40

З настанням темряви подув прохолодний вітерець на узбережжя й пляжі. Сонце швидко зникло, а місяць не квапився його заступати. Стелю неба оповили хмари, морська гладінь набула чорної барви.

З настанням сутінків до пірса «Дан Рассел», який з берега простягався ген-ген у море, підходили рибалки. Групами по троє-четверо вони стояли на бетоні, закинувши вудки й мовчки дивилися вниз на воду. Вони спиралися на металеву огорожу, стояли майже нерухомо, часом тільки спльовували у воду та перекидалися словами. Вони насолоджувалися бризом, тишею і спокійною водою більше, ніж нечастими рибинками, що зрідка наважувалися хапнути наживку. Це були чоловіки з півночі країни, що приїжджали у відпустку щороку в одну й ту саму пору, спинялися в тому ж мотелі, і щоночі приходили на облюбоване місце на пірсі, аби порибалити й насолодитися морем. Під ногами стояли повні відерця з приманкою і вщерть набиті пивом сумки-холодильники.

Часом на пірсі з’являлися парочки, котрі наважувалися пройти сто ярдів до кінця. Закохані голуб’ята декілька хвилин стояли і вдивлялися в чорні лагідні води, тоді поверталися назад і милувались мільйонами миготливих вогників уздовж берега. Дивилися й на незворушних заглиблених рибалок. Рибалки їх не помічали.

Не помічали рибалки й Аарона Ріммера, який близько одинадцятої пройшов за їхніми спинами. На самісінькому краю пірса він викурив цигарку, недопалок кинув у воду. Здаля оглядаючи берег, він думав про тисячі мотелів, кондомініумів, бунгало, кімнат.


Пірс «Ден Рассел» був одним із трьох у місті. Збудований у західній частині берега Панама-Сіті-Біч зовсім недавно, був він найдовшим, із суцільного бетону. Два інші — старі й дерев’яні. У центрі пірса була невелика цегляна споруда, в якій розмістилася крамниця риболовного оснащення, бар і кімнати відпочинку. Вночі тільки ці кімнати були відчинені.

Від мотелю «Сі Галл Рест» туди було з півмилі. О пів на дванадцяту з тридцять дев’ятого номера вислизнула Еббі, проминула басейн із брудною водою й подалася пляжем. На ній були шорти, солом’яний капелюх і вітрівка з коміром, що затуляв вуха. Йшла вона поволі, тримаючи в кишенях руки, мала вигляд досвідченого відпочивальника, замисленого любителя піших прогулянок. За п’ять хвилин крізь двері прослизнув Мітч і так само пройшов за нею через брудний басейн. Він не зводив погляду з океану. Назустріч бігли підтюпцем по самому краю, аж розплескуючи воду, два спортсмени й перемовлялися між собою. Про всяк випадок під сорочкою на грудях він ніс свисток, що висів на мотузці довкола шиї. Усі чотири його кишені були напхані готівкою — тисяч шістдесят доларів. Дивився він на океан, а ще нервово поглядав на фігурку Еббі, яка йшла попереду. Як тільки він відійшов ярдів на двісті, з кімнати вийшов Рей. Він зачинив двері, ключ поклав до кишені. Навколо пояса було намотано сорок футів чорної нейлонової мотузки, під нею сховано пістолет. Зверху все гарно прикрила простора вітрівка. За одяг та різні дрібниці Енді з них здер іще дві тисячі.

Рей дійшов до берега. Мітча він добре бачив, а Еббі вже стала ледь помітною. Пляж був безлюдним.

Була субота, наближалася північ, і рибалки майже всі порозходилися до наступного вечора. Еббі побачила невеличкий гурт із трьох чоловіків неподалік кімнат відпочинку. Вона їх проминула й неквапом пройшлася в кінець пірса, там оперлася на бетонну огорожу і задивилася в бездонну чорноту затоки. Далеко, скільки сягало око, у воді колихалися червоногарячі вогники буїв. На сході рівною лінією розташувалися білі й блакитні вогні каналу. Аж на горизонті блимало жовтим якесь суденце. На краю пірса вона була зовсім сама.

Мітч примостився на початку пірса у пляжному стільчику під згорненою парасолею. Дружини він не бачив, зате океан був як на долоні.

За п’ятдесят ярдів від нього на складеній цеглі сів Рей і занурив ноги у пісок. Всі троє чогось чекали, поглядаючи на годинники.

Рівно опівночі Еббі нервовими рухами розстебнула замок і витягла важкий ліхтарик. Озирнулася, подивилася у воду під ногами, далі міцно його обхопила руками, притиснула до живота, спрямувавши в бік океану, з обох боків затулила полами куртки. А тоді тричі натиснула на кнопку. Ввімкне — вимкне. Ввімкне — вимкне. Ввімкне — вимкне. Зелене світло лампочки тричі зблиснуло. Вона й далі тримала ліхтарик і все вдивлялася у воду. Ніякої відповіді. Здавалося, чекала цілу вічність, а минуло лише дві хвилини. Вона знову посигналила. Три зблиски. Відповіді нема. Глибоко зітхнула й промовила сама до себе: «Спокійно, Еббі, спокійно. Він має бути десь там». Вона знову тричі ввімкнула ліхтарик. Знову чекала. Ніякої відповіді.

Мітч сидів на краєчку стільця і тривожно вдивлявся у море. Краєм ока він помітив постать, що наближалася зліва, із заходу. Хтось майже біг. А тоді пострибав сходами пірса. Це був скандинав. Мітч кинувся за ним по піску.

Аарон Ріммер проминув останніх рибалок, обійшов будиночок і став уважно придивлятися до жінки на краю пірса, що ледь зігнулася, рук було не видно. Побачив три зелені спалахи. А тоді обережно став підходити до неї.

— Еббі.

Вона стрепенулася, повернулась до нього, спробувала закричати, та Ріммер метнувся до неї й притиснув до поручнів. Йому в ноги кинувся Мітч, і всі троє впали на слизький бетон. Мітч вже за спиною в Ріммера намацав пістолет. У пітьмі спробував ударити, та промахнувся. Ріммер вивернувся й заїхав кулаком Мітчеві в ліве око. Відштовхнувши ногами нападника, Еббі відповзла вбік. Мітча мов осліпило, його занудило. Ріммер скочив на ноги і потягнувся по зброю. Але не встиг. Мов гірський баран його атакував Рей, і його важко відкинуло на мур. Ріммер одразу ж отримав чотири блискавичні удари по очах і носі, бризнула кров. За ґратами багато чому навчишся. Скандинав упав на коліна, і Рей став молотити його по ногами голові. Той жалібно застогнав і впав обличчям додолу.

Рей забрав пістолет і передав його Мітчу. Той вже був на ногах і пробував хоч щось розгледіти неушкодженим оком. Еббі вдивлялася в пірс. Не було ані душі.

— Сигналь знову, — звелів їй Рей, розмотуючи мотузку, якою був оперезаний.

Еббі розвернулася до води, прикрила ліхтарик і взялася навіжено натискати кнопку.

— Що ж нам тепер робити? — запитав Мітч, оглядаючи Рея з мотузкою в руках.

— Є два виходи: або розбити йому голову, або втопити.

— О боги, — промовила Еббі, й далі посилаючи сигнали.

— Не стріляй, — прошепотів Мітч.

— Гаразд, — відповів Рей.

Він накинув на шию Ріммера мотузку, затиснув і потягнув. Мітч подався вперед, затулив собою тіло від Еббі. Вона старалася на те не дивитися.

— Мені шкода, але іншого виходу в нас нема, — бурмотів Рей, певно до самого себе.

Чоловік був непритомний, тому не пручався, взагалі не поворухнувся. Через три хвилин Рей голосно видихнув і промовив:

— Він мертвий.

Другий кінець мотузки він прив’язав до опори перил і безшумно зіштовхнув тіло у воду.

— Я спускатимуся першим, — перелазячи через перила, сказав Рей і, тримаючись за мотузку, посунув до води.

Нижче пірса між двох бетонних опор, що стриміли з води, була невелика платформа — металева хрестовина. Непогана криївка. Еббі полізла вниз наступною. Коли, тримаючись за мотузку, вона зсунулася вниз, Рей її підхопив. А Мітч, котрий бачив на одне око, мало не скупався, втративши рівновагу. Та все ж їм вдалося вибратися. Тепер вони сиділи на рейках за десять футів од холодної чорної води, риб, мушель і тіла скандинава. Рей перерізав мотузку, тож труп опустився на дно, щоб через день-два спливти на поверхню. Так вони й сиділи там, мов три пугачі на гілці, та вдивлялися у вогники на буях і на каналі, чекаючи появи месії з води. Єдиними звуками, які вони чули, були плюскіт хвиль і постійне клацання кнопки ліхтарика.

А тоді почулися згори голоси. Нервові стривожені голоси: когось панічно розшукували. Тоді вони стихли.

— Ну, маленький брате, що тепер робитимемо? — прошепотів Рей.

— Є План «Б», — відповів Мітч.

— І що це за план?

— Будемо пливти.

— От смішно, — пирснула Еббі.

Минула година. Хоч платформа й була зручно розміщена, але комфортною її не назвеш.

— Ви помітили отам два човни? — тихо запитав Рей.

Невеликі суденця виднілися десь за милю від берега й підозріло курсували вздовж берега.

— Мені здається, то рибальські човни, — припустив Мітч.

— І хто ж то рибалить, о першій ночі? — спитав Рей. Про це вони вже всі думали. І пояснення не знаходили.

Щось чорне у воді, що наближалося в пітьмі до них, першою побачила Еббі і тільки молилася, щоб то не виявилося тіло потопельника.

— Ось там, — мовила вона, вказуючи рукою на якийсь чорний предмет за п’ятдесят ярдів од них. Він швидко наближався до них. Всі троє стали напружено приглядатися. Тоді почули звук — він найбільше нагадував скрекіт швейної машинки.

— Посигналь ще, — сказав Еббі Мітч. Предмет наближався.

До них у маленькому човні підплив чоловік.

— Ебанксе! — голосно прошепотів Мітч. Звук стих.

— Ебанкс, — повторив він.

— Де ви, чорт забирай? — почулася відповідь.

— Ми тут, попід пірсом. Ну ж бо, швидше!

Скрекотання почулося знову. І до їхньої хрестовини на гумовому восьмифутовому плоті причалив Ебанкс. Вони перебралися на пліт, і всі четверо радісно обнялися. Ебанкс увімкнув електродвигун на п’ять кінських сил, і вони рушили у відкрите море.

— Де ти був? — запитав Мітч.

— Катався тут, — незворушно відповів Ебанкс.

— А чому спізнився?

— А спізнився я, бо все старався обминути оті рибальські човни, наповнені одягнененими, як туристи, що бевзями вдають із себе рибаків.

— То ви думаєте, що вони на службі в Моролто чи ФБР? — запитала Еббі.

— Ну, оскільки вони ідіоти, то можуть бути і тими, й іншими.

— А що з вашим зеленим ліхтарем? — Ебанкс вказав на ліхтар біля мотора.

— Батарейки сіли.


Яхта виявилася сорокафутовою шхуною, яку Ебанкс знайшов на Ямайці всього за двісті тисяч доларів. На палубі біля трапу на них чекав ще один друг, який і допоміг піднятися на борт. Його звали Джордж, просто Джордж. Він розмовляв англійською з ледь вловимим акцентом. Ебанкс сказав, що йому можна довіряти.

— Якщо хочете, там є віскі. В каюті.

Рей знайшов віскі, а Еббі — ковдру, і одразу лягла на маленький тапчан. Мітч стояв на палубі й милувався своїм новим судном. Коли Джордж із Ебанксом затягли пліт на борт, він мовив.

— Забираймося звідсіля. Ми можемо рушати просто зараз?

— Як скажете, — відчеканив Джордж.

Мітч дивився на вогні й прощався з берегом. А тоді пішов до каюти й налив собі в чашку віскі.


Тарранс лежав одягнений поперек ліжка й спав. Від останнього дзвінка він і не поворухнувся — всі шість годин залишався тут.

Задзвонив телефон. Після чотирьох гудків він зняв слухавку.

— Алло, — повільно прохрипів він.

— Вейне, хлопчику. Я тебе розбудила?

— Еге ж.

— Можете забрати документи. Кімната 39, мотель «Сі Галл Рест» на дев’яносто восьмій автостраді в Панама-Сіті-Біч. Є там адміністратор на ім’я Енді, він вас впустить. Тільки обережно з паперами. Наш друг усе там як слід порозкладав і підписав, а ще є шістнадцять годин відеозапису. Тож насолоджуйся.

— У мене є запитання, — відповів Тарранс.

— Звичайно ж, великий хлопчику. Питай все, що хочеш.

— Де він знайшов тебе? Без тебе в нього нічого би не вийшло.

— Ой, дякую тобі, Вейне. Він мене знайшов у Мемфісі. Ми подружилися, а ще він мені дав купу грошей.

— Скільки?

— А хіба ж це так важливо, Вейне? Мені тепер ніколи не доведеться працювати. Все, я маю йти, хлопчику. Оце розвага була!

— Де він?

— Саме зараз, поки ми з тобою розмовляємо, він сидить у літаку й летить до Південної Америки. Але прошу, не витрачайте марно часу на його пошуки. Вейне, хлопчику, я тебе люблю, але ж ти його навіть у Мемфісі не зміг зловити. Бувай.

Вона відключилася.

Загрузка...