Фірма

15

Опівдні у п’ятницю, за два тижні до Різдва, Еббі попрощалася на час канікул зі своїми учнями і вийшла зі школи. О першій вона поставила авто на майданчику, де стояли «вольво», «БМВ», «сааби» співробітників фірми та чужі «пежо», і під холодним дощем поквапилася до ресторану, до такого собі залюдненого тераріуму, в якому заможна молодь збиралася, щоб серед пишної зелені скуштувати чи то кіш, чи то м’ясо фахіту, чи то супу з чорних бобів. Цьогоріч це було чергове улюблене місце Кей Квін: за останній місяць вони тут уже двічі обідали. Кей, як завжди, спізнювалася.

Їхня з Еббі дружба ще лишень зароджувалася. Обережна по натурі, Еббі не ставала з ледь знайомою людиною запанібрата. Три роки провела в Гарварді, а подруг не завела, зате навчилася бути незалежною. За шість місяців життя у Мемфісі вона з багатьма познайомилася, цікавих людей знайшла і в церкві, одну — у школі, та впускати до серця нікого не поспішала.

Спершу їй здалося, що Кей Квін аж занадто квапиться. Вже була їй і за гіда, і за порадницю в крамницях, і за дизайнера. Та Еббі була обережною, з кожної їхньої зустрічі брала для себе щось нове, пильно придивлялася до приятельки. Вони кілька разів обідали у Квінів. Бачилися на людях — на обідах, на заходах, організованих фірмою. І ще чотири рази мали приємність поспілкуватися під час чотирьох тривалих обідів у тих модних закладах, що їх так полюбляли молоді та вродливі власниці золотих банківських карток у Мемфісі. Кей помічала і автомобілі, і будинки, і одяг, та вдавала, нібито їй до того всього байдуже. Вона для Еббі хотіла стати товаришкою, порадницею, близькою подругою, а та підпускала її до себе надто вже повільно.

Неподалік їхнього столика коло бару на першому поверсі, де стояли й попивали свої напої відвідувачі, чекаючи, коли звільниться за столиками місце, стояла копія старого, п’ятдесятих років, музичного автомата. Минуло хвилин десять, прозвучали дві пісні Роя Орбісона, й нарешті з натовпу виринула Кей, шукаючи Еббі очима. Еббі всміхнулася й помахала рукою.

Вони обнялися, торкнулися одна одну щоками, оберігаючи обличчя від слідів помади.

— Пробач, я спізнилася, — сказала Кей.

— Та нічого, я вже звикла.

— Купа люду! — здивовано роззирнулася Кей. Правда, тут було так завжди. — То школа закінчилася?

— Так, годину тому — у нас канікули. До шостого січня я вільна.

Обидві промовили кілька захоплених слів про туалети, про стрункі фігури й красу одна одної.

Темою розмови одразу стали різдвяні подарунки, шопінг, завели мову про крамниці, розпродаж, та дітей. Їм принесли вино. Еббі замовила тушковані креветки, а Кей спинила вибір на кіші із броколі.

— Які у вас плани на Різдво? — поцікавилася Кей.

— Поки що ніяких. Мені хочеться з’їздити до Кентуккі, своїх навідати, та боюся, Мітч буде проти. Я пару разів натякала, а він і вухом не повів.

— Досі не любить твоїх батьків?

— Це стале почуття. Ми про них навіть не розмовляємо. Не знаю, як із цим бути.

— Так, можу уявити, треба бути дуже обережною.

— Так, і дуже терплячою. Мої батьки винні, та все одно вони мені потрібні. Знаєш, боляче знати, що чоловік, якого я кохаю до нестями, не терпить моїх батьків. Щодень молюся про маленьке диво.

— Схоже, що знадобиться більше диво. Він і справді так багато працює на роботі, як каже Ламар?

— Я не знаю, чи може людина працювати ще більше, ніж він. По вісімнадцять годин із понеділка по п’ятницю, щосуботи вісім годин на роботі, а в неділю — день відпочинку, він працює п’ять чи шість годин, то трішки часу приділяє й мені.

— Чую, нотки безнадії...

— Великої безнадії. Я була терплячою, та все стає гірше. Почуваюся, наче вдова. Я так стомилася засинати на канапі в очікуванні його приходу.

— І чекаєш, щоб поїсти й зайнятися сексом, правда?

— Якби ж то. Для сексу він занадто втомлений. Секс уже для нас неважливий. І це мій колись ненаситний чоловік! Знаєш, у коледжі ми одне одного замучували. А тепер — раз на тиждень, це якщо мені пощастить. Приходить додому, якщо стає сил, поїсть, а тоді — спати. Якщо мені й справді пощастить, то перш ніж відключитися, трохи зі мною поговорить. Як же я скучила за дорослими розмовами! Сім годин на день я розмовляю з восьмирічками, мені потрібні слова, в яких більше, ніж три склади! Стараюся йому це пояснити, а він вже хропе. Ти з Ламаром теж крізь це пройшла?

— Було, було. У перший рік трудився по сімдесят годин на тиждень. Напевне, всі вони це роблять. Такий собі ритуал прийняття до братства. Чоловічий ритуал, в якому ти маєш довести свою мужність. Та через рік більшість видихається, знижують темпи — до шістдесяти — шістдесяти п’яти годин. Багато працюють, так, але вже не так, як ті камікадзе-початківці.

— Ламар щосуботи ходить на роботу?

— Більшість субот він на роботі — по декілька годин. У неділю не їздить. Це вже я втрутилася. Звісно, коли буває цейтнот, чи пора сплати податків, то на роботі всі вони й ночують. Я гадаю, це Мітч щось неправильно зрозумів.

— Він не збирається знижувати темпи. Та фактично вже тою роботою одержимий. Часом до світанку там сидить. Приїде душ прийняти, та знов на роботу.

— Ламар каже, що у фірмі Мітч стає легендою.

Еббі відпила вина й озирнулася на стійку бару.

— Круто. Я одружена з легендою.

— Про дітей ще не думали?

— Не забувай, для цього потрібен секс.

— Та ну, Еббі, не все ж так погано.

— Я не готова ще для дітей. Не збираюся бути мамою-одиначкою. Я кохаю чоловіка, та ось у відповідальний момент в нього виявиться термінова важлива зустріч, і він мене лишить у пологовій залі саму, як розширення дійде до восьми сантиметрів. Ні про що не думає, лише про кляту юридичну фірму.

Кей через стіл потяглася і взяла руку Еббі, лагідно потисла. З теплою усмішкою й мудрим виразом очей сказала:

— Все буде гаразд. Перший рік найважчий. Все налагодиться, обіцяю.

Еббі всміхнулася.

— Перепрошую.

Підійшов офіціант, приніс замовлення, жінки замовили ще вина.

Креветки, тушковані у суміші вершкового масла й часникового соусу були неперевершені. Холодний кіш з овочами подали на листках салати, з кволими дольками помідорчика.

Кей жувала броколі.

— Еббі, ти ж знаєш, фірма заохочує до появи дітей.

— Та мені байдуже. От тепер я фірму не люблю. Я змагаюся з фірмою і сильно їй програю. Тож можу не надто прислухатися до того, чого вони там хочуть. За мене вони моє життя не плануватимуть. Я от не розумію, чому вони мають втручатися у те, куди взагалі не повинні пхати носа. Це місце моторошне, Кей. Я не можу у всьому розібратися, та через тих людей у мене мурашки по шкірі.

— Вони хочуть мати щасливих юристів зі стабільними родинами.

— А я хочу, щоб до мене повернуся чоловік. Тепер іде процес, коли його в мене забирає фірма, тож родина аж ніяк не стабільна. Коли вони від нього відчепляться, тоді й ми станемо, як всі, нормальними, і матимемо дворик з дітками. Та не тепер.

Принесли вино, а креветки вже захололи. Еббі все поволі з’їла, випила вино. Кей вже придумала іншу тему для розмови, не таку болісну.

— Ламар казав, що Мітч побував на Кайманах.

— Так, вони з Ейвері там провели три дні. Казав, що суто ділова поїздка. А ви там бували?

— Щороку їздимо. Красиве місце з надзвичайними пляжами і теплою водичкою. Щороку ми туди вирушаємо у червні — по завершенні занять у школі. У фірми два великих кондомініуми на пляжі.

— Мітч хоче мене на весняні канікули туди повезти, в березні.

— Треба, треба. До того, як з’явилися діти, ми просто лежали на пісочку, попивали ром і займалися сексом. Для такої мети фірма й ті кондомініуми облаштувала, а як пощастить, то ще й літаком полетите. Вони тяжко працюють, та потребу у відпочинку теж добре розуміють.

— Не треба при мені, Кей, згадувати ту фірму! Не хочу чути, що їм подобається, чого вони не люблять, що роблять і чого не роблять, чому сприяють і чого не схвалюють.

— Усе налагодиться, Еббі, обіцяю. Ти ж зрозумій, чоловіки — твій, мій — чудові юристи, і таких грошей їм більше ніде не вдасться заробити. А ми з тобою кататимемося на нових «б’юїках».

Еббі відрізала шматочок креветки і вмочила її в масло з часничком, ще трохи виделкою повазяла по тарілці, а тоді відсунула її від себе. Келих уже спорожнів.

— Знаю, Кей. Я знаю. Але ж у житті існує сила іншого — не лише велике подвір’я і «пежо». І здається, що навколо жодна людина цього не розуміє. Я можу заприсягайся, що коли ми мешкали в Кембриджі у двох кімнатках, були щасливіші, ніж тепер.

— Ви ж тут всього декілька місяців. Скоро Мітч пригальмує, і ви повернетеся до звичних буднів. Мине небагато часу, по патіо бігатимуть маленькі Мак-Дірчики, а ти не встигнеш оговтатися, як Мітч уже стане партнером. Повір мені Еббі, скоро все налагодиться. Зараз у вашому житті такий період, крізь який ми всі пройшли, і нам усе вдалося.

— Дякую, Кей. Ну звичайно ж, сподіваюся, що так усе й буде.

Парк на крутому березі річки виявився невеликим, два-три акри землі. На честь мужніх конфедератів, які боролися й відвоювали річку й місто, тут спорудили дві бронзові статуї та ряд гармат. А під пам’ятником генералу на коні принишк п’яничка, скулився під ватяною ковдрою у картонній коробці, яка майже не захищала від заморожених крапель дрібного дощику. А за п’ятдесят ярдів в долині по Ріверсайд-драйв мчали автомобілі, ввечері рух був такий само жвавий. Уже стемніло.

До ряду гармат підійшов Мітч, спинився, оглядаючи ріку й мости, за якими починався Арканзас. Він розстебнув комір і витяг капюшон, натягнув на голову. Стояв і чекав.

Віддалік за шість кварталів можна було і Бендіні-білдінг побачити. Він запаркував авто в центрі міста, далі до річки дістався на таксі. Був певен: ніхто не стежив. А зараз чекав.

Від морозного вітру, який дув від річки, його обличчя вже почервоніло, в пам’яті виникли вітри Кентуккі, коли він лишився без батьків. Були холодні люті зими. Одинокі й спустошливі. Він носив чужі пальтечка після родичів чи друзів, які йому віддавали, і вони ніколи не були досить теплими, щоб зігрівати. Одяг із секонд-генду. Мітч відігнав від себе спогади.

Почулися швидкі кроки й виник силует, який наблизився до гармат. Цей хтось спинився, а тоді повільно підійшов.

— Мітчу?

Це був Едді Ломакс, одягнений у джинси й довгу шубу з кролячого хутра, а густі вуса й ковбойський капелюх робили його схожим на чолов’ягу з реклами сигарет «Мальборо».

— Так, це я.

Той підійшов ближче. Став по інший бік гармати, тепер вони обоє скидалися на вартових війська конфедератів, що стежили за рікою.

— За тобою хвоста не було? — запитав Мітч.

— Ні, не думаю. А за тобою?

— Ні.

Мітч кинув оком дорогу, далі — річку. Ломакс сховав руки до кишень. Тоді запитав:

— Останнім часом із Реєм не розмовляв?

— Ні, — Мітч відповів коротко, ніби даючи зрозуміти, що стоїть тут не для того, щоб теревені точити.

— Щось виявив? — не дивлячись в обличчя, запитав Мітч.

Ломакс закурив сигарету й тепер вже дійсно став чоловіком з реклами «Мальборо».

— По трьох юристах інформації небагато. Еліс Кнаус загинула в аварії в 1977 році. У рапорті поліцейських сказано, що в її авто врізалося у пікап із п’яним водієм, та ніякого водія так і не знайшли. Аварія сталася в середу близько півночі. Вона допізна працювала й поверталася додому. Мешкала у східній частині міста, на Сікамор В’ю. І от за милю від будинку в неї врізається лоб в лоб пікап, однотонка. Це було на Нью-Лондон-роуд. Вона сама їздила на маленькому яскравому «фіаті», від зіткнення його просто рознесло на шматки. Коли на місце прибули копи, то вантажівка була порожня — водій щез. Перевірили номери — виявилося, що за три дні до того машину було викрадено в Сен-Луїсі. Ні відбитків пальців, ні слідів не знайшли.

— Відбитки шукали як годиться, з порошком?

— Так; я знайомий зі слідчим, що займався справою. Багато було підозрілого, але так нічого і не знайшли. На підлозі вантажівки знайшли розбиту пляшку з віскі, тож все списали на п’яного водія й закрили справу.

— А розтин?

— Не було, адже очевидно, якою була причина смерті.

— Так, усе якось підозріло.

— Ще й дуже. Всі три смерті підозрілі. Роберт Ламм в Арканзасі любив полювати на оленів. В окрузі Ізард в Озарксі вони з друзями мали мисливський бівак і їздили пополювати на оленів двічі-тричі на сезон полювання. Весь ранок пронипавши лісом, усі, крім Ламма, повернулися до лісництва. Його шукали два тижні і знайшли аж в рівчаку, майже засипаного листям. Відомо лише те, що його було вбито кулею в голову. Записали як самогубство і не бачили причин для подальшого ведення слідства.

— Отже, його було вбито?

— Напевне. Можливо, що його вбила куля, що призначалася оленю, однак це малоймовірно. Знайшли його далеко від бівуаку, в тих лісах, де мисливці не полюють. Друзі повідомили, що того ранку вони не бачили і не чули інших мисливців. Я й із тодішнім шерифом поговорив, так от, на його думку, сталося вбивство. І ще сказав, що тіло явно було зумисне приховано.

— Це все?

— Так. Щодо Ламма — все.

— А що там з Мікелем?

— Печальна історія. У 1984 році у віці тридцяти чотирьох років він здійснив самогубство. Вистрелив собі у праву вилицю із «сміт-енд-вессон» 0,357 калібру. Залишився довгий прощальний лист до колишньої дружини, в ньому написав, що сподівається на її прощення й інші такі дурниці: попрощайся за мене з дітьми і з мамою. Дуже зворушливо.

— Лист було написано від руки?

— Ат і ні. Його було надруковано, та в цьому нема нічого незвичайного, він же багато всього друкував. В його кабінеті була машинка «IBM Selectric», листа друкували на ній, і почерк у нього був кепський.

— Що було підозрілого?

— Пістолет. Він ніколи не купував зброї. І ніхто не знає, звідки взявся цей пістолет. Нема ані реєстрації, ані серійного номера, анічогісінько. Один із його товаришів у фірмі дуже доречно пояснив, що Мікель йому казав, начебто для самозахисту придбав пістолет. Тож, очевидно, мав якісь емоційні проблеми.

— А ти що думаєш?

Ломакс швиргонув недопалок на приморожений тротуар, долоні човником підніс до рота й похукав.

— А я не знаю. Не можу повірити в те, щоб юрист, що має справу з податками, ніколи раніше не тримавши в руках зброї, купив би що-небудь без реєстрації та серійного номера. Такий джентльмен пішов би до спеціалізованої крамниці, заповнив би всі документи, придбав би гарненький блискучий новенький пістолет; а от тому вже щонайменше років десять, і його вже добре прочистили професіонали.

— Поліція вела розслідування?

— Не вела. Справу відкрили й закрили.

— А лист підписано?

— Так, та я не знаю, хто ідентифікував підпис. Вони з дружиною розлучилися десь за рік до того, й вона переїхала назад до Балтимора.

Мітч застебнув верхній ґудзик пальта і струснув з коміра крижинки. Дощ давно перейшов у сльоту, крупинками льоду встелило весь тротуар. Під остовами гармат утворювалися бурульки. На Ріверсайд через слизоту вповільнився рух.

— Ну і яка твоя думка щодо нашої маленької фірми? — прикипівши поглядом до річного простору, запитав Мітч.

— Для роботи небезпечне місце. Вони п’ять юристів втратили за останні п’ятнадцять років. Така собі недобра статистика безпечності.

— П’ять?

— Якщо рахувати Ходжа й Козінскі. У мене своє джерело інформації, кажуть, що не на всі запитання є відповіді.

— Я тебе не наймав вести розслідування щодо них.

— А я з тебе за те не беру платні. Мені стало цікаво — ось і все.

— Скільки я винен?

— Шістсот двадцять.

— Я дам готівкою. Ніяких записів, гаразд?

— Годиться. Надаю перевагу готівці.

Мітч відвернувся від річки й звернув погляд на висотки, побудовані за три квартали від парку. Він вже досить намерзся, але не поспішав іще звідти йти. Кутиком ока Ломакс за ним спостерігав.

— Що, хлопче, проблеми маєш, правда ж?

— Звідки таке запитання?

— Інакше я б там не працював. Тобто, я не знаю того, чим ти займаєшся, і маю підозру, що ти знаєш більше, ніж говориш. І ми тут у сльоту на морозі стоїмо, бо не хочемо, щоб нас хтось помітив. По телефону говорити не можна. В тебе на роботі не можна зустрітися. Тепер ти й до мене в офіс не хочеш приходити. Вважаєш, що за тобою весь час слідкують. Мені говориш, щоб був обачним і поглядав у дзеркальце, бо за мною теж можуть шпигувати. У твоїй фірмі за дивних обставин загинули п’ятеро юристів, ти ж так поводишся, наче сам на черзі. Так, тому й кажу, що в тебе проблеми. Великі проблеми.

— Що там з Таррансом?

— Один із найкращих спецагентів, перевели до нас два роки тому.

— Звідки перевели?

— З Нью-Йорка.

П’яничка викотився з-під бронзового коня і впав на тротуар. Рохнув, зіп’явся на ноги, витяг картонну коробку й ковдру й рушив в напрямку центру міста. Ломакс бігом оглянувся навколо й виглядав при цьому стривожено.

— Це ж просто бомж, — мовив Мітч.

Обоє зітхнули з полегшенням.

— А від кого ми ховаємося? — запитав Ломакс.

— Сам би хотів знати.

Ломакс уважно на нього подивився.

— А я думаю, знаєш.

Мітч нічого не відповів.

— Послухай-но, Мітчу. За те, що я втручаюся, мені не треба платити. Я ж розумію. А от мій інстинкт підказує те, що ти в біді, я вважаю, що тобі потрібен друг. Ти комусь маєш довіряти. Якщо я тобі знадоблюся, то можу допомогти. Не знаю, хто ці погані хлопці, та певен у тому, що вони дуже небезпечні.

— Дякую, — не дивлячись у вічі, м’яко відповів Мітч, наче настав Ломаксу час йти й лишити Мітча стояти на морозі самому.

— За Рея Мак-Діра я би й в оту річку плигнув, і неодмінно зможу допомогти його братові.

Мітч ледь кивнув, та змовчав у відповідь. Ломакс підкурив нову сигарету й взявся збивати крижаний наліт із чобіт зі шкіри ящірки.

— Дзвони в будь-який час. І будь обережним. Вони десь поблизу, і грають по-серйозному.