Фірма

38

Містер Моролто в чорному костюмі й червоній краватці сидів на чолі зношеного покритого пластиком столу для переговорів у конференц-залі готелю «Бест Вестерн». Довкола на двадцяти стільцях порозсідалися його найкращі й найрозумніші люди. А попід чотирма стінами стояли інші — перевірена надійна бригада. Безсердечні вбивці, які завжди ефективно і без вагань виконували свою роботу, однак тепер вони скидалися на клоунів у картатих сорочках, диких шортах і розмаїтих солом’яних брилях. І він би й засміявся з цього дурнуватого видовища, якби не нагальна ситуація, через яку було не до сміху. Тепер він слухав.

Праворуч від нього сидів Лу Лазаров, зліва — Девашер, і кожен присутній зараз дослухався до того, як ці двоє між собою перекидалися фразами.

— Вони тут. Я знаю, що вони тут, — повагом говорив Девашер, плескаючи долонями об стіл. Він ще й відчуття ритму мав.

Лазаров і собі докинув.

— Згоден. Вони тут. Двоє в легковику приїхали, один у фургоні. Ми знайшли обидві машини покинутими, з купою відбитків. Так, вони тут.

— Але ж чому в Панама-Сіті-Біч? В цьому немає сенсу, — сказав Девашер.

— Ну, по-перше, він тут уже колись бував, — відповів Лазаров. — Пам’ятаєте, на Різдво приїздив? Отже, місцевість знає, тож розраховує десь тут якийсь час переховуватися в цих дешевих мотельчиках на узбережжі. Ну, я скажу, ідея непогана. Але йому трохи не пощастило. Як для втікача, з ним занадто вже багато вантажу, такого як брат, якого всі хочуть зловити. І як жінка. І, ми припускаємо, цілий фургон із документами. От типова ментальність школяра: я тікаю й забираю з собою всіх, хто мене любить. Та ось, його брат ґвалтує дівчину, як усі думають, і — все — тепер кожен коп Алабами й Флориди вже їх розшукує. Так-так, справді не пощастило.

— А що там із його матір’ю? — запитав містер Моролто.

Лазаров з Девашером кивнули, ніби визнаючи слушність запитання видатної людини.

Лазаров:

— Ні, то просто так співпало. Вона дуже проста жінка, подає відвідувачам вафлі і ні про що не знає. Відтоді, як ми тут, ми за нею пильно стежимо.

Девашер:

— Я згоден. Контактів вони не підтримують.

Моролто кивнув, запалив сигарету.

Лазаров:

— Отже, вони тут, і якщо ми про це знаємо, то й федерали теж про них знають. Наших людей тут шість десятків, а у них — сотні. У них перевага.

— А ви впевнені, що вони тут усі троє? — запитав містер Моролто.

Девашер:

— Абсолютно. Знаємо про те, що і жінка, і в’язень в той самий вечір поселилися в готелі в Пердідо-Біч, що разом з нього поїхали, а через три години вона вже реєструвалася в «Холідей Інн», готівкою заплатила за два номери. А на орендованій нею машині знайшли його відбитки. В цьому нема сумнівів. Ми знаємо й те, що Мітч у середу орендував у Нешвілі фургон, ще в четвер перевів на свій рахунок у нешвільський банк десять наших мільйонів, а після того накивав п’ятами. Чотири години тому саме тут було знайдено фургон. Сер, вони разом.

Лазаров:

— Якщо він виїхав з Нешвіла, щойно перевів гроші, то вже би у сутінках був тут. Авто знайшли порожнім, тож вони встигли все з нього кудись вивантажити, десь усе сховати. Було це приблизно вчора ввечері, в четвер. Але ж ви розумієте, десь їм треба було й спати. І я так думаю, на ранок вони планували їхати кудись далі. Та сьогодні прокинулися, і виявилося, що їхні світлини в усіх газетах, від копів яблуку впасти ніде, ще й на дорогах патрулі. Тож вони тепер у пастці.

Девашер:

— А щоб вибратися, їм необхідна машина: її доведеться чи позичити, чи орендувати, чи вкрасти. Ніде жодних записів про оренду не виявлено; В Мобілі вона авто брала на своє ім’я, а Мітч у Нешвілі той фургон взяв на своє ім’я. Пред’являв справжнє посвідчення. Тож не такі вони вже й розумаки.

Лазаров:

— У них немає фальшивих документів — це очевидно. І якби для втечі вони й винаймали машину, то в записах були б зазначені справжні документи. Таких записів немає.

У відчаї містер Моролто махнув на них рукою.

— Гаразд, гаразд. Ясно, вони тут. Ви просто генії, хлопці. Я вами пишаюся. Що далі робимо?

Настала черга Девашера.

— ФБР крутиться під ногами. Вони контролюють процес пошуків, і нам не залишається нічого іншого, як сидіти й чекати.

— Я дзвонив до Мемфіса. До нас прямують усі досвідчені співробітники фірми. Вони добре знайомі з Мак-Діром і його дружиною, тож посилатимемо їх на пляжі, по готелях і ресторанах. Може, щось і побачать.

Девашер:

— Гадаю, вони в якому-небудь маленькому мотелі. Могли назватися вигаданими іменами. Заплатити готівкою, тож ніхто їх і не підозрює. Там і народу менше. Менша ймовірність, щось хтось зверне увагу. Вони спершу з’явилися в «Холідей Інн», та надовго там не засіли. Можу закластися, поселилися десь на пляжі в мотелі неподалік.

Лазаров:

— По-перше, ми позбудемося федералів і копів. Вони ще не знають, та скоро свої зусилля переноситимуть з міста на дороги. А тоді з самого ранку ми почнемо свій рейд по малих мотелях, заглядатимемо в кожні двері. У кожному мотелі не більше п’ятдесяти кімнат. Отже, такий заклад двоє наших можуть обійти за півгодини. Так, буде це довго, та все одно краще, ніж просто сидіти склавши руки. Може, коли поліцейські заберуться, тоді хтось із Мак-Дірів трохи розслабиться і припуститься помилки.

— Тобто, ви хочете, щоб наші люди почали обшукувати номери в готелях? — спитав Моролто.

Девашер:

— Навряд чи вдасться ввірватися в кожні двері, та варто спробувати.

Містер Моролто підвівся й окинув поглядом присутніх.

— А як щодо води? — адресував він питання Лазарову й Девашеру.

А ті втупилися поглядами одне в одного, збиті з пантелику несподіваним запитанням.

— Вода! — верескнув Моролто. — Як щодо води?

Присутні здивовано перезирнулися, а потім всі втупилися у Лазарова.

— Перепрошую, сер. Щось я не второпаю.

Моролто аж навис над Лазаровим:

— А про воду ти не думаєш, Лу? Ми ж на узбережжі, правда? З одного боку в нас є земля з дорогами, залізницями й аеропортами, а з другої — вода з кораблями. І тепер, коли дороги заблоковано, про аеропорти й залізницю нічого й говорити, куди ж вони підуть, як ви думаєте? От мені очевидно, що тепер вони спробують знайти човен і вислизнути від нас під покровом ночі. То що, хлопці, в цьому сенс ви бачите?

Усі присутні закивали головами. Девашер обізвався першим.

— Так, у цьому до дідька глибокий сенс.

— Прекрасно, — мовив містер Моролто. — Тоді де ж ваші човни?

Лазаров підхопився з місця. Повернувся до стіни й став викрикувати накази своїм підлеглим.

— Усі на пристань! Де лише знайдете рибальські човни, візьміть всі в оренду на сьогоднішню ніч і завтра на весь день. Заплатіть за них, скільки скажуть. На запитання не відповідайте, а просто платіть. Нехай наші люди чимшвидше потраплять на всі човни і патрулюють води вздовж берега. Тримайтеся приблизно за милю від берега.

Близько одинадцятої вечора п’ятниці, біля каси у цілодобовому супермаркеті «Теско» в Талахассі, стояв Аарон Ріммер і розплачувався за пиво й дванадцять галонів пального. Йому потрібна була решта для телефонного дзвінка. Він вийшов на вулицю і знайшов неподалік автомийки таксофон. Прогорнувши сині сторінки довідника, набрав номер місцевого поліційного відділку. Пояснив, що справа й нього нагальна. Тоді диспетчер з’єднав його зі старшим на зміні, з капітаном.

— Послухайте! — крикнув він просто в слухавку. — Я зараз стою на заправці «Тексако», і п’ять хвилин тому тут бачив тих злочинців, яких усі розшукують. Я впевнений, це були саме вони!

— Яких злочинців? — запитав капітан.

— Мак-Дірів. Двох чоловіків і жінку. Я сам дві години тому приїхав із Панама-Сіті-Біч, у газеті бачив фотографії. А тоді спинився, щоб заправитися пальним, і тут побачив їх.

Ріммер повідомив своє місцеперебування і почекав ще тридцять секунд, поки приїхав патрульний автомобіль з синіми мигалками на дашку. Далі прибув і другий, і третій, і четвертий. Ріммера посадили на переднє сидіння і помчали до Південного відділку. Там уже згорали від нетерпіння капітан із цілою командою. Наче поважного чиновника, його врочисто ввели до кабінету. На столі були розкладені фотороботи.

— Це вони! — вигукнув Ріммер. Я їх щойно бачив, ще й десяти хвилин не минуло. Вони були в зеленому «форді», пікапі з номерами штату Теннессі. А ще у них був причеп, двоосний трейлер «υ-Haul».

— Де саме вони тоді були? — запитав капітан, а решта копів ловили кожне його слово.

— Я заправляв автомобіль коло четвертої колонки. Брав пальне звичне, без свинцю. І вони саме паркувалися збоку. Підозріло було, що спинили машину віддалік від колонки. Звідти вибралася жінка, зайшла всередину. — Він взяв до рук світлину Еббі, і уважно став її розглядати. — Дійсно, це вона. Нема сумнівів. Волосся тепер в неї набагато коротше, і все одно темне. Вона одразу вийшла назад. Не купувала нічого. Видно було, як нервувала, коли поспішала до автомобіля. Я вже заправився й пішов платити. І коли відчиняв двері, то вони проїхали повз мене дуже близько, всього за пару футів. І я всіх їх трьох побачив.

— Хто кермував? — спитав капітан. Ріммер роздивлявся фотознімок Рея.

— Не цей, інший, — він вказав на знімок Мітча.

— Я можу подивитися на ваше водійське посвідчення? — запитав сержант.

Ріммер дістав аж три стосики документів, подав сержанту посвідчення водія, видане в штаті Іллінойс на ім’я Френка Темпла, яке було зазначено під його світлиною.

— В якому напрямку вони поїхали? — допитувався капітан.

— На схід.

В цю саму хвилину за чотири милі звідти поклав слухавку на важіль таксофона Тоні Векслер і, сам до себе усміхаючись, подався до закусочної «Бургер Кінг».

Капітан засів за телефон. Сержант взявся виписувати дані з документів Ріммера-Темпла. А десяток поліцейських тим часом збуджено перемовлялися. Враз до кабінету ввірвався патрульний.

— Щойно був дзвінок! Їх знову бачили, коло «Бургер Кінга» на сході. Та ж сама інформація! Всі троє їдуть на зеленому «форді» з причепом. Той, що дзвонив, не назвався, та сказав, що бачив їхні фото в газетах. Вони замовили їжу з собою — три пакети з харчами, заплатили й помчали.

— Це точно вони! — з широкою усмішкою на обличчі промовив капітан.

Шериф Округу Бей попивав із пластянки міцну чорну каву, сам сидів, заклавши ноги в чоботях прямо на стіл для переговорів у «Карибському» конференц-залі «Холідей Інн». То заходили, то зникали агенти, готували й пили каву, шепотілися між собою про якісь новини. Сам герой, кумир шерифа, директор Ф. Дентон Войлес разом із трьома найближчими підлеглими вивчали карту міста. Подумати лишень: до них в округ Бей прибув сам Дентон Войлес! У залі гуло, мов у вулику: туди-сюди снували і поліцейські, що прибули на поміч із Флориди, і самі ефбеерівці; безупинно бренькали й вищали телефони й рації на пульті, встановленому в кутку, тут походжали й помічники шерифа, й міські полісмени, і просто насолоджувалися атмосферою погоні й напруженого очікування, а також присутністю всіх оцих агентів ФБР, а надто Войлесом.

У двері ввірвався якийсь помічник, очі сяяли від дикого збудження.

— Щойно подзвонили з Талахассі. За останні п’ятнадцять хвилин їх двічі бачили! Всі троє там були в зеленому пікапі «форд» з теннесійськими номерами!

Войлес покинув карту й підійшов до патрульного.

— То де їх бачили?

У залі враз стало тихо, лунали лише голоси по рації.

— Перший раз — на заправці «Тексако», другий — за чотири милі східніше, брали бургери в драйв-ін у «Бургер Кінг». І свідки обидва рази впевнені, що впізнали розшукуваних.

Войлес повернувся до шерифа.

— Шерифе, дзвоніть у Таллахассі для підтвердження. Скільки до них їхати?

Чорні черевики вже були на підлозі.

— Півтори години. Їхати прямо по десятій автостраді.

Войлес підкликав Тарранса й вони вийшли до невеличкої кімнатки, в якій поліцейські часом їли. А в штаб-квартирі відновився тихий гомін.

— Якщо свідчення очевидців правдиві, — спокійно мовив Таррансу Войлес, — тоді ми дарма тут гаємо час.

— Так, сер. Заяви свідків звучали серйозно. Якби вона була лише одна, то це могло би бути дурним жартом, але дві звучать доволі переконливо.

— Як же в чорта їм звідси вдалося вибратися?

— Та це ж певно, шефе, завдяки тій жінці. Вона їм цілий місяць допомагала. Я не знаю ні хто вона така, ні де він її надибав, та вона десь сидить і слідкує за нами, а йому передає все, що треба.

— Ти думаєш, вона не з ними?

— Я сумніваюся, сер. Мабуть, вона десь недалеко за ними їде, за всім слідкує й виконує всі його інструкції.

— Він суперрозумний, Вейне. Сам спланував багато місяців тому.

— Мабуть, так.

— Ти раз згадував про Багами.

— Так, сер. Той мільйон, який ми йому заплатили, він перевів до банку в Фріпорті, а ще він сказав, що там вони надовго не затримаються.

— Ти гадаєш, що він збирається податися саме туди?

— Хто його знає. Зрозуміло те, що йому треба вибратися з країни. Я сьогодні мав розмову з наглядачем, так той говорив, що Рей може вільно розмовляти п’ятьма чи шістьома мовами. Вони можуть податися куди завгодно.

— Я думаю, що ми маємо вирушати, — сказав Войлес.

— Давайте порозставляємо блокпости на дорогах навколо Таллахассі. Якщо в нас такий детальний опис транспорту, то вони довго не протримаються. До ранку маємо їх упіймати.

— Я хочу, щоб усі копи Флориди вже через годину були на дорогах. На кожному кроці щоб були блокпости. Автоматично кожен «форд» підлягає обшуку, зрозуміло? Наші люди чекатимуть до світанку ще тут, а тоді підвищуємо ставки.

— Так, сер, — утомлено всміхнувся Тарранс.

Повідомлення про те, що їх бачили в Таллахасі, миттєво розповсюдилося по Смарагдовому узбережжю. Панама-Сіті-Біч зітхнуло з полегшенням, адже їх Мак-Діри залишили. З причин, відомим лише їм самим, утікачі подалися вглиб суші. Їх помітили, упізнали, ще й не раз, а двічі. Вони тепер у відчаї мчали в невідь, назустріч неминучому зіткненню.

Поліцейських, що патрулювали все узбережжя, відправили додому. Вночі залишилося лише декілька блокпостів у округах Бей і Галф; передранішні години суботи минули майже, як завжди. На кордонах міста ще стояли пости, патрульні перевіряли водійські посвідчення. Дороги в північній стороні були вільними й відкритими. Лови перемістилися на схід.

У передмісті Окали, що в штаті Флорида, поблизу Сілвер Спрінгс, по сороковому шосе з чергової забігайлівки, сопучи, вибрався Тоні-Дві Тонни і опустив до таксофону двадцять п’ять центів. Він зателефонував до поліційного відділку Окали з терміновим повідомленням про те, що він щойно побачив тих самих трьох людей, яких розшукують всі у Панама-Сіті-Біч. Так, так, Мак-Дірів! Сказав, що бачив їхні фото у газеті напередодні, коли їхав через Пенсаколу, а оце щойно на власні очі їх побачив. А диспетчер на те йому відповів, що патрульні всі виїхали на місце серйозної аварії, і чи не зможе містер бути таким добрим і під’їхати до відділку, щоб записати його слова. Та Тоні йому заперечив, мовляв, він дуже поспішає. Та якщо вже така нагальна потреба, то може й загляне до них на хвилину.

Коли він приїхав, на нього чекав уже начальник поліції, одягнений в блакитні джинси й футболку. З почервонілими й припухлими очима, на голові теж казна-що, а не зачіска. Він провів Тоні до свого кабінету, подякував за те, що до них прийшов. Тоді занотував свідчення, як Тоні коло закладу «Сім-одинадцять» заправляв своє авто, як тут позаду будівлі крамнички спинився зелений «форд» пікап з причепом фірми U-Haul. З нього вийшла жінка й стала комусь дзвонити з таксофону. Сам він прямував із Мобайла до Маямі і через Панама-Сіті-Біч, де саме тривали пошуки втікачів. Він і в газетах про них читав, і по радіо чув, тож знав усе про Мак-Дірів. Тоді він зайшов на заправку, заплатив за пальне і зрозумів, що десь уже бачив ту жінку. Тоді й згадав про газети. Пройшов до стійки з журналами перед вітриною і через вікно пильно придивився до чоловіків. Сумнівів не було. Вона поклала слухавку й повернулася в пікап до чоловіків, тоді вони поїхали. Були в зеленому «форді» з теннессійськими номерами.

Начальник відділку подякував йому і зателефонував до шерифа округа Меріон. Тоні ж попрощався й повернувся до машини, де дрімав на задньому сидінні Аарон Ріммер.

Далі вони розвернули машину й поїхали на північ, до Панама-Сіті-Біч.