Фірма

24

Вдруге за час кар’єри у фірмі Мітча було запрошено у розкішну обідню залу на п’ятому поверсі. Запрошення він отримав від Ейвері, котрий пояснив, що всі партнери приємно вражені його роботою. У лютому він закривав рахунками по сімдесят одній годині на тиждень, тож у нагороду його покликали на обід. Запрошення такого роду не зміг би відкинути жоден співробітник і не зважав би на заплановані зустрічі, засідання, на клієнтів, на термінові справи чи терміни, чи будь-які інші надзвичайні фактори, важливі для бізнесу, для кар’єри у «Бендіні, Ламберт і Лок». За всю історію жоден працівник не відмовився від запрошення на обід; кожного туди запрошували двічі на рік, навіть вівся облік.

На підготовку Мітч мав два дні. Першою думкою було відмовитися, і щойно Ейвері згадав про обід, у голові Мітча майнули десятки різних неоковирних відмовок. Сидіти за одним столом, їсти й усміхатися, вести теревені та брататися зі злочинцями, якими би вони не були багатими та респектабельними зовні, для нього здавалося менш привабливим, ніж десь їсти на автостанції суп з однієї миски із бомжем. Та відмовитися означало би загрозливе ламання традиції. Та ще й події розгорталися так, що його поведінка здавалася й так досить підозрілою.

Так вони й сиділи: він спиною до вікна, вимушено всміхався, вів бесіду ні про що з Ейвері, Ройсом Мак-Найтом та Олівером Ламбертом, певна річ. Він знав, що їстиме з цією трійцею за одним столом. Знав про це ще два дні тому. Знав: за ним спостерігатимуть, непомітно й уважно, старатимуться виявити чи спад ентузіазму, чи цинізм, чи безнадію. Тобто будь-що. Знав: ловитимуть його кожне слово, і не важливо, що він казатиме. Знав: накидатимуть на його стомлені плечі похвали й обіцянки.

Олівер Ламберт був люб’язний як ніколи. Сімдесят одна година за тиждень у лютому — це ж рекорд фірми для співробітника, говорив він в той час, як Рузвельт подавав знамениті реберця. Всі партнери були вражені, та вони просто в захваті, м’яко переконував його Ламберт, обводячи поглядом залу. Мітч із ножем у руці спромігся на усмішку. Інші довкола нього хто вражений, а хто й байдужий вели розмови й віддавали належне страві. Мітч нарахував вісімнадцять дійсних партнерів, та сім пенсіонерів; ці одягалися простіше: штани кольору хакі, светри.

— У тебе, Мітчу, надзвичайний запас сил, — мовив Ройс Мак-Найт з повним ротом.

Він ввічливо кивнув. «Так, так, і я щодня його поповнюю», — подумки погоджувався він. А з думки не йшли Джо Ходж і Марті Козінскі, та інші троє загиблих, яких увіковічнили на стіні на першому поверсі. І неможливо було викинути з голови думки про дівчину на піску. Цікаво, а вони про неї всі знають? Усі бачили фотознімки? Чи передавали з рук в руки під час обіду ось тут, у колі партнерів без сторонніх? Девашер пообіцяв тримати їх при собі, та що означає обіцянка негідника? Звичайно, що бачили. Войлес же казав, що всі партнери і частина співробітників у курсі справ.

Як на людину, що не мала апетиту, він гарно справлявся з обідом. Навіть намастив маслом і з’їв зайву булочку — просто, щоб здавалося, що все гаразд. Тобто, нічого такого, апетит в нього нормальний.

— То що, ти з Еббі наступного тижня летиш на Каймани? — поцікавився Олівер Ламберт.

— Так. У неї весняні канікули, й ми замовили собі кондомініум. Вже не можемо ніяк дочекатися.

— Ну й час ти вибрав їхати, — сказав нібито з образою Ейвері. — Ми аж на місяць відстаємо з термінами.

— Ми завжди на місяць відстаємо, Ейвері. Тоді ще один місяць хіба гратиме роль? Я думаю, ти чекаєш, що я і папки з документами з собою братиму?

— Непогана ідея. Я завжди так роблю.

— Та не здумай, Мітчу, — жартома запротестував Олівер Ламберт. — Фірма й далі стоятиме на місці, коли ти повернешся. Ви з Еббі заслужили на тиждень відпочинку.

— Тобі там сподобається, — Ройс Мак-Найт сказав це так, наче Мітч ще там досі ні разу не був, наче нічого не сталося на пляжі й жоден із них не знав про фотознімки.

— Коли вилітаєте? — запитав Ламберт.

— Раненько в неділю.

— На «Лірі»?

— Ні. На «Дельті», прямим рейсом.

Ламберт із Мак-Найтом перезирнулися, Мітч мусив це не помічати. Щойно він з’явився у дверях, на нього кидали цікаві погляди з інших столиків, от їх він мав цілковите право помічати.

— Ти вмієш пірнати з аквалангом? — поцікавився Ламберт, а з думки в нього не йшли літаки — Мітч віддав перевагу «Дельті».

— Ні. Та ми плануємо трохи поплавати з масками.

— Є один чоловік у Рум Пойнті, на півночі острова. Звати його Едріан Бенч, у нього прекрасний спортивний клуб, і за тиждень він тебе всьому навчить. Буде важко на заняттях, але воно того варте.

«Іншими словами, тримайся подалі від Ебанкса», — подумав Мітч.

— Як називається секція? — запитав він.

— «Дайверс Рум Пойнт». Пречудова місцина.

Мітч з розумним виглядом насупився, ніби розмірковував над цією корисною порадою. Враз посмутнів Олівер Ламберт.

— Ти там будь обережним, Мітчу. Ми пам’ятаємо про Марті й Джо.

На мить Ейвері з Мак-Найтом у пам’ять про загиблих потупили погляди. А Мітч ледь стримався, щоб не розсміятися Ламберту просто в обличчя. Та залишився незворушним, навіть і собі понуро опустив голову, як Марті й Джо, їхні молоді вдови й сироти-діти. Марті й Джо, двоє молодих успішних юристів, яких прибрали, професійно вбили, перш ніж вони заговорити. Марті й Джо, дві акули, що подавали надії, зжерті своїми родичами. Войлес говорив, щоб Мітч думав про Марті й Джо щоразу, коли він бачив Олівера Ламберта.

А зараз, лише за якийсь мільйон доларів, йому випадало звершити те, що збиралися зробити Марті й Джо, і при цьому не бути пійманим. А може, за якийсь рік новий молодий співробітник сидітиме тут і слухатиме сумні слова партнерів про молодого Мітча Мак-Діра, про його невичерпний запас сил, і яких він міг би досягти висот, коли б не нещасний випадок. Скількох іще вони вб’ють?

Йому потрібні два мільйони. І ще дві речі.

Минула година поважних розмов та добрих наїдків, обід скінчився, й партнери вже підводилися, вибачалися, що час іти, говорили щось Мітчеві й виходили з зали. Казали, що ним пишаються. Що він — майбутня блискуча зірка. Він — надія «Бендіні, Ламберт і Лок». А він усміхався й дякував.

У той час, приблизно коли Рузвельт подавав пиріг із банановим кремом, Теммі Ґрінвуд Гемфіл із «Ґрінвуд Сервісес» запаркувала свій немитий «фольксваген реббіт» позаду сяючого «пежо» на зупинці коло школи святого Андрія. Двигуна не вимикала. Вона ступила чотири кроки до «пежо», відімкнула його багажник і витягла важку чорну валізу. Стукнув багажник, і маленький «фольксваген» від’їхав.

В учительській з чашкою кави в руках стояла Еббі й крізь віти дерев поглядала у вікно на стоянку ген за спортивним майданчиком. Там ледь виднівся її «пежо». Поглянула на годинник, задоволено всміхнулася. Пів на першу, як і планували.

Теммі в потоці автомобілів обережно їхала в центр міста. Нелегко було кермувати й водночас поглядати у дзеркало заднього виду. Як і раніше, нічого не помітила. Запаркувалася на своєму місці — через дорогу від «Бавовняної біржі».

Цього разу у портфелі було дев’ять папок. Акуратно розклавши документи на розкладному столику, вона почала копіювати їх. «Сігелас Партнере», «Летті Планк Траст», «Гендімен Гардвеар» і дві пачки паперів, обв’язані гумкою з поміткою «папки Ейвері». Вона робила по дві копії з кожного аркуша папки й скрупульозно складала рівненько їх назад. Заносила у гросбух дату, час і назву кожної папки. Тут було вже двадцять дев’ять записів. Він казав, що має бути всього близько сорока. Копію кожної з папок Теммі складала у сейф, а оригінал та ще одну копію — у Мітчеву валізу.

Виконуючи його інструкції, вона винайняла приміщення на своє ім’я розміром дванадцять на дванадцять футів у складах на Саммер авеню. Склади розташовані були за чотирнадцять миль від центру міста, тож за пів години вона туди приїхала, відімкнула свій бокс під номером 38. У невеликий картонний ящик поскладала копії документів номер два, підписала зверху дату й поставила на підлогу поряд з трьома іншими коробками.

Рівно о третій годині дня вона вже була на зупинці коло школи. Запаркувавши авто позаду «пежо», вийшла, відчинила багажник і поклала валізу туди, звідки й взяла.

За кілька секунд із дверей Бендіні-білдінг вийшов Мітч і розпростер руки. Він глибоко зітхнув, оглянув вулицю. Чудовий весняний день. За три квартали на північ десятьма поверхами вище побачив, що жалюзі на вікні спущені. Сигнал. Добре. Все йде чудово. Він усміхнувся й повернуся на роботу.

Наступного ранку о третій годині він вибрався з постелі, натяг линялі джинси, фланелеву сорочку — ще студентську, — білі термошкарпетки, старі робочі чоботи. Хотів виглядати так, як водій вантажівки. Не промовивши й слова, він поцілував Еббі, яка вже не спала, і вийшов з дому. Їхня вулиця — Східна Медоубрук — була порожньою, інші, якими він добирався до шосе, теж. В таку годину вони за ним наряд чи їхатимуть. Неподалік чотирьохрядної смуги спалахнули вогні вщерть заповненої стоянки для великогабаритних автомашин під вивіскою «4-55». Мітч пробрався між вантажівками в самісінький кінець, туди, де на ніч спинилися чи не сто машин. Став біля автомобільної мийки і приготувався чекати. Тут крутилися з десяток водіїв, зі шлангів поливаючи свій вісімнадцятиколісний транспорт.

Чорношкірий чоловік у бейсболці «Фалконс» вигулькнув з-за рогу й витріщився на «БМВ». Мітч у ньому впізнав агента, того, якого бачив на автостанції в Ноксвіллі. Він вимкнув двигун і вийшов з машини.

— Мак-Дір? — запитав агент.

— Авжеж, хто ж іще? А де Тарранс?

— Всередині, у кабінці біля вікна. Вже чекає.

Мітч одчинив дверцята, вручив тому ключі. Запитав:

— Куди заберете?

— Та тут неподалік, по цій же дорозі. Ми про неї потурбуємося. З Мемфісу за тобою «хвоста» не було. Можеш не хвилюватися.

Той сів у машину, пробрався між двома насосами й виїхав на шосе. Мітч провів своє авто поглядом і пішов до придорожнього кафе. Була за чверть четверта.

У приміщенні гуло, як у вулику. Його заполонили міцні чоловіки середнього віку, які пили тут каву і їли пиріжки. Кольоровими зубочистками копирсалися в зубах, балакали про ловлю окуня, про політику там, у центрі життя. Чулася переважно північна говірка. З музичного автомата долинало завивання Мерла Хаггарда.

Юрист вайлувато пробрався в кінець зали, аж поки не побачив у темному кутку знайоме обличчя, приховане за великими пілотськими окулярами під бейсбольною кепкою. Обличчя всміхнулося. Тарранс тримав у руках меню й дивився на вхідні двері. Мітч сів до кабінки.

— Здоров, добродію, — мовив Тарранс. — Як тобі ідея з вантажівками?

— Прекрасно. Та я думаю, автобусом було би краще.

— Наступного разу спробуємо поїзд чи щось іще — так, для різноманітності. Лейні забрав машину?

— Лейні?

— Чорношкірий товариш. Він же наш агент, ти знаєш.

— Нас одне одному не відрекомендували. Так, машина в нього.

— Куди він її повіз?

— Трохи далі вздовж шосе. Десь через годину він повернеться. Ми з тобою старатимемося впоратися до п’ятої, щоб о шостій ти був на роботі. Не можна ж порушувати твій розпорядок.

— Та й так все в біса порушили.

Пришкутильгала напівкалічна офіціантка на ім’я Дот і вимогливо допитувалася, що вони замовлятимуть. Саму каву. Двері впустили зграю нових далекобійників, які заповнили все приміщення. Голос Мерла Хаггарда вже ледь було чути.

— Ну, як там вони поживають на фірмі? — весело запитав Тарранс.

— Все чудово. Ми точимо ляси, а лічильник клацає, і всі там багатшають і багатшають. Дякую, що поцікавився.

— Та будь ласка?

— А як там старий друзяка Войлес? — спитав Мітч.

— От він дуже переживає, правду кажу. Вже сьогодні двічі мені дзвонив та вдесяте повторив, що він хоче отримати твою відповідь. Казав, ти, мовляв, уже мав силу часу й так далі. А я все казав: заспокойся, у нас сьогодні відбудеться придорожнє побачення, то він там дуже схвильований. Якщо бути точним, то за чотири години я йому дзвонитиму.

— Скажи йому, Таррансе, що мільйон баксів мене не влаштує. Вашому брату до вподоби мільярди викидати на боротьбу зі злочинністю, тож нехай і мені щось перепаде. Хіба для федерального уряду пара мільйонів — це гроші?

— Тож тепер ти хочеш вже два мільйони?

— Та правильно, два бісові мільйони! І ні цента менше! Я хочу один мільйон тепер, і один пізніше. Я вже зараз займаюся копіюванням документів і за декілька днів із цим впораюся. І я думаю, що ці справи законні. І якщо я хоч комусь їх передам, то мене коли-небудь обов’язково позбавлять ліцензії. Тож тоді, коли я передам вам усе, я хочу отримати перший мільйон. За сумлінність, так би мовити.

— Яким чином ти хочеш їх отримати?

— Нехай їх покладуть на мій рахунок в банк у Цюриху. Та деталі можна буде обговорити й пізніше.

Дот поклала перед ними два блюдечка. На них поставила дві різні чашки. Каву в них наливала майже з метрової висоти, тож і забризкала все навкруги.

— Доливатимете самі, це безкоштовно, — мовила їм і щезла.

— А другий? — обділивши увагою чашку, запитав Тарранс.

— Коли Ми з Войлесом дійдемо згоди, що вже досить набереться доказів для того, аби висунути звинувачення, я отримаю половину. А коли вже свідчитиму в суді востаннє, тоді й другу половину отримаю. Це, Таррансе, буде надзвичайно справедливо.

— Так і є. Що ж, згода.

Мітч глибоко зітхнув і відчув слабкість. Отже, згода. Контракт. Угода. Така, яка ніколи не буде записана, і все одно вона буде не менш важливою до виконання. Він відсьорбнув кави, та смаку не відчув. Отже, на суму вони погодилися. У нього вийшло. Треба рухатися далі.

— І є ще одна річ, Таррансе...

Той схилив голову, трохи повернув управо.

— Ну, ну?

Мітч сперся на лікті, нахилився до Тарранса ближче.

— Вам це не коштуватиме зовсім нічого, а зробити ваші хлопці це здатні.

— Слухаю.

— Мій брат Рей зараз відбуває покарання у «Браші Маунтінз». До закінчення терміну ще сім років. Я хочу, щоб він вийшов на волю.

— Це ж просто смішно, Мітчу. Багато на що ми здатні, але злочинців штату звільняти не можемо. Хіба тільки федеральних, та аж ніяк не тих, кого засуджено судом штату. Це неможливо.

— Ти мене вислухай, Таррансе, послухай уважно. Якщо я перетну шлях мафії, то зі мною піде мій брат. Ось така буде наша комплексна угода. І я знаю: якщо директор Войлес захоче, щоб він вийшов із в’язниці, то він з неї вийде. Я в цьому впевнений. Тож вам, хлопці, тільки лишиться розробити сценарій, як таке провернути.

— Та у нас же немає повноважень лізти у справи злочинців штату.

Мітч усміхнувся. Знов взяв чашку кави.

— Джеймс Ерл Ґрей колись тікав із «Браші Маунтінз». З волі йому не допомагав ніхто.

— Так, аякже. Зберемо загін командос, атакуємо в’язницю й визволяємо твого брата. Прекрасно.

— Не треба робити з мене дурня, Таррансе. Ми ж умови обговорюємо.

— Добре, добре. Подивимось, що можна буде зробити. Що іще? Будуть іще сюрпризи?

— Ні. Лише питання, що стосуються того, куди ми подамося й що робитимемо. Де нам спершу переховуватися? Куди дітися на час засідань? Де житимемо все життя потім? Ось такі дрібні питання.

— Це можна й пізніше обговорити.

— А що вам розповіли Ходж і Козінскі?

— Небагато. У нас є вже папка, досить товста, в якій ми зібрали й обробили все, що нам відомо на сьогодні про клан Моролто і про фірму. Загалом там інформація про більшість членів клану, про саму організацію, її діяльність і таке інше. І перш ніж ми візьмемося працювати разом, тобі треба все переглянути.

— А буде це після того, як я отримаю перший мільйон.

— Звісно. Коли ми зможемо побачити твої матеріали?

— Десь за тиждень. Мені вдалося скопіювати чотири чужі папки, зможу дістатися до кількох інших.

— А хто займається копіюванням?

— Це моя справа.

Кілька секунд Тарранс обмізковував його відповідь, та промовчав.

— Скільки папок?

— Від сорока до п’ятдесяти. Мені доводиться їх нишком витягати по кілька штук. З одними я працював багато місяців тому, з іншими — нещодавно, тиждень тому. І, наскільки мені відомо, справи клієнтів досить легальні.

— З скількома клієнтами ти зустрічався особисто?

— З двома-трьома.

— Ти б краще не покладався на те, що все легально. Ходж попереджав про те, що існують хитрі, або, як їх називають партнери, «пітні» папки. Вони у фірмі там роками крутяться, і новачки на них відточують зуби; справи надскладні, на них витрачаються сотні годин роботи, і завдяки їм такі новачки, як ти, відчуватимете себе задіяними, як справжні юристи у важливій справі.

— Пітні папки?

— Ось саме так назвав їх Ходж. Все просто, Мітчу. Заманюють тебе грошима. Заохочують такою роботою, що здається законною, та переважно й справді законна. А тоді за кілька років ти неминуче стаєш співучасником таємних махінацій. Ти зав’яз і виходу не маєш. Навіть ти, Мітчу. Ти став до праці у липні, вісім місяців тому; і вже напевне торкнувся якихось нелегальних брудних папок. Ми ж не знаємо цього і приводу підозрювати не маємо. Та вони напевне тебе вже насадили на гачок.

— Два мільйони, Таррансе. Два мільйони і мій брат.

Тарранс сьорбнув теплої кави і замовив шматок пирога з кокосом, побачивши, що підходить Дот. Кинув оком на годинник, обстежив поглядом залу, набиту шоферами: усі з цигарками у роті, п’ють каву, точать ляси.

Він поправив окуляри від сонця.

— То що ж я кажу містеру Войлесу?

— Кажи, що я не погоджуюся ні на що, поки Рей не вийде на волю. Ні на що, Таррансе.

— Може, щось і вдасться придумати.

— Я впевнений, що ви можете.

— Коли ти рушаєш на Каймани?

— У неділю рано. А що?

— Просто цікаво.

— А я хотів би знати, скільки різних груп буде за мною слідкувати. Чи може, це я забагато прошу? Впевнений, вони ходитимуть гуртами, а ми хотіли би приватності.

— Кондомініум від фірми?

— Авжеж.

— Забудь про приватність. Для цього там вже буде більше апаратури, ніж на телефонній станції. Ще може й камер наставлять.

— Ну це вже заспокоює. На пару ночей можна буде спинитися у клубі Ебанкса. Як ваші будуть там поблизу тинятися, заглядайте — разом вип’ємо чогось.

— От смішно. Ми якщо там будемо, то у справах. А ти й знати не будеш.

У три укуси Тарранс розправився зі шматком пирога. На столі залишив два долари й пройшов у дальній темний кінець приміщення. Брудна асфальтована долівка щоразу вібрувала від ваговозів-дизельників. Вони чекали на водіїв у пітьмі.

— За кілька годин я говоритиму з Войлесом, — мовив Тарранс. — А ти з дружиною можеш завтра покататися десь суботнім вечором?

— Маєш на прикметі конкретне місце?

— Авжеж. За тридцять миль на схід тут є містечко Голлі Спрінгс. Старовина, там сила повоєнних визначних місць, будинків часів Конфедерації. А жінкам дуже до вподоби там їздити й витріщатися на старовинні особняки. Десь на четверту з’явишся, ми тебе знайдемо. Старий твій приятель Лейні приїде у яскраво-червоному «шевроле» з теннесійськими номерами. Ти за ним їдь, він знайде місце, де б нам погомоніти.

— Гадаєш, це безпечно?

— Довірся нам. Коли щось помітимо чи нанюхаємо, тоді зробимо відбій. Поїздиш собі містом з годинку, а як Лейні не побачиш, то заїдете де-небудь поїсте, та й додому. Знатимете, що вони підійшли занадто близько. Ми не будемо ризикувати.

— Дякую. Гарні друзі, ціла купа.

З-за рогу Лейні привіз «БМВ» і вискочив з нього.

— Все чисто. Слідкування не виявили.

— Чудово, — сказав Тарранс. — Побачимося завтра, Мітчу. Безпечної тобі поїздки.

Вони потиснули руки.

— Умови лише такі, Таррансе, — знову повторив Мітч.

— Можеш називати мене Вейном. До завтра.