Фірма

33

У вівторок вже зранку вся фірма гуділа від співчутливих розмов про Ейвері Толлара. Стан його непоганий. Проходить обстеження. Немає важких порушень. Занадто багато працює. У всьому винен стрес. Кеппс у всьому винен. Це через розлучення. Потрібен лікарняний.

Ніна принесла стосик листів на підпис.

— Містер Ламберт хоче з вами зустрітися, звісно, якщо ви не надто зайняті. Щойно подзвонив.

— Гаразд. Я повинен о десятій зустрітися з Френком Малголландом. Ви про це знаєте?

— Звісно, я про це знаю. Я ж секретарка. Я знаю все. Зустріч у вашому чи його офісі?

Мітч зазирнув до записника, неначе шукаючи запис. Офіс Малголланда в будівлі «Коттон Ексчейндж».

— В його, — мовив він, спохмурнівши.

— Минулого разу ваша зустріч була теж у нього, чи не так? Вас що, не вчили премудростей у юридичній школі? Ніколи, повторюю, ніколи двічі поспіль не зустрічайтеся на території суперника. Це нижче гідності; це доводить вашу слабкість.

— Тепер ви мені цього ніколи не пробачите.

— Ага, почекайте, я всім дівчатам розповім. А вони впевнені, що ви крутий мачо. А коли скажу, що ви слинько, то будуть всі шоковані.

— Їх треба шокувати довгою лозиною.

— Як здоров’я у матері Еббі?

— Вже набагато краще. Я на вихідні поїду їх навідати.

Ніна взяла дві папки й нагадала:

— Ламберт чекає.

Олівер Ламберт вказав Мітчеві на тверду канапу й запропонував кави. Сам сидів ідеально прямо в кріслі на коліщатах, з чашкою кави в руках, як той англійський аристократ.

— Мене турбує Ейвері, — сказав.

— Я вчора ввечері був у нього, — мовив Мітч. — Лікарі наполягають, щоб він брав лікарняний на два місяці.

— Так, тому ти зараз тут. Я хочу, щоб наступні два місяці ти попрацював із Віктором Мілліганом. Йому передадуть більшість папок Ейвері, так що робота буде тобі знайомою.

— Добре. Ми з ним добрі приятелі.

— Ти багато чому у нього навчишся. У податках він просто геній. І читає по дві книжки на день.

«Круто, — подумав Мітч. — У в’язниці й десять в день вийде».

— Так, він розумник. Вже раз чи два мене виручив.

— Добре. Думаю, ви спрацюєтеся. Постарайся з ним сьогодні зранку поговорити. І ще. Ейвері не встиг закінчити деякі справи на Кайманах. Ти ж знаєш, що він там часто зустрічається з банкірами. Точніше, він завтра мав туди летіти на пару днів. А сьогодні сказав, що тобі і рахунки знайомі, і банкірів знаєш, тож маєш сам це зробити.

«Лір», мільйон, бунгало, комірчина, документи. В голові Мітча промайнули тисячі думок. Щось не так.

— На Каймани? Завтра?

— Так, і це терміново. Троє його клієнтів просто вимагають звіти по своїх рахунках, і ще там щось. Я спершу хотів послати Міллігана, та він мусить вже вранці бути в Денвері. А Ейвері казав, що ти впораєшся.

— Авжеж, я впораюся.

— Добре. Полетите «Ліром». Завтра в полудень вилетиш, а тоді комерційним рейсом у п’ятницю ввечері повернешся. Проблем не буде?

Так, проблем вистачає. Рей вибиратиметься з в’язниці. Тарранс вимагає секретні матеріали. Ще півмільйона треба забрати. А йому доведеться зникнути.

— Ніяких проблем.

Він пішов до кабінету й замкнувся. Скинув черевики, ліг на підлозі й заплющив очі.

Ліфт спинився на сьомому поверсі; Мітч вискочив і пішки побіг на дев’ятий. Теммі йому відчинила двері, впустила й одразу замкнулася. Він підійшов до вікна.

— Ти прослідкувала? — спитав.

— Авжеж. Охоронець від вашої стоянки стояв отам на тротуарі й дивився, як ти сюди йшов.

— Оце так! Навіть Датч за мною слідкує.

Він повернувся й приглядівся до Теммі.

— У тебе втомлений вигляд.

— Втомлений? Я ледь жива! За останні три тижні я побувала прибиральницею, секретаркою, юристом, банкіром, повією, кур’єром і приватним детективом. Я дев’ять разів літала на Великий Кайман, купила дев’ять комплектів валіз і перевезла сюди десь із тонну викрадених паперів. До Нешвіла я їздила чотири рази, а літала десять разів. Стільки перечитала банківських записів і всілякої фігні юридичної, що вже осліпла. А коли час лягати спати, я одягаю формену сорочку і шість годин граю роль технічки. У мене стільки вже імен, що я їх на руці записую, щоб не помилитися.

— В мене є для тебе ще одне.

— І це мене не дивує. Що іще?

— Мері Еліс. Відтепер, коли ти говоритимеш із Таррансом, ти будеш Мері Еліс.

— Дай-но запишу. Тарранс мені не подобається, він розмовляє грубо по телефону.

— В мене для тебе є чудова новина.

— З нетерпінням чекаю.

— Ти кинеш «Борців з пилом».

— Я зараз ляжу й плакатиму. Чому?

— Це безнадійно.

— А я тобі про це ще тиждень тому говорила. Навіть Гудіні не під силу звідти папери дістати, скопіювати й назад покласти без того, щоб він не попався.

— Ти бачилася з Ебанксом?

— Так.

— Він отримав гроші?

— Так. Їх переказали у п’ятницю.

— Він вже готовий?

— Сказав, що так.

— Гаразд, а як той умілець?

— Сьогодні по обіді я з ним зустрінуся.

— Хто він?

— Колишній в’язень. Приятелював із Ломаксом. Едді казав, що ніхто в США не робить краще за нього документи.

— Це було б добре. І скільки?

— П’ять тисяч. Звісно, готівкою. Нові свідоцтва, паспорти, права й візи. Скільки йому знадобиться на це часу?

— Я не знаю.

— Тобі на коли потрібно?

Мітч сів на край столу. Глибоко зітхнув і замислився. Став підраховувати.

— Треба якомога швидше. Я думаю, що маю в розпорядженні ще тиждень, а тепер вже не знаю. Ти скажи, хай зробить чимскоріше. Ти можеш сьогодні ввечері поїхати до Нешвіла?

— Та звичайно, залюбки! Я там аж два дні не була!

— Треба, щоб ти купила відеокамеру «Sony» зі штативом і встановила її над ліжком. Купи коробку з касетами. І я хочу, щоб ти кілька днів залишалася там, біля телефона. Передивися всі папери Бендіні ще раз, доповни свої записи.

— Тобто, я маю там побути?

— Так, а що?

— В мене від спання на тій канапі два диски пошкоджено.

— Це ти її вибирала.

— А що з паспортами?

— А як спеціаліста звуть?

— Якийсь там Лок. В мене є його номер.

— Дай мені його. Скажеш, що я за день йому подзвоню. Скільки в тебе є грошей?

— От добре, що спитав! Починала я з п’ятдесяти тисяч, так? Десять тисяч пішло на перельоти, готелі, вантаж, на оренду авто. Гроші й тепер розходяться. А ти ж хочеш ще відеокамеру й фальшиві посвідчення. Шкода на таке викидати гроші.

Мітч рушив до дверей.

— Тобто, ще п’ятдесят тисяч треба?

— Я візьму.

Він підморгнув їй, зачинив двері й подумав, чи вони хоч коли ще побачаться.

Камера була розміром вісім на вісім футів, з унітазом в кутку й двома нарами. Верхні вже рік були порожніми. На нижніх лежав Рей, від вух тяглися проводки наушників. Він говорив сам до себе якоюсь дуже чужою мовою. Турецькою. Можна було побитися об заклад, що в цей час на цьому поверсі жодна інша душа не прослуховувала курс турецької мови Берліца. Тихий гомін доносився з інших камер зліва й справа, але майже все світло було вимкнене. Вечір вівторка, одинадцята.

До камери тихо підійшов охоронець.

— Мак-Діре, — тихо покликав він з-за ґрат. Рей одразу сів на нарах, глянув на нього, вийняв наушники.

— Наглядач хоче тебе бачити.

«Аякже, — подумав він, — сидить зараз, об одинадцятій ночі за письмовим столом і чекає мене».

— Куди я маю йти? — стривожено запитав він.

— Взуйся і виходь.

Рей огледів камеру, проводячи облік своїм скупим пожиткам. За вісім років він придбав чорно-білий телевізор, великий касетний магнітофон, дві картонні коробки, заповнені касетами й кілька десятків книжок. Він по три долари на день заробляв у в’язничній пральні, та витрачався на цигарки, тож мало що залишалося. Оце було все його майно. Все, що за вісім років нажив.

Охоронець вставив у замок важкий ключ й прочинив двері на декілька дюймів, вимкнув світло в камері.

— Йди за мною слідом, і ніяких вибриків. Я не знаю, містере, хто ти такий, але в тебе є дуже високі покровителі.

Охоронець мав ще й зв’язку ключів. Вони вийшли у двір, спинилися під баскетбольним кільцем.

— Стань позаду мене, — сказав охоронець.

Рей обдивився темний майданчик. Досить далеко, в кінці двору, за стежкою, по якій Рей вже сходив тисячу миль і викурив тонну сигарет, височіла, мов гора, стіна в’язниці. При денному світлі заввишки вона була шістнадцять футів, та вночі здалася набагато вищою. Через кожні п’ятдесят ярдів здіймалися сторожові вежі, добре було видно озброєних охоронців.

Його провідник був спокійний і незворушний. Ну, звісно, на ньому форма, в нього зброя. Він впевнено пройшов між будівлями котелень, наказавши Рею йти за ним і поводитися спокійно. На розі будівлі вони спинилися, і охоронець поглянув на стіну, що була вже за вісімдесят футів. Порожній двір час від часу освітлювали прожектори, обидва відступили в тінь.

«Чому ж ми ховаємося? — запитав себе Рей. А ті люди, на вежі — вони на нашому боці? Краще би про це наперед знати, поки не зробив фатальних кроків».

Охоронець вказав на місцину в мурі, крізь яку колись тікав Джеймс Ерл Грей з дружками. Це було знамените місце, до нього з захопленням приглядалися більшість пожильців «Браші Маунтінс». До слова, більшість із білих.

— Десь за п’ять хвилин підставлять драбину. Зверху колючий дріт уже перерізано. По той бік є міцна мотузка.

— Можна дещо запитати?

— Швидко давай.

— А як же ті прожектори?

— Їх спрямують в інший бік. Ти будеш у темряві.

— А ті, зі зброєю?

— Не турбуйся. Вони дивитимуться в інший бік.

— Дідько! Ти впевнений?

— Слухай, хлопче, я добре знаю систему, але з тобою — інша справа. Наглядач Латтемер усе спланував особисто. Він он там — вказав на найближчу вежу.

— Наглядач?

— Еге. Щоб не було несподіванок.

— Хто поставить драбину?

— Пара охоронців.

Рей рукавом витер піт із чола, набрав у груди повітря. В роті вже пересохло, а в колінах відчував слабкість.

Охоронець зашепотів:

— По той бік на тебе чекатиме один тип. Звати Вад, це білий чоловік. Він тебе там знайде, і ти роби, як він скаже.

Промені прожектора знову розітнули пітьму, і враз потухли.

— Приготуйся, — сказав охоронець. Все оповила темрява, від тиші стало моторошно. Стіна тепер здавалася чорною. З найближчої вежі просигналили двома свистками. Рей опустився на одне коліно й чекав.

З-за ближньої будівлі до стіни побігли дві тіні. Пошукали в траві, вхопили драбину й підняли.

— Давай, хлопче, — мовив охоронець. — Біжи!

Рей прихилився і побіг до стіни. На нього вже чекала саморобна драбина. Двоє підсадили його на першу сходинку. Поки він видирався, драбина під ним вгиналася й хиталася. Зверху стіна була завширшки два фути. Хтось дбайливо зробив для нього дірку в спіралях скрученого колючого дроту. Не торкнувшись до нього, Рей шмигнув до краю. Знайшов обіцяну мотузку і спустився з зовнішнього боку стіни. Мотузка на вісім футів не діставала до землі, тож він її відпустив і зістрибнув. Присівши навпочіпки, роззирнувся. Було темно. Прожектори поки не ввімкнули.

Від стіни десь через сто футів виднівся ніби якийсь лісок.

— Сюди! — почувся спокійний голос. Рей кинувся в той бік. Серед гілля перших кущів на нього чекав Бад.

— Швидко. Йди за мною.

Рей ішов слідом, поки не зникла з очей стіна. Вони спинилися на галявинці, біля грузької стежки. Чоловік подав руку.

— Я Бад Райлі. Весело було, правда?

— Неймовірно. Рей Мак-Дір.

Бад був міцним чоловіком із чорною борідкою, в чорному береті. Ще на ньому були армійські чоботи, джинси й камуфляжна куртка. Зброї на виду не тримав. Запропонував Рею сигарету.

— Ти тут з ким? — запитав Рей.

— Ні з ким. Я так, просто виконую деяку роботу для начальства в’язниці. Зазвичай мене запрошують, коли хтось перелазить через стіну. Ну, з тобою, звісно, інша справа. Я подумав, що нам варто на хвильку затриматися, поки не завиють сирени, щоб ти їх послухав. Якщо ти такого не почуєш, це буде неправильно. Тобто, то ніби салют в твою честь.

— Ну, ясно. Я вже їх раніше чув.

— Так, так, але коли ти по цей бік — зовсім інша справа. Прекрасні звуки.

— Послухай, Баде, я...

— Рею, послухай. У нас ще купа часу. Вони не дуже тебе переслідуватимуть.

— Не дуже?

— Так, але ж їм треба влаштувати тут велике шоу, всіх поставити на вуха, наче це справжня втеча. Та за тобою вони не йтимуть. Не знаю, хто вже за тобою стоїть, та видно, великі люди.

Сирени завили, Рей аж підстрибнув. Чорне небо розітнули промені прожекторів, почулися віддалені крики сторожі.

— Бачиш, що я мав на увазі?

— Ходімо, — сказав Рей, рушаючи.

— Там трохи далі на дорозі моя вантажівка. Я приніс тобі одяг. Охоронець і розміри повідомив. Сподіваються, тобі сподобається.

Коли вони дійшли до машини, Бад вже аж захекався. Рей одягнув брюки оливкового кольору й темно-синю бавовняну сорочку.

— Все чудове, Баде, — сказав він.

— Свій одяг можеш викинути в кущі.

Вони дві милі попетляли гірською дорогою, а тоді повернули під пагорб. Бад слухав по радіо «Конвей Твітті» й мовчав.

— Куди ми їдемо, Баде? — врешті запитав Рей.

— Ну, наглядач говорив, що йому все одно, а ще краще, їм і не треба про це знати. Казав, що ти сам вирішуєш. Я пропоную доїхати до якогось більшого міста, де є автостанція. А там вже ти поїдеш, куди тобі треба.

— А ти мене далеко можеш довезти?

— В мене є ціла ніч, Рею. Ти тільки назви місто.

— Треба звідси подалі від’їхати, перш ніж я крутитимуся коло автостанцій. Може, до Ноксвіла?

— Є там і Ноксіл. А звідти ти куди?

— Я не знаю. Мені треба вибратися з країни.

— З такими друзями, як у тебе, це не буде проблемою. Та все одно, будь обережним. Вже завтра твоя фотографія висітиме в кабінеті кожного шерифа в десяти штатах.

Попереду в гору потяглися три автомашини, блимаючи синіми вогниками зверху. Рей прихилився.

— Заспокойся, Рею. Їм тебе не видно.

Через заднє вікно він дивився, як ті зникли в темряві.

— Ну, а пости на дорогах?

— Послухай, Рею. Та ж не буде ніяких постів, ясно? Повір мені.

Вад сягнув рукою до кишені і кинув на сидіння жмут купюр.

— П’ять сотень баксів. Наглядач передав особисто. В тебе товстенькі дружки, приятелю.