Фірма

6

О п’ятій ранку на новому столику коло ліжка задзеленчав будильник, та Мітч одразу його змусив замовкнути. Він пробрався крізь темні кімнати до чорного ходу: там під дверима вже чекав Херсі. Він випустив пса на двір, а сам подався в душ. За двадцять хвилин підійшов до ліжка, поцілував дружину — Еббі й далі спала.

Порожніми вулицями до роботи дістався за десять хвилин. Він вже вирішив, що починатиме робочий день о пів на шосту. Якщо виявиться, що хтось прийде ще раніше за нього, то він на своє робоче місце прибуде о п’ятій, а то й о пів на п’яту, чи як там, аби лиш приходити першим. Сон — то дурниця. Сьогодні на роботі у «Бендіні, Ламберт і Лок» він буде першим із юристів, і так триватиме завжди, поки він не стане партнером фірми. Якщо інші, щоб стати партнерами, трудилися десять років, то він це зможе зробити за сім. Він стане наймолодшим партнером в історії фірми.

Стоянка фірми була огороджена цепами, прикутими до стовпців, на воротах була охорона. Місце для автомобіля Мітча було позначено на асфальті: між двома жовтими смугами фарбою виведене його ім’я. Він пригальмував біля воріт, зачекав, коли його пропустять. Охоронець в уніформі вигулькнув у пітьмі й підійшов до дверцят автомобіля. Мітч опустив скло й простягнув йому пластикову картку зі своєю світлиною.

— Ви, напевне, новенький, — віддаючи назад картку сказав той.

— Так. Мітч Мак-Дір.

— Та я вмію читати. І по машині міг здогадатися.

— А вас як звати?

— Датч Гендрікс. Тридцять три роки у Поліційному управлінні Мемфіса.

— Радий знайомству, Датчу.

— Так, я теж радий. Ви рання пташка, чи не так?

Мітч усміхнувся, забрав свій пропуск.

— Та ні. Я думав, що всі вже будуть на місці.

Датчу вдалося зобразити усмішку.

— Ви перший. Скоро з’явиться містер Лок.

Ворота розчинилися, й охоронець дав знак, що можна заїжджати на стоянку. Мітч знайшов записане на асфальті власне прізвище і сам загнав свій чистесенький «БМВ» на місце в правому ряду від будівлі. Підхопивши із заднього сидіння кейс винного кольору зі шкіри вугра — зовсім порожній — він акуратно зачинив дверцята. Коло заднього входу вже чекав охоронець, новий. Мітч назвався і дивився, як той відчиняв двері. Кинув погляд на годинник: п’ята тридцять. Трохи відлягло від серця: отже, пів на шосту — це досить рано, щоб приходити на роботу найпершим. Решта ще сплять.

У кабінеті Мітч клацнув вимикачем і поставив кейс на столик, який тут поставили тимчасово. Далі він рушив до кімнати з кавовим автоматом, по дорозі вмикаючи світло. Сам агрегат був для промислового вжитку й розміру, з купою важелів, підігрівачів, ємностей і без жодної зрозумілої інструкції щодо того, як ним користуватися. Якусь хвилину він роздивлявся апарат, тоді висипав на фільтр вміст пакуночка з кавою. Через якийсь отвір улив води, а потім Мітч усміхнувся, коли окріп полився у каву.

В одному з кутків кабінету стояли три ящики, наповнені книжками, папками, блокнотами й зошитами, які в нього накопичилися за роки навчання. Він поставив на стіл перший ящик і став виймати з нього все, що там було. Необхідне сортував і складав на столі акуратними купками.

Випивши дві чашки кави, в третьому ящику він нарешті виявив матеріали з адвокатури для підготовки до екзамену. Він підвівся, підійшов до вікна, повернув жалюзі. Надворі все ще було темно. Він не помітив, як у дверях з’явилася чоловіча фігура.

— Доброго ранку!

Мітч прожогом відвернувся від вікна й витріщився на гостя.

— Ви мене налякали, — сказав він, глибоко зітхнувши.

— Перепрошую. Я — Натан Лок. Ми, мабуть, ще не знайомі.

— Моє ім’я Мітч Мак-Дір, я новий співробітник.

Вони обмінялися рукостисканнями.

— Так, я знаю. Шкода, що ми з вами раніше не зустрілися. Я був зайнятий, коли ви приїжджали. Здається, я бачив вас на похороні у понеділок.

Мітч згідливо кивнув. Він був певен, що Натан Лок і разу до нього не підходив ближче ніж на дев’яносто метрів, інакше б він його запам’ятав. Особливо його очі — холодні чорні очиці, оточені сіточкою чорних зморщок. Очі виразні. Незабутні. Біле волосся на маківці поріділо. Над вухами трохи густіше, і його колір дуже контрастував із кольором шкіри. Як заговорив, очі звузилися, а зіниці хижо зблиснули. Недобрі очі. Всевидячі очі.

— Можливо й так, — промовив Мітч, заскочений зненацька цим найзліснішим обличчям зі всіх будь-коли бачених у житті.

— А ви — рання пташка.

— Так, сер.

— Ну, те, що ви з нами — це добре.

По цих словах той відхилився від дверей і зник.

Мітч визирнув у коридор і зачинив двері. Він подумав, що Лока недаремно тримають на четвертому поверсі, подалі від людей. Тепер було зрозуміло, чому він не зустрівся з Натаном Локом перед тим, як підписувати з фірмою договір: він міг і передумати. Видно, його ховали від претендентів на посаду. Від такої диявольської подоби залишається лиховісне передчуття.

«То все очі, — сам собі повторяв Мітч, примощуючи ноги на столі й відпиваючи каву, — то все його очі».

Як він і передбачав, о восьмій тридцять з’явилася в офісі Ніна і принесла перекусити. Запропонувала пончиків, і він узяв парочку. А вона запитала, чи варто їй з собою надалі приносити вранці щось попоїсти, й він відповів, що з її боку це було б дуже люб’язно.

— А то що? — поцікавилася секретарка, вказуючи на гори папок і документів на столі.

— Ось це і є наша сьогоднішня робота. Треба навести лад у паперах.

— Ви нічого не диктуватимете?

— Поки що ні. За кілька хвилин я маю зустріч із Ейвері. Треба хоч якось розібрати цей безлад.

— Просто захоплююче, — сказала вона, прямуючи до автомата з кавою.

Ейвері Толлар чекав на нього з пухкою папкою в руках, яку одразу і вручив Мітчеві.

— Це справа Кеппса. Точніше, тільки частина. Нашого клієнта звати Сонні Кеппс. Тепер він проживає у Г’юстоні, а сам з Арканзасу. Він коштує близько тридцяти мільйонів і міцно тримає в руках кожну копійку. Перед смертю батько йому залишив у спадок кілька старих барж, а на сьогодні він уже власник найбільшої вантажоперевізної компанії на річці Міссісіпі. І тепер у нього є кораблі, чи, як він їх називає, човни, по всьому світу. Ми ведемо вісімдесят відсотків його бізнесу, все, крім судочинства. На сьогодні він зібрався заснувати ще одне товариство з обмеженою відповідальністю для закупки цілої флотилії танкерів у родини одного китайця, який помер в Гонконзі. Зазвичай Кеппс стає директором компанії і залучає в компанію ще двадцять п’ять партнерів для поділу ризиків і об’єднання ресурсів. Це дільце коштує шістдесят п’ять мільйонів. Я для нього вже організував декілька таких товариств; усі були різними, всі хитромудрими. І ще з ним дуже важко мати справу. Він — перфекціоніст і гадає, що знає більше за мене. Тобі не доведеться з ним розмовляти. Та з ним фактично лишень я веду розмови. У цій папці частина документів його останньої компанії. Тут ти знайдеш загальну ділову записку, угоду про створення товариства, протоколи про наміри, декларації й сам договір про створення командитного товариства. Вчитуйся в кожне слово. Я хочу, щоб ти підготував попередній варіант нової угоди.

Папка враз стала ніби важчою в руках. Може, пів на шосту не досить рано?

А Толлар вів далі.

— У нашому розпорядженні сорок днів, і на думку Кеппса, ми вже відстаємо. З цими ось матеріалами працював Марті Козінскі, і коли я перегляну ще цю папку, то теж її тобі передам. Запитання є?

— Якусь додаткову інформацію шукати?

— Тут переважно свіжі дані, але треба буде дещо обновити. Минулого року Кеппс заробив близько дев’яти мільйонів, а податків сплатив мізерію. Він вважає, що не мусить їх сплачувати, і спитає з мене за кожні десять центів, які йдуть державі. Звісно, що все робиться ніби законно, та мушу визнати, така робота дуже нервова. На кону мільйонні інвестиції і економія податкових видатків. Оборудку будуть скрупульозно розбирати у верхах, підключаться уряди щонайменше трьох держав. Тож пильнуй.

Мітч перегортав сторінки.

— Скільки годин на день ви мені даєте на цю справу?

— Якнайбільше по можливості. Знаю, твій іспит важливий, але не менш важливий і Сонні Кеппс. За минулий рік він виплатив фірмі гонорарів майже на півмільйона доларів.

— Я все зроблю.

— Обов’язково. Твоя ставка на сьогодні — сто доларів за годину. Ніна з підрахунком часу тобі допоможе. І пам’ятай: не можна ігнорувати облік роботи.

— Хіба ж можна забути?

Олівер Ламберт і Натан Лок стояли на п’ятому поверсі перед металевими дверима й дивилися у верхню камеру. Замок гучно клацнув — двері відчинилися. Їм кивнув охоронець. Девашер сидів у себе й чекав.

— Доброго ранку, Оллі, — привітався спокійно з одним партнером, проігнорувавши другого.

— Які новини? — не дивлячись в його бік, кинув Лок.

— Звідки?

— З Чикаго.

— Зараз вони там щось дуже неспокійні. Нате, і хай що б ти там думав, вони не люблять бруднити своїх рук. Та й, по правді, вони навіть не розуміють, навіщо їм це робити.

— Тобто?

— Вони ставлять певні незручні запитання. До прикладу, чому це ми не можемо приструнчити наших людей.

— А ти що на це відповідаєш?

— Що все гаразд. Все чудово. Фірма великого Бендіні велична. Де протікало — все підрихтували. Бізнес процвітає. Ніяких проблем.

— Багато встигли нашкодити? — поцікавився Олівер Ламберт.

— Ще не зрозуміло. Точно ми ніколи не дізнаємося, та я не думаю, що вони з кимось поділилися інформацією. З надійного джерела нам відомо, що агенти ФБР були тільки в дорозі до острова, коли сталася аварія, а тому ми думаємо, що вони лишень збиралися про щось розповісти на тій зустрічі.

— Як ви про це дізналися? — запитав Лок.

— Та ну, годі, Нате. У нас є свої люди. А ще в нас є люди на острові. Ти ж знаєш, ми вміємо працювати.

— Очевидно, що так.

— Наробили шуму?

— Та ні. Ні. Все зроблено професійно.

— А як до них потрапив місцевий?

— Довелося постаратися, щоб все виглядало природно, Оллі.

— А що тамтешня влада?

— Яка ж там влада? Оллі, то малесенький мирний острівець. Минулого року у них і вбивство було, і троє людей випадково потонули.

— А як агенти ФБР? — запитав Лок.

— Не знаю.

— Я ж думав, у тебе є джерело інформації.

— Є, але ми його ніяк не знайдемо — відучора не було від нього звістки. Наші й досі на острові, там нічого підозрілого не помітили.

— Скільки ви ще там пробудете?

— Пару тижнів.

— А якщо там ФБР з’явиться? — спитав Лок.

— Ми ведемо ретельне стеження. І їх одразу вичислять, коли вони сходитимуть з літака. Прослідкують до готелю. Ми можемо поставити жучки на телефони. Ми знатимемо, що вони їстимуть на сніданок і про що говоритимуть, до кожного з них приставимо по троє наших і знатимемо навіть, коли вони ходитимуть до нужника. Нічого вони там не відкопають, Нате. Я ж сказав, роботу виконали чисто й дуже професійно. Свідків немає. Тож розслабся.

— Мені від цього стає зле, Девашере, — сказав Ламберт.

— Ти що, Оллі, думаєш, мені це до вподоби? А що ж нам було робити, скажи? Сидіти, склавши руки і чекати, щоб вони все розповіли? Досить, Оллі, всі ми люди. Я цього не хотів, а Лазаров наказав: зроби це. Хочеш посперечатися з Лазаровим? Давай, уперед. Тоді теж твоє тіло знайдуть. А ці друзяки надумали собі недобре. Сиділи б собі тихо, каталися б на своїх гарненьких машинках і гралися би у поважних законників. Ні, їм заманулося бути святенниками.

Натан Лок запалив сигарету, видув у бік Девашера густий клубок диму. Поки дим не розсіявся, трійця сиділа мовчки. Девашер поглянув у Чорні Очиці. Та нічого не сказав.

Олівер Ламберт встав і втупився у стіну коло дверей. Тоді запитав:

— Навіщо ти хотів зустрітися?

— З Чикаго передали, щоб ми почали прослуховувати всі домашні телефони працівників.

— Я ж казав, — мовив до Лока Ламберт.

— Це не моя ідея, а от вони наполягають. Занервували там, хочуть перестрахуватися. За це не варто звинувачувати.

— Тобі не здається, що вони вже занадто далеко зайшли? — поцікавився Ламберт.

— Та певне. Це ж безглуздя. Але в Чикаго так не вважають.

— І коли ж? — запитав Лок.

— Десь із наступного тижня. На це піде кілька днів.

— Що, всіх?

— Так. Усіх не партнерів. Так самі сказали.

— І Мак-Діра?

— Так, навіть Мак-Діра. Я так собі думаю, що Тарранс знову намагатиметься, і цього разу візьметься за нас ізнизу.

— Я вже вранці з ним зустрівся, — сказав Лок. — Він з’явився раніше за мене.

— О п’ятій тридцять дві, — додав Девашер.

Конспекти й книги з правознавства переклали на підлогу, і всю поверхню стола тепер зайняли папери з папки Кеппса. На обід Ніна принесла сендвіч із курятиною і він, читаючи папери, з’їв його, поки сама Ніна розбиралася з завалами на підлозі. Після першої приїхав Воллі Хадсон, а точніше Дж. Волтер Хадсон, — так зазначалося у фірмовому бланку — щоб почати готувати Мітча до іспиту. Його спеціальністю було договірне право. У фірмі він працював уже п’ять років і був єдиним вихідцем із Вірджинії. Сам вважав таке становище дуже дивним, адже, на його думку, вірджинська юридична школа була найкращою в країні. Останні два роки він присвятив розробці нового курсу підготовки до екзаменів, а саме, частині, яка стосувалася договорів. Самому же не терпілося на комусь випробувати свою систему, і ось якраз з’явився шанс — новачок Мак-Дір. Він вручив Мітчу зошити, підшиті в папку сантиметрів із десять завтовшки і вагою, як папка Кеппса.

Екзамен складатиметься з трьох частин і триватиме чотири дні. Першого дня — комплексне тестування з етики на чотири години. По цьому питанню його консультуватиме Джилл Вон, партнер фірми, чудовий спеціаліст. Наступного дня відбудеться восьмигодинний екзамен, який називають просто «багатоштатним» — на ньому перевірятимуть знання Мітчем законів, дійсних у всіх штатах США. Це теж буде тестування, й питання траплятимуться дуже хитрі. А далі, на третій і четвертий день, будуть восьмигодинні іспити зі всіх п’ятнадцяти матеріально-правових норм законодавства.

Договірне право, єдиний комерційний кодекс, нерухомість, цивільні правопорушення, внутрішні відносини, заповіти, майно, оподаткування, компенсації робітникам, Конституційне право, процедура федерального суду, кримінальний процес, корпорації, партнерство, страхування, відносини між кредиторами й боржниками. Екзамен буде у формі письмового есе, відповідати потрібно з огляду на законодавство штату Теннессі. По кожній із п’ятнадцяти секцій екзамену фірма розробила план підготовки.

— Ви маєте на увазі п’ятнадцять таких ось папок? — Мітч зважив на долоні грубезний том.

Воллі всміхнувся.

— Так, тут усе старанно підготовлено. У фірмі ще жоден не завалив...

— Знаю, знаю. Я першим не стану.

— Наступні шість тижнів ми з вами бачитимемося раз на тиждень. Підготовка триватиме дві години, тому сплануйте для цього час. Я пропоную щосереди о третій годині.

— Ранку чи дня?

— По обіді.

— Чудово.

— Ви ж знаєте, що договірне право і єдиний комерційний кодекс тісно пов’язані, тому я поєднав матеріали з обох дисциплін. Повторимо всі матеріали, правда, на це піде більше часу. Зазвичай на екзамені трапляється багато питань щодо комерційних угод; деякі питання треба буде розкрити детальніше. Тож беріть із собою записник. Я додав сюди й питання, які траплялися на попередніх екзаменах, і зразки відповідей до них. Від такого чтива дух перехоплює.

— Вже не можу дочекатися.

— До наступного тижня прогляньте перші вісімдесят сторінок. На декілька запитань напишіть докладну письмову відповідь.

— Отже, це буде домашня робота?

— Саме так. А за тиждень я поставлю оцінку. Дуже важливо проходити щотижня ряд питань.

— Це гірше, ніж в юридичній школі.

— Це набагато важливіше, ніж навчання в юридичній школі. Ми налаштовані дуже серйозно. У нас створюється комісія, яка слідкуватиме за процесом вашої підготовки до екзамену, і дуже ретельно.

— А хто входить до комісії?

— Я, Ейвері Толлар, Ройс Мак-Найт, Рендалл Данбар і Кендал Махан. Щоп’ятниці ми з вами бачитимемося й перевірятимемо успішність підготовки.

Воллі витяг меншого записника, розміром із конверт, поклав на стіл.

— Це буде ваш щоденник. Записуватимете в нього кількість годин, які у вас пішли на підготовку до екзаменів, пройдені теми. Я його переглядатиму перед засіданням комісії, у п’ятницю. Запитання є?

— Поки що немає, — Мітч поклав записник на папку Кеппса.

— Гаразд. У середу о третій побачимося.

Щойно той вийшов, за десять секунд у дверях з’явився Рендалл Данбар з папкою у руках — достоту такою, як оце передав Воллі, правда, тоншою. Данбар очолював відділ нерухомості; саме він займався оформленням будинку Мітча у травні. На папці була наклеєна етикетка «Нерухомість». Гість розповів, наскільки важливою є його тема підготовки до іспиту. Сказав, що все обертається навколо нерухомості. Сам він скрупульозно підшукував матеріали по темі упродовж десяти років, а ще зізнався в тому, що часто подумує над тим, щоб їх опублікувати як авторитетне дослідження у галузі майнового права і земельного фінансування. Для підготовки йому знадобиться не менше години на тиждень, краще у вівторок по обіді. Цілу годину він ще розказував про різницю між екзаменом сьогодні й тридцять років тому, коли сам його здавав.

Кендал Махан додав ще своє. Цей запропонував готуватися у суботу, досить рано — на сьому тридцять.

— Нема проблем, — відповів йому Мітч, вмощуючи нові матеріали біля попередніх. Вони стосувалися конституційного права, улюбленої теми, хоча Махан сам зізнався, що ними рідко доводилося користуватися. Як виявилося, саме ця тема — найважливіша частина екзамену, чи принаймні такою була, коли він сам здавав його п’ять років тому. На другий рік роботи у фірмі він опублікував статтю у «Юридичному віснику» Колумбійського університету про Першу поправку до Конституції; її примірник він поклав до папки, і, якщо Мітч матиме бажання, то нехай прочитає. Мітч пообіцяв неодмінно це зробити, негайно.

До його кабінету ходили до полудня, побувало майже пів фірми, й усі залишали на столі папки, зошити, завдання і записи з розкладом наступних зустрічей. Щонайменше шестеро нагадали, що поки жоден у фірмі не провалив екзамен.

Коли о п’ятій вечора зазирнула Ніна, щоб попрощатися до завтра, на маленькому письмовому столі була така купа матеріалів, що її вистачило б для роботи цілій фірмі чоловік на десять. Мітч уже не мав сил розмовляти. Він лише всміхнувся й повернувся до папки Хадсона з матеріалами по договорах. За годину промайнула думка про їжу. І тоді вже, вперше за дванадцять годин, він подумав про Еббі й набрав номер.

— Я поки що затримаюся, — сказав їй.

— А я ж готую обід.

— Залиш його на плиті, — випалив він. Мовчанка.

— А коли ти повернешся? — запитала повільно Еббі, добираючи слова.

— За кілька годин.

— За кілька годин? Ти там вже пів доби провів.

— Так і є, та все ще маю багато зробити.

— Це ж тільки перший день!

— Як все розповім, ти не повіриш.

— З тобою все гаразд?

— Все гаразд. Я буду вдома пізно.

Десь завівся двигун, і цей звук розбудив Датча Гендрікса; той скочив на ноги. Розчинилися ворота, він чекав, поки зі стоянки виїжджав останній автомобіль. Мітч загальмував поруч із охоронцем.

— Добраніч, Датчу, — попрощався Мітч.

— Ви тільки тепер їдете додому?

— Так. День був напружений.

Датч ліхтариком посвітив на годинник на руці: пів на дванадцяту.

— Ну, обережно на дорозі.

— Гаразд. За кілька годин побачимося.

«БМВ» звернув на Фронт-стріт і поїхав у ніч. «Кілька годин, — подумав Датч. — Ці новачки прямо божевільні. На роботі вісімнадцять, двадцять годин. Шість днів на тиждень, а то й сім. Всі так рвуться стати юристами світового класу й за добу заробляти по мільйону. Бувало, на роботі цілодобово сиділи, спали за столом». Все це він уже бачив. Та довго це не триватиме. Такого напруження людське тіло не витримує. За півроку вони втрачають запал. Працюватимуть по шість днів на тиждень, годин по п’ятнадцять. Тоді п’ять днів із половиною. Згодом по дванадцять годин.

Ніхто не витримує графіка стогодинного тижня більш ніж шість місяців.