним підборіддям.

— У мене є фотографії, — сказав і відсунув подалі від вуха слухавку, з якої долинало голосіння старого батька. З папки вийняв п’ять світлин розміром двадцять на двадцять п’ять сантиметрів і посунув їх по столу аж Мітчеві на коліна. Так, дійсно. На світлинах явно були гомосексуалісти. Едді гордовито всміхнувся до нього. Чоловіки стояли на сцені в якомусь клубі для секс-меншин. Мітч склав все на стіл і поглянув у вікно. Світлини високої якості, кольорові. Фотограф мав бути дуже близько від них. Мітч подумав про його звинувачення у зґвалтуванні. Коп, якого засудили за зґвалтування.

Ломакс нарешті кинув слухавку.

— То ж ви — Мітч Мак-Дір! Радий знайомству.

Вони потисли один одному руки.

— Взаємно, — мовив Мітч. — У неділю я бачився з Реєм.

— У мене таке враження, наче я вас знаю багато років. Ви дуже схожі з Реєм. Він про це казав. І все про вас розповідав. Думаю, про мене він вам теж розповідав. Колишній полісмен, відсидів за зґвалтування. А Рей вам пояснив, що то зґвалтування лиш формальне, що дівці було сімнадцять, а вигляд мала, як на двадцять п’ять, і що мене підставили?

— Щось таке згадував. Ви ж знаєте, Рей не балакун.

— Він крутий чувак. Я йому життям зобов’язаний, чесно. Мене там мало не прибили, коли дізналися, що я коп. Та він заступився, навіть негри відступили. Він уміє врізати, коли захоче.

— Він — єдина моя рідна душа.

— Так, я знаю. Коли роками сидиш з мужиком у камері вісім на дванадцять футів, то все про нього знатимеш. Про тебе він годинами розповідав. Коли я вийшов на волю, про юридичну школу ти тільки мріяв.

— Я її закінчив у червні цього року й пішов працювати у фірму «Бендіні, Ламберт і Лок».

— Ніколи про таку не чув.

— Ця фірма має справи з податками та корпораціями, розташована на Фронт-стріт.

— Я веду чимало справ для юристів через їхні розлучення. Наглядання, фотографування, як приміром, оце, вишукую різний бруд, що згодиться в суді, — він балакав швидко, різко, скорочуючи і слова, і речення. Ноги в ковбойських чоботях хвацько виставив на стіл, як на виставку. — І ще я веду пару справ на замовлення юристів. Якщо раптом натраплю на цікаву справу з аварією чи про тілесні ушкодження, то вже винюхую, кому б ту інформацію вигідніше продати. От і придбав цю будівлю. Ось де гроші закопані — тілесні ушкодження. Юристи собі забирають сорок відсотків компенсації. Сорок відсотків! — він сердито похитав головою, наче не міг навіть повірити, що у місті живуть такі жадібні юристи.

— У вас погодинна оплата?

— Тридцять доларів за годину, плюс видатки. Он минулої ночі я в своєму фургоні шість годин просидів коло готелю «Холідей інн», бо чекав, коли ж то чоловік клієнтки разом зі своєю сучкою вийде, мав зробити більше фотографій. Шість годин. Це сто вісімдесят доларів за те, що висидів на своїй дупі, роздивлявся хтиві журнальчики й чекав. І за вечерю гроші теж заніс у рахунок.

Мітч так уважно його слухав, наче й самому хотілося таким зайнятися.

У дверях виникла голівка Теммі. Вона повідомила про те, що йтиме додому. Сперта хмарка диму впливла слідом, і Мітч одразу повернувся до вікна. Вона гупнула дверима.

— Добра дівка, — сказав Едді. У неї з чоловіком проблеми. Водій вантажівки, а корчить із себе Елвіса Преслі. Чорну гриву відростив. Начесав кок, відпустив бакенбарди. Нап’яв чорні окуляри у золотій оправі, які були в Елвіса. Коли нікуди не їде, то сидить де-небудь біля трейлера і мліє від записів, або переглядає ті жахливі фільми. З Огайо сюди вони переїхали тільки тому, що цей клоун хоче бути поближче до могили свого Короля. Ти вгадай, як його звати.

— Поняття не маю.

— Елвіс. Елвіс Аарон Гемфіл. Після смерті Короля рок-н-ролу він офіційно змінив власне ім’я. У дешевих нічних клубах міста виступає в амплуа Елвіса Преслі. Якось я побачив його ввечері. Натягнув білий костюм в обтяжку, куртка до пупа розстебнута. Усе б нічого, коли б у нього попереду пузо не теліпалося. Жалюгідне видовище. А голос пискливий, нагадує вереск індіанського вождя, який співає й танцює довкола вогнища.

— А проблеми які?

— Жінки. Ти не повіриш, скільки приїжджає до міста фанаток Елвіса. Всім кортить подивитися, як цей блазень зображає Короля. Вони кидають на сцену свої плавки, труси й панталони, пошиті для здоровенних гладких дуп, а він ними стирає піт із чола й кидає назад у залу. Повідомляють номери своїх кімнат у готелях, і є підозра, що йому колись таки закортить побути жеребцем, зіграти роль Елвіса до кінця, та я його на цьому поки що не впіймав.

Мітч навіть не міг придумати, що б на це відповісти. По-дурному всміхнувся, наче історія була й справді неймовірною. Одначе Ломакс його зрозумів.

— Що, з дружиною проблеми?

— Ні, нічого такого. Я маю знайти інформацію про чотирьох людей. Троє мертвих, один живий.

— Цікаво. Я слухаю.

Мітч вийняв із кишені блокнот.

— Гадаю, ви розумієте, що все це конфіденційно.

— Звісно. Все конфіденційно, як і у вас із клієнтами.

Мітч згідливо кивнув, та в голові промайнула думка: навіщо той розповів історію Теммі.

— Отже, все конфіденційно, — повторив він.

— Ну, я ж вам сказав. Ви повинні вірити.

— Тридцять доларів за годину?

— Для вас — двадцять. Ви ж — від Рея.

— Дуже дякую.

— Хто ці люди?

— Ті троє, що померли, вони були юристами у нашій фірмі. Роберт Ламм у результаті нещасного випадку загинув на полюванні в Арканзасі, десь у горах. Його два тижні не бачили, тоді знайшли з кулею в голові — такий висновок експертизи. Більше нічого не знаю. Елліс Кнаусс загинула в аварії в 1977 році тут, у Мемфісі, вважають, що винен п’яний водій. Джон Мікел наклав на себе руки у 1984-му. Тіло знайшли в його кабінеті, поряд з пістолетом і передсмертним листом.

— Це все, що відомо?

— Все.

— А що саме шукаєте?

— Я хочу дізнатися якомога більше про те, чому і як вони загинули. Обставини смерті кожного з них. Хто розслідував. Будь які питання, що лишилися без відповідей, що викликають підозру.

— А що ви підозрюєте самі?

— Наразі нічого. Поки що лише цікавість.

— Здається, це більше, ніж цікавість.

— Окей, нехай більше, ніж цікавість. Наразі так і залишимо.

— Це справедливо. А хто такий четвертий чоловік?

— Його ім’я Вейн Тарранс. Він — агент ФБР в Мемфісі.

— ФБР!

— Це вас турбує?

— Так, це турбує. І я беру по сорок доларів на годину за копів.

— Згоден.

— Що ви хочете виявити?

— Перевірте його. Скільки він вже тут перебуває, як довго працює агентом, яка в нього репутація.

— Це нескладно.

Мітч зібрав нотатки і вклав до кишені.

— Скільки це займе часу?

— Близько місяця.

— Гаразд.

— Як, ви сказали, називається ваша фірма?

— «Бендіні, Ламберт і Лок».

— А ті двоє, які влітку загинули...

— Вони працювали у фірмі.

— Є якісь підозри?

— Ні.

— Я просто запитав.

— Послухайте-но, Едді. З цим усім треба бути дуже обачним. Мені не дзвоніть ні додому, ні на роботу. Десь через місяць я сам вам зателефоную. Є підозра, що за мною стежать. І дуже уважно.

— Хто?

— Якби ж то я знав.