Фірма

31

Щорічну триденну відпустку, яку дозволяв собі Натан Лок і яку проводив у Вейлі, цього разу довелося відмінити. Це зробив Девашер, за наказом Лазарова. Лок і Олівер Ламберт обоє сиділи на п’ятому поверсі та слухали Девашера. Той повідомляв різні уривки отриманої інформації й старався скласти докупи весь пазл, поки що, правда, безуспішно.

— Його дружина їде. Каже, що мусить їхати додому, до матері, в якої лікарі виявили рак легенів. Їй вже багато чого набридло, вона стомлена. Упродовж попередніх місяців ми засікали між ними суперечки. Вона його трохи пиляла за те, що він затримується на роботі, та не більше. Тож їде вона додому до мамусі. Каже при цьому, ніби не знає, коли повертатиметься. Бо ж матуся хвора. Чи не так? Їй нібито легеню видалили, так? Та ми не можемо знайти лікарні, де хтось чув про пацієнтку Максін Сазерленд. Ми в Кентуккі кожну лікарню перевірили, і в Індіані, і в Теннессі. Це ж дивно, вам не здається, народ?

— То й що, Девашере? — відповів Ламберт. У моєї дружини чотири роки тому була операція, і ми летіли в клініку Майо. Нема такого закону, який би вимагав, що треба оперуватися неодмінно не далі зони ста миль від дому. Це просто абсурдно. До того ж вони — люди зі становищем. Можливо таке, що вона зареєструвалася під чужим іменем, щоб не було розголосу. Таке трапляється часто.

Лок згідливо кивнув.

— Як довго вони розмовляють?

— Вона телефонує раз на день. Часом говорять довго. Про те, про се. Про пса. Про її матір. Про роботу. А вчора ввечері заявила, що не повернеться щонайменше два місяці.

— Вона хоч раз називала клініку? — поцікавився Лок.

— Ані разу. Вона й справді обережна. І про операцію багато не говорить. І мати вже нібито має бути вдома. Якщо вона взагалі була в лікарні.

— До чого це ти ведеш, Девашере? — запитав Ламберт.

— Ти заткнися й дослухай, що я кажу. От уявімо собі таке, що все це — лише привід, щоб їй звідси забратися. Від нас подалі, від того, що насувається. Розумієте?

— Ти припускаєш, що й вона на них працює? — запитав Лок.

— Мені платять за те, щоб я припускав, Нате. Я роблю припущення, що вони знають, що їхні телефони прослуховуються, тому вони так обережно розмовляють. Я припускаю, що він її відіслав з міста, щоб захистити.

— Непевне, — сказав Ламберт. — Дуже хитко.

Девашер взявся ходити кабінетом туди-сюди. Спинив погляд на Оллі, та вирішив не відповідати на те.

— Приблизно десять днів тому на четвертому поверсі з незрозумілої причини хтось зробив силу-силенну копій. О третій годині ранку. Згідно з нашими записами, в той час у приміщенні перебували лише два юристи, Мак-Дір і Скотт Кімбел. Ні тому, ні іншому на четвертому поверсі робити було нічого. Було використано двадцять чотири номери доступу. Три взяли з папок Ламара Квіна. Три зі справи Соні Кеппса. Інші вісімнадцять — з папок Мак-Діра. І жодного номера з папок Кімбела. Віктор Мілліган пішов з кабінету близько пів на третю, а Мак-Дір тоді працював в кабінеті Ейвері. Це він відвозив Толлара в аеропорт. Ейвері каже, ніби кабінет він замкнув, та все ж міг і забути. Тож або він забувся, або в Мак-Діра є ключ. Я як слід поговорив з Ейвері, він майже впевнений, що замкнув кабінет на ключ. Але то було опівночі, він тоді був ледь живий від утоми, ще й поспішав на літак. Міг же забути, правда? А от вказівки повертатися до кабінету й працювати далі Мак-Дірові він не давав. Там нічого важливого не було, вони весь день гралися з податковим звітом Кеппса. Копір використано одинадцятий, той, який найближчий до кабінету Ейвері. І я вважаю, що ми не помиляємося, коли робимо висновок, що копії робив Мак-Дір.

— Скільки?

— Дві тисячі дванадцять.

— З яких папок?

— Вісімнадцять справ належать нашим клієнтам з оподаткування. Я знаю, як Мак-Дір усе пояснить: він покінчив із податковими розрахунками й просто робив копії всіх паперів. Звучить досить логічно, правда ж? От тільки копії завжди роблять секретарки. Тоді якого біса він сидить о третій ранку на четвертому поверсі й робить аж дві тисячі копій? А було це вранці сьомого квітня. Скажіть, багато наших хлопців завершують роботу за тиждень до 15 квітня, а тоді все копіюють?

Він спинився й озирнув співрозмовників. Ті сиділи замислені. Він їх приголомшив.

— А ось найголовніше. Минуло п’ять днів, і його секретарка вводила ті ж самі номери доступу — вісімнадцять штук на копірі на другому поверсі. Вона зробила вже близько трьохсот копій, і от ця цифра вже краще вписується. Ви як думаєте?

Обидва мовчки кивнули. Вони були юристами, давно звикли кожну справу уважно розглядати з п’яти боків. Мовчали. Девашер хижо всміхнувся, знову взявся міряти кроками кабінет.

— Отже, він упіймався на двох тисячах копій, і пояснення цьому немає. І виникає важливе питання: що ж він копіював? Якщо він використав неправильні номери доступу, то що він в дідька копіював? Я не знаю. Всі кабінети були замкнені, крім хіба Ейвері. Тож я запитав у Ейвері. А в нього там є ряд металевих шаф, де складені справжні справи. Він їх тримає замкненими. Але того дня і він, і Мак-Дір, і секретарки цілісінький день порпалися. І Ейвері міг забути їх замкнути тоді, коли поспішав на літак. Ну й що! А навіщо Мак-Діру копіювати справжні законні справи? Він це й не робив. Та як і в кожного партнера, чиї кабінети на другому поверсі, в кабінеті Ейвері стоять чотири шафи з секретними папками. Ніхто ж їх не торкається, правда? Такі правила фірми: навіть жоден із партнерів до чужих не торкнеться. Папки замкнені надійніше за мої. Тож Мак-Дір без ключа не міг до них добратися. Ейвері свої ключі мені показав. Сказав, що два дні перед сьомим квітня до тих шафок не торкався. Він усі документи переглянув, здається йому, що все в порядку. Не видно, щоб хтось у них рився. Але хіба ви можете подивитися на якусь папку й визначити, копіювали її, чи ні? Ні, не можете. Я теж не можу. Тож я забрав ті папки сьогодні зранку і пошлю їх до Чикаго. А вони нехай перевірять на відбитки пальців. Це займе тиждень.

— Не міг він ці папки копіювати, — мовив Ламберт.

— А з чого ще би він міг копії робити, Оллі? Тобто, я про те, що на четвертому поверсі там усе замкнено. На третьому теж. Все, крім кабінету Ейвері. А допустімо, що вони з Таррансом шепочуться в закутках, то що ж його цікавить в кабінеті Ейвері? Нічого, крім таємних матеріалів.

— Тож ти припускаєш, що в нього є ключі, — сказав Лок.

— Так, я роблю висновок, що він зробив собі копію ключів Ейвері.

Оллі форкнув і засміявся роздратовано.

— Це просто неймовірно. Я не вірю.

Чорні Очиці виклично втупився у Вашера, недобре всміхаючись.

— І як йому вдалося дістати копії ключів?

— Гарне запитання, і на нього я не можу відповісти. Ейвері мені свої ключі показав. Дві зв’язки в нього з одинадцятьма ключами. Він постійно їх носить при собі. Це ж правила фірми, правда? Так і має чинити кожен хороший юрист. Коли він не спить, ключі при ньому завжди, в кишені. А коли спить, вони під матрацом.

— Куди він їздив минулого місяця? — запитав Чорні Очиці.

— Забудьмо про політ у Г’юстон на зустріч із Кеппсом минулого тижня. Це занадто близько за часом. А до того він літав на два дні на Великий Кайман, це було на перше квітня.

— Я пам’ятаю, — Оллі уважно слухав.

— Молодець, Оллі. Я запитав, чим він займався там вечорами, а він відповів: нічим, крім роботи. Одного вечора посидів у барі, ось і все. Клянеться, що обидві ночі він спав сам. — Девашер увімкнув кнопку портативного магнітофона. — Але він нам збрехав. Ось цей дзвінок було зроблено о дев’ятій п’ятнадцять ранку другого квітня зі спальні котеджу «А».

Ввімкнувся запис:

«Він у душі», — мовила перша жінка.

«З тобою все гаразд?» — голос другої жінки.

«Так, все добре. Він і не зміг би, якби й захотів».

«Чому так довго?»

«Він ніяк не прокидався».

«Про щось підозрює?»

«Ні, він нічого не пам’ятає. Думаю, що в нього болить голова».

«Скільки ти ще там будеш?!»

«Коли вийде з душу, я поцілую його на прощання. Ще десять-п’ятнадцять хвилин».

«Окей, не барися».

Девашер натиснув на іншу кнопку і знову взявся ходити по кабінету.

— Я поняття не маю, хто вони такі і не став допитуватися в Ейвері. Поки що. Він вже мене турбує. Дружина подала на розлучення, а він втрачає контроль. Постійно шукає собі жінок. І це ставить під загрозу нашу безпеку. Я маю підозру, що Лазаров скаже серйозно за нього взятися.

— З її слів видно, що в нього тяжке похмілля.

— Так, очевидно.

— Ти думаєш, що вона зробила копії ключів? — запитав Оллі.

Девашер стенув плечима, тоді сів у потерте шкіряне крісло. Його запал вже згас.

— Таке можливо, та навряд. Припустімо, він підчепив у барі якусь жінку, вони напилися, і певно, було вже пізно, коли пішли до ліжка. Як же вона посеред ночі могла зробити копії ключів на маленькому острові? Тому я й сумніваюся.

— Але в неї ж була подруга, — наполягав Лок.

— Так, і я не розумію, що там сталося. Можливо, вони сподівалися вкрасти його гаманець і не вийшло. Щось пішло не так. Він зажди носить пару тисяч готівкою в гаманці; а коли він напився, хто його знає, що їм наговорив. Може, вона в останню хвилину хотіла вкрасти гроші й дати дьору? Та вона цього не зробила. Не знаю, чому.

— Ще якісь припущення? — поцікавився Оллі.

— Поки що ні. Я люблю будувати припущення, але уявити таке, що ці жінки витягнули ключі, серед глупої ночі на острові. Примудрилися зробити дублікати, ще й так, щоб він не помітив нічого, а тоді одна щоб знову забралася до нього в ліжко — ні, я не можу. А ще це має бути пов’язано з Мак-Діром, який використав копір на четвертому поверсі... ні, це вже занадто.

— Я згоден, — мовив Оллі.

— А що з комірчиною? — запитав Чорні Очі.

— Я про це теж подумав, Нате. Я вже й сон втратив насправді, коли про це думаю. Якщо її цікавили записи, що зберігаються в комірчині, тоді має бути між нею й Мак-Діром чи ще з кимось там поблизу якийсь зв’язок. А я того зв’язку не виявляю. Хай навіть вона знайшла комірчину й документи, тоді що вона може з ними зробити посеред ночі, коли нагорі спить Ейвері?

— Вона могла їх почитати.

— Ага, там їх мільйон. Ти не забувай, що перед тим вони з Ейвері разом пили, інакше він її би запідозрив. Отже, весь вечір вони пили, розважалися. То що, вона чекає, поки він засне, і тоді враз її тягне піти донизу й почитати банківські записи? Ні, хлопці, так не піде.

— Вона могла працювати на ФБР, — гордо висловив здогад Оллі.

— Ні, не могла.

— Чому?

— Все просто, Оллі. ФБР цього не стало робити, адже обшук вважався б незаконним і документи би не визнали. І ще одна причина є, набагато краща.

— Яка?

— Була би вона з ФБР, то не скористалася б телефоном. Жоден професіонал звідти б не подзвонив. Я думаю, вона всього лише крадійка.

Теорія крадійки була пояснена Лазарову, той у ній знайшов сотню неточностей, та все одно нічого кращого сам не зміг вигадати. Наказав поміняти всі замки на третьому й четвертому поверхах, у підвалі, в обох кондомініумах на Великому Каймані. Він також вимагав розшукати всіх слюсарів на острові, ще й додав, що їх не може там багато бути, і дізнатися, чи не доводилося кому робити дублікати ключів ввечері першого або вранці другого квітня. Порадив Девашеру підкупити їх, тоді вже й балакати почнуть, за гроші. Наказав перевірити документи з кабінету Ейвері на відбитки пальців. А Девашер задоволено повідомив, що про все вже подбав. Зразок відбитків Мак-Діра лежав у теці з результатами іспитів на звання юриста.

— І ще він наказав на шістдесят днів відсторонити Толлара від роботи. На його думку, це підштовхне Мак-Діра до незвичних дій. Наказав, нехай Толлар ляже до лікарні з болем у грудях — два місяці на лікарняному. Мовляв, Толлар нехай завершить справи, замкне кабінет. А Мак-Діра дайте в помічники Віктору Міллігану.

— Ти казав, ніби маєш золотий план, щоб знешкодити Мак-Діра, — мовив Девашер.

Лазаров посміхнувся, почухав носа.

— Так-так, ми ним скористаємося. Пошлемо його у справах на маленькі острови. А там випадково станеться таємничий вибух.

— І втратимо двох пілотів? — запитав Девашер.

— Так, треба ж, щоб виглядало пристойно.

— Тільки не робіть цього поблизу Кайманів. Занадто багато співпадатиме.

— Гаразд. Тільки нехай все станеться над водою. Менше свідчень залишиться. Ми використаємо апаратик більший, то вони мало що знайдуть.

— Літак — дорога штука.

— Так, я обмізкую все з Джоєм.

— Ну, ти — бос, як знадобиться допомога, дай нам знати.

— Авжеж. Ми вже розробляємо план.

— А що ваша людина у Вашингтоні? — запитав Девашер.

— Я ще чекаю дзвінка. Вранці я телефонував до Нью-Йорка, вони ще перевіряють. Знатимемо результат за тиждень.

— Тоді стане значно простіше.

— Так. Але якщо відповідь позитивна, нам доведеться його знищити за двадцять чотири години.

— Я почну копати.

Як на ранок суботи, в офісі було тихо. Снували туди-сюди купка партнерів та з десяток співробітників, одягнених в теніски і штани хакі. Секретарок не було. Мітч переглянув пошту й став диктувати листи. За дві години він пішов з фірми. Настав час навідати Рея.

Він п’ять годин їхав по сороковому шосе. Мчав, мов навіжений. Спочатку їхав зі швидкістю сорок п’ять миль, далі перейшов на вісімдесят п’ять. Де можливо, він робив зупинки, різко переходив зі смуги на смугу. Спинявся коло підземних переходів, чекав і придивлявся. Так нікого й не побачив. Жодного разу він не помітив підозрілої автівки, вантажівки чи фургона. Навіть до трейлерів вантажних придивлявся. Нікого. Отже, за ним ніхто не їхав, інакше він би їх запримітив.

Охоронці уважно перевірили його передачу для в’язня — книжки й цигарки — і вказали на кабінку номер дев’ять. Минула хвилина, і за екраном з товстого скла всівся Рей.

— Де ж ти пропав? — дещо роздратовано запитав він. — Ти — єдина людина в усьому світі, яка мене відвідує, і за чотири місяці приїздиш лише вдруге.

— Я знаю. Та був сезон податкової кампанії, я й закрутився. Обіцяю виправитися, присягаюся. І я ж писав тобі.

— Так, раз на тиждень. Пару абзаців: «Здоров, Рею. Як спалося? Як там їжа? А стіни як? Як твоя грецька чи італійська? У мене все чудово. В Еббі все прекрасно. Собачка прихворів. Маю вже йти. Скоро навідаю тебе. З любов’ю, твій Мітч». Ти писав змістовні листи, братику. Я й справді їх дуже ціную.

— А твої не кращі.

— А я про що можу розповісти? Охоронці торгують травичкою, дружка зарізали — тридцять одне ножове поранення. Я бачив, як ґвалтували хлопчака. Та ну, Мітчу, кому це треба?

— Я виправлюся.

— Як там мама?

— Я не знаю. З Різдва там не був.

— Я ж тебе просив, Мітчу, дізнатися, як вона живе. Я за неї хвилююся. Якщо той покидьок її б’є, це треба припинити. Якби міг звідси вибратися, то сам би це припинив.

— Ти виберешся, — Мітч сказав це ствердно, а не запитав. Він притиснув до вуст пальця й легенько кивнув.

Рей аж вперед подався, спершись на лікті, уважно на нього дивлячись.

Мітч тихо заговорив.

— Español Hable despacío. (Говори повільно.)

Рей злегка всміхнувся.

— ¿Cuándo? (Коли?)

— La semana próxima. (Наступного тижня.)

—¿Qué día? (У який день?)

Мітч пару секунд подумав.

— Martes о miércoles. (У вівторок або в середу.)

— ¿А qué hora? (О котрій годині?)

Мітч всміхнувся й потиснув плечима, роззирнувся навколо.

— Як справи в Еббі? — поцікавився Рей.

— Поїхала на пару тижнів до Кентуккі. Її мати захворіла, — він пильно дивився на Рея й прошепотів, — Вір мені.

— А що з нею таке?

— Їй видалили легеню. Рак. Вона все своє життя багато курила. І тобі варто кинути.

— Так і зроблю, коли вийду звідси.

Мітч усміхнувся й ледь кивнув.

— У тебе попереду щонайменше сім років.

— Еге ж. І втекти неможливо. Час від часу хтось пробує тікати, але їх або ловлять, або стріляють.

— А от Джеймс Ерл Рей вибрався на волю, правда? — Мітч, ставлячи запитання, знову поволі кивав. Рей з усміхом ловив його погляд.

— Але його зловили. Привезли силу горян з собаками, і все пішло шкереберть. Не думаю, що вибравшись з-за ґрат, так легко врятуватися в горах.

— Давай побалакаємо про щось інше, — запропонував Мітч.

— Добра думка.

Позаду кабінок для відвідувачів під вікном стояли два охоронці. Вони захоплено розглядали декілька сороміцьких світлин, зроблених «Полароїдом», які хтось намагався передати з волі. Вони посміювалися й на відвідувачів не зважали. По той бік, поза в’язнями, ходив лише один наглядач, сонно махаючи палицею.

— А коли мені чекати появи маленьких племінниць і племінників? — запитав Рей.

— Може, за декілька років. Еббі хоче по одному. І не проти негайно за це взятися, щойно я погоджуся. Та я ще не готовий.

Поза спиною в Рея пройшов наглядач, на них і не глянув. А вони все приглядалися, заглядали одне одному в очі.

— ¿Adónde voy? (І куди я поїду?) — швидко запитав Рей.

— «Гілтон» в Пердідо-Біч. Ми побували з Еббі минулого місяця на Кайманових островах. Чудово провели відпустку.

— Я про таке й не чув. Де це?

— В Карибському морі. Неподалік від Куби.

— ¿Que es ті nombre? (Як мене зватимуть?)

— Лі Стівенс. Займалися сноркелінгом. Там вода тепла, просто неймовірна. Фірма має власні кондомініуми на пляжі «Сьома миля». Я заплатив лише за переліт. Класно там було.

— Ти мені книжку дістань. Я хотів би почитати про ті місця. ¿Pasaporte? (А документи?)

Мітч кивнув, усміхаючись. Позаду Рея підійшов і спинився охоронець. Вони завели мову про давні часи в Кентуккі.

Коли стемніло, він спинив «БМВ» на неосвітленому боці вулички в передмісті Нешвіла. Ключ із двигуна не виймав, дверцята зачинив. В кишені завжди носив запасний. Перед Великоднем у торговельному центрі було людно. Мітч і собі приєднався до покупців у «Сіерс». Він заскочив у відділ одягу для чоловіків, став розглядати шкарпетки й білизну, не спускаючи очей із входу. Нікого підозрілого не помітив. Він пішов з «Сіерса» й поспішив людною вулицею далі. Його увагу привернув чорний светр у вітрині крамниці чоловічого одягу. Зайшов, приміряв, і так светр той припав до душі, що він вирішив навіть його не знімати. Поки продавець йому рахував решту, він переглянув довідник, знайшов номер виклику таксі. Вибрався знову на вулицю, зайшов до крамниці, піднявся на другий поверх, там знайшов телефон-автомат. Сказали, що таксі приїде за десять хвилин.

Вже геть споночіло, весна на півдні вечорами була ще прохолодною. З невеличкого бару він наглядав за входом. У тому, що в торговельному центрі за ним не слідкували, Мітч був впевненим. Без поспіху підійшов до таксі, кинув водієві: «Брентвуд» і сів на заднє сидіння.

За двадцять хвилин вони опинилися в Брентвуді.

— Житловий комплекс «Саванна-Крік», — додав він.

Авто покрутилося серед заїздів, врешті спинилося коло корпуса 480Е. Він кинув на сидіння двадцятку й зачинив двері. Біля сходів знайшов номер 480Е, поторсав ручку дверей. Було замкнено.

— Хто там? — почувся нервовий жіночий голос. Почувши його, він відчув слабкість.

— Баррі Ебанкс, — відповів.

Еббі розчинила двері навстіж і кинулася до нього. Він підхопив її на руки і шалено цілуючи, вніс досередини, ногою зачинивши двері. Руки знали, що робити. За дві секунди він стягнув з дружини светр, розстебнув бюстгальтер, спустив до колін легеньку спідничку. Вони не припиняли поцілунків. Краєм ока він оцінююче оглянув незручний дешевий диван-ліжко. Або там, або на підлозі. Він ніжно поклав Еббі на ліжко, зняв свій одяг.

Ліжко виявилося закоротким і дуже скрипучим. За матрац тут був просто поролон товщиною в два дюйма, прикритий простирадлом. З-під нього загрозливо випирали пружини.

Але Мак-Діри цього не помічали.

Коли темрява оповила місто і юрби покупців поріділи, позаду «БМВ» спинився чорний сяючий «шевроле-сільверадо». Низенький чоловічок з акуратною зачіскою й бакенбардами підійшов до «БМВ» і вміло вставив у замок передніх дверець викрутку. Через багато місяців, коли стоятиме на суді, він зізнається в тому, що викрав більше трьохсот автівок у восьми штатах, і що він здатен влізти в машину й завести її швидше, ніж суддя це зробить своїми ключами. Казав, що йому на це в середньому вистачає двадцяти восьми секунд. Суддю він цим не вразив.

Інколи йому дуже щастило, і який бевзь міг залишити ключі, тоді часу потрібно було набагато менше. Ось таку машину з ключами й помітив його помічник. Він усміхнувся, завів мотор. «БМВ» рушило вслід за «шевроле».

З фургона вискочив скандинав. Поглянув услід автомобілям, та вони їхали занадто швидко. Якийсь «пікап» заступив дорогу, а тоді ж-жух! — «БМВ» зник. Викрали! Просто на очах. Він зі злості копнув фургончик. Що тепер доповідатиме?

Тоді заліз на сидіння й приготувався чекати Мак-Діра.

Минула година в ліжку, і біль самотності ущух. Вони, взявшись за руки, ходили по маленькій квартирі, цілувалися. У спальні Мітч нарешті вперше сам переглянув ті документи, які вони втрьох між собою називали «паперами Бендіні». Раніше він бачив тільки записи Теммі, її списки, а не самі документи. Кімната скидалася на шахову дошку, повну стосів паперу. На двох стінах Теммі почіпляла аркуші ватману, там знайшли місце її нотатки, сторінки з блокнотів, схеми.

Настане день, і йому доведеться тут провести чимало годин, готуючись до суду. Та не сьогодні. За кілька хвилин він має залишити її. Час повертатися.

Вона знову підвела його до ліжка.