Фірма

23

У вівторок о пів на дев’яту Ніна розгребла на письмовому столі всі завали й поскладала папери акуратними стосами. Їй подобався цей вранішній ритуал наведення ладу на його столі й планування справ на день. Скраю стола незворушно лежав блокнот, де записували заплановані на день справи. Вона заглянула в нього.

— У вас, містере Мак-Дір, сьогодні дуже напружений день. Мітч тим часом перетасовував папки й постарався ігнорувати сказане.

— Кожен день напружений.

— У вас на десяту запланована зустріч в кабінеті містера Махана з приводу апеляції «Дельта Шіппінг».

— Дочекатися не можу, — буркнув Мітч.

— Об одинадцятій тридцять у кабінеті Толлара зустріч зі спірного питання у справі Ґрінбрайра. Секретарка повідомила, що це триватиме не менше двох годин.

— Чому аж дві години?

— Мені не платять гроші за те, щоб про таке розпитувати, містере Мак-Дір, коли це робитиму, то мене звільнять. О пів на четверту з вами хоче зустрітися Віктор Мілліган.

— З приводу чого?

— І знову, містере Мак-Дір, я не повинна ставити такі запитання. А за чверть години вам належить з’явитися в центрі міста в офісі Френка Малголланда.

— Так, я знаю. А де його знайти?

— На «Бавовняній біржі», вона за кілька кварталів до перехрестя з Юніон. Ви повз нього сотні разів ходили.

— Чудово. Що ще?

— Вам щось принести на обід?

— Ні, я десь у центрі перехоплю бутерброд.

— Гаразд. А для Малголланда у вас все готово?

Він вказав їй на важку валізу, але не сказав нічого. Тоді вона вийшла, а за нею й Мітч вийшов у коридор і подався сходами до виходу. На вулиці спинився у сонячному світлі на мить, а тоді швидко пішов. У правій руці він ніс чорну валізу. А в лівій — кейс зі шкіри вугра кольору бордо. Помітив сигнал.

Перед зеленим будинком із закритими жалюзі вікнами він спинився біля пожежного гідранта. Трохи перечекав. Перейшов дорогу. Новий сигнал.

На дев’ятому поверсі «Бавовняної біржі» Теммі Ґрінвуд із «Ґрінвуд Сервісес» відійшла від вікна й наділа плащ. Вона замкнула двері, викликала ліфт. Її чекала зустріч із чоловіком, через якого вона може загинути.

Мітч відчинив вхідні двері й попрямував до ліфтів. Нікого підозрілого не помітив. Заходили й виходили, розмовляючи, бізнесмени, всього шестеро. Коло таксофону стояла й щось шепотіла жінка. Коло виходу на Юніон авеню тинявся охоронець. Мітч натиснув кнопку, викликаючи ліфт, почекав.

Двері відчинилися, до ліфта першим ввійшов молодик, схожий на Мерріла Лінча, з тонкими рисами у чорному костюмі з блискучими фалдами. А Мітч же сподівався, що підніматиметься вгору сам.

Офіс Малголланда був на сьомому поверсі. Мітч натиснув на кнопку з цифрою 7, на молодика в чорному не зважав. Ліфт поїхав угору, чоловіки стояли, дивлячись на лампочки з номерами поверхів, що блимали над дверима. Мітч відійшов углиб кабіни, важку валізу поставив на підлогу біля правої ноги. На четвертому поверсі розчинилися двері і ввійшла Теммі, трохи знервована. На неї задивився молодик. Одяг на ній був досить консервативний. Проста коротка плетена сукня. Ніякого глибокого декольте, ніяких височенних підборів. Волосся пофарбоване у неяскравий рудий. Той знов поглянув на неї й натиснув кнопку «зачинити двері».

Теммі принесла із собою велику чорну валізу — таку ж саму, яка була у Мітча. Не зустрічаючись із ним поглядом, вона поставила її на підлогу поруч із першою. На сьомому поверсі Мітч забрав її валізу і залишив ліфт. На восьмому поверсі молоденький жевжик вийшов, а вже на дев’ятому Теммі підняла важку ношу, наповнену папками з «Бендіні, Ламберт і Лок», і понесла до свого офісу. Там вона замкнула й зачинила на засув двері, швидко скинула плащ й зайшла до маленької кімнатки, де вже напоготові чекав копір. Сім папок, кожна завтовшки з дюйм, і навіть більше. Вона акуратно їх розклала на складному столику, що стояв під копіром. Взяла одну папку, яка називалася «Позов Кокер-Хенкса Трубопроводу Східного Техасу». Знявши з паперів металевий затискач, вона дістала їх із папки й акуратно склала ту пачку документів, записів та листів у відділення автоматичної подачі паперів. Ввімкнула кнопку «ДРУК» і далі просто спостерігала, як машина робила по дві досконалі копії кожного папірця.

Минуло тридцять хвилин, і сім папок було складено назад до валізи. Чотирнадцять нових папок вона склала стосом і замкнула в металевий сейф в непримітній шафці, яка теж замикалася. Теммі поставила валізу біля дверей і чекала.

Френк Малголланд був компаньйоном фірми з десятьма співробітниками; фірма вела банківські справи та займалася цінними паперами. А клієнтом був старий бізнесмен, котрий колись заснував і розбудував ряд крамниць із товарами з серії «Зроби сам», аж одного дня заробив вісімнадцять мільйонів статків і тепер його син та рада директорів забрала контроль у свої руки, а Френка змусили піти у відставку. Старий подав позов, а компанія йому — зустрічний. Усі з усіма судяться, і ті всі позови завели справу в глухий кут, так тривало вісімнадцять місяців. От тепер усі юристи ситі й щасливі, настав час ухвалювати якесь рішення. «Бендіні, Ламберт і Лок» опікувалися податками того сина й нової ради директорів, а два місяці тому Ейвері відрекомендував Мітча представникам протилежної сторони. Вони планували запропонувати старому клієнту пакет акцій і цінних паперів у п’ять мільйонів доларів, додаткові, конвертовані акції й деякі облігації.

На Малголланда такий план враження не справив. Він не раз повторював, що його клієнт не жадібний, і добре розуміє, що більше не матиме контролю над компанією. Його власною компанією! Та п’яти мільйонів йому не досить. І будь-який суддя, який має достатньо кебети, поспівчуває літньому чоловікові, тож і дурневі зрозуміло, що справа варта щонайменше двадцяти мільйонів доларів!

Після години словесного перекидання через стіл Малголланда пропозицій і контрпропозицій, Мітч вже був згоден спинитися на восьми мільйонах, а протилежна сторона знизила запити до п’ятнадцяти. Мітч акуратно спакував папери до кейса, а Малголланд ввічливо провів його до дверей. Домовилися про ще одну зустріч за тиждень. Вони розпрощалися й потисли руки, мов давні друзі.

Ліфт зупинився на п’ятому поверсі, просто й невимушено увійшла Теммі. У ліфті був тільки Мітч. Коли двері зачинилися, сказав:

— Є проблеми?

— Жодної. Вже приготувала по дві копії.

— І багато часу все зайняло?

— Тридцять хвилин.

Ліфт спинився на четвертому, вона забрала порожню валізу.

— Завтра опівдні? — запитала вона.

— Так, — відповів він.

Двері знову розчинилися, Теммі зникла в коридорі поверху. Він з’їхав донизу сам. У під’їзді побачив лише охоронця, того ж самого. Мітчел Мак-Дір, юрист, адвокат, радник із кейсом і валізою в руках поспіхом залишив офіс і повагом попрямував на роботу.

Вони скромно відсвяткували двадцять п’ятий день народження Еббі. У дальньому закутку в «Грізанті» вони шепотілися при тьмяному світлі свічок, старалися одне одному всміхатися; це було дуже важко. Десь неподалік сидів невидимий агент із магнітофонною касетою в руках і чекав дев’ятої години, щоб підкласти її в автомат із дрібницями, а Мітч повинен був одразу ж там опинитися й непомітно забрати, та ще й так, і щоб його не зловили погані хлопці. А з плівки вже вони дізнаються, скільки ж то реальної твердої готівки отримають Мак-Діри за свідчення і як його результат, за довічне життя втікачів.

Вони їли, намагалися всміхатися, вести задушевну бесіду, та розслабитися не могли — весь час напружено спостерігали за часом. Вечеря вийшла не довгою. О восьмій сорок п’ять талійки їхні спорожніли. Мітч пішов до вбиральні. Зиркнув у прохід — там, де й належало, в кутку стояв автомат.

Вони замовили кави, й рівно о дев’ятій Мітч пішов до автомата, нервово всунув у слот шість монет і потягнув важілець навпроти «Marlboro Lights» — на честь Едді Ломакса. Простягнув руку до віконця видачі, намацав сигарети, а тоді й касету. Поруч висів таксофон, пролунав дзвінок, і Мітч аж здригнувся. Він озирнувся — нікого близько не було, лиш ген аж коло бару двоє дивилися телевізор. З якогось дальшого закутка почувся п’яний регіт.

Поки він підходив і всідався, Еббі вловлювала кожен його порух. Звела брови й запитала:

— І?

— Вийшло. Дістав твою улюблену чорну касету «Sony».

Мітч відпив кави. Сам невинно всміхався, полосуючи поглядом людну залу. Ніхто не дивився. Всім байдуже.

Чек і картку «American Express» він подав офіціантові, грубувато кинувши «Ми поспішаємо». Той повернувся менш ніж за хвилину, й Мітч підписав чек.

У «БМВ» виявили силу-силенну жучків. Таррансова група виявила їх чотири дні тому, коли нишком, хоч і дуже професійно зі збільшувальними скельцями в руках обнишпорила її, поки Мітч добирався до місця автобусом. Видно було, що працювали професійно, наставили найдорожчу апаратуру, яка була здатна почути й записати щонайтихіше «апчхи» чи «кахи-кахи» Проте жучки вміли слухати й записувати, аж ніяк не передавати зображення, і Мітч був дуже радий, що вони все чули, а не бачили, що відбувалося у машині.

Коли авто рушило з ресторанної парковки, вони не розмовляли. Еббі обережно вставила у невеликий плеєр касету. Подала йому навушники, і він вставив їх у вуха. Натиснула кнопку «відтворення». А потім не зводила з нього очей, поки вони безцільно кружляли містом.

Чувся голос Тарранса.

«Здоров, Мітчу. Сьогодні вівторок, 9 березня, час десь по дев’ятій вечора. Вітаю твою вродливу дружину з днем народження. Запис цей триває близько десяти хвилин, ти його кілька разів прослухаєш і тоді знищиш. У неділю відбулася наша з Войлесом розмова тет-а-тет, я про все йому розповів. До слова, я отримав задоволення від поїздки автобусом. Директор задоволений розвитком подій, та каже, що вже досить самих розмов. Він хоче, щоби справа нарешті зрушила з місця. І чітко сказав, що досі ФБР жодного разу нікому не виплачувало трьох мільйонів доларів, і ти їх теж не отримаєш. Дуже лаявся, та все ж зрештою погодився заплатити готівкою мільйон, не більше. Сказав, що суму покладуть на депозит у швейцарському банку, й ніхто, навіть Податкове управління, про ці гроші не знатиме. Ти матимеш мільйон доларів без утримання податків. Це найкраща пропозиція. Войлес додав, що коли відмовишся, тоді підеш під три чорти. Ми маємо намір розправитися з тою маленькою фірмою. З твоєю допомогою, чи без неї».

Мітч похмуро всміхнувся, поглянув із вікна на жвавий дорожній рух при заїзді на шосе 1-240. А Еббі все спостерігала в надії вловити якийсь знак, якийсь сигнал від нього — чи пирхання, чи стогін — щоб дізнатися: гарна чи погана новина. Нічого не говорила.

Голос у навушниках звучав далі.

«Ми про вас подбаємо, Мітчу. Ти коли завгодно зможеш отримати захист ФБР. Якщо захочемо, будемо перевіряти людей навкруг тебе. Якщо за кілька років надумаєш змінити місце проживання, допоможемо. При бажанні ти зможеш що п’ять років змінювати місце проживання, ми все оплатимо і з роботою все владнаємо. Матимеш непогану роботу десь в управлінні справами ветеранів, чи соціального забезпечення, чи в поштовому відомстві. Войлес говорив, що ми навіть зможемо тобі знайти роботу приватного підрядника на службі уряду з високою платнею. Просто обереш, Мітчу, і робота буде твоя. Звісно, що ви з дружиною житимете під новими іменами з новими документами, і ти за бажанням зможеш їх міняти хоч щороку. Проблем із цим не буде. Може, у тебе є кращі ідеї, ми їх вислухаємо. Якщо захочеш жити десь в Європі чи в Австралії, просто скажи. До тебе — особливе ставлення. Знаю, обіцяємо ми багато, але ж ми, Мітчу, до цього ставимося неабияк серйозно. Усе завіримо у письмовій формі. Платимо мільйон готівкою, суму не обкладаємо податками. Ось такі умови. А ти здаси нам фірму і клан Моролто. Про це поговоримо пізніше. Поки що це все. Войлес дихає мені в потилицю, настав час діяти швидко. Зателефонуй мені за тим номером о дев’ятій вечора в четвер з таксофону коло вбиральні у барі Г’юстона на Поплар-стріт. Бувай, Мітчу».

Мітч черкнув пальцем коло горла і Еббі натиснула кнопку, зупинивши запис, тоді відмотала назад. Він передав їй навушники — настала її черга слухати.

Це була невинна прогулянка в парку двох закоханих, вони прогулювалися, тримаючись за руки, в чистому й холодному місячному сяйві. Спинилися коло гармати, розглядаючи величну річку, яка поволі несла свої води в бік Нового Орлеану. Під цією самою гарматою не так давно у вітряну сльоту стояв покійний Едді Ломакс і складав один зі своїх останніх детективних звітів.

Еббі з касетою в руках дивилася вниз на річку. Вона двічі її прослухала й не хотіла залишати в автомобілі: ніхто не знає, хто її може вкрасти. Вони багато тижнів тренувалися грати в мовчанку, розмовляючи лише на вулиці, а тепер і слова було важко видобувати.

— Знаєш, Еббі, — нарешті мовив до неї Мітч, постукуючи пальцями по остову гармати, — а я завжди хотів мати роботу, пов’язану з поштою. У мене в селі навіть був дядько, що працював листоношею. Буде тихе життя.

Він спробував розворушити її таким жартом. Ризикував, звісно, та вдалося. Вона три секунди повагалася і тихенько засміялася, тож він зрозумів, що й справді насмішив Еббі.

— Так, а я в госпіталі для ветеранів мила би підлогу.

— Тобі б не довелося мити підлоги. Міняла би судна лежачим хворим, ця праця більш поважна й не викликатиме підозр. А мешкатимемо ми в акуратному каркасному біленькому будиночку на Тополиній вулиці в Омасі.

— Я буду Гарі, ти будеш Тельмою, нам ще знадобиться коротке непретензійне прізвище.

— По, — підхопила Еббі.

— Чудово! Гарві й Тельма По. Родина По. На рахунку ми матимемо мільйон доларів, але не зможемо з них ні цента витрачати, а то ще всі жителі Тополиної вулиці дізнаються, що ми дуже виділяємося, а цього допускати не можна.

— А я би змінила форму носа.

— Та твій ніс досконалий.

— Ніс у Еббі досконалий, а як щодо носа Тельми? Його ж треба буде підправити, хіба ні?

— Еге ж, дійсно треба, — враз йому розхотілося жартувати й він замовк. Еббі встала перед ним, він обняв її плечі.

— Ти віриш Таррансу? — запитала вона.

— Тобто?

— Припустімо, ти нічого не робитимеш. Ти віриш у те, що вони колись доберуться до фірми?

— Мені страшно цьому не повірити.

— Тож забираймо гроші й тікаймо?

— Для мене це буде легше, Еббі, — забрати гроші і втекти. Мені нема за кого боятися. У тебе все інакше. Ти більше ніколи не побачиш своєї рідні.

— Куди ж ми подамося?

— Не знаю. Але в цій країні б не хотілося залишатися. Не можна сліпо довіряти ФБР. В іншій країні я почуватимуся безпечніше, але я не казатиму про це Таррансу.

— І який буде наступний крок?

— Залагодимо угоду, швиденько наберемо досить інформації, щоб потопити той корабель. Я поняття не маю, чого саме вони хочуть, але зможу все дістати. А коли Тарранс отримає досить, тоді ми зникнемо. Заберемо гроші, зробимо операції на носах та щезнемо.

— І скільки ж буде грошей?

— Понад мільйон готівкою, без оподаткування. Вони ведуть якусь гру з грошима. А ми поторгуємося.

— То скільки ми отримаємо?

— Два мільйони готівкою, вільних від сплати податків. І ні центом менше.

— І вони нам заплатять?

— Так. Питання не в цьому. Питання в тому, чи варто брати їх і тікати.

Еббі вже замерзла, і Мітч накинув на неї своє пальто. Пригорнув.

— Паршива це оборудка, Мітчу, — сказала вона, — та ми принаймні будемо разом.

— Я ж Гарві, а не Мітч.

— Ти думаєш, Гарві, ми будемо в безпеці?

— Тут ми не в безпеці.

— Мені тут не подобається. Мені самотньо й страшно.

— А мені вже набридло бути юристом.

— То заробімо ті гроші, і шукай вітру в полі.

— Домовилися, Тельмо.

Вона віддала йому касету. Мітч поглянув на касету і пошпурив далеко-далеко вниз, у напрямку річки. Взявшись знову за руки, вони швидко рушили парком до «БМВ», що чекала на Фронт-стріт.