Фірма

25

Під спалахи блискавки й зливу, які очистили від туристів узбережжя і пляж «Сьома миля», Еббі й Мітч Мак-Діри, обоє стомлені й змоклі до рубця, оселилися у двомісному кондомініумі. На орендованому джипі Мітч під’їхав до котеджів по маленькому газону й спинився коло парадних дверей. Блок «Б». Коли Мітч уперше сюди приїжджав, то жив у блоці «А». Виявилося, що єдина між ними різниця полягала лише у кольорі стін та причілків. Ключ легко відчинив двері, вони притьмом похапали речі й понесли всередину — дощ знову пустився з товстих роздутих хмар.

Всередині вони взялися розпаковувати речі у спальні, широке вікно якої виходило на мокре узбережжя. Вправно добираючи слова, вони оглядали будиночок, кожну кімнатку й шафку. Холодильник стояв порожній, проте бар був аж переповнений. Мітч для них обох змішав коктейлі — ром з кока-колою на честь островів. А тоді вони сиділи на балконі, виставивши на дощ ноги і дивилися, як океанські хвилі накочувалися на берег і пінилися. Вдалині було видно «Ромоголових», там було тихо. В барі сиділо двоє місцевих, спостерігаючи за морем, вони щось пили.

— Там он «Ромоголові», — сказав Мітч, вказуючи склянкою на бар.

— «Ромоголові»?

— Я ж тобі про нього розповідав. Дуже популярне місце серед туристів і місцевих — вони тут у доміно грають.

— Ясно, — на Еббі ця інформація не справила враження. Вона позіхнула й зручніше вмостилася на пластиковому стільці, заплющила очі.

— Отакої, Еббі! Це ж наша перша закордонна поїздка, наш перший справжній медовий місяць, а ти вже сонна через десять хвилин після приземлення.

— Я стомлена, Мітчу. Вночі ти спав, а я збирала речі.

— Ти спакувала вісім валіз — шість для себе й дві для мене. Весь одяг, що в нас є, ти поскладала сюди. Тож не дивно, що цілу ніч не спала.

— Я не хотіла, щоб у мене не було чого вдягти.

— Нічого вдягти? Скільки ж ти купальників склала? Десять? Дванадцять?

— Шість.

— Класно. Один на день. Чого ж ти зараз не надягла його?

— Що?

— Ти ж почула. От сходи, надягни один, отой зовсім міні, зі стрічками спереду, той, що важить пів грама, а коштує шістдесят баксів. Коли ти ідеш, то твої булочки так апетитно похитуються. Я хотів би його на тобі побачити.

— Мітчу, та ж дощ іде. Ти привіз мене в цю країну в сезон мусонних дощів. Поглянь на хмари. Темні, важкі і підозріло постійні. Цього тижня купальники мені не знадобляться.

Мітч усміхнувся й погладив її стегно.

— А мені цей дощ до вподоби. Фактично я сподіватимусь, що дощитиме весь тиждень. І через нього ми лишимося в ліжку, попиватимемо ром і вовтузитимемося.

— Я просто шокована. Тобто, ти й справді хочеш сексу? Вже раз у цьому місяці він уже був.

— Два.

— Я думала, що ти зібрався тиждень пірнати з маскою та з аквалангом.

— Зовсім ні. Там десь напевне на мене чекає якась акула.

Вітер подужчав, на балконі стало незатишно.

— Ходімо, роздягнемося, — запропонував Мітч.

За годину шторм трохи пішов на спад. Злива перейшла у дощ. Згодом просто мрячило, тоді прояснилося. Темні низькі хмари від острова поплили на північний схід, у бік Куби, і небо просвітліло. Вже майже перед заходом за горизонт ненадовго визирнуло сонце. І миттєво спорожніли кондомініуми, будинки в місті, котеджі і готельні номери — туристи кинулися на пляжі, до води. І враз стало людно в «Ромоголових» — відпочивальники відчули спрагу. Розібрали доміно. Поруч, у «Пальмах», заграли свої мотиви реґґі-музики.

Мітч і Еббі підійшли до краю води, дивилися на Джорджтаун оддалік, в той бік, де він зустрів дівчину. Часом виникали в голові спогади про неї, про світлини. Він вирішив, що дівчина була повією, якій заплатив Девашер для того, щоб звабити його перед прихованими камерами, посадити на гачок. Він сподівався, що цього разу її не побачить.

Наче по команді музика стихла, відпочивальники на пляжі завмерли, ущух гамір у «Ромоголових»: усі погляди спинилися на картині: сонце стрічається з водою. Сірі й білі хмари, рештки негоди, виднілися низько над горизонтом, занурювалися у воду разом із сонцем. Поволі вони набрали різноманітних відтінків оранжевого й жовтого, спершу бліді, і вмить — яскраві й сяючі. І на коротку мить небо стало палітрою, а сонце сміливими мазками розпоряджалося асортиментом кольорів. А тоді жовтогаряча куля торкнулася води й за якісь секунди зникла. Хмари почорніли й розсіялися. Захід сонця на Кайманах.

Дуже обережно, навіть боязко, Еббі поволі вела джип центром міста. Сама вона з Кентуккі, ніколи не їздила за кермом по лівій стороні дороги. Мітч давав вказівки й поглядав у дзеркало заднього огляду. І вузькі вулиці, й тротуари були вже залюднені — туристи розглядали товари у вітринах у пошуках порцеляни, кришталю, парфумів, фотокамер і прикрас, які купити можна було без додаткового податку.

Мітч вказав на непомітну бічну вуличку, і джип втиснуся поміж двома гуртами туристів. Поцілував дружину у щічку.

— Зустрінемося тут рівно о п’ятій.

— Будь обачним, — відповіла вона. — Я сходжу до банку, а тоді побуду на пляжі біля кондомініуму.

Він зачинив дверцята і зник поміж крамниць. Провулком дістався широкої вулиці, яка виходила на Свинарну затоку. Тоді чкурнув до людної маленької крамнички з рядами футболок і сорочок на вішаках, солом’яними капелюхами й панамами. Через дві хвилини він кинувся з крамниці просто на сидіння таксі, яке котило по вулиці.

— Аеропорт, і швидко, — сказав він. — Поглядай назад. За нами можуть слідкувати.

Водій нічого не відповів, їхав собі поміж будинків за місто. Через десять хвилин авто спинилося коло аеропорту.

— Хтось їхав за нами? — витягуючи з гаманця гроші, запитав Мітч.

— Ні, друже. Чотири долари й десять центів.

Мітч кинув п’ятірку на сидіння й швидко рушив до входу аеровокзалу. Літак рейсом Кайман Брак Кайманських авіаліній відбуває о дев’ятій. У подарунковій крамничці він придбав кави й сховався за рядами полиць із сувенірами. Тримав на оці залу очікування, та поки нікого там не бачив. Він, звісно, поняття не мав, як вони повинні виглядати, та поки що не бачив нікого, хто би принюхувався у пошуках когось, хто загубився. Може, вони й слідкують за джипом чи прочісують торгову площу, розшукуючи його. Може й так.

Заплативши сімдесят п’ять Кайманських доларів, він придбав останній квиток на невеликий, на десять пасажирських місць, «Трісландер». Ввечері, щойно вони прибули, з міського таксофону Еббі замовила квиток на цей рейс. Мітч дотягнув до останнього, а тоді помчав по злітній смузі й забрався на борт літака. Пілот захряснув двері, замкнув і літак став вирулювати на злітну смугу. Інших літаків, готових злітати, Мітч не помітив. Ангар залишився праворуч.

Десятеро туристів милувалися блискучо-блакитним морем упродовж усіх двадцяти хвилин польоту. Коли вони приземлилися на острові Кайман Брак, пілот перетворився на гіда, та ще й колом облетів увесь острівець. Особливу увагу туристів звертав на стрімкі кручі, що заходили прямо у воду, на східному кінці острова. Сказав, якщо не враховувати кручі, то острів був би таким само рівнинним, як і Великий Кайман. Далі літак м’яко приземлився на вузькій асфальтовій смузі.

Під невеликою білою будівлею, на кожній стіні якої було виведено «АЕРОПОРТ», стояв і пильно вдивлявся у пасажирів кавказець з чіткими рисами обличчя. Це був спеціальний агент Рік Еклін. З носа краплинами стікав піт, сорочка аж прилипла до тіла. Ступив крок уперед.

— Мітч, — промовив тихо, майже сам до себе.

Мітч якусь мить повагався, тоді підійшов.

— Автомобіль неподалік центрального входу, — мовив Еклін.

— Де Тарранс? — роззирнувся довкола Мітч.

— Він уже чекає.

— А в автомобілі є кондиціонер?

— Боюся, що ні. Вибачайте.

Машині бракувало кондиціонера, потужності, поворотників. Це був «форд» 1974 року випуску, поки вони довго їхали порохнявою дорогою, Еклін пояснив, що вибір автомобілів на Кайман Браку невеликий, це все, що вони змогли орендувати. Уряд США мусить брати в оренду автомобіль через те, що вони з Таррансом не змогли знайти таксі. Принаймні номер пощастило зняти, і то в останній момент.

Наближалися маленькі акуратні споруди, з’явилось море. Авто залишили на піщаній стоянці неподалік будівлі, що називалася «Брак дайверс». Сотня різнокаліберних човнів стояла на якорі біля старезного пірса. На східній частині берега притулився ряд бунгало на підпорках під очеретяними стріхами — в них спинялися драйвери, які приїздили сюди з усіх куточків світу. Біля пірса стояв відкритий бар, він не мав назви, проте був укомплектований доміно й дошкою для дартс. З балок на стелі звисали вентилятори, їхні лопаті з дуба й латуні повільно й тихо оберталися, охолоджуючи доміношників та бармена.

За столом сидів Тарранс, попивав кока-колу й дивився, як екіпаж вантажив на човен, мабуть, з тисячу однакових жовтих балонів. А вбрання на ньому було крикливим, аж істеричним, навіть як для туриста: темні окуляри з жовтою оправою, на ногах чорні шкарпетки й новісінькі коричневі солом’яні сандалі. Торс тісно облягала сорочка луау, розписана в гавайському стилі — яскравих кольорів було, певно, з двадцять; старезні золотисті шорти, явно для нього закороткі, з-під яких виднілися під столом лискучі блідезні ноги. Бляшанкою він вказав Мітчеві на порожній стілець поруч.

— Прикольна сорочка, Таррансе, — не приховуючи зачудування, мовив Мітч.

— Дякую. У тебе теж нічого так прикид.

— І засмага класна.

— Ну, я ж повинен не виділятися, чи не так?

Неподалік стояв офіціант, чекаючи на замовлення. Еклін замовив колу. Мітч висловив бажання випити коли з ромом. І всі троє заглибилися в споглядання екіпажа, який споряджав своє судно.

— Що сталося в Холлі Спрінгс? — врешті запитав Мітч.

— Ти вже вибач. Ми нічого не могли вдіяти. За тобою з самого Мемфіса їхала машина, і ще дві чекали у місті. Ми не могли наблизитися.

— Перш ніж їхати, ви з дружиною говорили про поїздку?

— Думаю, так. Ми про це кілька разів згадували в домі.

Еклін мав задоволений вигляд.

— Вони точно готувалися тебе вести. Впродовж двадцяти миль за тобою їхав зелений «б’юїк-скайларк», тоді відстав. Ми його відкликали.

Тарранс відпив кока-коли й вів далі.

— У суботу пізно вечері з Мемфіса на Великий Кайман без пересадки полетів «Лір». Я певен, що на облавку було пару бандюків. Рано вранці у неділю літак повернувся до Мемфіса.

— Отже, вони вже тут і слідкують за нами?

— Авжеж. Швидше за все, парочка їх летіла на одному літаку з тобою й Еббі. Це могли бути і чоловіки, й жінки. Може, який мужик-негр, може, східна жінка. Хто їх знає? Ти не забувай, Мітчу, у них сила-силенна грошей. Ось двоє з тих, кого ми впізнали. Один з них був разом з тобою у Вашингтоні. Близько сорока років, блондин, зріст метр шістдесят два-шістдесят шість, волосся коротке, майже брита голова, риси обличчя суворі, нордичні. Рухається дуже швидко. Вчора ми його бачили на острові за кермом червоного «форда-ескорт», він взяв його в оренду в «Коконат кар ренталс».

— Здається, я його бачив, — сказав Мітч.

— Де? — запитав Еклін.

— У барі аеропорту Мемфіса в той вечір, коли повернувся з Вашингтона. Я помітив, як він за мною спостерігає, і одразу подумав, що вже його бачив — у Вашингтоні.

— Так, це він. І зараз він тут.

— А хто другий?

— Тоні Верклер, або, як ми його звемо, двохтонний Тоні. Це злочинець з довжелезним списком звинувачень, ошивався в Чикаго. На Моролто працює багато років. Вагу має в триста фунтів, основна робота — слідкувати за людьми, ніхто на нього в житті не подумає.

— Вчора ввечері він сидів у «Ромоголових», — додав Еклін.

— Вчора ввечері? Ми вчора ввечері там були.

Під радісне улюлюкання човен з пірнальниками відштовхнули від пірса й він попрямував у відкрите море. Оддалік за пірсом, далеко від берега, рибалки в човниках витягували сіті, моряки керували яскравих барв катамаранами.

Кволий сонний ранок на острові змінив активний день. В море відпливла половина суден, що стояли на причалі біля пірса.

— Ну а ваші коли сюди приїхали? — поцікавився Мітч, відпиваючи свій коктейль, в якому було рому більше, ніж кока-коли.

— В неділю ввечері, — відповів Тарранс, не відриваючи погляду від дайверського човна, що поволі розчинявся у морі.

— От просто з цікавості: скільки ж у вас людей на островах?

— Четверо чоловіків, дві жінки, — відповів Тарранс. Еклін мовчав, надавши право проведення розмови іншому.

— А чому саме ви тут? — допитувався Мітч.

— О, цьому є кілька причин. Перша: ми хочемо з тобою поговорити і врешті визначитися з нашою справою. Вона непокоїть директора Войлеса, а також твоє майбутнє. Друга: ми хочемо послідкувати за ними й визначити, скільки ж їх тут є, цих гангстерів. Постараємося за тиждень їх упізнати. Острівець невеликий, і всіх добре видно.

— І по-третє. Ви хочете попрацювати над своєю засмагою?

Еклін видушив з себе смішок. Тарранс усміхнувся, та відразу спохмурнів.

— Ні, не зовсім так. Ми зараз тут, щоб тебе захищати.

— Мене захищати?

— Так, востаннє, коли я сидів за цим столом, ми вели розмову з Джо Ходжем та Марті Козінскі. Близько дев’яти місяців тому. А точніше напередодні їхнього вбивства.

— І ви думаєте, що мене теж збираються вбити?

— Ні. Поки що ні.

Мітч подав знак бармену, замовляючи нову порцію коктейлю. Гра в доміно була в розпалі, підігріті пивом, місцеві вже мало не чубилися.

— Послухайте-но, хлопці. От ми говоримо про те, як гангстери, як ви їх називаєте, певно слідкують і кругом їздять за моєю дружиною по всьому острову Великий Кайман. Я нервуватиму, поки не впевнюся, що з нею все гаразд. Тож як там наша справа?

Тарранс відволікся вже від човна й перевів погляд на нього.

— Два мільйони погоджено і...

— Звісно що погоджено, Таррансе. Ми ж про це й вели мову. Хіба ж ні?

— Розслабся, Мітчу. Ми тобі сплачуємо півмільйона, щойно ти впораєшся зі своїми папками. Відтоді вороття вже не буде, як кажуть у народі. Ти наш.

— Таррансе, я це розумію. Я ж сам це запропонував, пам’ятаєш?

— Ну, з цим все буде легко. Насправді нам твої документи не потрібні. Бо це чисті папки. Гарні папки. Легальні папки. А нам потрібні погані папки, Мітчу, ті, в яких ми знайдемо обвинувачення. І от на ті папки натрапити буде дуже важко. І от коли ти це зробиш, тоді отримаєш свої пів мільйона. А решту — після судового процесу, останнього.

— А мій брат?

— Ми постараємося.

— Не надто переконливо, Таррансе. Я хочу підтвердження.

— Ми не можемо пообіцяти визволити твого брата. Та чорт забирай, його засуджено, він має відсидіти ще сім років.

— Але він — мій брат, Таррансе. І мені байдуже, якби він навіть був серійним убивцею й чекав на останню вечерю. Він мій брат, і якщо хочете мене, ви мусите випустити його.

— Я ж сказав, ми спробуємо, та гарантувати не можу. Не існує жодного законного, легального чи формального способу для його звільнення, тож доведеться спробувати інші засоби. А що як під час спроби втечі його підстрелять?

— Просто витягніть його звідти, Таррансе.

— Ми постараємося.

— То ви використаєте владу й сили служби ФБР, щоб допомогти моєму братові втекти із в’язниці? Так, Таррансе?

— Даю слово.

Мітч відкинувся на стільці назад, відпив довгий ковток. Отже, вони заключили угоду. Стало легше дихати. Він усміхнувся до дивовижного Карибського моря.

— То коли ми матимемо твої папки? — запитав Тарранс.

— Та ж ви їх не хочете. Самі сказали, що вони занадто чисті.

— Нам потрібні папки, Мітчу, бо як матимемо папки, тоді й матимемо тебе. Це буде, так би мовити, твоє забезпечення — ти здаєш нам папки й свою юридичну ліцензію.

— Ще десять-п’ятнадцять днів.

— Скільки папок?

— Від сорока до п’ятдесяти. Там найменші дюйм завтовшки. Великі й на столі не помістяться, на роботі я не можу користуватися копіром, тож довелося мені дещо організувати.

— Ну, може, й ми б допомогли тобі з копіюванням, — мовив Еклін.

— Може й не могли б. Можливо, якби мені знадобилася ваша допомога, то я б до вас звернувся.

— І як ти пропонуєш їх нам передавати? — знову запитав Тарранс. Еклін знову ретирувався.

— Та дуже просто, Вейне. Щойно я всі скопіюю і як тільки отримаю там, де скажу, мільйон, вручу вам ключика від однієї кімнатки десь у Мемфісі, й ви заберете їх у свій пікапчик.

— Я тобі казав, що гроші для тебе переведемо на депозит у швейцарському банку, — відповів Тарранс.

— А я тепер не хочу їх у швейцарському банку. Я вам продиктую всі умови трансферу, доведеться все зробити саме так, як я скажу. Зараз, хлопці, я свою голову підставлятиму, тож я висуваю умови. Принаймні більшість умов.

Тарранс усміхнувся, пирхнув і втупився в пірс.

— То ти швейцарцям не довіряєш?

— Скажімо так, що в мене на думці є ще один банк. Не забувай, Вейне, я працюю з тими, хто відмиває гроші, тож я вже став експертом із ховання грошей на офшорних рахунках.

— Побачимо.

— А коли я перегляну той записник з інформацією про Моролто?

— Після того, як ми отримаємо документи й ти отримаєш першу суму. Ми тобі коротко про все повідомимо, та загалом тобі треба все самому переглянути. Нам ще не раз доведеться з тобою зустрічатися, а це досить небезпечно. Може, ще кілька разів автобусом проїдемось.

— Гаразд, наступного разу я сидітиму біля проходу.

— Звісно, звісно. Будь-хто, вартий двох мільйонів, може обирати будь-яке місце в автобусі «Ґрейгаунд».

— О, ти не уявляєш. Яке то задоволення для мене. Не уявляєш.

Мітч побачив його за три милі від Джорджтауна, на вузькій звивистій дорозі на Боддентаун. Чоловік, насунувши на голову капюшон, присів за старим «фольксвагеном-жуком», наче спинився через несправність двигуна. Вдягнений був, як місцевий, нічого в ньому не виказувало туриста. Його можна було легко прийняти за одного з численних британців, які працювали в якійсь урядовій установі чи в банку. Добре засмаглий. Тримаючи в руках розвідний ключ і начебто роздивляючись його, він простежив за «мітцубіші», що промчав лівою смугою дороги. Чоловік був скандинавом.

Мітч не повинен був його помітити.

Мітч машинально скинув швидкість до тридцяти миль за годину, щоб того почекати. Еббі озиралася назад, на дорогу. Вузька траса на Боддентаун спершу простягалася на п’ять миль вздовж узбережжя, далі розходилася, й океан зник з виду. За кілька хвилин очікувано вигулькнув на дорозі зелений «фольксваген» скандинава. Зрозумівши, що його побачили, той хутко пригальмував і звернув на першу-ліпшу білу кам’янисту дорогу до океану.

Мітч додав швидкості й рушив на Боддентаун. Він об’їхав селище з заходу. Повернув на південь і за милю вже був біля океану.

О десятій ранку паркувальний майданчик коло заїзду до «Клубу Ебанкса» був майже заповнений. Пів години тому відчалили два човни з пірнальниками. Мак-Діри поквапилися до бару, в якому Генрі вже подавав гравцям у доміно пиво та цигарки.

Баррі Ебанкс стояв, спершись на одну з опор відкритого бару, й спостерігав, як вдалині зникали, ховаючись за край острова, човни. Кожен буде спинятися двічі — в місцях під назвами Арка Бонні, Грот Диявола, Скеля Рока, місце катастрофи Роджера — там він плавав, пірнав і навчав пірнати інших уже тисячу разів. Деякі особливі місця він сам колись знайшов.

Подружжя підійшло ближче, і Мітч упівголоса познайомив Ебанкса з Еббі. Ебанкс був не надто чемним, але й не грубим. Вони вийшли на пірс — там команда готувала до виходу в море десятиметровий рибальський човен. Ебанкс видав тираду команд, які непосвяченим здалися нісенітницею, а молодий матрос, що їх вислухав, здавалося, був чи то глухим, чи то зовсім не боявся свого боса. Мітч стояв поруч із Ебанксом, наразі — капітаном судна — і вказав на бар, що виднівся на березі за п’ятдесят ярдів оддалік від них.

— А ви знаєте, хто ті всі люди в барі? — запитав він.

Ебанкс похмуро глянув на Мітча.

— Вони намагалися тут за мною слідкувати. Просто цікаво, чому, — відповів той.

— Звичайні бандити — сказав Ебанкс. — Чужих немає.

— А ви тут в околицях сьогодні зранку чужаків помічали?

— Послухайте, це місце приваблює дивних людей. І я не веду облік людям дивним і людям нормальним.

— А ви не бачили рудого товстого американця, важить щонайменше триста фунтів?

Ебанкс похитав заперечливо головою. Палубний матрос віддав кінці, й човен кормою вперед рушив від пірса у відкрите море, і далі за горизонт. На подушках, що встеляли лаву, сиділа Еббі й дивилася услід суденцю. Під ногами в неї була пластикова торбинка, а в ній — два нових комплекти для плавання — ласти й маски. Вони підготувалися до поїздки — мали і попірнати, і поплавати, і порибалити, коли рибка клюватиме. Цей поважний чоловік сам погодився їх супроводжувати. Правда, лише після того, як Мітч переконав його, що їм варто обговорити дещо особисте разом. Питання, що безпосередньо стосуються смерті його сина.

На заскленому балконі другого поверху будинку відпочинку «Кайман Кай» стояв типчик нордичної зовнішності й спостерігав за тим, як коло човна то ховалися в хвилях, то випірнали дві голівки в масках для сноркелінгу. Тоді передав бінокль Двохтонному Тоні Веклеру, та тому слідкування швидко набридло, й він віддав бінокль назад. Вражаюча блондинка в чорному купальнику з високими, мало не до ребер, вирізами стала позаду скандинава й взяла його бінокль. Особливо їх зацікавив матрос.

Заговорив Тоні.

— Я не розумію. Якщо розмова серйозна, то для чого їм той молокосос? Навіщо їм зайва пара вух?

— То може, там тільки й розмови було, що про плавання й про рибальство? — припустив скандинав.

— Я не знаю, — відповіла блондинка. — Ебанксу не притаманно проводити час на рибальському човні. Він любить займатися з дайверами. І має бути якась особлива причина тому, що він день згає на двох новачків, що вирішили зайнятися сноркелінгом. Щось не так.

— Хто той малий? — запитав Тоні.

— Ще один пішак, — сказала вона. — В нього таких дюжина.

— Ти можеш з ним потім поговорити? — запитав скандинав.

— Аякже, — мовив Тоні. — Притиснися до нього міцніше, пофліртуй. Він швидко заговорить.

— Я спробую.

— А як його звуть? — поцікавився скандинав.

— Кейт Рук.

Кейт Рук вправно підігнав човен до пірса коло Рум Пойнта і пришвартував його. Мітч, Еббі та Ебанкс вибралися з нього й пішли на берег. Кейта на обід не запрошували. Він лишився на борту й лінькувато заходився драїти палубу.

Бар «Кораблетроща» був за сто ярдів від берега, у тіні дерев, що в цих місцях було рідкістю. Приміщення темне й вологе, вікна завішені сіткою, на стелі скрипіли лопатями вентилятори. Не було ані музики, ані доміно, ані дартс. Відвідувачі поводилися тихо, за кожним столом велася своя приватна розмова.

Із крайнього добре було видно море. Вони замовили острівну їжу — чизбургер і пиво.

— Цей бар відрізняється від інших, — тихо зауважив Мітч.

— Ще й дуже, — мовив Ебанкс. — А цьому є важлива причина. Тут збіговисько місцевих наркодилерів, які володіють багатьма кондомініумами й готельчиками. Вони сюди злітаються на власних літаках, вкладають гроші в наші чудові банки й проводять тут кілька днів, навідуючись до своїх володінь.

— Гарні сусіди.

— І справді дуже гарні. Володіють мільйонами і тримають їх при собі.

Росла фігуриста мулатка мовчки поставила на стіл перед ними три пляшки «Ред Страйп». Ебанкс прибрав звичної для цього бару пози для розмови — обперся ліктями на стіл і нахилився вперед.

— То ти гадаєш, що вам вдасться від них піти?

Мітч з Еббі одночасно нахилилися теж, і всі три голови зійшлися в центрі столу — якраз над пивом.

— Не піти, а втекти. Тікатимемо, аж вітер гудітиме, та я звідти заберуся. І мені знадобиться ваша допомога.

Той якусь хвилю обдумував почуте, тоді підвів голову, стенув плечима.

— А що ж я можу зробити? — відпив перший ковток пива.

Еббі побачила її першою; і тільки жінка могла вичислити іншу жінку, яка б так напружувалася з наміром підслухати чужу розмову. Сиділа та спиною до Ебанкса. Це була міцна блондинка, обличчя ховала під дешевими гумовими сонячними окулярами; вона поглядала на океан і якось занадто уважно дослухалася. Коли вони троє нахилилися над столом, та нашорошила вуха, аж вся випрямилася. Сама сиділа за столиком для двох.

Еббі нігтиками натиснула на стегно чоловіка. За столом стало тихо. Блондинка в чорному ще прислухалася, тоді знову взялася до свого напою.

Провівши тиждень на Кайманах, до п’ятниці Тарранс покращив свій гардероб. Зникли солом’яні сандалі, вузькі шорти й тінейджерські окуляри. Вже не було й блідих ніг. Ноги спеклися на сонці, стали червоними. Пронидівши три дні у тропічній провінції — на острові Кайман Брак, представники уряду США спинилися у дешевому номері на Великому Каймані далеченько від пляжу «Сьома миля» і задалеко від моря. Влаштували вони там щось на кшталт командного поста й аналізували всі пересування Мак-Дірів та інших цікавих їм осіб. У готелі «Кокос» вони ділили номер з двома ліжками і душовою з холодною водою. У четвер зранку вони зв’язалися з Мак-Діром і призначили термінову зустріч. Той відповів відмовою. Сказав, що занадто зайнятий. Сказав, що у них із дружиною медовий місяць, і що для таких зустрічей він не має часу. Тільки й пообіцяв: може, пізніше.

А в четвер увечері, коли Мітч з Еббі смакували запеченою на грилі рибою у «Маяку», ресторанчику під Боддентауном, до їхнього столика підійшов агент Лейні, якого важко було вирізнити серед місцевих чорношкірих. Він спинився коло столика і передав наказ. Тарранс наполягав на зустрічі.

На Кайманові острови курей доводилося імпортувати, та ще не найкращих. Це мали бути посередні кури, яких могли споживати не лише острів’яни, а й американці, яким бракує такого звичного вдома продукту. А полковнику Сандерсу довелося добре попітніти, поки він навчив смажити курей місцевих острівних дівчат. Для них та страва була чужою.

Отже, саме таємний агент Вейн Тарранс із Бронкса організував термінову таємну зустріч у філії «Кентуккі Фрайд Чікен» на Великому Каймані. Це був єдиний такий заклад. Тарранс сподівався, що відвідувачів буде мало, та він помилився.

Добра сотня голодних туристів із Джорджії, Алабами, Техасу й Міссісіпі споживала хрумку птицю з капустяним салатом і картопляним пюре. В Тьюпело готували смачніше, але тут також можна було їсти.

В одній з кабінок гамірного закладу сиділи Тарранс з Екліном і нервово поглядали на вхідні двері. Проте ще було не пізно відмовитися. Занадто людно. Врешті-решт, Мітч сам увійшов досередини й став у кінець довгої черги. Зі своєю невеличкою червоною сумочкою він підійшов до їхнього столика й сів. Сів мовчки, навіть не привітався. Взявся їсти обід із трьох страв, за який заплатив 4,89 доларів — кайманських доларів — за імпортовану курятину.

— Де ти був? — поцікавився Тарранс.

Мітч накинувся на стегенце.

— На острові. Це ж дурість, Таррансе, тут зустрічатися. Забагато ж народу.

— Ми знаємо, що ми робимо.

— Ага, пам’ятаю корейську взуттєву крамничку.

— От розумник. Чому ми не поговорили в середу?

— Середа в мене була дуже зайнята. Я не хотів з вами бачитися в середу. Зрозуміло?

— Звичайно ж, зрозуміло. Якби щось пішло не так, Лейні попередив би тебе ще у дверях.

— Щось мені тут незатишно, Таррансе.

— Навіщо ти їздив до Ебанкса?

Мітч витер серветкою губи. В руках тримав недоїдене стегенце. Було воно якесь малувате.

— У нього є човен. Я хотів ловити рибу, плавати з маскою, тож домовився з ним. А ви де були, Таррансе? Сиділи в підводному човні й плавали за нами навколо острова?

— Що казав Ебанкс?

— О, та він багато слів знає. Здоров. Дайте пива. Хто за нами пливе? Та безліч слів.

— Вони за вами слідкували, ти це знаєш?

— Вони! Хто саме — вони? «Вони» ваші, чи «вони» їхні? За мною вже пильнує стільки народу, що я спричиняю затори на дорогах.

— Погані хлопці, Мітчу. Ті, що з Мемфіса, з Чикаго, з Нью-Йорка. Ті, що завтра тебе вб’ють, якщо перемудруєш.

— Я зворушений. Гаразд, вони слідкували за мною. І де ж я їх зловлю? Плавання з маскою? Риболовля? Та спокійно, Таррансе. Вони слідкують за мною, ви слідкуєте за ними. Ви слідкуєте за мною, вони слідкують за вами. Якщо я вдарю по гальмах, то слідом за мною двадцятеро розквасять носи. Чому ми тут зараз розмовляємо, Таррансе? Тут же людно.

Тарранс розгублено роззирнувся.

Мітч закрив коробку з куркою.

— Послухай-но, Таррансе, я вже рознервувався і зовсім втратив апетит.

— Заспокойся. Коли ви йшли від котеджу, «хвоста» не було.

— Та так завжди, Таррансе. Я гадаю, за Ходжем і Козінскі теж «хвостів» не було, куди б вони не рухалися. Все було чисто у Ебанкса. Чисто було на човні для дайвінгу. І на похоронах. Це була погана ідея, Таррансе. Я вже йду.

— Окей. Коли відлітає твій літак?

— Навіщо? Ваші що, збираються зі мною? Ви слідкуватимете за мною, чи за ними? А якщо за вами буде «хвіст»? Що буде, як усе переплутається, і я сам буду за всіма слідкувати?

— Та ну, Мітчу.

— Ранковий о дев’ятій сорок. Спробую тобі забронювати місце. Зможеш посидіти коло вікна поруч із Двохтонним Тоні.

— Коли ми отримаємо твої папки?

Мітч вже стояв з коробкою курятини в руках.

— Приблизно за тиждень. Дайте мені час — десять днів, Таррансе, і більше ніяких зустрічей на людях. Не забувай, вони вбивають юристів, а не нерозумних ефбеерівців.