Фірма

32

Коридор на десятому поверсі клініки «Баптист-Госпітал», крило «Медісон», був зараз порожнім, якщо не враховувати старшої медсестри й санітара, який щось занотовував у журналі. Відвідувати пацієнтів можна було до дев’ятої, а тепер вже пів на одинадцяту. Він пройшов коридором, поговорив з медсестрою (санітар і не глянув), тоді підійшов до дверей і постукав.

— Заходьте, — пролунав сильний голос.

Він прочинив важкі двері й підійшов до ліжка.

— Здоров, Мітчу, — мовив Ейвері. — Ти в таке можеш повірити?

— Що сталося?

— Сьогодні зранку я прокинувся о шостій з кольками в животі, як мені здалося. Пішов у душ, і відчув біль ось тут, у плечі. Став важко дихати, мене кинуло в піт. Я ще подумав: ні! Тільки не я! Дідько! Мені лише сорок чотири, я в чудовій формі, весь час працюю, харчуюся правильно, ну, може, трохи випиваю. Ні, тільки не я! Зателефонував своєму лікареві, той сказав, щоб прийшов до нього сюди, в клініку. І він думає, що це був легкий серцевий напад. Сподівається, що нічого серйозного немає. Та кажуть, треба побути тут пару днів, зробити обстеження.

— Серцевий напад.

— Саме так він сказав.

— А я й не здивований, Ейвері. Це ще дивно, коли юристи в цій фірмі доживають до п’ятдесяти.

— Це все через Кеппса, Мітчу. Сонні Кеппс винен. Це його серцевий напад. Він у п’ятницю дзвонив і заявив, що знайшов собі у Вашингтоні нову фірму. Вимагає всі свої папери. Та він же мій найзначніший клієнт. Минулого року Кеппс нам заплатив майже чотириста тисяч доларів, майже ту саму суму, що він виплатив державі податків. Та він не гнівається через гонорари адвокатам, а от через податки просто дуріє. Я цього не розумію, Мітчу.

— Він не вартий, щоб через нього помирати.

Мітч огледів палату, шукаючи крапельницю, та її не було. Не було жодних апаратів, жодних трубок, жодних провідців. Він сів на єдиний у палаті стілець. Поклав ноги на ліжко.

— Джин подала на розлучення. Знаєш?

— Я чув уже. Але ж ти не здивований, правда?

— Я здивований, що вона цього не зробила ще минулого року. Я їй пропоную нічогеньку суму, щоб усе владнати. Сподіваюся, що вона візьме гроші. Мені не потрібне брудне розлучення.

«А кому воно потрібне», — подумав собі Мітч.

— А Ламберт що сказав?

— От оце було справді весело. Я ще жодного разу за дев’ятнадцять років не бачив, щоб він втрачав над собою контроль. І на тобі. Наговорив мені, мовляв, я занадто багато випиваю, що бігаю за жінками і ще біс знає що. Сказав, що я ганьблю всю фірму. І порадив ходити до психіатра.

Розмовляв Ейвері повільно, наче над силу, голос був сиплим, слабким. Та все одно все здавалося награним. Через кілька речень він забувався й починав розмовляти нормально. Лежав він рівненько, непорушно, краї простирадла акуратно підтикані з боків. Колір шкіри цілком здоровий.

— Я гадаю, тобі й справді потрібен психіатр, а то й два.

— От спасибі. А я думаю, що мені потрібно місяць провести на сонечку. Лікар казав, що випише мене за три-чотири дні. А працювати заборонив аж два місяці. Шістдесят днів, Мітчу. Казав, що я ні за яких обставин не повинен і близько підходити до роботи аж шістдесят днів.

— Яка радість! Я думаю, і мені такий напад не завадить.

— З твоїми темпами він тобі гарантований.

— То ти тепер вже й лікар?

— Ні, я просто наляканий. Коли приходить такий страх, то вже починаєш багато над чим замислюватися. Сьогодні я вперше в житті подумав про смерть. Коли ти не замислюєшся про смерть, то й життя не цінуватимеш.

— Щось розмова наша стає дуже серйозною.

— Та знаю. Як там Еббі?

— Та все гаразд, сподіваюся. Я з нею давно не бачився.

— Ти б краще поїхав до неї й забрав додому. Й подумав про те, щоб вона була щасливою. Шістдесят годин на тиждень, Мітчу, це дуже багато. Якщо ти працюватимеш більше, то і шлюб свій зруйнуєш, і сам загнешся. Якщо вона хоче дітей, то заведіть їх. Якби ж я міг почати спочатку!

— До біса це, Ейвері! Що ти себе ховаєш раніше часу? Тобі лише сорок чотири, і це всього лиш легкий серцевий напад. Ти ж поки що не став овочем?

Ввійшов санітар, втупився в Мітча.

— Час відвідування скінчився, сер. Ви маєте йти.

Мітч скочив на ноги. Так, авжеж. Він поплескав Ейвері по стопах і пішов до дверей.

— За кілька днів побачимося.

— Дякую, що зайшов. Передавай вітання Еббі.

Ліфт прийшов порожнім. Мітч натиснув кнопку шістнадцятого поверху й за кілька секунд вийшов. Ще два прольоти він ішов сходами пішки — на вісімнадцятий поверх — там перевів подих, розчинив двері й вийшов у коридор. Оддалік від ліфта стояв під стіною Рік Еклін і щось шепотів у трубку поламаного таксофону. Він кивнув Мітчеві, коли той наблизився, і вказав йому на приміщення, де зазвичай чекали схвильовані родичі хворих. Тепер тут було темно й порожньо. Виднілися два ряди складних стільців і вимкнений телевізор. Лише автомат з кока-колою ледь освітлював кімнату. Поруч із ним сидів Тарранс і переглядав якийсь старий журнал. Одягнений він був у фланелевий спортивний костюм, на голові пов’язка, темно-сині шкарпетки, білі текстильні кеди. Тарранс — бігун підтюпцем.

Мітч усівся поруч обличчям до коридору.

— Все чисто. За тобою йшли від фірми до стоянки, тоді зникли. Еклін зараз у коридорі. І Лейні поблизу. Ти можеш розслабитися.

— Класна в тебе пов’язка.

— Дякую.

— Ти явно отримав моє повідомлення.

— Це ж очевидно. Розумно ти придумав, Мак-Діре. Сиджу я сьогодні вдень за столом, займаюся власними справами, в мене ж крім фірми Бендіні є про що думати. Тут заходить секретарка й каже, що телефонує якась жінка й хоче зі мною поговорити про якогось чоловіка на ім’я Марті Козінскі. Я підстрибую, хапаю слухавку — звісно, це твоя та жінка. Як завжди, каже про терміновість. Тож кажу їй: окей, поговорімо. Так ні, на це вона не згодна. Примушує мене все покинути і мчати до «Пібоді», до бару — як там він називається? «Маллардс»? І там сидіти й чекати. Тож сиджу я там, роздумую, яким був дурним, адже наші телефони не прослуховуються. Чорти б тебе взяли, Мітчу, я впевнений, наші лінії чисті. По них можна розмовляти! Я сиджу, попиваю каву, і до мене підходить бармен, питає, чи мене звати Козінскі, я перепитую: Козінскі, а ім’я як? Так питаю, для сміху, раз вже почали цей спектакль. А той так здивовано пояснює: Марті Козінскі. Я кажу, мовляв, так, це я. І почуваюся повним бевзем, Мітчу. Тож він говорить, що мене кличуть до телефону. Я йду до бару, а то вона дзвонить, начебто в Толлара серцевий напад чи щось таке і що ти близько одинадцятої будеш тут. Непогано вигадав.

— Спрацювало, чи не так?

— Так, і далі працюватиме, хіба тільки вона про все може говорити прямо, подзвонивши на робочий телефон.

— А мені так більше подобається. Безпечніше. Та й ти хоч колись надвір виберешся.

— Так і є, до біса правда. І я, і троє зі мною.

— Послухай-но, Таррансе, будемо чинити по-моєму, гаразд? Я головою ризикую, а не ти.

— Авжеж, авжеж. А на якому це ти чортові їздиш?

— Взяв напрокат «форд-селебріті». Гарна, правда ж?

— А що вже сталося з чорною юридичною машинкою?

— Та комашня замучила. В ній завелося сила жуків. В суботу ввечері в Нешвілі я припаркувався на вулиці, лишив ключі. А хтось її й позичив. От я люблю співати, та голос маю кепський. Відколи навчився кермувати, я постійно співаю в авто на самоті. Та в присутності жуків мені якось співати незручно, і мені вже це набридло.

Тарранс не зміг стримати усмішку.

— Якби ж ти сьогодні бачив обличчя Олівера Ламберта, коли я до нього увійшов і поклав на стіл поліцейський рапорт. Він став мимрити щось і заїкатися про те, як йому шкода. А я вдавав з себе засмученого. Страховка збитки покриє, тож Олівер каже, що мені дадуть нову машину. А поки що пропонує знайти іншу, орендовану. Я відповідаю, що вже це зробив. Винайняв одну в Нешвілі, в суботу ввечері. Як же це йому не сподобалося, адже в ній немає жучків! Він сам телефонує дилерові з «БМВ», поки я там, і допитується про новий автомобіль для мене. Спитав, якому кольору я надаю перевагу. А я сказав, що мені чорний вже набрид, і що хочу авто винного кольору, а оббивка в салоні щоб була бежева. Вчора я побував у представництві «БМВ», все обдивився. Там жодної моделі винного кольору не було. Отже, каже він по телефону, яку ж то я хочу модель, а той відповідає, що в них таких немає. Може, мені до вподоби чорна чи темно-синя, чи сіра, чи червона, чи біла? Ні, ні, ні. Я хочу лише винного кольору. Він каже, що її доведеться замовляти. Чудово, сказав я. Він поклав слухавку й спитав знову, чи я впевнений щодо іншого кольору, а я кажу, тільки винного. Він хотів було посперечатися, та вже зрозумів, як би це здавалося нерозумно. Тож уперше за десять місяців я можу співати у своїй автівці.

— Але ж Мітчу, «селебріті»! Як на крутого юриста, таке не годиться.

— Я впораюся.

Тарранс і далі усміхався, почуте на нього справило враження.

— Цікаво, що робитимуть скупники краденого, коли виявлять наші жучки?

— Напевне, здадуть в ломбард як причандалля до магнітофонів. Скільки воно може коштувати?

— Наші казали, що апаратура першокласна. Тисяч на десять-п’ятнадцять потягне. Не знаю напевне. Комедія.

Повз них, голосно розмовляючи, пройшли дві медсестри, звернули, і знову стало все тихо. Еклін знову взявся набирати номер.

— Що з Толларом? — запитав Тарранс.

— Просто супер. Сподіваюся, як матиму серцевий напад, він минеться так само. Він тут пробуде декілька днів, а на роботу не вийде ще два місяці. Нічого з ним серйозного нема.

— Ти можеш до його кабінету потрапити?

— А навіщо? Я в ньому вже все скопіював.

Тарранс присунувся ближче, чекав, що він скаже ще.

— Ні, до його кабінету я не зможу зайти. На третьому й четвертому поверхах поміняли всі замки. В підвалі теж.

— А ти звідки знаєш про це?

— Та жінка, Таррансе. Моя помічниця за минулий тиждень заходила в кожен кабінет в будинку, в підвалі теж. Вона кожні двері перевірила, не оминула жодної шухляди, заглянула в кожну шафу. Вона й пошту читала, і папки переглядала, перерила сміття. А сміття того насправді небагато. У фірмі встановили десять шредерів. Чотири з них — у підвалі. Ти про це знав?

Тарранс ловив кожне слово, обличчя було непорушним.

— Як же вона...

— Не запитуй, Таррансе, бо я тобі не відповім.

— Так вона працює там! Секретаркою чи ще кимось! Вона тобі допомагає зсередини.

Мітч ніби розчаровано похитав головою.

— Геніально, Таррансе. Вона ж тобі сьогодні двічі телефонувала. Першого разу о чверть на третю, другого — десь через годину. Так як же секретарка може двічі подзвонити до ФБР з різницею в одну годину?

— А може, сьогодні вона не на роботі. Можливо, що телефонувала з дому.

— Ти помиляєшся, Таррансе. І облиш свої здогади. Не витрачай дарма час. Не хвилюйся: вона працює на мене, разом з нею ми для вас переправимо товар.

— А що там у підвалі?

— Одне просторе приміщення, розділене на дванадцять відсіків. У кожному — письмові столи з паперами й сотні шафок з документами. В кожній шафці — замки й сигналізація. На мою думку, то і є оперативний центр з відмивання грошей. На стінах вона помітила назви й телефонні номери десятків банків у Карибському Басейні. Зверху там просто так нічого не лежить. Вони дуже обачні. Збоку є маленька кімната, повна комп’ютерів, кожен більший за холодильник, усе надійно замкнено.

— Схоже, що саме так і є.

— Так, це воно, але забудь. Туди неможливо пробратися, не викликавши тривогу. Абсолютно неможливо. Я знаю лише один спосіб, як звідти забрати папери.

— І який?

— Ордер на обшук.

— Забудь про це. Які можуть бути причини?

— Послухай мене, Таррансе. Ось як воно має бути. Я не можу вам передати всі документи, які ви хочете, але можу дати всі необхідні. В мене вже їх більше десяти тисяч, і хоч я їх всі ще не переглянув, вже побачив досить, щоб знати, якщо вони будуть у вас в руках, ви зможете їх показати судді, і той вам підпише ордер на обшук на Фронт-стріт. В мене досить матеріалу, щоб висунути обвинувачення половині фірми. І ті ж самі документи будуть приводом отримати ордер на обшук, а звідти докази для обвинувачення ви будете вивозити вантажівками. І по-іншому не вийде.

Тарранс пройшовся коридором. Нікого не побачив. Потягнувся, підійшов до автомата з напоями. Сперся на нього, визирнув у вікно, що виходило на схід.

— Чому тільки пів фірми?

— Це спочатку половина. Плюс ще партнери, які вже у відставці. З документів зрозуміло, що вони заснували на Кайманах на гроші сімейки Моролто дуті компанії. І це буде легко довести. І щойно ви матимете на руках усі записи, ваша теорія змови знайде підтвердження, тоді ви висунете обвинувачення кожному.

— Звідки ти взяв документи?

— Мені просто пощастило. Дуже пощастило. Я вирахував, що фірмі не обов’язково всі папери з Кайманських банків тримати у США. Я припустив, що вони там, на Кайманах. І на щастя, я мав рацію. Ми скопіювали всі папери на Кайманах.

— Ми?

— Моя помічниця і я. І ще друг.

— А де документи зараз?

— Знову ти зі своїми запитаннями, Таррансе! Вони у мене. Це все, що тобі потрібно знати.

— Мені потрібні ті папери, що в підвалі.

— Послухай-но, Таррансе. Уважно слухай. Документи з підвалу не дістати, поки ви не прийдете з ордером на обшук. Це неможливо, чуєш?

— І хто працює у підвалі?

— Не знаю. Я тут десять місяців. І ще жодного не бачив. Не знаю, де вони залишають авто, як і коли приходять і виходять. Вони невидимі. Я вважаю, що партнери та ті, що в підвалі, і виконують брудну роботу.

— А яка там у них апаратура?

— Дві копіювальні машини, чотири шредери, швидкісні принтери. А комп’ютери — просто витвори мистецтва.

Тарранс замислено пройшов повз вікно.

— Щось у цьому є. Багато чого прояснює. А я все думав: як же фірмі, в якій стільки секретарок, простих працівників та клерків вдається тримати в таємниці свої зв’язки з Моролто?

— Все просто. Секретаркам, працівникам, клеркам ні про що не відомо, вони зайняті легальними клієнтами. А партнери й старші співробітники сидять у великих кабінетах і вигадують все екзотичніші способи для відмивання грошей. А чорну роботу виконує підвальна команда. Все чудово продумано.

— Отже, в них багато легальних клієнтів?

— Сотні. Вони талановиті юристи, мають прекрасну клієнтуру. Це чудове прикриття.

— Тож ти мене запевняєш, Мак-Діре, в тому, що маєш достатньо документів для того, щоб підготувати обвинувачення й ордер на обшук? І вони в твоєму розпорядженні?

— Саме це я й сказав.

— У нашій країні?

— Так, Таррансе, документи в нашій країні. Вони, власне, дуже звідси близько.

Тарранс вже не міг встояти на місці. Переминався з однієї ноги на другу, хрускотів пальцями і дихав швидше.

— Що ти ще можеш дістати на Фронт-стріт?

— Нічого. Це занадто небезпечно. Вони поміняли всі замки, це мене непокоїть. От чому це вони поміняли замки на третьому й на четвертому поверхах, а на першому й на другому — ні? Два тижні тому на четвертому поверсі я робив деякі копії, гадаю, ідея була кепська. В мене лихе передчуття. Більше ніяких записів із Фронт-стріт.

— А жінка?

— Тепер і вона не має доступу.

Тарранс вже похитувався і кусав нігті. Досі витріщався у вікно.

— Мені потрібні документи, Мак-Діре. Потрібні чимскоріше. Скажімо, завтра.

— А коли Рей документи отримає?

— Сьогодні понеділок. Я думаю, все готове вже на завтрашню ніч. Ти не повіриш, якими словами кляв мене Войлес. Йому довелося задіяти усі свої зв’язки. Думаєш, неправда? Він двом сенаторам від Теннессі дзвонив, і вони самі вилетіли до Нешвіла, щоб зустрітися з губернатором. Чого я тільки не наслухався, Мітче, і все це через твого брата.

— Він це високо цінує.

— А що він робитиме, коли буде на волі?

— Я про це потурбуюся. Ви тільки витягніть його.

— Гарантій не буде. Якщо з ним щось станеться, це буде не наша провина.

Мітч підвівся й поглянув на годинник.

— Я маю бігти. Впевнений, що там на вулиці мене вже чекають.

— Коли ми знову побачимося?

— Вона вам зателефонує. Просто роби те, що вона скаже.

— Мітчу, облиш це! Не треба знову починати всю процедуру! Вона може зі мною про все говорити по телефону. Присягаюся! Наші лінії чисті. Будь ласка, не починай.

— Як твою маму звати, Таррансе?

— Що? Доріс.

— Доріс?

— Так. Доріс.

— Світ тісний. Не можна використовувати Доріс. Кого ти запрошував на вечірку випускників?

— Е-е-е, здається, я й не ходив на неї.

— Мене це не дивує. А як звали твою першу кохану, звісно, якщо вона в тебе була?

— Мері Еліс Бреннер. Гаряченька штучка, сама до мене чіплялася.

— Аякже! Отже, мою помічницю звати Мері Еліс. Наступного разу, коли телефонуватиме Мері Еліс, роби так, як вона скаже. Добре?

— Я не можу чекати.

— Зроби мені ласку, Таррансе. Я вважаю, що Толлар прикидається і побоююся, що його фальшивий серцевий напад якось пов’язаний зі мною. Нехай ваші люди повинюхують тут, чи справді в нього був серцевий напад.

— Звісно. Нічого нам більше робити.