Фірма

13

Ейвері з усміхом переглядав роздруковані на комп’ютері дані обліку.

— За жовтень ти покрив рахунками у середньому шістдесят одну годину на тиждень.

— Я думав, там шістдесят чотири, — відповів Мітч.

— І шістдесят один теж добре. По правді, у нас ще ніколи новачки не давали таких високих показників першого ж року. І все це законно, чи не так?

— Так, я нічого не підтасовував. Я міг би досягти і вищих показників.

— Скільки годин на тиждень ти працюєш?

— Вісімдесят п’ять — дев’яносто. Міг би нарахувати й сімдесят п’ять, якби схотів.

— Я б тобі цього не радив, принаймні поки що. Ще викличеш ревнощі наших молодших співробітників. А вони за тобою уважно стежать.

— Хочете, щоб я зменшив темпи?

— Звісно, що ні. Ми з тобою й так на місяць відстаємо. Мене лиш непокоїть тривалість твого робочого дня. Я просто стурбований цим, ось і все. Майже всі нові співробітники спрагло кидаються на роботу — працюють по вісімдесят, по дев’яносто годин на тиждень, та за кілька місяців запал ущухає. У середньому лишається шістдесят п’ять — сімдесят годин. Але в тебе, схоже, надзвичайний запас сил.

— Я не потребую тривалого сну.

— А якої думки про це дружина?

— А чому ви думаєте, що це важливо?

— Їй же не подобається, що ти так довго сидиш на роботі?

Мітч уважно глянув на Ейвері і пригадав вчорашню суперечку з Еббі — на обід він з’явився вдома за три хвилини до півночі. Вони контролювали себе в суперечці, і та сварка була в них поки що найгіршою. Але ж будуть і нові? І ніхто з них не поступився. Еббі ще зауважила, що їй ближчим за чоловіка вже стає сусід, містер Райс.

— Вона мене розуміє. Я пообіцяв, що за два роки стану партнером фірми. А до тридцяти вже вийду на пенсію.

— Здається, ти справді цього прагнеш.

— Але ж у вас немає скарг, чи не так? Кожну годину, зазначену в моєму звіті, було витрачено на одну з ваших папок, і тоді ви, здається, не надто переймалися моїми довгими робочими годинами.

Ейвері поклав роздруківку рахунків на свій стіл і спохмурнів.

— Просто не хочеться, щоб ти здувся, чи щоб занедбав сім’ю.

Дивно було чути таку пораду від типа, який покинув дружину. Мітч постарався надати погляду якомога більше презирства.

— Вам не варто перейматися атмосферою у моїй сім’ї. А моєю роботою ви маєте бути задоволені.

Ейвері наліг на стіл, посунувся до Мітча.

— Слухай, Мітчу, може, мені не вдається пояснити, як слід, але все це — вказівка зверху. Це Ламберт і Мак-Найт стурбовані тим, що ти аж надто наполегливий. Тобто, заявляєшся о п’ятій щодня, навіть часом у неділю. Це вже занадто інтенсивно, Мітчу.

— І що вони казали?

— Багато не говорили. Хочеш, вір, а хочеш — ні, та їм не байдуже до твого сімейного життя. Вони хочуть мати щасливих юристів зі щасливими дружинами. Коли все тіп-топ, тоді і юрист продуктивно працює. А Ламберт просто по-батьківськи опікується тобою. За кілька років він планує вийти на пенсію. Тож прагне забезпечити фірмі славні роки завдяки тобі й іншим молодим. А якщо він занадто про щось допитується чи моралі читає, сприймай із розумінням. Він заслужив на право бути в нас таким собі дідусем.

— То скажіть, що в мене все гаразд. У Еббі все гаразд, ми щасливі, а я дуже продуктивно працюю.

— Ну гаразд. Та наразі нам не до того. Взавтра ми з тобою вирушаємо на цілий тиждень на острів Великий Кайман. У мене ділова зустріч з тамтешніми банкірами з приводу справи Тоні Кеппса та ще пари клієнтів. Поїздка ця ділова. Та все ж знайдеться час і попірнати, і поплавати з аквалангом. Я повідомив Ройса Мак-Найта про те, що ти мені потрібен в поїздці, він усе затвердив. Сказав тобі корисно відпочити. Хочеш поїхати?

— Аякже. Та я здивований.

— Ми їдемо у справах, тому без дружин. Ламберта трохи непокоїло, щоб удома не було через це неприємностей.

— Здається, містер Ламберт аж занадто переймається тим, що в мене коїться вдома. Скажіть, що все в моїх руках. Проблем ніяких не буде.

— Тож ти їдеш?

— Звичайно, їду. Скільки ми там пробудемо?

— Кілька днів. Зупинимося в кондомініумі, який належить фірмі. В іншому спиниться Тоні Кеппс. Я стараюсь організувати чартер від фірми. Але може так статися, що полетимо комерційним рейсом.

— Для себе я проблем не бачу.

На борту лайнера Кайманських авіаліній лише двоє пасажирів були одягнені в краватки, та після першого тосту випитого безкоштовного ромового пуншу Ейвері стягнув свою краватку й засунув її до кишені піджака. Пунш їм подала красива засмагла до чорноти стюардеса з блакитними очима та приємною усмішкою. Ейвері вкотре повторив, які ж тут чудові жінки.

Мітч сидів коло ілюмінатора і усіляко намагався приховати збентеження від першого польоту за межі країни. Він уже й книжку знайшов у бібліотеці про Кайманові острови. Там є три великих острови — Великий Кайман, Малий Кайман та Кайман Брак. На двох менших населення було небагато, туристи до них навідувалися рідко. На Великому Каймані проживає тринадцять тисяч осіб, там зареєстровано дванадцять тисяч корпорацій і три сотні банків. Населення складалося на двадцять відсотків із білих, двадцять — із чорношкірих, решті, здається, було байдуже. Столиця Джорджтаун за останні роки стала інтернаціональним податковим раєм. А банківські вклади були засекречені не згірше за швейцарські. Тут не платили податку на прибуток, корпоративного податку, податку на капітальні вкладення, на майно, чи на дарунки. Часом компанії і вкладники мали гарантоване звільнення від оподаткування на період п’ятдесяти років. Острови були підлеглою територією Британії й мали на диво стабільний уряд. Відсутність податку на імпорт товарів і вкладення в туристичний бізнес забезпечувала популярність уряду. Злочинності й безробіття не було взагалі.

Острів Великий Кайман завдовжки двадцять три милі, завширшки — вісім, місцями — менше, а з літака здавався крихітним. Така собі невеличка скеля, оточена сапфіровими водами.

Здавалося, вони приземляться просто в лагуну, й лиш в останні секунди виникла асфальтова доріжка суші й підхопила літак. Вони зійшли з борту й пройшли митницю. Кольоровий хлопчик забрав сумки Мітча й Евері та вкинув їх до багажника «форда» 1972 року. Мітч відсипав щедрі чайові.

— Пляж «Сьома Миля», — наказав Ейвері таксисту, допиваючи з пляшечки залишки ромового пуншу.

— Окей, друже, — прогудів таксист. Він завів авто і спрямував колеса в напрямку Джорджтауна. З радіо глухо чулися ритми реґґі. Водій у такт трусив головою, смикав плечима й відбивав пальцями ритм на кермі. А ще вони мчали по лівій стороні дороги, щоправда, тут так їздили всі. Мітч перехрестивши ноги, зручно розсівся на потертому сидінні. В авто кондиціонера не було, та хоч вікна опущені. Вологе тропічне повітря обдувало обличчя й розвівало волосся. Доволі приємні відчуття.

Рельєф острова був рівнинним, дорогу до Джорджтауна запрудили маленькі запилюжені європейські автівки, скутери й велосипеди. Пообіч шляху стояли одноповерхові будиночки, яскраво пофарбовані, усі під бляшаними дашками. Газони перед ними невеликі, трава росла негусто, але дворики були чистенькими. Що ближче було місто, то частіше траплялися крамниці. Біліли дво- і триповерхові каркасні споруди, коло них від сонця під тентами ховалися туристи. Автівка різко звернула з дороги, і вони враз опинилися в діловому центрі міста, серед сучасних банківських будівель.

Ейвері взяв на себе роль гіда.

— Тут повно банків зі всього світу: Німеччини, Франції, Великої Британії, Канади, Іспанії, Японії, Данії, навіть Саудівської Аравії та Ізраїлю. Вже їх більше трьохсот за останніми підрахунками. Острови стали раєм, прихистком, для тих, хто ховається від податків. Місцеві банкіри надзвичайно таємничі. Швейцарські порівняно з ними набагато язикатіші.

Вулиці були запруджені машинами, тож водій збавив швидкість, і вітерець зник.

— Я бачу, тут чимало канадських банків, — зауважив Мітч.

— Ото справа — Монреальський королівський банк. Завтра о десятій ранку ми там маємо бути. Майже всі наші справи пов’язані саме з канадськими банками.

— І є на те причини?

— Вони дуже надійні та спокійні.

Жвава вулиця повертала й вливалася в іншу. За перехрестям синню зблиснуло на сонці й заполонило обрій Карибське море. В затоці стояло круїзне судно.

— Це Свинарна затока, — сказав Ейвері. — Саме тут кидали якір піратські кораблі триста років тому. Над усіма панував Блекберд. Десь і скарби заховані. Частину їх навіть знайшли кілька років тому в якійсь печері неподалік звідси, під Боддентауном.

Мітч кивнув, ніби і справді повірив у легенду. У дзеркальці помітив, як усміхнувся таксист.

Ейвері витер піт із чола.

— Ці місця завжди приваблювали піратів. Колись — Чорну Бороду, сьогодні — тих, хто об’єдналися у корпорації й приховують тут грошики. Правда, друже?

— Правда, друже, — відповів таксист.

— А ось пляж «Сьома миля», — розповідав Ейвері. — Один із найкрасивіших і найвідоміших на світі. Правда, друже?

— Правда, друже.

— Пісочок білий, мов цукор. Тепла, чиста водичка. Гарячі, красиві жіночки. Правда, друже?

— Правда, друже.

— А в «Пальмах» і досі готують надворі, сьогодні теж?

— Так, друже. З шостої вечора.

— Це неподалік від нашого кондомініуму. «Пальми» — дуже популярний готель, центр життя всього узбережжя.

А Мітч усміхався й дивився на готелі, повз які вони їхали. Пригадалася співбесіда в Гарварді, як тоді Олівер Ламберт вихвалявся, буцім, фірма косо дивиться на розлучення й залицяння. І на пиятику. Може, Ейвері пропустив ті проповіді? А може, й ні.

Їхній кондомініум розташовувався у центрі пляжу «Сьома Миля» поряд із подібною спорудою та «Пальмами». Кімнати були просторими і й розкішно вмебльованими. Ейвері сказав, що кожен котедж можна було продати щонайменше за півмільйона, однак продавати їх ніхто не збирався. І в оренду їх теж не здавали. Це були священні місця для поновлення сил зморених працею юристів фірми «Бендіні, Ламберт і Лок». А ще — декількох особливих клієнтів.

З балкона спальні на другому поверсі Мітч розглядав човники, які, здавалося, безцільно дрейфували в іскристому морі. Сонце поволі скочувалося за горизонт, і дрібні хвильки розбризкували навсібіч відблиски променів. Від острова повільно віддалявся круїзний лайнер. По пляжу прогулювалися десятки людей — розкидали ногами пісок, плескалися у воді, ловили піщаних крабів, попивали ромовий пунш та ямайське пиво «Ред Страйп». Від «Пальм» долинали ритми карибських мелодій, магнітом притягуючи відпочивальників до бару під очеретяним дахом без стін. У хижці з тростини можна було орендувати спорядження для сноркелінгу, катамарани й волейбольні м’ячі.

На балкон вийшов Ейвері, одягнений у жовто-оранжеві квітчасті шорти. Тіло мав підтягнуте й міцне, без старечих ознак. Він був співвласником спортивного клубу в Мемфісі, де займався щодня. Там ще й явно були апарати для штучної засмаги. Ейвері дійсно справляв враження.

— І як тобі моя одежина? — запитав він Мітча.

— Чудово. Дуже личить.

— В мене є ще, якщо хочеш.

— Ні, дякую. Я звик до своїх спортивних університетських шортів.

Ейвері сьорбнув зі склянки й задивився вдалечінь.

— Я бував тут десятки разів, та однаково це вражає. Вже навіть замислююся поселитися тут на пенсії.

— Так, тут гарно. Ходитимете на пляж і ловитимете крабів.

— Гратиму в доміно й питиму «Ред Страйп». Ти колись пробував «Ред Страйп»?

— Ні, не пригадую.

— Ходімо, візьмеш.

Бар на відкритому повітрі називався «Ромоголові». Його заполонили спраглі туристи, один столик зайняли місцеві гравці у доміно. Ейвері проштовхався крізь натовп до стійки й повернувся з двома пляшками. Вони знайшли вільне місце біля доміношників.

— Ось цим я й займуся, коли вийду на пенсію. Оселюся тут і зароблятиму на життя грою в доміно і питиму «Ред Страйп».

— Добре пиво.

— А коли набридне доміно, гратиму в дартс, — Ейвері кивнув у куток, де компанія англійців кидала дротики в мішень та гиркалася одне з одним. — Коли вже й дартс набридне, хто знає, чим тоді займатимуся. Перепрошую.

Він підвівся і вийшов на відкриту площадку, де за столик щойно всілися дві красуні у бікіні. Він назвався, його запросили за столик. А Мітч замовив нову пляшку пива і вийшов на берег. Оддалік виднілися будівлі банків Джорджтауна. В їхній бік він і попрямував.

На розкладних столиках навколо басейну порозставляли наїдки. Барбекю з акулячого м’яса, групер на грилі, черепашки, устриці, омари, червоний окунь. Все — з моря, все свіженьке. Довкола столиків стовпилися туристи й набирали страви у тарілки, а офіціанти снували туди-сюди, розносячи галони ромового пуншу. З повними тарілками туристи сідали у внутрішньому дворі навпроти «Ромоголових» і дивилися на море. Гурт під назвою «Босяки» награвав реґґі. Сонце сховалося за хмарою, а потім закотилося за видноколо.

Мітч слідом за Ейвері попрямував від буфету до столика, там на них чекали дві жінки. Вони виявилися сестрами, обом під тридцять, обидві розлучені і п’яненькі. Одна, та, яку звали Кері, видно, накинула оком на Ейвері, а друга, Джулія, відверто загравала до Мітча. А він ще подумав, що ж то Ейвері вже встиг їм розповісти.

— Бачу, ти одружений, — підсунувшись близенько, мовила Джулія.

— Так, і щасливий у шлюбі.

Вона виклично всміхнулася. Ейвері ж підморгнув своїй. Мітч ухопив склянку з пуншем і миттю її осушив.

Втупившись у тарілку, він думав про Еббі — більш ні про кого. Якби довелося пояснювати, то він би не зміг сказати, чому. Вечеря у компанії двох ледь одягнених привабливих жінок. Він би не зумів нічого пояснити. Запала ніякова мовчанка. Офіціант поставив новий глек на стіл, його швидко видудлили. Ейвері ще більше пожвавився. Розповів сестрам про те, як Мітч грав у футбол за «Нью-Йорк Джаєнтс», як двічі ставав володарем «Супербоулу». Нібито заробляв уже мільйон за рік, аж раптово пошкодив коліно. І це поклало край його спортивній кар’єрі. Мітч лиш хитав головою і пив. Джулія не зводила з нього погляду й дедалі ближче підсувалася.

Музика заграла гучніше — настав час для танців. Половина присутніх рушила до дерев’яного танцмайданчика під пальмами, що розташовувався поміж басейном і пляжем.

— Танцюймо! — вигукнув Ейвері, схопивши за руки свою жінку, і вони швидко загубилися серед галасливих туристів.

А Джулія тим часом вже зовсім близько пригорнулася до Мітча і поклала руку на його стегно.

— Не хочеш потанцювати?

— Ні.

— Чудово. Я теж не хочу. А чого б тобі хотілося? — вона терлася грудьми об його руку, на вустах заграла зваблива усмішка — майже торкалася його обличчя.

— Я нічого не планую, — сказав він, забираючи з коліна її руку.

— Ой, та ну, чого ти? Порозважаймося. Дружина нічого не дізнається.

— Послухай, ти дуже мила дівчина, але дарма на мене витрачаєш час. Ще рано, у тебе досить часу, щоб знайти іншого мужика.

— От розумник.

Рука знову опустилася на коліно. Мітч зітхнув.

— От просто зникни, і все.

— Вибач, що? — забрала руку.

— Я сказав: забирайся.

Вона відхилилася.

— Та що з тобою?

— Я гидую хвороб, які виникають од занадто близького спілкування. Забирайся.

— Сам забирайся.

— Гарна ідея. Думаю, мені варто зникнути. Радий знайомству.

Мітч узяв склянку з пуншем і попрямував до барної стійки повз танцюючих. Замовив «Ред Страйп», сам сів у темному закутку патіо. На пляжі ані душі. На воді ряхтіли вогники численних човнів. За спиною чулися пісні «Босяків», звуки та сміх карибської ночі. Мітч подумав про те, що тут гарно, однак з Еббі було би значно краще. Можливо, наступного літа вони приїдуть сюди у відпустку. Їм обом треба було десь побути разом, подалі від дому і його роботи. Між ними виникла якась смуга, її й визначити важко. Вони її не могли пояснити, та обоє відчували. Він боявся цієї смуги відчуження.

— На що ви дивитеся?

Голос його налякав. Вона підійшла до столика і сіла поруч. Місцева жінка, темношкіра, синьоока чи кароока — у пітьмі важко було визначити. Та він зрозумів, що очі гарні, теплий незахмарений погляд. Темне хвилясте волосся було зачесане назад і спадало до пояса. В її екзотичній зовнішності відчувалося і біле, і чорне, і, певно, латиноамериканське коріння. Білий ліф купальника ледве прикривав повні груди. Довга кольорова спідниця з розпіркою аж до пояса, через яку можна було побачити все, коли жінка сідала, схрестивши босі ноги.

— Та ні на що, — відповів Мітч.

То була зовсім юна дівчина.

— Ти звідки? — вона по-дитячому всміхнулась, оголивши ідеально білі зуби.

— Зі США.

— Це ж зрозуміло, що зі США, — захихотіла вона. — А там ти де живеш?

— У Мемфісі.

— Сюди з Мемфіса приїжджає багато людей. Любителі по-пірнати.

— А ти місцева?

— Так, я тут народилася. Моя мама — місцева. А тато англієць. Його нема, повернувся назад, звідки приїхав.

— Хочеш випити? — запитав Мітч.

— Так. Ром із содовою.

Він пішов до бармена, зачекав, поки приготують напій. Та в шлунку розливалося якесь нервове очікування. Можна було ще розчинитися у пітьмі, злитися з натовпом, сховатися у затишному котеджі. Можна було б замкнути двері й посидіти з книжкою, почитати щось про це міжнародне укриття від податків. Яка ж то нудьга! Але там, мабуть, Ейвері зі своєю гарячою подружкою. Ром і «Ред Страйпс» йому натякали: дівчина небезпечна. Вип’ють пару коктейлів та й попрощаються.

Зі склянками у руках Мітч повернувся до столика, сів якомога далі. На патіо крім них не було нікого.

— І ти теж дайвер? — запитала дівчина.

— Ні. Хочеш — вір, хочеш — не вір, та я приїхав у справах. Я — юрист. І вранці маю зустрічатися з банкірами.

— І довго тут пробудеш?

— Декілька днів, — він відповідав ввічливо і стисло. Що менше говоритиме, то безпечніше. Вона змінила положення ніг і невинно всміхнулася. А він відчув млість.

— Скільки тобі років? — запитав.

— Мені двадцять, звати Ейлін. Я вже доросла.

— Я — Мітч. — У шлунку наче трохи вгамувалося. В голові прояснилося. Швидко допив пиво. Зиркнув на годинник.

А вона поглядала на нього з тією ж спокусливою усмішкою.

— Ти дуже вродливий.

«А вона прудка! Спокійно. Не пори гарячку».

— Дякую.

— Спортсмен?

— Щось таке. А чому ти запитуєш?

— У тебе атлетичне тіло, таке мускулясте, міцне, — інтонація, з якою вона вимовила слово «міцне», знову викликала хвилювання в животі. Він замилувався її пружним тілом, подумав, який би зараз годилося сказати комплімент, щоб не був сприйнятий, як запрошення. «Забудь!» — скомандував собі.

— Де ти працюєш? — перевів мову на менш чуттєву тему.

— Я помічниця в ювелірній крамничці тут, у місті.

— А де мешкаєш?

— У Джорджтауні. А ти де поселився?

— В он тому котеджі, — він кивнув уліво й вона повернула голову. Їй явно хотілося туди зайти. Вона сьорбнула напій.

— А чому не йдеш на пляжну вечірку?

— Я не любитель вечірок.

— Тобі подобається в нас на пляжі?

— Тут гарно.

— А при місячному світлі як гарно! — і знову ця усмішка.

На таке йому нічого було відповісти.

— Близько милі в той бік є кращий бар за цей. Прогуляймося?

— Не знаю, мені вже час вертатися. До ранку маю попрацювати.

Вона засміялася, підводячись.

— У нас на Кайманах так рано ніхто не йде додому. Ходімо, я тобі винна коктейль.

— Ні. Краще не треба.

Вона впіймала його за руку й потягла, і він пішов услід на пляж. Мовчки йшли берегом, готель віддалявся, потроху стихала музика. Над головою яскраво світила повня, пляж був порожнім. Вона розстебнула спідничку й легко її зняла. Залишилось дві стрічки — одна — навколо талії, одна — між ніг. Скрутила жмутом ту спідницю й повісила йому на шию. Взяла за руку.

Все всередині казало: біжи. Пошпур пивну пляшку в океан. Викинь спідницю в пісок. І біжи чимдуж звідси. Біжи до котеджу. Позамикай двері. Позачиняй вікна. Біжи. Біжи. Біжи.

Та щось інше йому промовляло: розслабся. Це просто безневинна розвага. Випий ще чогось. Якщо щось і буде, то насолодись миттю, ніхто нічого не дізнається. Мемфіс звідси за тисячі миль. Ейвері нічого не знатиме. Та що тому Ейвері до нього? Що він йому скаже? Так усі чинять. І з ним таке було раз, у коледжі, до весілля, та вже після заручин. Він списав усе на зайвину випитого пива, і все минулося, без втрат. Час про все подбав. І Еббі так і не дізналася.

Тікай. Тікай. Тікай.

Вони брели вже цілу милю. Бару все не було видно. На пляжі стало темніше. Місяць вчасно ховався за хмаринами. Відколи вони відійшли від «Ромоголових», не побачили ще ні душі. Вона потягла його за руку до пляжних пластикових стільців понад водою.

— Відпочиньмо, — сказала до нього. Він допив пиво. — Ти неговіркий.

— Що б ти хотіла, аби я сказав?

— Як думаєш, я красива?

— Ти прекрасна. У тебе прекрасне тіло.

Вона сиділа на краєчку стільця. Калатала ногами у воді.

— Ходімо скупаємося.

— Е-е-е, в мене нема настрою купатися.

— Облиш, Мітчу. Я люблю воду.

— Ти йди, а я дивитимуся.

Вона опустилася перед Мітчем на коліна, наблизила обличчя. Рукою потягла за зав’язки ліфа купальника, і він повільно спав з грудей, які враз, здалося, побільшали і опустилися на його ліву руку. Вона подала ліф зі словами «Потримай, будь ласка». Клаптики білі й м’які, здавалося, були невагомими. А він не міг поворухнутися. Щойно важко поривчасто дихав, а тепер і повітря в горлі застрягло.

А вона поволі заходила у воду. Біла стрічка на тілі нічого не приховувала. Довге чорне, чудове волосся вкривало спину. Коли забрела по коліна у воду, обернулася.

— Ну ж бо, Мітчу. Вода просто диво.

Обличчя її осяяла усмішка, Мітч не міг цього не бачити. Він стискав в руці ліф і розумів, що настав єдиний шанс утекти. Та враз усе тіло оповила млість. Паморочилося в голові, не стало сил побігти. Він не має сил підвестися. Він волів би тут посидіти, а там, гляди, вона сама піде кудись. Або ще потоне. А то її приплив занесе подалі в море.

— Давай, Мітчу!

Він зняв сорочку і ступив у воду. Усміхаючись, чекала його, тоді взяла за руку й повела далі у воду, де глибше. Оповила його шию руками, вони поцілувались. Він намацав мотузочки бікіні. Поцілунок.

Вона враз спинилася й рушила прямо до берега. А він глядів услід. Між стільцями опустилася на пісок, зняла мотузки бікіні. А він пірнув і надовго затримав дихання — здавалося, на цілу вічність. Коли виплив, вона вже лягла на спину, опершись на лікті. Він роззирнувся довкола, звісно, на пляжі нікого не було. Тоді й місяць пірнув за хмару. І на воді не було ані човнів, ані катамаранів, ані плавців, ані дайверів — нічого і нікого.

— Я не можу цього зробити, — пробурмотів сам до себе крізь зціплені зуби.

— Що ти сказав, Мітчу?

— Я не можу цього зробити!

— Але ж я тебе хочу.

— Я не можу цього зробити.

— Ну ж бо, давай. Мітчу! Ніхто не знатиме, ніколи.

Ніхто не знатиме, ніколи. Ніхто не знатиме, ніколи. Він поволі ступив до неї. Ніхто не знатиме, ніколи.

На задньому сидінні таксі, яке мчало до Джорджтауна, панувала тиша. Вони вже спізнювалися. І проспали, і пропустили сніданок. Обоє почувалися не дуже добре, а Ейвері взагалі здавався виснаженим. Очі почервоніли. Обличчя бліде. Не поголився.

Авто спинилося біля будівлі Королівського Монреальського банку. Від спеки і високої вологості важко дихалось.

Банкір Рендольф Осгуд виглядав типовим британцем; одягнений у двобортний темно-синій костюм, носив рогові окуляри, мав високий спітнілий лоб і ледь кирпатий ніс. Він привітав Ейвері як старого друга і відрекомендувався Мітчеві. Далі їх провели у просторий кабінет на другому поверсі з панорамою затоки. Там уже на них чекали два клерки.

— Ейвері, що саме тобі потрібно? — гугнявив Осгуд.

— Почнемо з кави. Мені знадобляться звіти по рахунках Сонні Кеппса, Ала Косціа. Дольфа Хеммба, фірми «Ратцлафф Партнере» і «Ґрін Груп».

— Гаразд. А за який період?

— За шість місяців. Кожнісінький рахунок.

Осгуд клацнув пальцями, глянувши на помічницю. Вона вийшла й повернулася з кавою та тістечками. Інший клерк щось занотовував.

— Звісно. Ейвері, нам знадобиться згода адвокатів кожного клієнта, — сказав Осгуд.

— Усе це є в папці, — сказав Ейвері, виймаючи папери з валізки.

— Є, та термін їхній збіг. Нам потрібні нові — по кожному рахунку.

— Чудово, — Ейвері через стіл підштовхнув до Осгуда папку. — Тут усі. І всі дійсні, — він підморгнув до Мітча.

Клерк узяв папку й порозкладав на столі документи. Кожен аркуш уважно переглянули клерки, а тоді й сам Осгуд. Юристи попивали каву й чекали.

Осгуд усміхнувся й промовив:

— Все підготовлено, як слід. Всі виписки вам принесуть. Що вам іще знадобиться?

— Я повинен заснувати три корпорації. Дві — для Сонні Кеппса й одну для «Ґрін Груп». Керуватимемося звичною процедурою. Банк служитиме як зареєстрований агент і тому подібне.

— Я надам необхідні документи, — сказав Осгуд і поглянув на клерка. Ще що?

— Поки все.

— Чудово. Звіти принесуть за тридцять хвилин. Пообідаймо разом?

— Мені шкода, Рендольфе. Та я мушу відмовитися. У нас із Мітчем є попередня домовленість. Може, завтра.

Мітч поки що не чув ні про яку попередню домовленість, принаймні йому Ейвері нічого не говорив.

— Може, й завтра, — відповів Осгуд і разом з клерками вийшов з кабінету.

Ейвері зачинив за ними двері та скинув піджак. Підійшов до вікна, відпив кави.

— Послухай-но, Мітчу, ти за вчорашній вечір вибачай. Мені шкода. Я перебрав і вже ні про що не думав. Не варто було ту дівку на тебе вішати.

— Вибачення приймаються. Більше так не роби.

— Обіцяю, більше не буду.

— А з вашою було як?

— Непогано, сподіваюся. Я мало що пам’ятаю. А ти з її сестричкою чим займався?

— Вона мені сказала забиратися, то я так і зробив. Прогулявся пляжем.

Ейвері відкусив тістечко, витер рот.

— Ти ж знаєш, ми з жінкою живемо окремо, мабуть, десь через рік розлучимося, й це мене непокоїть. Розлучення — справа брудна. А у фірмі в нас неписане правило — що робимо поза Мемфісом, залишається поза Мемфісом. Розумієш?

— Облиш, Ейвері, я нікому не скажу, ти ж знаєш.

— Я знаю. Знаю.

Мітч був радий почути про те неписане правило. Адже вранці прокинувся з певністю, що скоїв справжній злочин. Про неї думав і в ліжку, і в душі, і в таксі, навіть зараз важко було сконцентруватися; коли їхали вулицями Джорджтауна, зловив себе на думці, що розглядає ювелірні крамниці.

— У мене питання, — сказав Мітч.

Ейвері кивнув, все ще жуючи тістечко.

— Коли кілька місяців тому мене вербували йти працювати до вас, то мені настійливо втовкмачували думку про те, що у вас не люблять розлучень, коханок, пиятики, наркотиків, а ждуть невтомної праці й заробляння грошей. І я погодися на цю роботу. Бачив невтомну роботу, гроші, та тепер бачу дещо інше. Як ти збився зі шляху? Чи може, інші теж так чинять?

— Мені не подобається твоє запитання.

— А я знав, що воно не сподобається. Та мені потрібна відповідь. Я заслуговую на її отримання. В мене таке враження, ніби мене обманули.

— Тож ти що хочеш тепер робити? Самому вшитися через те, що я забагато випив і переспав із повією?

— Я не думав їхати звідси.

— Це добре. Не їдь.

— Але я маю намір отримати відповідь.

— Гаразд. Це справедливо. Я у фірмі найбільший бабій, і вони ще здіймуть бучу, коли хоч згадаю про розлучення. В мене завжди були коханки, просто цього ніхто не знає, чи просто ще не впіймали на гарячому. І я впевнений, що й інші партнери так чинять, тихцем. Не всі, звичайно, та є такі. Більшість має міцні шлюби, і вони зберігають вірність дружинам. Я ж завжди був поганим хлопцем, та мене терплять завдяки моїм здібностям. Знають, що за обідом можу й випити, часом навіть на роботі, знають, що порушую ще якісь їхні священні правила, та мене зробили партнером, бо я їм потрібен. А зараз, коли я партнер, вони нічого вже мені не зроблять. Та не такий вже я пропащий, Мітчу.

— Я цього не сказав.

— Я не ідеальний. Деякі з них бездоганні, повір мені. Вони просто машини, роботи. Живуть, їдять і сплять лише задля «Бендіні, Ламберт і Лок». А я полюбляю розважатися.

— Тож ти — виняток?

— Швидше виняток, не правило. І я не збираюсь за це вибачатися.

— Я ж не прошу вибачатися, я хотів роз’яснення.

— Тепер ясно?

— Так. Мене завжди захоплювала твоя прямота.

— А мене — твоя дисциплінованість. Треба бути сильним мужиком, щоб лишитися вірним дружині після всіх принад минулої ночі. А я — не такий сильний. Та й не хочу таким бути.

Принади. Мітчу не давала спокою думка походити ювелірними крамничками під час обідньої перерви.

— Послухай, Ейвері, я зовсім не святенник, я не був шокований. І не мені засуджувати — це мене в житті судили. Просто не було ясності щодо правил, ось і все.

— Правила незмінні. Їх виливають у бетоні, викарбовують на граніті, вирізають у камені. Забагато порушуватимеш — тебе викинуть. Або вже порушуй так, щоб не впіймали на гарячому.

— Так, справедливо.

В кабінет у супроводі клерків увійшов Осгуд. Принесли аркуші комп’ютерних роздруківок, папки з документами. Все розклали акуратно на столі, ще й в алфавітному порядку.

— Вам цього вистачить на цілий день, — зі штучною усмішкою на вустах зазначив Осгуд. Клацнув пальцями, і клерки вийшли. — Якщо вам щось знадобиться, я буду у себе в кабінеті.

— Гаразд, дякую, — Ейвері вже сідав за першу гору паперів. Мітч зняв піджак і послабив вузол краватки.

— І що саме нам треба тут робити?

— Два завдання. Перше, перевіримо, коли на всі ці рахунки приходили гроші. Треба шукати відсоткову ставку. Прибуток з рахунку, дати, суми. Ми робимо приблизний аудит кожного з рахунків. Щоб можна було побачити, чи відсотки йдуть туди, куди слід. Наприклад, Дольф Хеммба сплачує свої відсотки до дев’яти різних банків на Багамах. Це ж нерозумно, а він задоволений. І ніхто не може за цим пильнувати, крім мене. У цьому банку в нього дванадцять мільйонів, тож варто все перевіряти. Він і сам це може зробити, та краще почувається тоді, коли все за нього роблю я. І я не проти — за двісті п’ятдесят доларів на годину. Ми перевіримо всі виплати цього банку по кожному клієнту. Процентна ставка різниться й залежить від кількох факторів. Банк трохи розкриє свою таємницю вкладів, і це чудовий спосіб перевіряти дії банкірів.

— Я гадав, вони чесні.

— Так і є, та не забувай, що вони банкіри. Зараз ти переглядаєш тридцять рахунків. Твоя мета — дізнатися точний баланс, всі процентні ставки та місця надходження коштів. Друге, під юрисдикцією Кайманових островів ми маємо заснувати три компанії. Це досить легка й легальна робота, можна було і в Мемфісі її виконати. Однак клієнти вважають, що нам для цього треба прилетіти аж сюди. Пам’ятай: ми маємо справу з людьми, які інвестують мільйони. Для них не проблема заплатити за послуги юристам кілька тисяч.

Мітч приглядався до колонок із цифрами в роздруківці Хеммби.

— А цей Хеммба хто такий? Я про такого ніколи не чув.

— У мене сила клієнтів, про яких ти ще не чув. Він — крупний фермер в Арканзасі, один із найбагатших землевласників штату.

— Дванадцять мільйонів доларів?

— Це лише в цьому банку.

— Скільки ж це сої та бавовнику...

— У нього є й інші джерела.

— Які, наприклад?

— Ну, я навіть і не скажу.

— Легальні, чи ні?

— Ну-у, він приховує від Податкового управління двадцять мільйонів доларів плюс відсотки у кількох банках на островах Карибського басейну.

— І ми йому допомагаємо?

З одного краю столу Ейвері порозкладав папери й почав звіряти дані. А Мітч дивився на нього і чекав відповідь. Запала гнітюча мовчанка, він зрозумів, що не отримає відповіді. Можна було наполягати, та на сьогодні він уже достатньо поставив запитань. Тож Мітч закасав рукави і взявся до роботи.

Він дізнався про попередню домовленість Ейвері опівдні — на побачення прийшла й чекала в котеджі його любка. Тож Ейвері запропонував Мітчеві зробити перерву на пару годин, назвав кафе в центрі, де би він собі пообідав.

Замість кафе Мітч знайшов міську бібліотеку за декілька кварталів од банку. На другому поверсі йому показали відділ періодики, там на полиці він знайшов підшивку газети «Дейлі Кайманіан». Переглянув номери за останні шість місяців, взяв один, датований 27 червня, і поклав на стіл біля вікна, яке виходило на вулицю. Кинув погляд на вулицю, а тоді придивився пильніше, бо побачив чоловіка, якого щойно запримітив неподалік банку. Той сидів за кермом кремово-жовтого «шевроле», запаркованого навпроти бібліотеки на непримітній вуличці. Опецькуватий темноволосий мужчина, на вигляд не місцевий, одягнений в ядучо-зелену з оранжевим сорочку, на лобі мав дешеві сонцезахисні окуляри.

От саме це авто з цим водієм стояло під сувенірною крамничкою під банком, а зараз минуло небагато часу — і ось, він уже тут, за декілька кварталів. Біля машини спинився місцевий житель на велосипеді, взяв у водія цигарку. Той йому вказав на бібліотеку. Місцевий залишив велосипед на вулиці, швидко перейшов дорогу й рушив до бібліотеки.

Мітч згорнув газету і встромив у кишеню піджака, далі пройшов вздовж стелажів, вибрав номер журналу «National Geographic» і сів за стіл читати. Переглядаючи сторінки, уважно прислухався, як тубілець піднімався сходами, як його помітив, як зайшов йому за спину — видно, приглядався, що ж Мітч читає. А тоді звук кроків — пішов сходами донизу, який за мить стих. Мітч трохи почекав, і знову підійшов до вікна. Той підійшов по нову цигарку і поговорив з водієм. Закурив, сів на велосипед і поїхав геть.

Мітч розклав на столі газету і уважно прочитав на першій сторінці передовицю про таємничу загибель двох американських юристів та їхнього місцевого інструктора з дайвінгу. Запам’ятавши необхідну інформацію, Мітч повернув газету на місце.

«Шевроле» стояло на тому ж місці. Мітч пройшов перед ним і повернув у напрямку банку. Між банківськими спорудами й до Свинарної затоки розташовувався жвавий торговельний район. Вузенькі вулички були заповнені туристами, котрі снували довкола на орендованих скутерах і малолітражках. Знявши піджак, він зайшов у крамницю спортивного одягу, на горі якої знаходиться бар. Піднявся сходами, замовив кока-колу й сів за столиком на балконі.

За хвилину коло бару вже пристав місцевий з велосипедом. Чоловік зайшов, узяв пиво і, написане від руки, меню, і з-за нього спостерігав за Мітчем. А той сидів, попивав колу й поглядав на запруджену вулицю внизу. «Шевроле» він не помітив, та знав, що авто десь напевне близько. Ще один чоловік до нього приглядався з вулиці, а тоді зник. І жінка. Він було подумав, чи бува, не почалася в нього параноя, та якраз з-за рогу з’явилося «шевроле» й поволі проїхало вулицею.

Він зайшов до крамнички і придбав окуляри від сонця. Пройшов один квартал, прошмигнув до алейки, поки мав впевненість, що його не видно, вибіг на сусідню вулицю, а там заскочив до сувенірної крамнички і з неї вийшов через запасний вихід на якийсь провулок. Побачив магазин одягу, явно розрахований на туристів, і зайшов туди боковим входом. Уважно оглянув вулицю й нічого не помітив. На вішаках і на полицях були шорти й сорочки усіх можливих барв — місцеві такого не купували. А от американцям до вподоби. Він же не зрадив своїм консервативним звичкам: вибрав білі шорти та червоний трикотажний пуловер. Знайшов і пару сандалів із соломки — вони б пасували до улюбленого капелюха. Продавчиня захихотіла і вказала на кабінку. Він знов оглянув вулицю, не помітив нічого підозрілого і переодягся. Одяг добре підійшов, і Мітч запитав продавщицю, чи можна на кілька годин йому залишити костюм і черевики. Вона відповіла: «Без проблем, мосьє». Він розплатився готівкою, дав десять доларів на чай і попросив викликати таксі. Жінка на прощання назвала його красунчиком. Чекаючи на таксі, Мітч нервово поглядав на вулицю. Щойно з’явилось авто, він прожогом кинувся до задніх дверцят і застрибнув до салону.

— Клуб спортивного підводного плавання «Ебенкс», — сказав таксисту.

— Це неблизько, друже.

Мітч кинув на переднє сидіння двадцятку.

— Рушай. І поглядай у дзеркальце заднього виду. Як побачиш, що за нами їдуть, дай знати.

Той забрав гроші зі словами «Окей, мосьє».

Мітч сидів у своєму новому капелюсі, опустившись якомога нижче; тоді як водій прокладав шлях завізною Шедден-роуд, геть від центру міста. Таксі об’їхало Свинарну затоку і попрямувало на схід, повз Червону затоку — вони виїхали зі столиці й мчали до Боддентауна.

— Від кого тікаєш, друже? — запитав водій.

Мітч розсміявся й опустив вікно дверцят.

— Від Національного податкового управління.

Власна відповідь йому здалася кмітливою. Та водій був збитий з пантелику, адже в країні не було податків та податківців — це він знав. Далі їхали мовчки.

Як зазначалося у газетній статті, інструктора з підводного плавання звали Філіп Ебанкс, він був сином власника клубу Баррі Ебанкса. Йому на час смерті було всього дев’ятнадцять років. Коли щось там на човні вибухнуло, всі троє потонули. І вибух був дуже незрозумілим. Тіла загиблих — у повному спорядженні — було знайдено на глибині вісімдесяти футів. Не було жодного свідка, як і жодного розумного пояснення, чому міг статися вибух на катері, за дві милі від берега, там, де дайвінгом зазвичай ніхто не займався. Багато питань залишилося без відповідей.

Боддентаун виявився маленьким селом за двадцять хвилин їзди від Джорджтауна. Клуб дайвінгістів був у південній частині, його огороджував паркан.

— Чи хтось їхав за нами? — запитав Мітч. Таксист похитав головою. — Гарна робота. Тримай сорок баксів, — Мітч глянув на годинник. Майже перша. — Зможеш приїхати о пів на третю?

— Без проблем, друже.

Асфальтну дорогу змінила вимощена білим каменем простора автостоянка скраю пляжу, затінена королівськими пальмами. Головна будівля клубу — велика двоповерхова споруда під жерстяним дахом мала зовнішні східці, які знадвору вели на горішній поверх. Його називали «Великим домом». Він був пофарбований у блакитний колір, по краях — біла смуга, частково стіну прикрили лози витких лілій і дикого винограду. Ґрати, викувані вручну, були пофарбовані рожевим кольором, надійні дерев’яні віконниці — оливково-зеленим. Тут був І головний офіс клубу, і їдальня. Праворуч пальми розступалися, за сам будинок повертала під’їзна доріжка, яка вела донизу, до широкого клаптя землі, вимощеного білим каменем. Тут стояли хижки під тростиновими стріхами — табір дайверів. Від хижок до головного корпусу лабіринтом зміїлися вимощені лісом стежки, а біля води було споруджено ще й невеликий бар.

Мітч попрямував до бару під знайомі звуки реґґі й сміху. Все, крім великого натовпу відвідувачів, нагадувало «Ромоголових». За кілька хвилин бармен Генрі поставив перед ним «Ред Страйп». Мітч запитав:

— А де Баррі Ебанкс?

Той кивнув у бік океану й повернувся до стійки. У воді за півмилі від берега виднівся катер, що мчав спокійним морем до берега. Мітч з’їв чизбургер, спостерігаючи за гравцями в доміно.

Катер причалив до пірса, спорудженого між баром та більшою хижкою з написаною від руки табличкою над вікном «Товари для дайвінгу». Пірнальники повискакували на поміст і всі рушили до бару. Невисокий чоловік із буйною чуприною стояв і віддавав команди на палубі, помічники вивантажували на берег акваланги й інше спорядження. Одягу на ньому було небагато: на голові біла бейсболка, на стегнах вузесенькі чорні плавки. Судячи з дубленої брунатної шкіри за останні п’ятдесят років він носив не надто багато одягу. Зазирнув до хижі, крикнув щось інструкторам і попрямував до бару. Не звернувши уваги ні на кого, підійшов до холодильника й дістав бляшанку «Хайнекена», відкрив і став пити.

Бармен сказав кілька слів Ебанксу і кивнув на Мітча. Той взяв іще одну бляшанку пива і підійшов до його столика.

— Це ви мене шукаєте? — сказав майже глузливо.

— Ви містер Ебанкс?

— Так, я. Що ви хотіли?

— Чи могли ми з вами кілька хвилин поговорити?

Той хльоснув пива й задивився на океан.

— Я зайнята людина. За сорок хвилин відчалює новий катер з дайверами.

— Моє ім’я Мітч Мак-Дір. Я — юрист із Мемфіса.

Ебанкс зиркнув на нього маленькими карими очицями.

Мітч його зацікавив.

— То що?

— А те, що двоє, які разом із вашим сином загинули, були моїми друзями. Розмова не займе багато часу.

Ебанкс сів на табурет і опустив голову на руки.

— Ця тема мені не до душі.

— Я знаю. Пробачте.

— В поліції мені заборонили про це розмовляти.

— Присягаюся, ніхто не дізнається.

Ебанкс, примружився й поглянув удалечінь на діамантову блискучу воду. Життя й море на обличчі й руках чоловіка залишили сліди, які може лишити часте перебування на глибині вісімнадцяти метрів, де цікаві новачки оглядають коралові рифи та затонулі судна.

— Що ти хочеш знати? — запитав уже м’якше.

— Ми можемо поговорити в іншому місці?

— Авжеж, пройдімося, — він гукнув щось до бармена й на ходу ще говорив щось дайверам. Далі вони пішли понад берегом.

— Я хочу поговорити про нещасний випадок, — почав Мітч.

— Ти можеш запитувати, однак я можу й не відповісти.

— Що спричинило вибух?

— Не знаю. Може, повітряний компресор, може, пальне. Точно невідомо. Катер було дуже пошкоджено. Якщо підказки й були, то згоріли.

— Катер належав вам?

— Так, один із тих, менших, футів зо тридцять завдовжки. Ваші друзі взяли його напрокат зранку.

— А тіла їхні де знайшли?

— На глибині вісімдесяти футів. З тілами не пов’язали нічого підозрілого, за винятком того, що на них не було знайдено слідів опіків та інших ознак того, що вказувало би на вибух. Ось тому мені здається, що це має викликати підозру.

— Згідно з результатами розтину, вони потонули.

— Отже, вони потонули. Та ваші друзі мали повне спорядження для пірнання, пізніше один з інструкторів його перевірив і виявилося, що все було справним. Вони були вправними драйверами.

— А ваш син?

— На ньому не було акваланга, але він плавав, як риба.

— Де стався вибух?

— За розкладом вони мали пірнати вздовж рифового кряжу Роджер Рок Пойнт. Ви знаєте наш острів?

— Ні.

— Це за Східною затокою, на північному сході. Вони там раніше не бували, тож син запропонував туди поплисти. Ми добре знали ваших друзів, вони були досвідченими дайверами і все сприймали серйозно. Наймали катер. Без питань все оплачували. А Філіпа завжди просили бути їм за капітана. Невідомо, чи там на Пойнті вони хоч раз пірнули. Катер горів за дві милі від суші, а це ж дуже далеко від звичних маршрутів.

— А його могло віднести течією?

— Це неможливо. Якби були неполадки з двигуном, то Філіп одразу ж сповістив нас по радіо. Ми маємо найсучасніше технічне оснащення, кожен капітан та інструктор має постійний зв’язок із берегом. І вибуху там, біля Пойнта, не могло статися. Ніхто його не чув і не бачив, там постійно є люди. До того ж некерований катер ніяк не міг продрейфувати в тому напрямку. І головне, не забувайте, тіла знайшли не на борту, а у воді. Припустімо, катер віднесло течією, а як же тіла могло віднести? Їх знайшли за двадцять метрів од катера на глибині вісімдесяти футів.

— Хто знайшов?

— Мої люди. Ми по радіо почули повідомлення, я вислав туди катер. Ми знали, що то наше судно і мої люди відразу взялися пірнати. І тіла знайшли за лічені хвилини.

— Я знаю, що вам важко про це говорити.

Ебанкс допив пиво й викинув порожню бляшанку в дерев’яну урну.

— Так, важко. Та час біль забирає. А чому ви так цікавитися?

— У їхніх родин багато запитань.

— Мені їх шкода. Минулого року вони були з дружинами, провели тут тиждень. Приємні люди.

— А можливо таке, щоб саме тоді вони досліджували якусь нову територію?

— Можливо, та навряд. З катерів нам доповідають про пересування і про кожну зупинку — це звична процедура. Винятків не буває. Якось я звільнив інструктора за те, що не він доповів про зміну акваторії дайвінгу. А мій син був найкращим капітаном та інструктором з дайвінгу. Він виріс у цих водах. Він ніколи б не забув доповісти про пересування. Це ж просто. А поліція вірить, що так і сталося. Проте вони ж мають у щось вірити. А це єдине пояснення.

— А як вони пояснюють стан тіл?

— Ніяк. Просто ще один нещасний випадок — це все, що вони думають.

— І це нещасний випадок?

— Я думаю, що ні.

Гумові сандалі натерли Мітчу ноги, тож він роззувся. Вони повернули й рушили назад до клубу.

— А якщо не випадковість, тоді що?

Ебанкс ішов по піску й поглядав, як хвилі наповзали на берег. Вперше за всю розмову він усміхнувся.

— Які ще є ідеї?

— У Мемфісі подейкують, що можливо, тут були задіяні наркотики.

— Розкажіть про цю чутку.

— От ми почули таке, що ваш син був одним з наркоторговців. Того дня він зустрівся з постачальником на катері в морі, потім сталася бійка, а мої друзі просто там опинилися випадково.

Ебанкс знову всміхнувся і похитав головою.

— Тільки не Філіп. Я ж знаю, він ніколи не вживав наркотиків і не торгував ними. Його ніколи не цікавили гроші. Тільки жінки і спорт — дайвінг.

— І жодного іншого шансу?

— Жодного. Я такої побрехеньки ніколи не чув, і в Мемфісі не знають більше. Острів наш невеликий, я б уже знав. Це фальш.

Розмову було завершено, і вони спинилися під баром.

— Я прошу вас про послугу, — мовив Ебанкс. — Ви про це не кажіть нікому з їхніх родичів. Те, що мені відомо, я не можу довести, тож краще про це нікому не знати, тим паче родинам.

— Я нікому не скажу. І вас я прошу про нашу розмову нікому не розповідати. Вслід за мною може хтось приїхати і запитати про те, чого це я приїжджав. Скажіть просто, що ми розмовляли про підводне плавання.

— Як схочте.

— Ми з дружиною наступної весни сюди приїдемо у відпустку. Я до вас обов’язково зазирну.