Фірма

29

За тиждень до п’ятнадцятого квітня трудоголіки фірми «Бендіні, Ламберт і Лок» вже були в такому стресі, що трималися лише на адреналіні. А ще на страху. Страху пропустити якесь стягнення, чи списання з рахунку, чи непередбачені амортизаційні витрати, а все це багатому клієнту може коштувати з мільйон доларів додатково, а то й більше. Страх того, що доведеться набрати номер клієнта й заявити, що, мовляв, вибачайте, але після перерахунку виявилося, що, на жаль, цьогоріч доведеться виплатити ще вісімсот тисяч. Страх, що можна не встигнути до п’ятнадцятого й доведеться платити пеню з відсотками. До шостої ранку автостоянка перед фірмою була вщерть заповнена. Секретарки працювали по дванадцять годин на добу. Перерви були короткими, розмови — рідкісними й поспішними. А Мітча зараз дружина вдома не чекала, тож він був на роботі день і ніч. Сонні Кеппс сварився й проклинав Ейвері, бо мав виплатити 450 000 доларів. Це з річного прибутку в шість мільйонів. Ейвері проклинав уже Мітча, й вони разом укотре штурмували папери Кеппса, шукали і кляли. Мітч вишукав дві дуже непевні відмовки, і завдяки їм загальна сума податку знизилася до 320 000 доларів. А Кеппс те й діло торочив, що має на прикметі нову фірму, якусь юридичну контору у Вашингтоні. За шість днів до строку Кеппс назначив Ейвері зустріч у Г’юстоні. «Лір» був вільним, опівночі Ейвері полетів на зустріч. До аеропорту його підвозив Мітч, всю дорогу вислуховуючи інструкції.

Майже о пів на першу ранку він повернувся на роботу. На паркувальному майданчику стояли три «мерседеси», «БМВ» і «ягуар». Охоронець відчинив Мітчеві бічні двері; він ліфтом піднявся на четвертий поверх. Ейвері, як завжди, зачинив двері свого кабінету. Усі партнери завжди замикали двері кабінетів. В кінці коридору чувся голос. Віктор Мілліган, начальник відділу податків, сидів за письмовим столом і на всі лади лаяв свій комп’ютер. В інших кабінетах світло не горіло; всюди було зачинено.

Мітч затамував подих і вставив ключ в отвір замка. Ручка повернулася, і ось — він усередині. Він запалив світло і підійшов до невеликого столу, за яким вони з партнером провели весь день і більшу частину ночі. Навколо стільців штабелями були складені папки. Повсюди валялися папери. Довідники й реєстраційні книги Національного податкового управління лежали стосиком.

Мітч сів за стіл і став знову розбиратися у справі Кеппса. Судячи з записів ФБР, Кеппс був легальним бізнесменом, і послугами фірми він користувався вже щонайменше вісім років. Федералів Соні Кеппс не цікавив.

Минула година, голос стих. Мілліган вийшов, замкнув за собою двері. Він зійшов сходами, не сказавши «добраніч». Мітч швиденько перевірив усі кабінети на четвертому, далі — на третьому поверсі. Не було нікого. Була майже третя ранку.

Поряд із книжковою шафою в кабінеті Ейвері стояли чотири солідних стелажі з дубового дерева, на них рядочками були впорядковані документи. Мітч їх давно вже помітив, та за місяці ще жодного разу Ейвері їх не використовував. Ті, які були в розробці, зберігалися в трьох металевих шафках коло вікна. Секретарки постійно в них порпалися, тоді як Ейвері на них кричав. Замкнувши двері, Мітч підійшов до дубових шафок. Звісно, вони були замкнені. Мітч вибрав на зв’язці два невеличкі ключики, менші дюйма. Перший ключ підійшов до першої шафки.

З опису вивезених паперів у Нешвілі, який передала йому Теммі, Мітч запам’ятав безліч найменувань компаній на Кайманових островах, що займалися відмиванням брудних грошей. Він швиденько перебрав папки у верхній шухлядці, перед очима замелькали знайомі назви: «Данн Лейн, лімітед», «Істпойнт лімітед», «Вірджин Бей лімітед», «Інланд Контракторс, лімітед», «Галф-Саут, лімітед». І в другій, і в третій шухляді він знайшов ще більше знайомих назв. Папки були заповнені документами про позики з Кайманських банків, квитанціями про перерахування грошей, договорами про оренду, закладними, тисячами інших паперів. Мітча особливо цікавили документи, пов’язані з «Данн Лейн» і «Галф-Саут». Для цих двох компаній Теммі вже записала досить велику кількість матеріалів.

Він взяв папку «Галф-Саут», набиту документами про позики й квитанцій про перерахування грошей, і пішов до копіювальної машини, яка стояла в центрі четвертого поверху, ввімкнув її. Поки та нагрівалася, Мітч роззирнувся. Кругом тихо. Він оглянув стелю: ніяких камер — так, як і було — він вже не раз усе перевіряв. Засвітився напис «НОМЕР ДОПУСКУ». Він вибрав номер з папки — якоїсь місіс Летті Планк — її податкові звіти лежали на його столі на другому поверсі, і можна було на неї записати декілька копій. Вклав документи в приймач копіра, і за три хвилини все було скопійовано: Летті Планк доведеться заплатити й за сто двадцять вісім копій. Знову до шафи. Знову — до копіра, вже з папкою з «Галф-Саут». За наступні копії заплатять «Ґрінмарк Партнере», компанія з торгівлі нерухомістю з Бартлета у штаті Теннесі. Легальний бізнес, а звіт про оподаткування вже лежав на його столі, і тепер у них на рахунку ще декілька копій. Якщо бути точним, то дев’яносто одна.

У Мітча в кабінеті, на письмовому столі, лежали вісімнадцять заповнених чи майже заповнених податкових звітів — їх треба було лише підписати й підшити. Він упорався зі своєю роботою ще за шість тижнів до встановленого терміну. Витрати на копіювання паперів «Галф-Саут» і «Данн Лейн» будуть вписуватися в їхні рахунки. Він позаписував номери доступу на аркуші з записника й поклав його на столі поруч із копіром. Використавши ті номери, він ще три позичив у Ламара і три номери списав із папок Кеппса.

Провід від копіювальної машини біг по стіні, через невеликий отвір спускався до маленької коробки, там з’єднувався з проводами від трьох інших копірів з четвертого поверху. Далі провід, вже товстіший, крізь стелю спускався до третього поверху і тягнувся до комп’ютера, який вів облік і розподіл зроблених по всій фірмі копій. А від самого комп’ютера до стелі тягнувся ще один непримітний дротик крізь четвертий поверх і далі — на п’ятий. Там іще один комп’ютер вів облік кожній копії, кожному кодові доступу і апаратам, на яких робили кожну копію.

П’ятнадцятого квітня о п’ятій по обіді робочий день в «Бендіні, Ламберт і Лок» скінчився. До шостої стоянка під фірмою спорожніла: багаті власники автомобілів змінили дислокацію й зібралися за дві милі від фірми під відомим морською кухнею рестораном «У Андертона». На честь щорічного святкування дати 15 квітня тут було зарезервовано бенкетну залу. Були присутні всі співробітники, дійсні партнери та одинадцятеро партнерів у відставці. У пенсіонерів вигляд був молодцюватий — усі загорілі, в добрій формі, а дійсні партнери — зморені та змучені. Та настрій усі мали святковий. Готувалися до приємного. На цей вечір забували всі правила й обмеження. Неписане правило фірми забороняло працю: шістнадцятого квітня на роботу не виходить ніхто — ані юристи, ані секретарки.

Вздовж стін на столиках уже чекали розкладені варені гарячі креветки і сирі устриці. На відвідувачів чекала велика дерев’яна діжка з колотим льодом і чудовим шампанським та пивом «Moosehead». За діжкою стояли ще десять ящиків. Рузвельт віртуозно відкорковував пляшки. А пізно вночі він разом з усіма нап’ється, і Олівер Ламберт викличе йому таксі, щоб відвезти додому, до Джессі Френсіс, і це теж вже стало ритуалом.

Двоюрідний брат Рузвельта на прізвисько Малий Боббі-Блюз сидів коло піаноли й сумовито наспівував, поки люди наповнювали залу. Пізніше він тут не знадобиться.

Мітч на їжу не зважав, лише взяв охолоджену зелену пляшку й попрямував до невеликого столика неподалік од піаніно. За ним пройшов Ламар, набравши ледь не кіло креветок. Обидва стояли й спостерігали, як колеги скидали піджаки, послабляли краватки й бралися за шампанське.

— Все закінчив? — запитав Ламар, жуючи креветку.

— Так, вчора я зі своїми справами впорався. Ми з Ейвері до п’ятої ще сиділи над справою Сонні Кеппса. Тепер вже все.

— Скільки?

— Чверть мільйона.

— Ого, — Ламар перехилив пляшку й за раз осушив половину. — Він же ніколи ще стільки не платив, хіба ні?

— Ні, і він злий, як чорт. Я його щось не розумію. Він на різних оборудках наварив шість мільйонів, а тепер біситься через якихось там п’ять відсотків податку.

— Як там Ейвері?

— Трохи стурбований. Кеппс примусив його на тижні летіти до Г’юстона, й там щось було негаразд. Рушив на «Лірі» опівночі. Розказував, що Кеппс на нього чекав у себе в офісі о четвертій ранку, через ті податки сильно гнівався. І в усьому звинувачував Ейвері. Казав, що може, мінятиме фірму.

— А мені здається, він весь час таке каже. Пива хочеш? — Ламар відійшов і повернувся з чотирма пляшками. — Що там з матір’ю Еббі?

Мітч взяв креветку й став її обчищати.

— Поки все гаразд. Їй видалили легеню.

— А сама Еббі як? — Ламар припинив їсти, дивився на друга.

Мітч взявся за нову пляшку.

— З нею все гаразд.

— Послухай-но, Мітчу. Наші ж діти ходять до школи святого Андрія. І всі там знають, що Еббі взяла відпустку за власний рахунок. Її вже немає два тижні й ми всі стурбовані.

— Все налагодиться. Вона трохи часу хоче провести нарізно. Насправді тут нема чого непокоїтися.

— Та ну, Мітчу. Насправді, коли дружина йде з дому й невідомо коли повернеться, це вже проблема. Щось таке вона пояснила директору школи.

— Так і є, це правда. Бо й справді вона ж не знає, коли повернеться. Певне, десь за місяць. У школі в неї було чимале навантаження.

Всі юристи прибули, їх навіть перерахували, і Рузвельт зачинив двері. Ставало все гамірніше. Боббі-Блюз приймав замовлення.

— Ти не думав трохи знизити оберти? — запитав Ламар.

— Ні, аж ніяк. А навіщо?

— Послухай, Мітчу. Ми ж друзі, чи не так? І я за тебе хвилююся. Бо ж неможливо вже в перший рік заробити мільйон баксів.

«Якраз, — подумав Мітч. — Минулого тижня я й заробив мільйон баксів. За якихось десять секунд незначний рахунок у Фріпорті з десяти тисяч збільшився до мільйона десяти тисяч. А минуло ще п’ятнадцять хвилин, і рахунок було закрито. Гроші безпечно осіли в швейцарському банку. От-от, таке чудесне пересування банківських коштів. І завдяки мільйону баксів сьогоднішнє святкування дати п’ятнадцятого квітня буде першим і останнім в його короткій, але такій видатній кар’єрі юриста. А цей добрий друг, якого так турбує його шлюб, найпевніше, дуже скоро опиниться за ґратами, як і всі присутні в цій залі, окрім Рузвельта. Прокляття, а Тарранс ще й може заодно притягти до суду й Рузвельта з Джессі Френсіс — так, для сміху».

А тоді — суд. «Я, Мітчел І. Мак-Дір, урочисто присягаюся говорити правду, лише правду й нічого, крім правди. І нехай допоможе мені Господь». І він тоді сидітиме на лаві для свідків і вказуватиме пальцем на свого доброго друга Ламара Квіна. А Кей із їхніми дітьми сидітимуть в передньому ряду, сподіваючись на жалість суддів, тихенько плакатимуть.

Він допив пляшку, взявся вже за третю.

— Я знаю, Ламаре, однак сповільнювати темп не планую. Еббі звикне. Невдовзі все налагодиться.

— Ну, як скажеш. Кей тебе чекає взавтра на біфштекси. Смажитимемо м’ясо на грилі, їстимемо на патіо. Прийдеш?

— Так, але за однієї умови: жодного слова про Еббі! Вона поїхала, щоб побачитися з матір’ю. І вона повернеться. Окей?

— Гаразд. Звичайно.

За стіл навпроти нього сів із повною тарілкою креветок Ейвері й заходився їх обчищати.

— А ми щойно говорили про Кеппса, — сказав йому Ламар.

— Не надто приємна тема розмови, — відповів Ейвері. Мітч-спостерігав за очищеними креветками, які смачно збиралися купкою на столі, а коли їх набралося шість штук, то він їх всі згріб і відправив до рота.

Втомленим сумовитим поглядом провів їх Ейвері. Очі були червоними. Хотів було відповісти якось на витівку Мітча, та просто взявся жувати креветку неочищеною.

— Якби вони ще й з головами були, — мовив він з набитим ротом. — З головами набагато смачніше.

Мітч відразу ж набрав жмені креветок і захрумкотів.

— А мені до вподоби з хвостами. Завжди полюбляв хвости.

Ламар припинив жувати й зирнув на них.

— Та ви, певне, жартуєте.

— Аж ніяк, — мовив Ейвері. — Як я був малим і жив у Ель-Пасо, ми ходили на річку з сачками і завжди ловили свіженькі креветки. І ми їли їх одразу ж на місці, поки вони ще пручалися, — цям-цям-цям — і голови у них найсмачніші через ту рідину, що в мозку.

— Креветки в Ель-Пасо?

— Ага. У Ріо-Ґранде їх сила-силенна.

Ламар знову пішов по пиво. Втома, хвилювання, стрес, виснаженість — все це швидко змішалося з алкоголем, люди ставали дедалі говіркішими. Боббі-Блюз награвав мелодію гурту «Steppenwolf». Навіть Натан Лок сидів усміхнений і голосно підтримував розмову. Був наче свій серед своїх.

Рузвельт приніс ще п’ять ящиків пива, виклав на лід.

О десятій вже співали пісень. Воллі Хадсон, без краватки, став ногами на стілець коло піаніно й заходився диригувати хором; народ затягнув доволі войовничу застільну пісню австралійських поселенців. Ресторан для відвідувачів уже зачинився, тож усі були розслаблені. Наступним виступив Кендал Махан. Він колись був регбістом у Корнельському університеті і мав багатий репертуар сороміцьких пісеньок. А в унісон йому лунали п’ятдесят бездарних, та п’яних і щасливих голосів.

Мітч вибачився і вийшов до туалету. Якийсь служник відчинив задні двері, він опинився на стоянці. На відстані той спів здався навіть приємним. Мітч пішов було до свого авта, та натомість спинився під вікном. Він стояв у сутінках на розі будівлі ресторану, спостерігав і прислухався. За піаніно сидів Кендал, награвав мелодію, під яку всі співали непристойний приспів.

Веселі голоси багатих і щасливих людей. Він їх усіх по одному обдивився. Обличчя уже розпашіли. Очі блищали. Тут вони всі сиділи — його друзі — сімейні люди, вони мали дружин і дітей, і всі були замішані в страшному злочині.

Минулого року разом із ними усіма тут співали Джо Ходж і Марті Козінскі.

Минулого року він сам був найкращим випускником Гарвардського університету й мав у кишенях багато пропозицій роботи.

А тепер він став мільйонером, і скоро за його голову призначать ціну.

Цікаво, скільки всього може статися за один рік.

«Співайте, співайте, братчики».

Мітч розвернувся й пішов геть.

Близько півночі вздовж Медісон-стріт стали спинятися таксі; найбагатших юристів міста заводили та затягували на задні сидіння автомашин. А найтверезішим, серед усіх був звісно, Олівер Ламберт, він і керував евакуацією. Набралося п’ятнадцять автівок, до яких штабелями повкладалися захмелілі юристи.

А в цей самий час на іншому кінці міста, під ворітьми на Фронт-стріт спинилися два однакових синьо-жовті фургони з написом «Знищення пилу». Датч Гендрікс відчинив ворота і махнув рукою, щоб проїжджали у двір. Фургони здали назад, підкотивши до чорного входу, з’явилися вісім жінок в уніформах й стали вивантажувати пилосмоки, відра, аерозолі. Повиймали віники, швабри, рулони паперових рушників. Вони тихо перемовлялися між собою, ввійшли в будівлю. Згори було наказано: прибирати по черзі кожен поверх, починаючи з четвертого. По поверхах ходили охоронці й уважно стежили за жінками.

А жінки на них не зважали, балакали про своє: спорожнити сміттєві урни, відполірувати меблі, пройтися пилосмоком, вичистити вбиральні. Новенька серед них працювала повільніше. Коли охоронець відвертався, вона витягала шухляди столів і ящики в стелажах. Вона була обачною.

Третя ніч на цій роботі, і вона все більше дізнавалася. Вже в перший вечір вона знайшла кабінет Толлара на четвертому поверсі й тепер задоволено всміхалася.

На ній були брудні джинси й обтріпані тенісні черевички. Фірмова сорочка з емблемою «Знищення пилу» була їй завелика, що надавало її фігурі повноти. Над кишенькою було написано «Доріс». Доріс, технічка.

Коли прибирання другого поверху було наполовину закінчено, охоронець наказав Доріс, а також іще двом — Сьюзі й Шарлотті, йти слідом за ним. Він вставив ключа в отвір на панелі ліфта й поїхав на низ, до підвалу. Там охоронець відімкнув інші двері — важкі, металеві, і всі зайшли до великої кімнати, розділеної на численні відсіки. На письмових столах був безлад, у центрі кожного стояв великий комп’ютер — їх тут була сила-силенна. Вздовж стін чорніли зачинені шафи. Не було жодного вікна.

— Підсобні засоби там, — мовив охоронець, вказавши на вбиральню. Вони поставили пилосмок, пляшки, аерозолі й взялися до роботи.

— До столів не торкатися, — попередив охоронець.