Фірма

19

О п’ятій пополудні Мітч вимкнув світло в кабінеті, забрав два портфелі з паперами і спинився біля Ніниного столу. Вона друкувала на своєму «Ай-Бі-Ем», а телефон дивовижним чином тримався між плечем і вухом. Побачивши його, витягла з шухляди конверта й простягла.

— Це підтвердження броні в готелі «Кепітал Гілтон», — сказала, не приймаючи трубки.

— На моєму столі лежить надиктований матеріал, — сказав він. — До понеділка.

Він пішов сходами на четвертий поверх, до кутового кабінету Ейвері, а там саме розвивалася невелика колотнеча. Одна секретарка вкладала у великий портфель папки. Друга досить різко розмовляла з Ейвері, той теж на когось визвірявся по телефону. Один із клерків щось наказував першій секретарці.

Ейвері жбурнув слухавку, вимогливо кинув Мітчу:

— Ти готовий?

— Чекаю на вас, — відповів той.

— А я ніяк не знайду папку Ґрінмарка, — кинула набурмосена секретарка клерку.

— Вона лежала разом із папкою Рокконі, — відповів той. — А мені не потрібна папка Ґрінмарка! — вигукнув Ейері. — Скільки разів тобі про це казати? Ти що, глуха? Секретарка втупила погляд в Ейвері.

— Ні, я добре чую. І я чітко почула, як ви сказали, «Спакуйте справу Ґрінмарка».

— Лімузин вже чекає, — мовила друга секретарка.

— Мені не потрібен бісів Ґрінмарк!

— А Рокконі? — запитав клерк.

— Так! Так! Я вдесяте вам повторюю: мені потрібна папка Рокконі!

— Літак також чекає, — сказала друга секретарка. Портфелі захряснули і замкнули. Ейвері все ще порпався в купі документів на столі.

— Де папка Фендера? Де взагалі мої папки? Чому я ніколи нічого не можу знайти?

— Ось Фендер, — відповіла перша секретарка, втискуючи папку до іншого портфеля.

Ейвері зазирав у блокнот.

— Гаразд. То я тут маю Фендера, Рокконі, «Кембридж Партнере», «Ґрін Груп», листування Сонні Кеппса й Отакі, «Бартон Бразерс», «Галестон Фрайт і Макквейд»?

— Так, так, так, — відповіла перша секретарка.

— Усі тут, — додав клерк.

— Я не вірю, — сказав Ейвері, беручи піджак. — Ходімо.

Він вийшов за двері у супроводі секретарок, клерка й Мітча. Мітч ніс два портфелі, клерк два, секретарка один. Друга на ходу щось писала, бо Ейвері гаркав про доручення й накази, які мали бути виконані за його відсутності. Вся процесія впихнулася у ліфт і спустилася на перший поверх. На вулиці спохопився шофер, відчинив дверцята, повкладав до багажника речі.

Мітч і Ейвері впали на заднє сидіння.

— Ейвері, перепочинь. Ти на три дні їдеш на Каймани. Розслабся.

— Так-так. Я беру з собою стільки роботи, що на місяць вистачить. Клієнти вже криком кричать, що я ховаюся. Вже погрожують позиватися за мою некомпетентність. Я не встигаю, спізнююся на два місяці, а ти ще на чотири дні вшиваєшся, щоб понудьгувати на семінарі у Вашингтоні. От гарно ти час розрахував. Молодець!

Ейвері відчинив дверцята бару, змішав собі коктейль. Мітч відмовився пити. Лімузин в саму годину пік рухався по Ріверсайд-драйв. Зробивши три ковтки джину, партнер став дихати глибше.

— Продовження навчання — це що, такий жарт? — кинув до Мітча.

— І ти це робив, коли працював перший рік. А ще, якщо не помиляюся, тиждень провів у Гонолулу на міжнародному семінарі з податків. Ти не забувся?

— То була робота. Тільки робота. А ти папки береш із собою?

— Аякже, Ейвері. Я повинен сидіти на семінарі по вісім годин і вивчати найновіші зміни в податковому законодавстві, які насаджує Конгрес. А решту часу розраховую працювати п’ять годин на день.

— Якщо можна, шість. Ми відстаємо, Мітчу.

— А ми завжди відстаємо, Ейвері. Налий собі ще. Тобі треба розслабитися.

— Я планую розслаблятися в «Ромоголових».

Мітч пригадав бар із пивом «Ред Страйп», доміно, дартс, бікіні на шнурівках, дівчину.

— Ти вперше летиш на «Лірі»? — запитав Ейвері вже більш розслабленим голосом.

— Так. Тут я вже сім місяців і тільки тепер побачу літак. Якби про це знав минулого березня, то пішов би працювати на Волл-стріт.

— Ти з іншого тіста, Мітчу. Знаєш, що вони там, на Волл-стріт роблять? У них у фірмі триста юристів, так? І щороку беруть по тридцять, а то й більше нових. І кожен хоче в них працювати — це ж Волл-стріт, так? І ось цих новачків збирають у великій залі, їм кажуть, що протягом п’яти років вони мусять працювати по дев’яносто годин на тиждень. Та коли мине п’ять років, половини з них там вже не буде. Плинність кадрів надзвичайна. Новачків там виживають, витискають із них усі соки, дають ставку по сто — сто п’ятдесят на годину, їх просто заганяють. А тоді викидають геть. Ось така Волл-стріт. І тим хлопцям так і не вдається побачити літак фірми. І лімузин фірми. А тобі, Мітчу, справді пощастило. Ти маєш щодня дякувати Богу за те, що тебе вибрали для роботи у гарній старій «Бендіні, Ламберт і Лок».

— Дев’яносто годин на тиждень — просто смішно. Рештою я би розпоряджався сам.

— Все окупиться. Ти чув, яка в мене премія за останній рік?

— Ні.

— Чотириста вісімдесят п’ять тисяч. Непогано, га? І це тільки премія.

— А в мене шість тисяч, — сказав Мітч.

— Тримайся за мене, і досить скоро гратимеш у вищій лізі.

— Та-ак, та спершу я маю продовжити свою юридичну освіту.

Через десять хвилин лімузин виїхав на смугу, що вела до ангарів. На вивісках зазначалося: «Мемфіс Аеро». До терміналу легенько підкотив витончений сріблястий «Лір-55».

— Ось і він, — мовив Ейвері.

Особисті речі й портфелі швидко завантажили на літак, минуло кілька хвилин, і вони були готові летіти.

Мітч застебнув пасок безпеки і з захопленням оглядав кабіну, оздоблену шкірою й латунню. Все тут було зроблено зі смаком, розкішно, а іншого він і не чекав. Ейвері змішав собі новий коктейль і теж пристебнув пасок.

За годину й п’ятнадцять хвилин «Лір» почав спуск до міжнародного аеропорту Балтимор-Вашингтон. Коли літак зупинився, Ейвері й Мітч спустилися трапом і підійшли до багажного відділення. Ейвері вказав на чоловіка в уніформі, який стояв коло виходу:

— Це — твій шофер. Лімузин стоїть перед входом, він проведе. Звідси до готелю «Кепітел Гілтон» їхати сорок хвилин.

— Ще один лімузин? — запитав Мітч.

— Авжеж. На Волл-стріт для тебе такого не приготують.

Вони потиснули одне одному руки, й Ейвері знов піднявся на борт. За тридцять хвилин літачок дозаправили, тож коли він знову знявся в повітря й полетів на південь, Ейвері вже спав.

Через три години він приземлився в Джорджтауні на Кайманових островах. Минув термінали аеропорту і підкотив до маленького ангара — там мав простояти ніч. Співробітник служби безпеки дочекався Ейвері і його вантажу, провів його через митницю й весь аеропорт. Пілот разом із помічником пілота закінчили справи в літаку, і їх теж провів крізь аеропорт співробітник служби безпеки.

Після півночі світло в ангарах вимикали, і з пів дюжини літачків ховалися в темряві. Відчинилися бічні двері, і троє чоловіків, серед них і Ейвері, швидко попрямували до «Ліра-55». Ейвері відчинив вантажне відділення й усі втрьох швидко витягли з нього двадцять п’ять важких картонних коробок. Тропічна спека перетворила ангар на пічку. Люди змокли від поту, та поки не вийняли весь вантаж, не промовили ні слова.

— Має бути двадцять п’ять. Перерахуйте, — звернувся Ейвері до місцевого жителя, мускулястого чоловіка в корковому шоломі й із пістолетом на боці. Інший тримав у руках пломбувач і так уважно за всім стежив, що скидався на завідуючого складом. Перший, обливаючись потом, швидко перерахував коробки.

— Так. Двадцять п’ять.

— Скільки? — запитав чоловік із записником у руках.

— Шість з половиною мільйонів, — відповів Ейвері.

— Всі готівкою?

— Всі готівкою, у доларах США — сотні й двадцятки. Пропоную вантажити.

— Куди все піде?

— У «Квебек-банк». Там уже чекають.

Кожен взяв по коробці й рушив до дверей, де стояв ще один спільник з «узі» в руках. Вантаж поскладали в непримітний фургон, на борту якого ледве можна було розібрати напис «Виробник: Кайманові острови». Озброєні охоронці всілися, а приймальник товару вирулив з ангара й спрямував авто до центру Джорджтауна.

Реєстрація учасників семінару почалася о восьмій в бельетажі коло входу до зали «Сенчурі». Мітч прийшов зарання, записався, взяв важку папку з матеріалами семінару, на якій зверху були надруковані його дані і ввійшов до зали. Він обрав місце поближче до центру просторого приміщення. Згідно з брошурою, мали бути присутні двісті чоловік. Офіціант розносив каву, й Мітч розгорнув перед собою «Вашингтон пост». Більшість новин стосувалися його улюбленої команди «Редскінс», яка виграла черговий суперприз.

Залу поступово заполоняли юристи, які поприїжджали з усіх куточків країни для того, щоб дізнатися про останні уточнення до податкового законодавства, які приймали чи не щодня. До дев’ятої залишалося кілька хвилин, і тоді зліва від Мітча зайняв місце хлопчакуватий з вигляду адвокат із правильними рисами обличчя. Не промовив ані слова. Мітч кинув на нього погляд і повернувся до читання газети. Коли зала була заповнена, ведучий привітав усіх і запросив до слова першого доповідача, якогось там конгресмена від штату Орегон, голову підкомітету з бюджету. Коли він піднявся на трибуну для доповіді, що займе, певне, понад годину, юрист ліворуч від Мітча нахилився й простягнув йому руку.

— Вітаю, Мітчу, — прошепотів він. — Я — Грант Хербісон, з ФБР. — Він сунув Мітчеві візитівку.

Конгресмен почав промову з жарту, якого Мітч не розчув. Тримаючи картку на рівні грудей, він уважно її вивчав. У межах трьох футів сиділо ще п’ятеро. В залі він не знав ані душі, та було б дуже незручно, коли б хто-небудь дізнався, що він тримає в руках візитівку ефбеерівця. Хвилин за п’ять він спромігся кинути на сусіда спантеличений погляд. Той прошепотів:

— Нам на кілька хвилин потрібно поговорити.

— А якщо я зайнятий?

Агент витяг з папки простий білий конверт і непомітно передав Мітчу. Той розгорнув його біля грудей. Папірець був написаний від руки. Вгорі було надруковано «Офіс директора ФБР». В записці йшлося:

Мітч повільно згорнув аркуш і вклав до конверта, сховав його у папці з паперами до семінару. «Ми цінуємо вашу готовність до співпраці. Від директора ФБР». Зараз Мітч чудово розумів необхідність зберегти самовладання, контролювати обличчя, щоб залишити звичайний вираз, наче це так просто! Все ж обома руками він потер вилиці, опустив погляд на підлогу. Трохи замакітрилося в голові. ФБР! Сидить поруч із ним! І чекає. І директор, і ще біс їх знає, хто. І Тарранс, певно, теж десь тут.

Раптово слухачі в залі зареготали, видно, доповідач знов сипав дотепами. Гарбісон притьмом нахилився до Мітча й зашепотів:

— Зустрінемося за десять хвилин у чоловічій вбиральні, за рогом.

Він залишив папку на столі і вийшов, коли зала знову зайшлася реготом. Мітч перегортав матеріали семінару у своїй папці, вдаючи, що уважно вчитується. Конгресмен детально розписував, як він шукає всякі хитрощі, що допомагають уникати сплати податків й бореться з ними, адже багатії стараються уникати їх, а його турбує важкий тягар податків, який доводиться нести робітничому класу. Завдяки його безстрашному керівництву підкомісія відмовилася затверджувати законопроект, який зменшував видатки на розробку нафтових і газових родовищ. З його слів випливало, що він на Капітолійському Пагорбі — один у полі воїн.

Мітч почекав п’ятнадцять хвилин, а потім ще п’ять, тоді зайшовся кашлем. У нього явно виникла потреба попити водички. І, затуливши рукою рота, став між рядами вибиратися до задніх дверей. Гарбісон у вбиральні вже вдесяте мив руки.

Мітч підійшов до сусідньої раковини, відкрутив кран, полилася холодна вода.

— Що ви, хлопці, задумали?

Гарбісон у дзеркалі дивився на Мітча.

— Я лише виконую накази. Директор Войлес хоче з вами зустрітися особисто, мене послали по вас.

— І що йому від мене потрібно?

— Не хочу говорити за нього самого, та я впевнений, що це має бути дуже важливо.

Мітч обачливо озирнувся. Вони були самі.

— А що коли я буду занадто зайнятий для того, щоб із ним зустрічатися?

Гарбісон закрутив кран, потрусив над раковиною руками.

— Зустрічі вам, Мітчу, не уникнути. Давайте не будемо гратися в ігри. Коли на семінарі настане обідня перерва, зліва від головного входу на зупинці на вас чекатиме таксі, його номер 8667. На ньому ви доберетеся до Меморіалу ветеранів в’єтнамської війни, там ми зустрінемося. Ви маєте бути обачним. За вами слідом приїхали двоє із Мемфіса.

— Хто ці двоє?

— Хлопці з Мемфіса. Зробіть так, як вам сказали, і вони нічого не дізнаються.

Голова подякував другому доповідачеві, професору з оподаткування з університету Нью-Йорка, і оголосив перерву на обід.

Мітч ані словом не обмовився до таксиста. Той просто маніакально рвонув з місця, й автомобіль відразу загубився серед запруджених вулиць міста. За п’ятнадцять хвилин вже паркувалися коло Меморіалу.

— Поки не виходьте, — владно наказав таксист.

Мітч не ворухнувся. Він не рухався і мовчав упродовж довгих десяти хвилин. Нарешті повз таксі повільно проїхав і посигналив білий «форд-ескорт».

Дивлячись прямо перед собою, таксист сказав:

— Гаразд. Ідіть туди, до Стіни. Хвилин за п’ять до вас підійдуть.

Мітч вийшов на тротуар, а таксі поїхало. Засунувши руки глибоко до кишень вовняного пальта, він поволі пішов до Стіни. Пронизливий північний вітер ганяв по землі сухе листя. Мітч затремтів і підняв комір, заховавши вуха.

В інвалідному візку дуже прямо сидів один-єдиний гість і вдивлявся у Стіну. Він був загорнутий у стьобану ковдру, голову покривав завеликий берет військового десантника, очі ховалися за окулярами льотчика. Сидів він біля краю Стіни, там, де були викарбувані імена загиблих у 1972 році. І Мітч теж став розглядати дати, пішов у напрямку візочника. Він враз припинив помічати все навколо, дивився лише на ряди імен.

Дихання його збилося, ноги, живіт налилися свинцем. Він повільно стежив за написами, і ось, у самісінькому низу, воно й було. Акуратними літерами було вигравіювано ім’я: Расті Мак-Дір.

Під стіною скраю, майже під цим іменем, стояв кошик з уже померзлими, пониклими квітами. Мітч підібрав, поправив букет, став на коліна, пальцями відчув викарбувані в граніті літери. Расті Мак-Дір. Назавжди вісімнадцятилітній. Провів у В’єтнамі сім тижнів, а тоді підірвався на піхотній міні. Їм повідомили, що смерть була миттєвою. Рей казав, що вони так завжди говорили. Мітч утер скупу сльозину, підвівся і окинув поглядом Стіну. І в думках були ті п’ятдесят вісім тисяч родин, яким повідомили, що смерть була миттєвою, що загиблі не страждали.

— Мітчу, вони чекають.

Він повернувся на голос — в полі зору був єдиний чоловік — той, в інвалідному візку. Ті окуляри й досі були втуплені в стіну. Мітч озирнуся.

— Заспокойся, Мітчу. Ми наглядаємо за всією територією, їх тут немає.

— А хто ж ви? — запитав Мітч.

— А я просто один з багатьох. Ти повинен нам довіряти, Мітчу. Директор має, що тобі сказати. Можливо, вони врятують тобі життя.

— Де він?

Чоловік у візку повернув голову в напрямку пішохідної доріжки.

— Йди у тому напрямку. Тебе знайдуть.

Мітч ще якусь хвилину придивлявся до імені брата, а тоді пішов. Він проминув пам’ятник трьом солдатам. Ішов поволі, сховавши руки до кишень. За п’ятдесят ярдів від Монументу з-за дерева ступив уперед Вейн Тарранс і пішов поряд, кинувши:

— Іди далі.

— І чому я не дивуюся, побачивши тебе тут?

— Не спиняйся. Ми знаємо про щонайменше двох покидьків, що прибули з Мемфіса раніше за тебе. Спинилися в тому ж готелі, в сусідніх номерах. Сюди за нами не їхали, тож я думаю, ми відірвалися.

— Що в біса, коїться, Таррансе?

— Саме це ти й мусиш з’ясувати. Ходімо. Та заспокойся, за тобою ніхто не слідкує, крім хіба двох десятків наших агентів.

— Двох десятків?

— Еге ж. Ми повністю перекрили це місце. Ми хочемо бути впевнені, що ті виродки з Мемфіса сюди не поткнуться. Я їх не чекаю.

— Хто вони такі?

— Директор тобі пояснить.

— А чому цим сам директор займається?

— Ти ставиш забагато запитань, Мітчу.

— А ти даєш замало відповідей, Таррансе.

Той вказав праворуч. Вони зійшли з тротуару і попрямували до важкої бетонної лавки біля містка, що вів до лісочка. Внизу виднілася мерзла біла вода.

— Сідай, — дав вказівку Тарранс.

Вони обидва сіли. І одразу Мітч побачив двох чоловіків на містку, що підходили до них. В одному з них, що був нижче зростом, Мітч одразу впізнав Дентона Войлеса, директора ФБР при трьох президентах. Чоловік, різкий у словах, з важкими руками, який мав репутацію непримиренного борця зі злочинністю.

Коли двоє спинилися біля лавки, Мітч з поваги звівся на ноги. Войлес подав холодну руку. Дивився на Мітча, і це кругле крупне обличчя було відомим у всьому світі. Потиснувши руки, вони назвали свої імена. Войлес вказав на лавку. Тарранс із двома іншими відійшли до місточка й стали милуватися краєвидом. За сто метрів, за деревом, Мітч завбачив іще двох агентів — сумнівів не було: однакові чорні плащі та короткі стрижки.

Войлес сів майже впритул, їхні коліна торкалися. На великій лисій голові трохи набакир сидів капелюх із брунатного хутра. Директору було приблизно сімдесят років, та погляд зелених очей був проникливим і, здавалося, нічого не пропускав. Обидва сиділи на зимній лавці, заховавши руки до кишень.

— Я вдячний вам за те, що прийшли, — заговорив Войлес.

— Мені здалося, що шансів мені не лишили. Ваші люди нав’язливі.

— Так. Все це для нас дуже важливо.

Мітч став глибше дихати.

— Ви хоч розумієте, як це мене бентежить, як лякає? Я повністю збитий з пантелику. Мені потрібні пояснення, сер.

— Містере Мак-Дір, я можу вас називати Мітчем?

— Звісно, чому ж ні?

— Гаразд, Мітчу. Я людина неговірка. Те, що я скажу, шокує. Ти мені, може, й не повіриш. Та я тебе запевняю, що все — правда, і ми допоможемо тобі врятуватися.

Мітч обхопив себе руками й чекав.

— Мітчу, ще жоден юрист не покинув твою юридичну фірму живим. Троє спробували було, та їх убили. Двом майже вдалося, та минулого літа й вони загинули. Щойно юрист приходить у «Бендіні, Ламберт і Лок», то він ніяк вже її не покине, хіба на пенсію, та й то за умови, що триматиме язик за зубами. А до того часу, коли настане пора пенсії, вони вже так будуть замішані, то й не зможуть ні про що розповідати. У фірмі на п’ятому поверсі розмістилася потужна служба спостереження. В твоєму будинку й автомобілі понаставляли жучків. Телефонні розмови записуються. Робочий стіл, кабінет — прослуховують. Фактично вони там на п’ятому поверсі чують кожне твоє слово. Слідкують за тобою, часом і за дружиною. Зараз ми з тобою розмовляємо, і вони теж тут, у Вашингтоні. Розумієш, Мітчу, це фірма — не просто фірма. Це підрозділ дуже великого і дуже прибуткового бізнесу. І дуже нелегального бізнесу. Фірма належить не компаньйонам.

Мітч повернувся до Войлеса й уважно на нього глянув. Директор вів далі, при цьому дивився на замерзлий став.

— Розумієш, Мітчу, фірма «Бендіні, Ламберт і Лок» належить злочинному клану Моролто в Чикаго. Належить мафії. Мафіозі. Звідти вони викликають убивць. Ось чому ми з тобою тут. — Він притиснув Мітчеві рукою коліно, нахилився, заглянув у вічі. — Це мафія, Мітчу, і вона пекельно небезпечна.

— Я цьому не вірю, — він сказав, а сам просто застиг, не в силі поворухнутися, слабкий голос зірвався.

Директор усміхнувся.

— Ні, Мітчу, ти цьому віриш. Так, віриш. Ти вже й сам деякий час про щось підозрюєш. Тому ти вів розмову на Кайманах із Ебанксом. Тому ти найняв пронозу детектива, а його потім прибрали хлопці з п’ятого поверху. Ти ж знаєш, що справа нечиста, Мітчу.

Мітч нахилився, спершись ліктями об коліна, не в змозі відірвати погляд від землі під черевиками.

— Я в це не вірю, — тихо повторив.

— Наскільки нам відомо, близько двадцяти п’яти відсотків їх, тобто, ваших, клієнтів, цілком законослухняні громадяни. І у самій фірмі є досить хороші юристи, вони займаються податками й цінними паперами своїх багатих клієнтів. І це досить добре прикриття. Більшість справ, з якими ти поки що працював, є легітимними. Ось так вони й діють. Вони приводять новачка, обсипають його баблом, питвом, купують «БМВ», будинок, інші витребеньки, влаштовують розкішні обіди, возять на Каймани, примушують нидіти дні й ночі над справді чистими з точки зору закону справами. Справжні клієнти, жива юридична робота. Це триває декілька років, і новачок нічогісінько не підозрює, правда ж? Прекрасна фірма, чудові співробітники. Купа грошей. Та що казати, все чудово. А тоді минає п’ять-шість років, грошей ти заробляєш чимало, а от позика на будинок в їхніх руках, а в тебе і дружина, і діти, все дуже стабільно, і от вони кидають бомбу, розповідаючи правду. І виходу немає. Це мафія, Мітчу. Вони не грають в ігри. Вони вб’ють твою дитину, чи дружину — їм байдуже. Ти заробляєш більше грошей, ніж міг би заробити будь-де. Вони тебе шантажують, а в тебе сім’я, на яку їм начхати; і як ти вчиниш, Мітчу? Ти залишаєшся. Ти не можеш від них піти. А якщо залишишся, то заробиш мільйон, молодим підеш на пенсію, твоя родина буде з тобою. А як захочеш від них піти, тобі допоможуть, згодом твій портрет висітиме на стіні в бібліотеці на першому поверсі. Вони добре вміють переконувати.

Мітч потирав вилиці; відчував, що починає тремтіти.

— Послухай-но, Мітчу, розумію, в тебе є тисяча запитань. Гаразд. Я просто вестиму далі й розповім про те, що знаю сам. Всі п’ятеро юристів, які загинули, хотіли звідти вирватися після того, як дізналися правду. З першими трьома ми ніколи не вели розмов, бо, чесно кажучи, самі дізналися правду про фірму лиш сім років тому. Їм дуже добре вдається все робити тихо й не лишати жодних слідів. Перші троє, схоже, просто хотіли вийти з гри, тож вони й вийшли. У трунах. З Ходжем і Козінскі було інакше. Вони самі на нас вийшли, ми з ними зустрічалися декілька разів за рік. На Козінскі грім з ясного неба впав через сім років роботи. Той про все розповів Ходжу. Вони десь рік все пошепки обговорювали. Козінскі вже ось-ось мав стати партнером, але до того захотів вийти з гри. Обидва не мали підозр щодо смерті трьох попередників, принаймні з нами про це не говорили. Ми послали до Мемфіса Вейна Тарранса, щоб їх залучити на наш бік. Тарранс — спеціаліст з організованої злочинності з Нью-Йорка. Вони вже налагодили контакт, виникла довіра, аж тут Кайманах сталося нещастя. Ті люди в Мемфісі — профі, Мітчу. Ніколи не варто цього забувати. Гроші мають, і наймають найкращих. Ну ось, після того, як вони вбили Ходжа й Козінскі, я прийняв рішення взятися за фірму. Якщо прижучимо її, зможемо знайти серйозні звинувачення і до кожного значущого члена сімейки Моролто. Ми матимемо близько п’ятисот звинувачень! Ухиляння від сплати податків, відмивання брудних грошей, рекет, та що завгодно. І це зруйнує клан Моролто, і саме лиш це могло би стати спустошливим ударом по організованій злочинності за останні тридцять років. Мітчу, і все це у папках тихенької невеличкої фірми Бендіні в Мемфісі.

— Чому обрали Мемфіс?

— Ага, гарне запитання. Хто ж запідозрить маленьку фірму у Мемфісі, штат Теннесі? Там мафія себе активно не проявляє. Тихе приємне мирне містечко біля річки. Це могли бути й Дурхам, Топека, й Вічіта-Фоллс. Та вони обрали Мемфіс. Він досить великий, щоб тут загубилася фірма з сорока людьми. Ідеальний вибір.

— Тобто, ви маєте на увазі, що кожен із партнерів...

— Так, кожен з партнерів знає і грає за всіма правилами. Є підозра, що переважна більшість співробітників знає, та важко сказати. Ми ще багато чого не знаємо, Мітчу. Я навіть не можу пояснити, як вони ведуть свої оборудки й хто у них за головного. Та ми впевнені в тому, що фірма займається незаконною діяльністю.

— Наприклад?

— Шахрайство з податками. Вони займаються справами оподаткування для всього клану Моролто. Щороку дбайливо готують гарні, акуратні, правильні податкові декларації, де вказана лиш незначна частина справжніх прибутків. Вони мов навішені відмивають гроші. На свої брудні гроші ведуть легальний бізнес. Який то в них крупний клієнт, банк у Сент-Луїсі?

— «Комершіел Геренті».

— Правильно. Він належить мафії. Фірма займається всіма його легальними операціями. Моролто за рік заробляє приблизно три мільйони доларів на азартних іграх, наркотиках, тоталізаторах і таке інше. І це ж усе готівка, так? більшість надходить до банку на Кайманах. А як же вони їх перевозять туди з Чикаго? Маєш якісь здогади? Отой позолочений «Лір», яким тебе привезли сюди, раз на тиждень летить до Джорджтауна.

Мітч сидів прямо й спостерігав за Таррансом, який тепер стояв на містку.

— А чому ж ви не висунете зараз проти них звинувачення, та й по всьому?

— Ми не можемо. Ми це зробимо, будь певен. Над цим уже працюють п’ятеро наших у Мемфісі і троє тут, у Вашингтоні. Я їх дістану, обіцяю тобі. Та нам потрібна своя людина. Вони дуже хитрі. Мають силу грошей. А ще вони надзвичайно обережні і не припускаються помилок. І я впевнений, що ми не зможемо обійтися без допомоги когось із фірми — твоєї, чи будь-кого. Нам потрібні копії документів, банківських записів, паперів, які можна здобути лише в фірмі. По-іншому нічого не вийде.

— І ви обрали мене.

— І ми обрали тебе. Якщо ти відмовишся, йтимеш своїм шляхом і зароблятимеш силу грошей, станеш успішним юристом, але й ми своїх спроб не облишимо. Дочекаємося ще одного нового співробітника, спробуємо його переконати. Якщо не вийде, доберемося до давніших співробітників, знайдемо такого, що має мужність, совість і рішучість для правильного кроку. Настане день, Мітчу, і ми знайдемо таку людину, і коли це станеться, тоді тобі разом з іншими висунуть звинувачення, а твій багатий і успішний задок опиниться у в’язниці. Так і буде, синку, повір мені.

І саме цієї миті, в цьому місці Мітч йому повірив.

— Містере Войлес, мені холодно. Може, пройдімося?

— Звичайно, Мітчу.

Вони поволі рушили до стежки, що вела до Меморіалу загиблим у В’єтнамі. Мітч кинув погляд через плече: віддалік Тарранс і ще один агент йшли услід, а попереду на лаві з підозрілим виглядом сидів іще один, в темно-брунатному строї.

— А хто цей Ентоні Бендіні? — запитав Мітч.

— У 1930 році він одружився з дівчиною з клану Моролто. Зять головного мафіозі. В той час вони вели справи у Філадельфії, там він і поселився. А тоді, в 40-х, з якоїсь причини його направили до Мемфіса — заснувати фірму. Він був хорошим юристом, наскільки нам відомо.

У мозку Мітча вирували тисячі запитань, всі просилися назовні. Та все ж він намагався зберігати спокій.

— А Олівер Ламберт?

— Це прямо аристократ. Він — досконалий старший партнер. Керівник, і все він знав про Ходжа й Козінскі та про плани їхнього знищення. Наступного разу, як у фірмі побачиш містера Ламберта, постарайся не забути про те, що перед тобою холоднокровний убивця. Та в нього, звісно, вибору немає. Якщо він відмовиться на них працювати, то і його тіло десь згодом знайдуть. Всі вони такі, Мітчу. А починали так, як і ти: молоді, успішні, амбітні. Та згодом так загрузали, що вже не бачили виходу. Тож залишаються і грають за правилами, багато працюють, пнуться щосили, щоб фасад маленької фірми мав респектабельний вигляд. Щороку знаходять здібного студента-юриста з незаможної й нереспектабельної родини, котрий має дружину, яка хоче дітей, закидають його грошима Одним словом, купують.

Мітчу пригадалися гроші, занадто велика платня у невеликій фірмі в Мемфісі, і авто, і позика на будинок з низьковідсотковою ставкою. Він мав плани щодо Волл-стріт, та усі плани зруйнували гроші. Лише гроші.

— А хто такий Натан Лок?

Директор усміхнувся.

— У Лока історія інша. Він виріс бідняком і з десяти років був на побігеньках у старого Моролто. Все життя був злочинцем. Так-сяк провчився в юридичній школі, й старий послав його на південь працювати на Ентоні Бендіні в організацію, що належить кримінальному клану та виглядає доволі пристойною. Він був фаворитом у старого.

— А коли Моролто помер?

— Одинадцять років тому, йому було сімдесят вісім років. Лишилися двоє слизьких синків — Мікі, на прізвисько Рот і Джой — Священик. Мікі живе у Лас-Вегасі, у сімейному бізнесі значної ролі не відіграє. А бос тепер у них Джой.

Стежка перейшла в іншу. Зліва оддалік підпирав холодне вітряне небо монумент Джорджа Вашингтона, справа виднілася Стіна. Тепер перед нею вже купка людей придивлялася до викарбуваних імен синів, чоловіків, друзів. Мітч звернув до Стіни. Йшли вони повільно. Він тихо заговорив.

— Я не можу зрозуміти, як це фірмі вдається займатися незаконною діяльністю й лишатися непримітною. У них там сила секретарок, молодших співробітників, клерків.

— Це ти добре підмітив, та повністю я відповісти не можу. На нашу думку, існує дві фірми. Одна — легальна, в ній працюють молоді співробітники, більшість секретарок і молодшого персоналу. А брудними справами займаються інші — співробітники зі стажем та партнери фірми. Ходж і Козінскі вже готові були надати нам необхідну інформацію, але не встигли. Одного разу Ходж сказав Таррансу, що в підвалі працює група молодших спеціалістів, і про них нічого не відомо. Працюють вони безпосередньо на Лока, Міллігана і Мак-Найта, ще кількох партнерів, однак ніхто не знає, чим же вони насправді займаються. Секретарки усе знають, і, на нашу думку, деякі з них також вплутані в цю справу. Я упевнений, що їм дуже добре платять. Патякати вони ні про що не збираються — бояться. Помізкуй над цим, Мітчу. Маєш ти за роботу гарні гроші, додаткові пільги, але розумієш: якщо ставитимеш забагато запитань чи будеш занадто балакучим, то опинишся на дні річки. Як ти вчиниш у такому випадку? Припнеш язика і братимеш гроші.

Вони підійшли до початку Стіни, де чорна гранітна плита ніби виростала з-під землі й простягалася на 246 футів уперед, а далі під кутом приєднувалася до ряду таких само чорних плит. А за шістдесят футів від них перед однією з них стояло стареньке подружжя й тихо плакало. Стояли, обійнявшись, даруючи одне одному тепло й силу. Мати нахилилася й поклала до підніжжя чорно-біле фото в рамочці. Батько поставив поряд коробку на взуття, наповнену дрібничками, що їх син збирав ще в школі: програмки футбольних матчів, світлини його разом з класом, любовні послання, брелоки, золотий ланцюжок. Вони заплакали голосніше.

Мітч повернувся до Стіни спиною. Перевів погляд на меморіал Вашингтона. Директор старався вловити його погляд.

— То що ви хочете, щоб я зробив? — запитав Мітч.

— Перш за все, ти мусиш мовчати. Якщо почнеш розпитувати, наразишся на смертельну небезпеку. І свою дружину підставиш. У найближчому майбутньому не заводьте дітей. Вони стануть найлегшою мішенню. Найкраще вдавати з себе простака, який вважає, що життя прекрасне і який збирається стати найвидатнішим юристом на світі. По-друге, ти мусиш прийняти рішення. Не тепер, але скоро. Маєш вирішити, співпрацюватимеш із нами, чи ні. Якщо відповідь буде ствердною, тоді ми, звісно, зробимо, щоб ти був певен, що воно того варте. Якщо твоя відповідь «ні», то ми й далі за ними слідкуватимемо й підшуковуватимемо іншого кандидата. І, як я вже сказав, ми знайдемо цю людину — досить сміливу, щоб покарати тих покидьків. А клан Моролто припинить існування. Тебе, Мітчу, ми захистимо, і тобі ніколи в житті не доведеться трудитися.

— В якому житті? Я житиму в постійному страху, якщо взагалі житиму. Я чув про свідків, яких мало захищати ФБР. Минає десять років, аж одного дня по дорозі на роботу раптом вибухає автомобіль, і шматки тіла розлітаються по трьох кварталах. Мафія нічого не забуває, директоре. Ви ж це знаєте.

— Вони ніколи не забувають, Мітчу. Та я тобі обіцяю, що ти і твоя дружина будете під нашим захистом.

Директор глянув на ручний годинник.

— Тобі краще повертатися, а то щось запідозрять. З тобою на зв’язку буде Тарранс. Можеш йому довіряти, Мітчу. Він старається оберігати твоє життя. У нього — всі повноваження діяти від мого імені. Якщо він тобі щось скаже — знай, це йде від мене. Можеш із ним вести перемовини.

— Перемовини про що?

— Про умови, Мітчу. Про те, що ти взамін отримаєш тоді, коли допомагатимеш нам. Нам потрібен клан Моролто, і ти в змозі це дістати. Назви свою ціну, і уряд в особі ФБР її заплатить. Звісно, в розумних межах. Даю слово, Мітчу.

Вони повільно йшли вздовж Стіни, спинилися коло того самого агента у візку.

— Поглянь, таксі там само, де ти з нього вийшов, його номер 1073. Водій той самий. Тобі вже час їхати. Ми з тобою більше не зустрічатимемося, але за кілька тижнів на зв’язок вийде Тарранс. Прошу тебе, добре обміркуй мої слова. Не варто себе переконувати в тому, що фірма існуватиме вічно, бо я цього не дозволю. Невдовзі ми почнемо діяти, я обіцяю. І дуже сподіваюся, що ти будеш на нашому боці.

— Я не розумію, що ж я маю робити.

— Тарранс вже спланував гру. Дуже багато залежить від тебе, від того, чого ти навчишся, коли тебе посвятять.

— Посвятять?

— Ось так це й називається, Мітчу. Щойно тебе посвятять, вороття не буде. Вони вміють бути безжальнішими за будь-яку іншу організацію на землі.

— Чому ви вибрали мене?

— Треба ж було когось вибрати. Та ні, не тому. Ми обрали тебе тому, що в тебе є мужність, щоб з ними порвати. Родини не маєш, лише дружину. Ні зв’язків, ні коріння. І тобі робили боляче всі, хто були для тебе дорогими, хіба крім Еббі. Ти сам себе виховав, піднявся, а тому став і самодостатнім, і незалежним. Тобі не потрібна фірма. Ти можеш її покинути. Як на свої роки, ти вже достатньо сильний і загартований, щоб за це взятися. Мітчу, тебе не зловлять. Ось чому ми обрали тебе. Гарного дня. Дякую, що прийшов. Тобі варто повертатися.

Войлес розвернувся і швидко рушив геть. В кінці Стіни стояв Тарранс, він махнув рукою, мовляв: «Бувай, до зустрічі».